Анна Багряна
/

Після штилю (оповідання)

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

У першому випуску літературного альманаху «Гроно», що побачив світ ще 2018 року за підтримки Українського культурного фонду, зібрані твори кримських поетів і прозаїків, які пишуть українською мовою, а також твори українських та іноземних письменників про Крим, його минуле та сьогодення. Поряд з відомими іменами — молоді автори, майбутнє українського Криму. Сьогодні ми пропонуємо оповідання з цього збірника поетеси, прозаїка, драматурга, перекладачки, члена Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників Анни Багряної, проза та поезія якої вже друкувалися на шпальтах нашої газети. І водночас анонсуємо, що впродовж наступного року будемо ознайомлювати наших читачів з творами із першого літературного альманаху «Гроно».


Після штилю

Анна Багряна

У три роки я вперше побачила Чорне море. Тепер я знову з ним, у його солоному й шумному полоні – розбиваю кожну прожиту мить об високі біло-пінисті гребені його хвиль.

Як сталося, що я опинилася тут, у цьому строкатому, мов стара актриса, приморському містечку, де панує чужа мова, чужі звичаї, де все, окрім моря, видається штучним і неживим? Адже могла б і надалі викладати в столичному університеті українську літературу ХХ століття, досліджувати творчість своїх улюблених авторів…
Все почалося з пропозиції вийти заміж. Це сталося торік, наприкінці лютого, в чергову річницю нашого з Тарасом знайомства. Ми сиділи в тому ж самому ресторані, де й колись, п’ять років тому – у день знайомства. Тарас розтиснув ліву долоню і, лагідно усміхнувшись, сказав: «Стань моєю дружиною». На долоні в нього сяяла золота обручка. Ми допили вино і вийшли з бару – в прохолодну осінню ніч.

Набережна Ялти
Набережна Ялти

Жодного весілля насправді не було, лише формальна реєстрація шлюбу, як годиться – з маршем Мендельсона, шампанським, офіційною особою та двома свідками. На ранок після першої шлюбної ночі мені стало відомо, що фірма, в якій працює мій чоловік, викуповує частину чорноморського узбережжя і розпочинає будівництво нового відпочинкового комплексу неподалік Ялти.
– Черговий притон для чиновників та депутатів, – пояснив Тарас, – але мене призначають керівником цього проекту й обіцяють зарплату, втричі більшу, ніж ту, яку отримую зараз, на посаді звичайного менеджера.
– Скільки часу триватиме будівництво? – запитала я, подумки вже прощаючись зі своєю науковою кар’єрою.
– Щонайменше рік, але потім буде потрібен іще якийсь час – для того, аби запустити об’єкт у дію, перевірити, як він працює. Якщо хочеш, можеш залишитися в Києві. Не маю права, будуючи чужий дім, руйнувати життя найріднішої людини, – Тарас говорив це нещиро.
Ми вибралися з дому вдосвіта. Аби чоловік не заснув за кермом, я читала йому поезії Лесі Українки із циклу «Кримські спогади», а тоді розповідала про дивну квітку саксіфрагу, яку поетеса одного разу знайшла серед скель на вершині Ай-Петрі і назвала «ломикамінь».
– Цікаво, – сказав, позіхаючи, Тарас.

Я подивилася у вікно: на узбіччях іще лежали кучугури брудного снігу, але з-під проталин пробивалася перша трава. Хтозна, може, два роки – це насправді не так багато, – подумалося тоді, у дорозі.
Ми оселилися на четвертому поверсі старого будинку, маємо дві просторі кімнати, кухню і великий балкон з виглядом на море. Сусідів майже не видно, лише вряди-годи, вертаючись із крамниці, помічаю у дворі молоду маму з візочком, та ще одного літнього чоловіка, котрий увесь час сидить на лавці, дивлячись заворожено вдаль – чи то на зникому мережу прохолодного ранкового туману, чи то на запалене сонцем крайнебо.

Ялта – не таке вже й чужинське містечко, – переконую себе іноді, коли чую зухвале місцеве «ета тєбє нє Украіна», – адже тут, окрім Лесі, свого часу відпочивали й працювали відомі діячі нашої культури: Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий, з 1905 до 1918 року в Ялті процвітав український театр і виходили українською мовою книжки…
Відтоді, як ми переїхали сюди, минув цілий рік. Спершу я думала влаштуватися вчителем-словесником до місцевої загальноосвітньої школи, але на перешкоді цьому стали мої ідеологічні розходження з директором та двома жінками-завучами. Тоді я просто роздрукувала і власноруч розклеїла по під’їздах будинків невеличке оголошення про те, що даю приватні уроки з української мови й літератури – готую старшокласників до вступних іспитів. Через тиждень почалися дзвінки. Щоправда, охочих до науки в результаті виявилося небагато: двоє дев’ятикласників і дві одинадцятикласниці.

У перші дні нашого перебування тут мені здавалося, що час рухається надзвичайно повільно й монотонно, і що моє життя колись застрягне у його плині, наче тоненька вербова гілка між спицями велосипедного колеса. Але вже через чотири місяці опісля нашого переїзду в Криму розпочався пляжний сезон. Напівживе містечко раптом ніби очуняло, пробудилося з важкого летаргічного сну, стало схожим на галасливий мурашник або на величезне рухоме полотно, зіткане божевільним художником-авангардистом з яскравих купальників, плакатів, вивісок, парасольок, надувних м’ячів, морозива й отруйних напоїв. Зі скромної, замріяної панночки Ялта вмить перетворилася на розфарбовану, вульгарну повію. Підготувавши своїх учнів до вступних іспитів, я здобула фактичний статус безробітної. Натхнення також покинуло мене, відтак усі розпочаті історії зосталися недописаними.

– Тобі зі мною не надто самотньо? – обережно запитав Тарас, коли ми сиділи на прохолодному морському піску.
Був пізній невітряний вечір. Зорі падали за комір землі. Розривалися від співу цвіркуни, заколисуючи риб і птахів. Море злегка плескало хвилями об берег, укотре нагадуючи про глибоку й задавлену безперервність існування світу. Тепло дня переходило в ніч з її незбагненними таємницями й химерами, час перетворювався на одну велику крапку, мить ставала вічністю, вічність – миттю. Я відчула себе прицвяшеною до високого дерева, з’єднаною із деревом силою нерозкритого досі тяжіння: вітер заплутує моє волосся, пісок засипає мені очі, якісь підземні істоти повільно підточують моє нездорове коріння, потрібно відірватися і втекти, але здолати саму себе – це ще важче, ніж роздмухати в собі вогонь загубленої земної пристрасті.

Сьогодні на центральному пляжі значно менше люду, ніж буває зазвичай у такий час. І винні в тому навіть не хмарини, що безтурботно плавають по небу, вряди-годи затуляючи собою сонце. Винен шторм – він розпочався ще уночі, і тепер хвилі продовжують свій шалений танок смерті: то шумно підіймаються вгору, то летять униз, щосили розбиваючись об кам’яний берег, – піняться, перетворюються на купу уламків-бризок. У таку пору море не жаліє нікого. Захлинаючись, хапаються за прибережне каміння зваблені морською стихією відчайдухи, – виходять, чи радше виповзають, на берег зі зчесаними до крові обличчями, животами, грудьми, зі сповненими жаху очима.

Я озирнулася довкола: дві худющі тітоньки передпенсійного віку, ймовірно, працівниці якоїсь державної контори; молоде подружжя з двома малюками-близнюками; невеличка компанія студентів; ще кілька поодиноких відпочивальників, котрі воліють віддавати свої тіла на поталу сонцеві, вітру, але ж – не отому жахному чудовиську Морю. Я подумала про Тарасових батьків, про те, що скоро вони приїдуть до нас на відпочинок і мені доведеться ходити на пляж разом з ними, щоразу пильнуючи власну чемність. Від таких думок схотілося зануритися під котрусь із найближчих хвиль, тож я підвелася з шезлонга і підійшла до води. Прохолодні солоні бризки застрибали по моїх ногах.

Але раптом сталося щось неймовірне – небо з морем злилися докупи, не лишивши жодного натяку на обрій. Важка хвиля накрила мене з головою й потягнула за собою. Я зробила глибокий вдих і відчула, як вода наповнює мої вуха, легені. Перед очима, ніби прискорене електронне слайд-шоу, виринали знайомі обличчя, усмішки, краєвиди… А потім усе це зникло, залилося густим світлом. Намацавши босими п’ятами камінну твердь, я подалася вперед, до берега, але чергова хвиля відірвала мене від землі і знову віднесла в море, – борсаючись у його шумовинні, хапаючи ротом повітря з водою, я пливла вперед. Аж раптом почула позаду себе надірваний, жалібний крик.

Кримські гори
Кримські гори

Озирнулася. Бліде від жаху дівча відчайдушно било худесенькими рученятами об неосяжну шалену синяву й волало про допомогу. З моря насувалася нова велетенська хвиля, тож у мене не лишалося ані секунди на роздуми. Піддавшись незнаному досі інстинкту, мобілізувавши рештки фізичних сил, я поспішила до незнайомки.
– Тримайся за мене! – гукнула їй, коли була вже зовсім близько, але вітер вихопив мої слова і поніс далеко у височінь.
На мить зустріла знайомі очі. Де їх бачила раніше?.. У тих очах змагалися смерть із життям. Розширені від страху зіниці виблискували, переливаючись на сонці. Тоненькі пальці боляче стисли моє зап’ястя. Ми разом піднялися на вершину водного гребеня і разом полетіли униз – важка хвиля щосили вдарила мною об камінне дно. Захлинаючись, долаючи пекельний біль у гомілці й передпліччі, я підхопила напівпритомну дівчинку на руки і спробувала випростатися на повен зріст. Крізь мої повіки полилося яскраве сонячне світло. До берега залишалося кілька метрів, а назустріч нам уже поспішали двоє засмаглих рятівників.

Моє ліве передпліччя було повністю зчесане камінням, а з розбитого коліна струменіла кров. Від солі й сонця свіжі рани на шкірі ставали дедалі пекучішими, але мусила мовчки терпіти, тішитися, що лишилася жива. Рятівники тим часом приводили до тями незнайоме мені дівча.
– Хай у самої в голові немає ані клепки, але для чого з собою тягнути дитину? Невже геть здуріла? Хіба не бачила, як сильно штормить? – чула за своєю спиною коментарі обурених пляжниць.
Ми вийшли далеко від того місця, де я залишила свої речі, а відтак ніхто не міг пояснити цим уже немолодим і надміру емоційним жіночкам, що дитина опинилася в морі незалежно від моєї присутності тут, що вона взагалі не має жодного відношення до мого життя і, що, можливо, якби не я…

Я стояла і дихала морем. Почувалася його краплею, а то й цілою хвилею, виокремленою з-поміж інших випадковою відворотністю смерті. Пройнялася його духом і плоттю, увібрала в себе його шал і безмір. Кожна людська дія виникає зі страху або з любові. Мій страх минув – підхоплений новою хвилею, подався за обрій. Зосталася лише любов – неосяжніша від будь-якої синяви, гарячіша від сонця, пекучіша від болю. Я нишпорила у власній пам’яті, намагаючись відшукати відповідь на одне-єдине запитання: звідки знаю ці очі?.. Перебирала сотні облич і речей, розчинялася в густому вологому тумані, стежила за фантастичним польотом птахів, блукала між невидимих будинків, зазирала у вікна й серця, вигукувала різні імена, щосили гамселила в кожні двері, але ніхто не озивався, не відчиняв, не виходив назустріч. Розпачливо пленталася далі…

– Ледь не звела зі світу свою дитину! Як так можна? Яке тюхтійство! Що за мати? – продовжувало лунати звідусюди, але я вже не годна була збагнути, де пролягає межа між дійсністю і моєю хворобливою уявою, між небом і морем, між мною і порятованою мною дівчинкою.
Нікому нічого не сказала. Просто мовчки пішла вздовж берега – туди, де залишила рушник, крем для засмаги й окуляри від сонця. Не озиралася назад – позаду вже ніщо не залежало від мене.
Аж раптом – ніби спалах свідомості: щойно я врятувала саму себе! Так, авжеж, очі тієї дівчинки були всього лише віддзеркаленнями моїх очей!..

Вечеряли, як завжди, на балконі – за пропаленим пластиковим столом, успадкованим від колишніх квартирантів.
– Пам’ятаєш того будівельника, котрий допомагав нам шукати житло? Такий веселий чоловік зі шрамом на обличчі. Минулої ночі він утонув у морі, – сумно сповістив Тарас, відкорковуючи пляшку сухого червоного вина.
– Море – це бог, а кожен бог потребує жертвоприношень, – відповіла йому, дивлячись удаль, на округлий місяць, на все ще розбурхане водне єство.
І раптом відчула всередині себе народження давно забутої, безжально відштовхнутої на околиці пам’яті, сили. Ця сила спершу запалила мою утробу, тоді вдарила гарячим вогнем у мозок, проникла у жили, з шаленою швидкістю погнала кров – уперед – вгору – вниз – по колу… Я заплющила очі й побачила море. Почула голос незнайомої дівчинки – вона кричала, захлинаючись морською піною, кликала мене на допомогу… Але насправді це був мій голос. І мій страх. Моє звільнення від страху. Моє чергове народження – з моря.
– Коханий, – прошепотіла гаряче, схилившись над чоловіком. – Давай зачнемо нове життя.

Фото з відкритих джерел

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Анна Багряна

поетеса, прозаїк, драматург, перекладачка, член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: