- This page available also in
- English
У першому випуску літературного альманаху «Гроно», що побачив світ ще 2018 року за підтримки Українського культурного фонду, зібрані твори кримських поетів і прозаїків, які пишуть українською мовою, а також твори українських та іноземних письменників про Крим, його минуле та сьогодення. Поряд з відомими іменами — молоді автори, майбутнє українського Криму. Сьогодні ми пропонуємо оповідання з цього збірника поетеси, прозаїка, драматурга, перекладачки, члена Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників Анни Багряної, проза та поезія якої вже друкувалися на шпальтах нашої газети. І водночас анонсуємо, що впродовж наступного року будемо ознайомлювати наших читачів з творами із першого літературного альманаху «Гроно».
Після штилю
Анна Багряна
У три роки я вперше побачила Чорне море. Тепер я знову з ним, у його солоному й шумному полоні – розбиваю кожну прожиту мить об високі біло-пінисті гребені його хвиль.
Як сталося, що я опинилася тут, у цьому строкатому, мов стара актриса, приморському містечку, де панує чужа мова, чужі звичаї, де все, окрім моря, видається штучним і неживим? Адже могла б і надалі викладати в столичному університеті українську літературу ХХ століття, досліджувати творчість своїх улюблених авторів…
Все почалося з пропозиції вийти заміж. Це сталося торік, наприкінці лютого, в чергову річницю нашого з Тарасом знайомства. Ми сиділи в тому ж самому ресторані, де й колись, п’ять років тому – у день знайомства. Тарас розтиснув ліву долоню і, лагідно усміхнувшись, сказав: «Стань моєю дружиною». На долоні в нього сяяла золота обручка. Ми допили вино і вийшли з бару – в прохолодну осінню ніч.
Жодного весілля насправді не було, лише формальна реєстрація шлюбу, як годиться – з маршем Мендельсона, шампанським, офіційною особою та двома свідками. На ранок після першої шлюбної ночі мені стало відомо, що фірма, в якій працює мій чоловік, викуповує частину чорноморського узбережжя і розпочинає будівництво нового відпочинкового комплексу неподалік Ялти.
– Черговий притон для чиновників та депутатів, – пояснив Тарас, – але мене призначають керівником цього проекту й обіцяють зарплату, втричі більшу, ніж ту, яку отримую зараз, на посаді звичайного менеджера.
– Скільки часу триватиме будівництво? – запитала я, подумки вже прощаючись зі своєю науковою кар’єрою.
– Щонайменше рік, але потім буде потрібен іще якийсь час – для того, аби запустити об’єкт у дію, перевірити, як він працює. Якщо хочеш, можеш залишитися в Києві. Не маю права, будуючи чужий дім, руйнувати життя найріднішої людини, – Тарас говорив це нещиро.
Ми вибралися з дому вдосвіта. Аби чоловік не заснув за кермом, я читала йому поезії Лесі Українки із циклу «Кримські спогади», а тоді розповідала про дивну квітку саксіфрагу, яку поетеса одного разу знайшла серед скель на вершині Ай-Петрі і назвала «ломикамінь».
– Цікаво, – сказав, позіхаючи, Тарас.
Я подивилася у вікно: на узбіччях іще лежали кучугури брудного снігу, але з-під проталин пробивалася перша трава. Хтозна, може, два роки – це насправді не так багато, – подумалося тоді, у дорозі.
Ми оселилися на четвертому поверсі старого будинку, маємо дві просторі кімнати, кухню і великий балкон з виглядом на море. Сусідів майже не видно, лише вряди-годи, вертаючись із крамниці, помічаю у дворі молоду маму з візочком, та ще одного літнього чоловіка, котрий увесь час сидить на лавці, дивлячись заворожено вдаль – чи то на зникому мережу прохолодного ранкового туману, чи то на запалене сонцем крайнебо.
Ялта – не таке вже й чужинське містечко, – переконую себе іноді, коли чую зухвале місцеве «ета тєбє нє Украіна», – адже тут, окрім Лесі, свого часу відпочивали й працювали відомі діячі нашої культури: Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий, з 1905 до 1918 року в Ялті процвітав український театр і виходили українською мовою книжки…
Відтоді, як ми переїхали сюди, минув цілий рік. Спершу я думала влаштуватися вчителем-словесником до місцевої загальноосвітньої школи, але на перешкоді цьому стали мої ідеологічні розходження з директором та двома жінками-завучами. Тоді я просто роздрукувала і власноруч розклеїла по під’їздах будинків невеличке оголошення про те, що даю приватні уроки з української мови й літератури – готую старшокласників до вступних іспитів. Через тиждень почалися дзвінки. Щоправда, охочих до науки в результаті виявилося небагато: двоє дев’ятикласників і дві одинадцятикласниці.
У перші дні нашого перебування тут мені здавалося, що час рухається надзвичайно повільно й монотонно, і що моє життя колись застрягне у його плині, наче тоненька вербова гілка між спицями велосипедного колеса. Але вже через чотири місяці опісля нашого переїзду в Криму розпочався пляжний сезон. Напівживе містечко раптом ніби очуняло, пробудилося з важкого летаргічного сну, стало схожим на галасливий мурашник або на величезне рухоме полотно, зіткане божевільним художником-авангардистом з яскравих купальників, плакатів, вивісок, парасольок, надувних м’ячів, морозива й отруйних напоїв. Зі скромної, замріяної панночки Ялта вмить перетворилася на розфарбовану, вульгарну повію. Підготувавши своїх учнів до вступних іспитів, я здобула фактичний статус безробітної. Натхнення також покинуло мене, відтак усі розпочаті історії зосталися недописаними.
– Тобі зі мною не надто самотньо? – обережно запитав Тарас, коли ми сиділи на прохолодному морському піску.
Був пізній невітряний вечір. Зорі падали за комір землі. Розривалися від співу цвіркуни, заколисуючи риб і птахів. Море злегка плескало хвилями об берег, укотре нагадуючи про глибоку й задавлену безперервність існування світу. Тепло дня переходило в ніч з її незбагненними таємницями й химерами, час перетворювався на одну велику крапку, мить ставала вічністю, вічність – миттю. Я відчула себе прицвяшеною до високого дерева, з’єднаною із деревом силою нерозкритого досі тяжіння: вітер заплутує моє волосся, пісок засипає мені очі, якісь підземні істоти повільно підточують моє нездорове коріння, потрібно відірватися і втекти, але здолати саму себе – це ще важче, ніж роздмухати в собі вогонь загубленої земної пристрасті.
Сьогодні на центральному пляжі значно менше люду, ніж буває зазвичай у такий час. І винні в тому навіть не хмарини, що безтурботно плавають по небу, вряди-годи затуляючи собою сонце. Винен шторм – він розпочався ще уночі, і тепер хвилі продовжують свій шалений танок смерті: то шумно підіймаються вгору, то летять униз, щосили розбиваючись об кам’яний берег, – піняться, перетворюються на купу уламків-бризок. У таку пору море не жаліє нікого. Захлинаючись, хапаються за прибережне каміння зваблені морською стихією відчайдухи, – виходять, чи радше виповзають, на берег зі зчесаними до крові обличчями, животами, грудьми, зі сповненими жаху очима.
Я озирнулася довкола: дві худющі тітоньки передпенсійного віку, ймовірно, працівниці якоїсь державної контори; молоде подружжя з двома малюками-близнюками; невеличка компанія студентів; ще кілька поодиноких відпочивальників, котрі воліють віддавати свої тіла на поталу сонцеві, вітру, але ж – не отому жахному чудовиську Морю. Я подумала про Тарасових батьків, про те, що скоро вони приїдуть до нас на відпочинок і мені доведеться ходити на пляж разом з ними, щоразу пильнуючи власну чемність. Від таких думок схотілося зануритися під котрусь із найближчих хвиль, тож я підвелася з шезлонга і підійшла до води. Прохолодні солоні бризки застрибали по моїх ногах.
Але раптом сталося щось неймовірне – небо з морем злилися докупи, не лишивши жодного натяку на обрій. Важка хвиля накрила мене з головою й потягнула за собою. Я зробила глибокий вдих і відчула, як вода наповнює мої вуха, легені. Перед очима, ніби прискорене електронне слайд-шоу, виринали знайомі обличчя, усмішки, краєвиди… А потім усе це зникло, залилося густим світлом. Намацавши босими п’ятами камінну твердь, я подалася вперед, до берега, але чергова хвиля відірвала мене від землі і знову віднесла в море, – борсаючись у його шумовинні, хапаючи ротом повітря з водою, я пливла вперед. Аж раптом почула позаду себе надірваний, жалібний крик.
Озирнулася. Бліде від жаху дівча відчайдушно било худесенькими рученятами об неосяжну шалену синяву й волало про допомогу. З моря насувалася нова велетенська хвиля, тож у мене не лишалося ані секунди на роздуми. Піддавшись незнаному досі інстинкту, мобілізувавши рештки фізичних сил, я поспішила до незнайомки.
– Тримайся за мене! – гукнула їй, коли була вже зовсім близько, але вітер вихопив мої слова і поніс далеко у височінь.
На мить зустріла знайомі очі. Де їх бачила раніше?.. У тих очах змагалися смерть із життям. Розширені від страху зіниці виблискували, переливаючись на сонці. Тоненькі пальці боляче стисли моє зап’ястя. Ми разом піднялися на вершину водного гребеня і разом полетіли униз – важка хвиля щосили вдарила мною об камінне дно. Захлинаючись, долаючи пекельний біль у гомілці й передпліччі, я підхопила напівпритомну дівчинку на руки і спробувала випростатися на повен зріст. Крізь мої повіки полилося яскраве сонячне світло. До берега залишалося кілька метрів, а назустріч нам уже поспішали двоє засмаглих рятівників.
Моє ліве передпліччя було повністю зчесане камінням, а з розбитого коліна струменіла кров. Від солі й сонця свіжі рани на шкірі ставали дедалі пекучішими, але мусила мовчки терпіти, тішитися, що лишилася жива. Рятівники тим часом приводили до тями незнайоме мені дівча.
– Хай у самої в голові немає ані клепки, але для чого з собою тягнути дитину? Невже геть здуріла? Хіба не бачила, як сильно штормить? – чула за своєю спиною коментарі обурених пляжниць.
Ми вийшли далеко від того місця, де я залишила свої речі, а відтак ніхто не міг пояснити цим уже немолодим і надміру емоційним жіночкам, що дитина опинилася в морі незалежно від моєї присутності тут, що вона взагалі не має жодного відношення до мого життя і, що, можливо, якби не я…
Я стояла і дихала морем. Почувалася його краплею, а то й цілою хвилею, виокремленою з-поміж інших випадковою відворотністю смерті. Пройнялася його духом і плоттю, увібрала в себе його шал і безмір. Кожна людська дія виникає зі страху або з любові. Мій страх минув – підхоплений новою хвилею, подався за обрій. Зосталася лише любов – неосяжніша від будь-якої синяви, гарячіша від сонця, пекучіша від болю. Я нишпорила у власній пам’яті, намагаючись відшукати відповідь на одне-єдине запитання: звідки знаю ці очі?.. Перебирала сотні облич і речей, розчинялася в густому вологому тумані, стежила за фантастичним польотом птахів, блукала між невидимих будинків, зазирала у вікна й серця, вигукувала різні імена, щосили гамселила в кожні двері, але ніхто не озивався, не відчиняв, не виходив назустріч. Розпачливо пленталася далі…
– Ледь не звела зі світу свою дитину! Як так можна? Яке тюхтійство! Що за мати? – продовжувало лунати звідусюди, але я вже не годна була збагнути, де пролягає межа між дійсністю і моєю хворобливою уявою, між небом і морем, між мною і порятованою мною дівчинкою.
Нікому нічого не сказала. Просто мовчки пішла вздовж берега – туди, де залишила рушник, крем для засмаги й окуляри від сонця. Не озиралася назад – позаду вже ніщо не залежало від мене.
Аж раптом – ніби спалах свідомості: щойно я врятувала саму себе! Так, авжеж, очі тієї дівчинки були всього лише віддзеркаленнями моїх очей!..
Вечеряли, як завжди, на балконі – за пропаленим пластиковим столом, успадкованим від колишніх квартирантів.
– Пам’ятаєш того будівельника, котрий допомагав нам шукати житло? Такий веселий чоловік зі шрамом на обличчі. Минулої ночі він утонув у морі, – сумно сповістив Тарас, відкорковуючи пляшку сухого червоного вина.
– Море – це бог, а кожен бог потребує жертвоприношень, – відповіла йому, дивлячись удаль, на округлий місяць, на все ще розбурхане водне єство.
І раптом відчула всередині себе народження давно забутої, безжально відштовхнутої на околиці пам’яті, сили. Ця сила спершу запалила мою утробу, тоді вдарила гарячим вогнем у мозок, проникла у жили, з шаленою швидкістю погнала кров – уперед – вгору – вниз – по колу… Я заплющила очі й побачила море. Почула голос незнайомої дівчинки – вона кричала, захлинаючись морською піною, кликала мене на допомогу… Але насправді це був мій голос. І мій страх. Моє звільнення від страху. Моє чергове народження – з моря.
– Коханий, – прошепотіла гаряче, схилившись над чоловіком. – Давай зачнемо нове життя.
Фото з відкритих джерел