Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Павло Скоропадський і Федір Лизогуб, 1918 р.
/

Криза уряду Сулеймана Сулькевича

Почати

Конфлікт, викликаний оприлюдненням дій членів Курултаю і крайового уряду та врученням німецькому уряду доповідної записки, породив ще один наслідок. 11 вересня спалахнула урядова криза. Протягом двох діб частина членів уряду – В. Налбандов, П. Соковнін, С. Горчаков та Т. Рапп подали у відставку. В. Татищев, який на той час перебував у Берліні, подав у відставку одразу після повернення до Сімферополя – 2 жовтня. Формулюванням причини слугувало «обурення діями Сейдамета й політикою, котру втілював у життя Сулькевич». 16 вересня С. Сулькевич прийняв відставку цих міністрів.

Історія з привезеною Сейдаметом до Берліна запискою на цьому не завершилася. Завдяки німецькому уряду значна частина кримської політичної еліти знала про її існування, проте зміст цього документа не був відомий широкій громадськості. Ситуація різко змінилася, коли 17 листопада доповідну записку було надруковано (з певними поясненнями) в севастопольській газеті «Крымский вестник». Можна зробити припущення, що за цією публікацією стояло німецьке командування. Це припущення ґрунтується на тому факті, що раніше якраз німці порушили гриф таємності, коли повідомили В. Татищеву про існування меморандуму.

Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Кримські татари в Туреччині – http://islam.in.ua

Поява записки у друкованому виданні викликала величезний скандал і призвела до майже повного падіння впливу кримських татар на політичну еліту Криму. В кримській пресі почали друкуватися статті, де «розвінчували» політику, яку проводили кримські татари, тавруючи її як «зрадницьку», «неприпустиму», «ворожу інтересам краю». Майже всі статті, що виходили в той час на півострові, були наповнені однією думкою: кримські татари бажають лише одного – «відторгнення Криму від Росії». Вони є силою неконструктивною, з якою не варто укладати будь-які політичні угоди. І якщо раніше така тональність була присутня лише в матеріалах, написаних кадетами, то тепер цей тон підхопили майже всі політичні партії й рухи, що існували в Криму.

До речі, восени 1920 р. керівник Особливого відділу з нейтралізації кримськотатарського сепаратизму генерал-лейтенант штабу Добровольчої армії Є. Климович підготував для своїх керівників доповідну записку «Огляд мусульманського руху до 1 жовтня 1920 р.». У ній викладалася вся історія революційного руху кримських татар. Між іншим, підкреслювалося: «Уряд Сулькевича наприкінці 1918 р. повернув проти себе все земське та міське самоврядування». Причиною гострого протистояння стала передусім політика С. Сулькевича, спрямована на піднесення впливу кримських татар та їхньої політичної ваги, що було неприпустимим для російської еліти Криму…

Слід зупинитися ще на одному моменті, на який майже ніколи не звертають увагу. Він дає змогу пояснити дії Курултаю під час існування уряду С. Сулькевича. Майже одностайна підтримка елітою кримськотатарського політичного руху німецького командування викликалася не «зрадництвом», у чому її огульно звинувачували майже всі політичні сили, починаючи з часів громадянської війни й закінчуючи радянськими дослідниками, а мала під собою важливі причини. Ці причини не виправдовують політичну «поведінку» керівників кримських татар, а пояснюють, чому вони в той час втілювали у життя саме таку політику.

Перша світова війна чітко окреслила два табори, на які поділилися світові держави. Російська й Османська імперії перебували на протилежному боці воюючих угруповань. Кожна з них викликала у кримських татар цілком однозначні почуття. З одного боку, Російська імперія доклала зусиль, щоб викликати до себе з боку татар ненависть. Політика русифікаторства та вигнання татар з Криму принесла свої плоди – на російську владу татари дивилися як на ворога, котрий постійно й цілеспрямовано нищив усе, що було цінним для татарського народу. З іншого боку, Османська імперія завжди слугувала для кримських татар своєрідним орієнтиром, до якого вони тягнулися протягом свого життя, вершиною їхнього власного світосприйняття.Криза уряду Сулеймана Сулькевича

У нарисі «Історія національного руху в Криму» А.-С. Айвазов, торкаючись симпатій кримських татар, висловлювався відверто: «Ідея щодо відділення Кримського півострова від царської Росії у татар народилася не в 1917 році. Стремління кримських татар до відновлення самостійності Криму виникло ще при Катерині ІІ… Тісний зв’язок з турками у татар виник п’ять століть тому, коли кримський хан Менгли-Гірей прийняв османське підданство, і Кримський ханат став васалом Туреччини. Це відбулося після того, як Константинополь був завойований турецьким султаном Мехмедом ІІ. Дещо пізніше, коли халіфат був відібраний у арабів султаном Селімом, кримські татари, як усі мусульмани, зблизилися з османами ще й через релігійні почуття. Таким чином, кримські татари мали з Туреччиною національний, расовий і релігійний зв’язок. 500-річний зв’язок з Туреччиною призвів до значної асиміляції татар. У Кримському ханаті офіційною мовою була османська. Поети, історики писали свої твори османською мовою. Татари протягом 500 років сильно асимілювалися, думали по-турецьки, читали й писали по-турецьки, вдягалися по-турецьки, всі посібники отримували з Туреччини. Вчителі й мулли виховувалися в Туреччині. Так відбувалося до 1918 року. До імперіалістичної війни Кримський півострів більше нагадував турецький ейялет, ніж російську губернію за формою і за змістом. Назви татарських шкіл, їхня програма – все було по-турецьки. Будинки як у бідних, так і у заможних татар були прикрашені видами турецьких міст і портретами діячів Туреччини. У вчителів на письмовому столі стояли портрети турецьких вчених, педагогів, поетів та письменників. Це особливо стало помітним після турецької революції 1908 року. …Релігійний та національний зв’язок з 1900 року отримав політичний характер. Таким чином, з 1783 до 1917 рр., тобто з доби анексії Криму до… революції джерелом просвіти у татар були не російські посібники й навчальні заклади, а турецькі школи. Кримські татари навіть з російським життям і Росією ознайомлювалися, як це не дивно, через турецьку літературу. Так само ідея західництва йшла до татар через Туреччину й турецьку літературу, а не через Петербург. Можна стверджувати, що всі татари Криму були панісламістами, з одного боку, й пантюркістами – з іншого».

Оскільки Османська імперія в ході війни увійшла в табір Четверного союзу, а Німеччина була її союзницею, немає нічого дивного, що кримські татари потягнулися до неї, й німецька влада здавалась татарам більш привабливою. Повалення царизму також відіграло свою роль у тому, що кримські татари бажали відновлення своєї незалежної держави, загарбаної Російською імперією.

Слід також взяти до уваги, що історична дійсність накладала свій відбиток на дії кримськотатарської політичної еліти. Реальна військова влада в Криму належала німецькому командуванню й ігнорувати його було неможливо. Але використати цю силу заради власних планів та інтересів – це здавалося їм цілком логічним планом. У цьому разі дії Д. Сейдамета були такими ж, як політика, впроваджувана гетьманом П. Скоропадським, який, спираючись на німецьку військову силу, намагався побудувати Українську Державу зі всіма атрибутами державності.Криза уряду Сулеймана Сулькевича

Російські політичні партії й суспільні рухи розглядали Німеччину та Османську імперію як ворогів своєї країни. Зовсім не випадково видатні діячі, які належали до Білого руху, незважаючи на їхню партійну приналежність, у споминах майже одними й тими ж словами зазначали, як їм було тяжко бачити ворогів-німців, що прийшли на півострів, своїми визволителями. Представники родини Романових, В. Оболенський, П. Врангель, Д. Пасманік, М. Волошин – особи, які історично належали до різних партій та мали відмінне світосприйняття, казали майже те саме, коли описували власні емоції.

Ті суперечності у світогляді між кримськими татарами й іншими політичними діячами, які впливали на політичну картину Криму, не могли не призвести до цілком логічного підсумку. Після того, як зміст доповідної записки, відвезеної Сейдаметом до Берліна, став відомий кримському суспільству, всі, крім більшовиків, відвернулися від кримських татар і всього кримськотатарського революційного руху. Жодна з політичних сил, починаючи від кадетів та офіцерів Добровольчої армії й закінчуючи есерами та меншовиками, не бажали знатися зі зрадниками.

Більшовики, вождь яких заявляв, що піде на компроміс хоча б із чортом, якщо це сприятиме світовій революції, не могли не скористатися з того становища, в якому опинилися кримські татари. Глибока криза, яку переживала ця політична сила, стала сприятливим середовищем для залучення її до лав союзників більшовиків, котрі не мали на півострові політичної сили та впливу.

Так само, як проти татар, Кримський крайовий уряд боровся й проти українського руху. Одразу після одержання влади він почав запроваджувати політику, спрямовану на відрив півострова від України. Усі заходи Української Держави ігнорувалися. Було розпочато переслідування українських газет, мови, громад та ін. Так, було заборонено приймати навіть урядові телеграми з Києва, складені українською мовою.

Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Документ про наміри Сулеймана Сулькевича встановити кордон з Україною, 7 липня 1918 року

Відкидаючи вимоги уряду Української Держави, крайовий уряд звернувся по допомогу до Німеччини. 21 липня було вирішено відправити делегацію до Берліна, яка мала добитися від німецького уряду визнання незалежності Криму від України, одержання позик та налагодження торговельних відносин з Німеччиною.

Німецькі війська одразу налагодили вивіз продовольчих товарів до Німеччини. Вивозили хліб, худобу, птицю, реманент та ін. Якщо додати, що велика кількість продовольства була вивезена з Криму ще під час володарювання більшовиків, стане зрозумілим, чому становище на півострові різко погіршилося. Ціни на продовольчі товари з квітня до серпня 1918 р. виросли: на масло – більш ніж у 2 рази, на яйця – у 2 рази, на крупу – в 3 рази. В деяких містах вводилися картки на хліб. Так, у Ялті хлібна норма дорівнювала 200 г для дорослого та 100 г для дитини.

Подібне становище викликало масові страйки. Страйкували робітники підприємств, тютюнових фабрик, службовці аптек та ін. Селяни відмовлялися повертати землю її колишнім хазяям, виплачувати орендну платню та ін. Такі настрої більшовики використали для зміцнення свого впливу на маси.
Спроби підпорядкувати собі населення Кримського півострова, зі свого боку, робив і гетьманський уряд. Перш за все, він звернувся до уряду Сулькевича з пропозицією приєднати Крим до України на засадах автономії. Але крайовий уряд, не бажаючи залежати від Києва, продовжував антиукраїнську кампанію. Тоді Українська Держава з середини серпня оголосила про економічну блокаду Криму. Було припинено залізничний і морський рух, торгівлю. Поставки з Криму до Німеччини продуктів харчування опинилися на межі зриву. Це змусило німецький уряд звернутися до голови Ради міністрів Ф. Лизогуба з телеграмою, в якій пропонувалося провести переговори в Києві. У середині вересня до Києва прибула кримська делегація.

Під час переговорів виявилася різниця у ставленні сторін до питання про приналежність півострова. Якщо представники гетьманського уряду намагалися вирішити всі спірні питання, то представники кримського уряду бажали лише добитися поновлення економічних зв’язків з Україною, не вирішуючи питання територіальної приналежності. У зв’язку з цим українська сторона відмовилася продовжувати переговори. Вона запропонувала надіслати до Києва іншу делегацію, складену з представників головних національних груп.

Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Члени кримської делегації на переговорах у Києві про приєднання до України

Наслідком подальших переговорів було вироблення прелімінарних умов входження півострова до складу України. В пункті І цього документа зазначалося: «Крим з’єднується з Українською Державою на правах автономного краю під єдиною верховною владою його світлості пана гетьмана». В компетенцію українського уряду передавалась зовнішня та митна політика, керівництво армією та флотом. Спільними ставали фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Кримський півострів одержував свій крайовий уряд, народні збори, які розробляли місцеве законодавство, а також територіальне військо, адміністрацію і статс-секретаря у справах Криму при Раді міністрів Української Держави. Передбачалося, що півострів матиме свій власний бюджет.

Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Микола Чариков, один з керівників кримської делегації

За домовленістю ці умови мали бути розглянуті й затверджені Курултаєм та з’їздами національних і громадських організацій Криму. Але в листопаді 1918 р. почалося повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Революційні події в Німеччині змусили німецьке командування вивести свої війська з України. Тому у боротьбі з повстанням гетьман не мав змоги використовувати німецькі війська. Своїх військ в Українській Державі через політику, втілювану німецькою владою, майже не було. Ще у червні військовий міністр генерал О. Рогоза видав наказ, згідно з яким з української армії звільнялися офіцери військового часу, з наданням їм права «доучуватися в стані юнкерів» у військових училищах. Це розпорядження знизило кількість армії гетьмана і створило значну кількість ворогів цієї армії. Цим скористався С. Петлюра, який почав вербувати цих офіцерів у свою армію.

Криза уряду Сулеймана Сулькевича
Павло Скоропадський і Федір Лизогуб, 1918 р.

Повстання Директорії віддзеркалилося і на стосунках з Кримом. Воно поклало край намірам гетьмана приєднати Крим до України. Після відходу німецьких військ уряд С. Сулькевича залишився без підтримки, віч-на-віч з населенням півострова, серед якого він не мав підтримки, та радянськими військами, що наближалися. В уряді Сулькевича визрівали протилежні погляди. У жовтні Сімферопольська міська рада вирішила добиватися відправлення уряду у відставку. Через деякий час подібні вимоги висунули думи інших міст півострова. 14 листопада уряд Сулькевича пішов у відставку…

Тетяна Бикова, к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: