Понад 110 років тому в Мелітополі сталася, здавалося б, пересічна подія: в одній з місцевих друкарень вийшов короткий катехизис караїмської віри. Втім, обставини, що супроводжували вихід цього видання, назвати тривіальними не випадає. Спробуємо розібратися, чому.
Передусім варто згадати, коли і як у Запорізькому Приазов’ї оселилися караїми. За однією з версій, це сталося ще після анексії Російською імперією Кримського ханства в 1783 році, яка супроводжувалася масовим виселенням з півострова етнічних груп, передусім християнського віросповідання, в зазначеному напрямку. Втім, періодом сталого формування караїмської громади Мелітополя вказується середина XIX століття – доба Кримської війни 1853–1856 рр. Сприяли цьому пільги щодо торгівельної та промислової діяльності, отримані від царського уряду на півночі тогочасної Таврійської губернії і в Мелітополі зокрема.
До того ж, караїмам у цей період вдалося добитися того, щоб їх, попри певні подібності традицій, припинили ототожнювати з євреями, – і відтак не зазнавати однакових із ними обмежень, на кшталт тієї ж сумнозвісної «межі осілості». Чимало на цій ниві попрацював караїмський науковий і релігійний діяч, уродженець Луцька Авраам Фіркович – останній хранитель старовинної караїмської столиці Чуфут-Кале неподалік від Бахчисарая. Як за життя, так і по смерті, навіть дотепер, його постать сприймається неоднозначно, в тому числі через обвинувачення у фальсифікаціях. Тим не менше, Фірковичу вдалося довести російським чиновникам, що караїми «жили в Криму до Різдва Христового (sic!), тож не несуть відповідальності за Його розп’яття».
Станом на 1865 рік у Мелітополі налічувалися 194 караїми, з них 110 чоловіків та 84 жінки. В місті діяли кенаса (молитовний будинок) та мідраш (релігійна школа), у якому навчалися 16 учнів. Перепис населення, що відбувся в Російській імперії у 1987 році, зафіксував у місті вже 454 караїми, що на той час становило майже 7,5% караїмського населення Таврійської губернії. Напередодні І світової війни в Мелітополі мешкали 585 караїмів. Як сама війна, так і подальші революційні події не могли не датися взнаки чисельності громади.
Видання, в яких пояснювалися основи караїмської віри, з’являлися й раніше. Так, ще в 1835 році в Євпаторії друком вийшли три книжки караїмською мовою віровчителя Мордехая Казаса – «Чуф-Деваш» («Мед стільниковий»; віршований виклад П’ятикнижжя Мойсея), «Тув-Таам» («Досконалість розуму»; катехизис основ караїмізму) та «Мешалім Умаасійот» («Оповідання та казки»). Наразі ці видання, що вважалися класикою караїмської релігійної літератури, є бібліографічною рідкістю.
Однак вже до початку доби «прекрасної епохи» (остання декада ХІХ століття), коли в караїмському суспільстві дедалі гострішими ставали питання втрати мови, віри та ідентичності загалом, виникла потреба у більш спрощених тлумаченнях їхніх основ, особливо для прийдешніх поколінь. Відтак у 1890 році в Санкт-Петербурзі вийшло видання «Катехизис. Основи караїмського закону». Його автором став караїмський науковець і педагог з Євпаторії Яків Дуван, онук видатного караїмського просвітника Авраама бен Йосеф-Шеломо Луцького, відомого також як Абен-Яшар. Фактично твір становив собою перший караїмський катехизис, виданий загальнодоступною російською мовою з давньобіблійними текстами: видання стало настільною книжкою для караїмів та підручником для їхніх дітей. Під кінець «прекрасної епохи», в 1913 році, в Євпаторії вийшов ще один короткий катехизис для караїмських дітей, який уклав Яків Шамаш.
Вже під час І світової війни Мойсей Фіркович, онук згаданого вище Авраама Фірковича, видав у Мелітополі караїмський катехизис, який виглядає стисло та лаконічно, проте має повніший виклад, ніж у версії Шамаша. Видання позиціонувалося як «посібник для ознайомлення караїмських учнів і учениць зі своєю релігією». Епіграфом до нього було обрано рядки з 34-го псалма:
«Людино, що жадає життя і любить довголіття, щоб бачити благо: стримуй вуста твої від підступних слів, уникай зла і чини добро, шукай миру і прагни його».
Крім засад караїмської релігії, книга також містила важливі з історичної та етнографічної точки зору щодо звичаїв і традицій караїмського народу – багато з яких сьогодні, на жаль, вже є втраченими.
На кількох початкових сторінках виклад ведеться у формі відповідей на поставлені питання. Зокрема, пояснюється, що Законом Божим називається вчення про релігію, релігією ж – «віра в Бога, виконання закону, звершення молитви, дотримання свят і т. д.». Було вказано, що караїми сповідують релігію, написану в Торі (в оригіналі це слово не відмінюється) пророком Мойсеем за велінням Божим; Торою ж, або Старим Заповітом, називаються 5 книг Мойсея. При цьому зазначалося, що Тора «ознаменувалася тим, що Бог оприлюднив на горі Синай високо шановані цілим світом Десять Заповідей, осяяв Ізраїля світлом істинної віри та гуманними законами суспільного життя».
Поняття молитви пояснювалося як «вилив наших душевних почуттів перед Творцем нашим». Також було відзначено, що душевні почуття до Бога висловлюються в Його прославі, в подяці Йому за наше існування, у проханні про вибачення нас за наші гріхи, у каятті за скоєний нами несправедливий вчинок, у прохання до Бога про те, чого ми потребуємо, у висловленні наших радощів та у виливі скорботи, що спіткала нас у горі. Пояснювалося також, що молитися Богові людину змушує «те духовне вічне, божественне, що живе в людині, спонукає її стати з молитвою перед Творцем». Час для звершення молитви караїмські віровчителі встановили на ранок і вечір кожного дня; при цьому звершуватися молитва має «з цілковитим благоговінням і щиро, бо сказано:
“Близький Превічний до всіх, хто закликає Його в істині, моління їхні чує і допоможе їм”».
Обов’язковою для караїмів умовою звершення богослужінь було вказано наявність кенаси (молитовного будинку: в катехизисі Фірковича це слово також не відмінюється, причому подається в чоловічому роді та з великої літери). Аргументація була наступна:
«У книзі Виходу сказано: “І нехай побудують Мені святилище (храм), і Я буду мешкати серед них”. На підставі цього повеління ми мусимо обов’язково для богослужіння мати святилище – кенасу. Оскільки святилище було побудоване дуже багато [мається на увазі храм Соломона – А. Б.], так і ми мусимо старатися, щоб кенаса була за можливості чудова й витончена, а оскільки в кенасі перебуватиме Боже Провидіння, ми мусимо глибоко й свято шанувати кенасу та благоговіти до неї. Відомо, що в кенасі звершується соборна молитва, тобто громадське богослужіння, а воно чинить добрий вплив на душу того, хто молиться, і тому ми маємо старатися бути його учасниками».
Пояснення знаходить і те, чому караїми під час молитви повертаються обличчям до півдня: «У молитві царя Соломона сказано:
“І коли народ твій обернеться до Тебе всім серцем своїм і всією душею своєю і буде молитися до Тебе, обернувшись до міста, яке Ти обрав, і до дому, який я побудував імені Твоєму, – тоді почуй з неба, з місця перебування Твого, молитву їхню й моління їхнє”. На підставі цього встановлено нам, караїмам, під час молитви обертатися обличчям до Єрусалима, тобто до півдня. На цій же підставі в караїмських кенасах гехал (вівтарна шафа), де перебуває Сефер-Тора («Книга Закону», сувій Тори), і місце перед гехалом для священнослужителя будуються біля південної стіни кенаси».
В подальших розділах уточнюється, що Сефер-Тора жертвується караїмами до кенаси за стародавнім звичаєм, завжди у багато оздобленому кивоті, який становить собою «кругло-шестикутну скриню», і виймається з гехалу для читання лише на великі свята і в урочисті дні.
Ті, що заходять до кенаси, мають промовляти слова, встановлені віровчителями:
«І я з великої милості Твоєї, Господи, входжу до дому Твого, поклоняюся у святому храмі Твоєму з благоговінням до Тебе, Господи; почуй моління моє і молитву мою прийми».
Згідно з катехизисом Фірковича, кожний караїм зобов’язаний знати наступні 10 догматів релігії, встановлені віровчителями на основі Святого Письма:
- «1. Я вірую, що Превічний Бог сотворив небо і землю, і все, що у них.
- 2. Я вірую, що Превічний Бог був, є і буде.
- 3. Я вірую, що Превічний Бог безумовно Єдиний.
- 4. Я вірую, що Превічний Бог послав нам пророка Мойсея, і що він є головою всіх пророків.
- 5. Я вірую, що Превічний Бог дав нам священну Тору, за посередництвом пророка Мойсея.
- 6. Я вірую, що Превічний Бог виливав пророче натхнення також на всіх пророків, що були після Мойсея.
- 7. Я вірую, що кожний караїм мусить знати, читати та розуміти Тору.
- 8. Я вірую, що Превічний воскресить мертвих у день великого Суду Свого.
- 9. Я вірую, що Превічний чинить справедливий суд, воздає кожному за заслугами його.
- 10. Я вірую, що Превічний пошле Месію з дому Давидового і відновить його царство».
Катехизис приписував караїмам також знати 10 заповідей, дані Богом на горі Синай через пророка Мойсея на двох кам’яних скрижалях, – які мають знати і юдеї та християни. У виданні пояснювалося, що ці заповіді поділяються на дві частини: до першої входять перші чотири заповіді, які визначають обов’язки людини щодо Бога, до другої ж – решта шість заповідей, які визначають обов’язки людини щодо людства та щодо самої себе. Крім цього, з заповідей випливають наступні приписи:
1-ша заповідь наказує вірити, що Бог є всемогутнім, святим і всеблагим;
2-га заповідь наказує не віддавати Божих почестей жодному створінню чи зображенню і молитися лише до Нього;
3-тя заповідь наказує свято зберігати й шанувати ім’я Бога, говорити про Нього з найбільшим благоговінням і не промовляти Його імені в марних і суєтних розмовах;
4-та заповідь наказує шанувати суботу як день, освячений Богом, і не виконувати цього дня жодної роботи; оскільки ж субота присвячується Богові, то цього дня слід йти до кенаси на громадське богослужіння;
5-та заповідь наказує, щоб діти любили, поважали й шанували батьків, опікувалися їхнім спокоєм, виконували їхню волю, прагнули принести їм радість, а також ставилися з повагою до начальників, вчителів і старших.
Під впливом державної ідеології монархічної Росії, а також з огляду на посилення імперського націоналізму в умовах І світової війни, до пояснення щодо 5-ї заповіді було додано наступний пасаж:
«Оскільки під ім’ям батька на увазі мається також цар – батько своїх підданих, треба любити й шанувати царя, коритися у всьому його волі, бути його вірнопідданим».
Подібні ідеологічні відступи трапляються в катехизисі Фірковича не раз.
6-та заповідь наказує не вбивати, тобто не позбавляти життя ані себе, ані будь-кого, тим чи іншим чином;
7-ма заповідь забороняє блуд і будь-який перелюб та приписує пильнувати, щоб не впасти у подібний гріх;
8-ма заповідь забороняє крадіжку чужої речі, привласнення будь-чого хитрощами чи обманом;
9-та заповідь забороняє свідчити проти когось хибно, наказує не промовляти хибної клятви і хибно доносити на когось;
10-та заповідь забороняє бажати того, що належить іншому. Забороняються також заздрість і недоброзичливість, оскільки ці почуття «роблять людину невдоволеною своїм станом і можуть довести її до злочинів».
Після цього було наведено перелік того, що заповідає караїмам Тора:
- любити Господа Бога всім серцем, всією душею і всією своєю силою;
- вірити Господові Богові повною вірою і сподіватися на Нього повсякчас;
- дотримуватися законів Тори і виконувати їх із завзяттям;
- служити Господові Богові з благоговінням і бути непорочним;
- «молитися Господові Богові за добробут Царя, Царського Дому та царства, в якому ми живемо» (черговий ідеологічний пасаж);
- «підкорюватися розпорядженням Начальства та рішенням Суддів» (ще одна ідеологічна вставка);
- любити й шанувати будь-яку людину, а особливо старих і старших;
- намагатися допомагати бідним;
- всім чоловікам-караїмам – в урочисті свята Кущів, Пасхи (Песах) та Маттан-Тора («дарування Тори») приходити на молитву до кенаси й приносити посильні пожертви;
- немовлят-хлопчиків на восьмий день від народження обрізати;
- будь-яку обітницю (пожертвувати щось, поститися, комусь допомогти, принести якийсь дар до кенаси) виконати якнайшвидше від задуму чи висловлення;
- дівчатам – берегти цноту до шлюбу;
- згрішивши, каятися й перепрошувати;
- не утискати сиріт і вдів;
- побачивши худобу, що впала, – обов’язково допомогти їй підвестися;
- найманому працівникові обов’язково заплатити за виконану ним працю того ж дня;
- знайшовши будь-чию і будь-яку загублену річ – обов’язково повернути власникові;
- якщо дохлий плазун опиниться у глиняній посудині з їжею – знищити і посуд, і їжу; якщо ж посудина металічна або дерев’яна – її належало ретельно вимити, але їжу знищити.
Суворо заборонялося:
- збивати сліпого з дороги;
- лихословити глухого;
- займатися лихварством та хабарництвом у будь-якому вигляді;
- пересувати чужу межу та відбирати чуже майно;
- ошукувати будь-кого на мірі чи вазі;
- розорювати пташині гнізда;
- споживати м’ясо померлих або розтерзаних тварин і птахів, земних і водних плазунів, крові та м’яса з кров’ю (при цьому дозволялося споживати рибу з лускою та плавцями, м’ясо тварин із роздвоєними копитами, що жують жуйку, та птахів, крім хижих);
- одружуватися з найближчими родичами;
- мати недоброзичливість до будь-кого, мстивість і злопам’ятність;
- осуджувати людину, судити за вказівкою єдиного свідка.
Після цього наводилися пояснення релігійних традицій та звичаїв. Зокрема, вказувалося, що Тора читається від початку до кінця, по суботах протягом цілого року. Оскільки субот у році налічувалося 48, а парашá (уривків для читання; у множині – «парашóт») в Торі – 52, 4 конкретні парашá у невисокосному році мали читатися з попередніми. У високосному ж році, який має 13 місяців (про караїмське літочислення мова буде окремо) читаються всі 52 парашá за порядком.
Зазначалося також, що караїми мають дотримуватися наступних свят: Песах (Пасха), Шавуот («седмиці»), Суккот (Свято Кущів), Рош га-Шана (Новий рік, або ж Йом Теруа – «День веселощів»), Йом Кіппур (День прощення), Пурім. Окремо відзначався порядок дотримання чомот (постів).
Песах, або Пасха, має також назву Хаг га-Песах – «свято змилування»: за віруваннями караїмів, Бог змилувався над їхніми пращурами в Єгипті, позбавивши їх рабства. Інша назва свята – Хаг га-Маччот, «свято опрісноків»: з винесеного з Єгипту тіста, що не скисло, пращури пекли прісні коржі, які споживали. Згідно з приписами Тори, Пасха має святкуватися 7 днів, від 15-го до 25-го дня місяця Нісана, протягом яких обов’язковим є споживання опрісноків. Щодо їх приготування існували особливі приписи: вони мали бути круглої форми, з візерунками, і виготовлялися «шляхом втискання у тісто маленьких дерев’яних гребенів» – здебільшого саморобних. Тісто для опрісноків замішувалося з холодною водою і без солі; його дозволялося змішувати з медом, яйцями, молоком або вином, але «не змішуючи одного з іншим і не додаючи води». Дозволялося у святкові дні готувати й іншу випічку, але тільки… з «борошна» товчених сухих опрісноків.
До настання свята наказувалося знищити «хамеч», себто будь-що квасне, у будинках і не споживати нічого квасного з 15-го по 22-ге Нісана. Перший і сьомий день Пасхи мали супроводжуватися урочистими богослужіннями за участі всіх чоловіків; у ці дні заборонялася будь-яка робота, крім приготування їжі. Проміжні дні (16-20 Нісана) називалися Хол га-Моед (напівсвята): крім суботи, в ці дні дозволялося виконувати необхідну роботу. Сьомий день свята, в який відправлялося заключне богослужіння, мав назву Шевії Ачерет. Святкування розпочиналося увечері 14 Нісана: після богослужіння в кенасі, у будинках за столами читалося оповідання Агада про значення свята Пасхи, а до столу подавалися опрісноки (їх пекла кожна родина напередодні Пасхи, а потім, за потреби – у дні Хол га-Моед), запечене на вогні м’ясо ягняти (пасха) та гіркі овочі (як символ гіркого життя в Єгипті).
Від неділі, що випадала на середину пасхального тижня, 50 днів тривало читання Сефіра, а на 50-й день святкувався Шавуот – або ж, за тлумаченням Мойсея Фірковича, «свято Седмиць», оскільки він відзначався після 7 тижнів (седмиць). Інші назви цього свята – Маттан-Тора («дарування Тори», через збіг із з часом отримання Мойсеєм Десяти Заповідей на Синайській горі), або Хаг га-Каччір («свято жнив»: до того часу завершувалися жнива, а до храму жертвувалося борошно зі свіжої пшениці). Це свято завжди відзначалося в неділю, урочистим богослужінням: у цей день була заборонена будь-яка робота, крім приготування їжі.
Назва свята «Суккот» приблизно відповідає українському «курені», або ж давньослов’янському «ку́щі», себто шатра. Походження назви Мойсей Фіркович пояснював так:
«Наші пращури шляхом до обітованої землі жили в ку́щах або шалашах». Інша назва цього свята – «Хаг га-Асіф», «свято збору»:
до цього часу завершувався збір плодів з садів та виноградників. За приписами щодо відзначення, це свято в дечому подібне до Пасхи: воно так само відзначалося близько тижня (8 днів з 15-го дня місяця Тішрі), з урочистими богослужіннями та забороною праці, крім приготування їжі; робота, як і на Пасху, дозволялася у проміжні «напівсвяткові» дні Хол га-Моед («з 16-го по 21-й день місяця Тішрі»). На це свято за Торою належало «веселитися, узяти найкращі плоди, річкові верби та інші рослини і сім днів жити в кущах» – однак на початку ХХ століття дотримуватися останнього припису було «неможливо». Відтак караїми облаштовували при кенасі одну сукку (курінь), яку вкривали вербовими гілками або виноградними лозами та прикрашали різними найкращими фруктами: протягом семи днів уранці та увечері громада сходилася після богослужіння і читала наспівом, на мотив «особливо складеного гімну», спогад про життя пращурів у ку́щах. Восьмий день свята Суккот мав назву Сімгат Тора («урочистість Тори»): в часи існування Першого храму в Єрусалимі протягом цього дня священники навчали народ Закону, тож караїми на спомин про це читали Тору по одному фрагментові.
У перший день місяця Тішрі святкувався Новий Рік – Рош га-Шана, або ж Йом Теруа («день веселощів»): у цей день належало звершувати урочисте богослужіння, «веселитися і жодної роботи не виконувати».
«З настанням цього веселого свята починається новий рік Божих милостей», – зазначав Мойсей Фіркович.
Релігійний же рік розпочинався в місяці Нісані.
У 10-й день місяця Тішрі відзначався Йом Кіппур («день прощення»): з вечора 9-го числа до вечора 10-го числа караїми дотримувалися посту, що супроводжувався урочистим богослужінням, і просили в Бога пробачення за свої гріховні вчинки. По завершенні денного богослужіння відправлялася також вечірня звичайна молитва, після чого газзан (священнослужитель) діставав з гехалу сувій Тори, благословляв громаду та підносив сувій парафіянам, що цілували його і розходилися.
У 14-й і 15-й дні місяця Адара відзначалося свято Пурім –
«на спомин про позбавлення народу Ізраїля від підступів Амана, якому вдалося шляхом наклепу схилити перського царя Агашвероша видати наказ про поголівне знищення всіх ізраїльтян, що мешкали в його царстві; цей жорстокий наказ було скасовано зусиллями Мордехая та цариці Есфірі».
Історія цих подій (у книзі Есфір, або Естер) читалася після богослужіння. Відмінність цього свята полягала в тому, що воно було «дуже веселе», і цього дня не заборонялося працювати. У перший вечір свята Пурім існувала традиція під назвою Агават:
«На знак миролюбності учні та молоді люди з благословенням ходять по домівках та отримують подарунки на користь газзана та шамаша» (прислужника в кенасі, на взірець диякона в християнській церкві).
Подарунки роздавалися родичам і бідним людям, а особливо – дітям: в останньому випадку вони мали назву «Тяф’яслік».
Окремий розділ було присвячено постам (чомот), із зауваженням:
«Постувати – означає, що людина відмовляється від їжі, пиття та будь-яких задоволень на цілу добу».
Загалом в караїмів існувало 5 постів, встановлених на спомин скорботних подій – розорення Єрусалиму, храму та закінчення царства династії Давида. Піст 10-го дня 10-го місяця (Тевета) відзначався на спомин того, що
«прийшов Навуходоносор з військом, обложив Єрусалим та облаштував навколо нього вал, і місто перебувало в облозі».
У 9-й день 4-го місяця (Таммуза) ворог узяв місто, а цар втік із вояками, і військо Навуходоносора погналося за ними: царя Чідкіяго спіймали і привели на розправу до Навуходоносора. У 7-й день 5-го місяця (Ава) прибув воєначальник Навуходоносора Навузардан і почав руйнувати фортецю та будинки в Єрусалимі; 10-го дня Навузардан завершив руйнування, розваливши та попаливши всі великі будинки та храм. 24-го числа 7-го місяця (Тішрі)
«прийшов Ісмаїл із десятьма товаришами, і вбили намісника Гедальягу, якого цар Вавилонський призначив над залишком народу, чим було завдано остаточного удару царству [Ізраїля]».
Між двома днями посту, 7 і 10 Ава, в караїмів існував звичай згадувати своїх померлих на кладовищах. 10-й день мав назву Недава: під цим словом малася на увазі пожертва м’яса нужденним. У цей день після ранкового богослужіння в кенасі читалася книга Йова, а до півдня різали жертовного баранця, м’ясо якого роздавалося бідним родинам, і розговлялися. Якщо пости та Недава припадали на суботу, то вони відкладалися на неділю.
На окрему увагу заслуговують пояснення Мойсея Фірковича до караїмського календаря і літочислення загалом.
За караїмським законом, день (йом) починається з вечора. Відтак дотримання суботи, свят і постів починається увечері і триває до наступного вечора. У біблійній мові дні не мали назв (крім суботи) і нумерувалися, при цьому неділя вважалася першим днем тижня, субота ж – останнім.
Місяць починався («рош ходеш») тоді, коли можна було оком побачити молодий місяць: вважалося, що саме о цій порі в часи існування Першого храму народ Ізраїля приносив жертви Богові, і цей день вважався святковим. Відтак на новий місяць караїми додавали до богослужіння особливі молитви з нагоди дня. Крім звичних для нас 12 місяців, з прибуванням місяця на небі караїми додавали 13-й. У Торі місяці, як і дні, не мали назв і нумерувалися. Втім караїми використовували арамейські назви місяців, які, за переказами, стосувалися часів священника Езри: Тішрі, Хешван, Кіслев, Тевет, Шеват, Адар, Нісан, Іяр, Сіван, Таммуз, Ав, Елул, ва-Адар (13-й). Для початку року правив місяць виходу народу Ізраїля з Єгипту – Нісан, який «іноді називався Авів». У книзі Царів також налічуються альтернативні імена для місяців Іяр, Тішрі та Хешван, а саме – Зів, Етанім та Бул. Крім цього, зазначалося, що місяці караїмського календаря, які налічують 30 днів, називаються повними, а ті, в яких 29 днів, – неповними.
Якщо для нас високосним є той рік, у якому раз на чотири роки в лютому з’являється додатковий (29-й) день, то для караїмів високосним є той рік («шана»), який складається з… 13 місяців: додатковим місяцем стає ва-Адар («другий Адар»), який з’являється «посеред місяців після Адара». Такі незвичні для некараїмів речі Мойсей Фіркович пояснював тим, що караїми живуть за місячним календарем, який не дорівнює сонячному:
«Для порівняння нашого року з сонячним встановлено, щоб з 19-ти років 12 були звичайними, а 7 – високосними».
Цей 19-річний період має особливу назву – Махзор. За старозаповітним літочисленням, 1915-й рік вважався 5675-м роком (закінчився 12 вересня 1915 року). Фіркович подав відповідні розрахунки:
«Тепер в нас 298-й Махзор, і від початку Махзору 13-й рік: 298*19=5662+13=5675».
Далі в катехизмі наводився невеликий перелік коротких молитов:
- перед споживанням їжі – «Дякую Тобі, Превічний, Боже наш, творче хліба з землі»;
- після споживання їжі – «Дякую Тобі, Превічний, Боже наш, що даєш хліб усім і живиш усіх. Пошли, Боже, благословення Твоє на цей дім і на цей стіл, за яким ми їли»;
- перед сном – «Дякую Тобі, Превічний, Боже наш, що зсилаєш сон на очі мої; нехай буде воля Твоя, щоб я спав спокійно і прокинувся живим і здоровим»;
- після пробудження – «Дякую Тобі, Превічний, Боже наш, за те, що відігнав сон від очей моїх, і прокинувся я живим і здоровим»;
- щоденна (після ранкових процедур) – «Превічний, почуй мою молитву і даруй мені життя, здоров’я і наділи мене розумом. Продовж, Боже, милість Твою і благословення Твоє батькам моїм і всьому домові батька мого. Збав і рятуй нас від усякого зла і лиха. Нехай буде воля Твоя удостоїти нас жити перед Тобою в мирі та добробуті. Амінь». До цієї молитви було додано «ідеологічний» пасаж наступного змісту: «Продовж, Господи, у благоденстві дні володаря нашого, імператора Ніколая Алєксандровича, нехай поживе у мирі зі всією августійшою його родиною, і піднесеться царство його. Амінь».
Фіркович волів, аби батьки навчили своїх дітей цих молитов напам’ять. Крім цього, меншим слід було нагадувати, аби вони «за їжею не розмовляли, не сміялися, не придивлялися до тих, хто їсть, до їхніх страв, не брали б великого шматка до рота, і взагалі дотримувалися б належної пристойності». Щодо молитви загалом діти також мали отримувати наступне пояснення:
«Ми завжди дякуємо людям, які дали нам будь-що, у чому б це не полягало. Тим паче ми мусимо дякувати Творцеві Богові, бо все, що ми маємо, отримане нами від Нього, і ми всі залежимо від Його волі; тому слід завжди сказати “бераха”, тобто читати подячну молитву, а під час молитви стояти смиренно й благоговійно».
Після цих пояснень наводився короткий текст молитви за спочинок души померлих:
«Боже наш, яви милість Твою, щоб як благословенною є пам’ять праведних, так нехай буде благословенна пам’ять (ім’я померлої людини), і удостоїться [він / вона] перебувати у блаженстві між праведними, що оселилися в раю. Амінь».
Цікавою є згадка про елемент богослужіння в кенасі на свято Сімхат-Тора – ймовірно, наразі вже втрачений. До читання Тори запрошувалися два молоді чоловіки, що цього дня звалися «гатанами», з додаванням початкового слова доручених їм уривків («Гатан Ваяал» і «Гатан Берешит»); саме слово «гатан» означає «наречений» чи «зять», а також позначає почесного члена громади, що викликається до читання Тори.
Даниною часу також було піднесення молитви за добробут російського царя та його родини після богослужінь у всі суботні, святкові та урочисті дні, після чого громада до кінця співала 20-й псалом.
Надалі Мойсей Фіркович навів кілька параграфів щодо караїмських обрядів та звичаїв:
- священнослужителем не призначався чоловік, який мав тілесну ваду («мум»);
- під забороною були шлюби з особами, що сповідували іншу віру;
- розлучення подружжя допускалося за взаємною згодою, з «будь-якої законної причини», або ж якщо мирне спільне життя вбачалося неможливим;
- на м’ясо не дозволялося різати вагітну чи хвору худобу; крім цього, худобу та птицю для споживання було прийнято «не забивати, а різати в шию нижче горлянки».
Під час складання присяги (зокрема в суді) караїм мусив мати на собі головний убір і тримати високо вказівний палець на знак віри в єдиного Бога; якщо ж присяга складалася в кенасі, то караїм мав благоговійно стояти перед сувоєм Тори, а потім цілувати його. В обох випадках він мав твердо пам’ятати, що за хибну присягу підлягає «великій карі».
Окремі параграфи було наведено щодо смерті та жалоби:
«Коли в будинку хтось помирає, то харчі з тієї кімнати знищуються, а постіль вимивається й вичищається. Якщо ж небіжчик помер від заразної хвороби, то постіль знищується. Небіжчика миють, вбирають у саван і вкладають у труну особливо призначені люди – кабари, які обов’язково увечері очищуються обмиванням, і тоді можуть сидіти за спільним столом. Небіжчика з молитвами проводжають на кладовище газзан і члени громади. Глибоку жалобу носять за батьком, матір’ю, братом, сестрою, сином, донькою, чоловіком та дружиною. Зустрівши людину в жалобі, їй кажуть “Барух гаґозер” («Благословенний Той, Хто править»). У глибокій жалобі чоловіки підперізуються чорним поясом, а жінки покриваються чорною шаллю. Глибока жалоба рахується від дня поховання небіжчика 7 днів; якщо родич помирає в іншому місті, то глибока жалоба починається від дня отримання звістки про його похорон. Ті, що носять глибоку жалобу, в ці дні вранці та увечері мають приходити на молебні до кенаси, де сидять на останніх лавках. До тих, хто носить глибоку жалобу, після похорону до заходу сонця приходить газзан і дає аяк, тобто чашу втіхи; на восьмий день він знову приходить перед заходом сонця і знімає аяк чашею втіхи. Після цього вирушають до кенаси, куди збираються рідні та знайомі небіжчика, і після молитви повертаються до будинку тих, хто в жалобі, де дається ет-аши, тобто страви з м’ясом; тоді ті, що носять глибоку жалобу, їдять м’ясне, бо до того протягом семи днів вони його не споживають. У першу суботу до кенаси від імені небіжчика та його рідних робиться пожертва на спомин його душі; по завершенні молитви громада приходить додому до тих, хто в жалобі, поминає небіжчика, говорить слова втіхи та пригощається темною борошняною халвою на знак жалоби. Поминки також робляться на 30-й день. За 10 місяців або на роковини буває “Ак-кіймяк”, тобто замість жалобного чорного вбрання вдягають світле; у суботу після молебню громада з газзаном приходить, поминає небіжчика, втішає скорботних, пригощається білою цукровою халвою, і жалоба закінчується».
Після цього опису народно-обрядових традицій було наведено декілька роз’яснень щодо звершення молитви, як у кенасі, так і поза нею. Згідно з настановами караїмських віровчителів, молитва має звершуватися благоговійно та старанно і супроводжуватися схилянням колін та доземними поклонами. Під час молитви забороняється: розмовляти, сміятися, читати необачно, пропускати слова; стояти, коли всі сидять, або сидіти коли всі стоять; надмірно підвищувати голос. Священні тексти обов’язково старатися не лише читати правильно, а й розуміти, про що в них йдеться. До кенаси, в якій визнається Божа присутність, потрібно обов’язково приходити в чистому одязі, на спомин про підготування Мойсеєм народу Ізраїля до зустрічі з Богом:
«Перед тим як народ Ізраїля мав стояти перед Богом і чути, як Він говоритиме до Мойсея, сказав Господь Мойсеєві: “Піди освяти народ, нехай вимиють одіж свою, щоб бути готовими до третього дня, коли зійде Господь на гору Синай”. І вивів Мойсей народ з табору назустріч Богові, і стали вони біля підніжжя гори». Так само на спомин про спілкування Мойсея з Богом належить підходити босоніж до гехалу – вівтарної шафи, в якій зберігаються сувої Тори і перед якою священнослужитель звершує богослужіння: «Коли пророк Мойсей прийшов до гори Божої Хорев, явився йому Бог у полум’ї вогню зсередини тернового куща. І побачив Мойсей, що кущ палає вогнем, але не згорає, і пішов подивитися на це велике явище. Коли він підходив, закликав його Бог ізсередини куща: “Не наближуйся сюди, зніми своє взуття, бо це місце – свята земля».
Цікаво, що в наші дні серед караїмів існує традиція перебувати в кенасі босоніж, залишаючи взуття перед входом, – проте в літературі початку ХХ століття трапляються свідчення про перебування учасників зібрань у молитовних будинках взутими. Разом з тим зберігається біблійний припис робити на краях одягу чічіт (китиці з блакитних і білих ниток) – щоправда, з певними змінами, враховуючи зміну одягу з часом: особа, що провадить молитву, вбирається в розгорнутий таллет («простирадло з білої матерії квадратної форми, краї якого споряджені китицями»), решта ж учасників богослужіння «вдягають чічіт, тобто таллет у складеному вигляді».
Серед іншого, в праці Мойсея Фірковича наведено важливу для свого часу заувагу: караїми мусять мати одного духовного голову, який іменується гахамом, керує духовними справами народу і є очільником усіх духовних осіб у громадах; загалом гахам визначався як особа, яка об’єднує всіх караїмів. Саме в 1915 році, після видання в Мелітополі чергового караїмського катехизису, в Криму було обрано гахама Таврійського та Одеського: ним став чиновник Серая Шапшал, який до того не був священнослужителем, хоч замолоду й здобув духовну освіту, і якому судилося стати останнім гахамом караїмів на теренах Європи. Шлях Шапшала до гахамства супроводжувався низкою скандалів, оскільки на певних етапах його кандидатура серед караїмських спільнот Криму і за його межами викликала запеклі суперечки, – однак сьогодні його вшановують, передусім у кримських громадах, як визначного реформатора духовного та суспільного ладу. На посаді гахама Шапшал був затверджений владою у вересні 1915 року, проте, з огляду на події І світової війни, він і надалі мешкав у Санкт-Петербурзі, і лише в травні 1916 року прибув до Криму для посвяти у старовинній караїмській фортеці Чуфут-Кале.
Також Мойсей Фіркович наголошував на тому, що кожна караїмська громада повинна мати кенасу для постійних богослужінь, а при ній – мідраш, тобто школу для навчання дітей Закону Божого та давньобіблійної мови. Здавалося б, очевидна річ – проте на той час ця умова була вкрай важливою: ще у 1912 році російська влада надала право обрання делегатів на вибори гахама лише тим караїмським громадам, які мали кенаси (таких на той час на теренах імперії налічувалося 22). Крім цього, відповідно до віровчення та принципів організації релігійного життя, при кожній кенасі мають бути: газзан (духовна особа, яка виголошує проповіді, навчає народ основ релігії та здійснює релігійні обряди; мітпалель (інша назва – «шеліяг-чіббур», тобто посланець громади для молитви до Бога; ці обов’язки здебільшого здійснює газзан); шамаш, який є помічником газзана при звершенні богослужінь, збирає загальні пожертви на потреби кенаси (чедака), або ж на молитви за здоров’я (бераха) чи за упокій (зехер), які читає газзан; габай (староста громади або скарбник, який відповідає за кошти громади).
Далі автор катехизису надав роз’яснення щодо того, що караїми сповідують віру Старого Заповіту – «тобто Тори, написаної пророком Мойсеєм за велінням Божим», і не визнають «Тора шеббааль-пе» – талмудичного вчення, яке «нібито Бог усно передав через Мойсея», оскільки не вірять, щоб Мойсей, крім написаного закону, лишив би ще й усне вчення. Відтак Старий Заповіт для караїмів становить собою «єдиний священний закон і віру». В часи, коли розмежування між караїмами та юдеями багато в чому розглядалися в рамках концепції національної ідентифікації, Фіркович пояснює окремішність караїмів як самостійного народу через відмінності їхньої релігійної традиції від обрядів юдеїв, яких він називає «талмудистами»:
- караїми не вступають у шлюби і не родичаються з юдеями;
- інтер’єр караїмського молитовного будинку та звершення молитви мають суттєві відмінності (нпр., юдеї під час молитви обертаються на схід, караїми – на південь);
- караїми, на відміну від юдеїв, споживають м’ясні та молочні продукти одночасно, тоді як юдеям, «за їхньою релігією, споживати караїмську їжу не дозволяється»;
- караїми не відзначають юдейських свят (Ханука, Лаґ ба-Омер, Гошана Раба) і не дотримуються юдейських постів (17 Таммуза, 9 Ава), бо їх «немає в Біблії»; при цьому вказувалося, що караїми відзначають релігійні свята протягом одного дня, на який вони припадають за календарем, тоді як юдеї відзначають свята по два дні, «в особливо позначені ними для свят дні»;
- зазначалося, що караїми ховають своїх померлих обличчям до півдня, у трунах, забитих цвяхами, тоді як юдеї – обличчям до сходу, «поклавши небіжчика в яму на спину, по боках і згори обкладаючи його дошками, бо спина небіжчика має безпосередньо торкатися землі»;
- загалом караїми не мають багатьох обрядів, притаманних юдеям; крім цього, в поясненнях юдейського віровчення могли траплятися вказівки на те, що «секта караїмів нічого спільного з євреями не має», і що «рабаніти піддали караїмів анафемі». У свою чергу караїми спиралися на твердження про те, що їхнє віровчення «виявилося корисним тим, що знову пробудило у всіх любов і жагу до зайняття Біблією, яку рабаніти відсунули на другий план».
Після цих роз’яснень Мойсей Фіркович надає версії походження етноніму караїмів, а також назв їхніх пращурів –
«Бене-Мікра» / «Баале-Мікра»: «”Бене” означає “сини”, “Баале” – послідовники, “Мікра” – вчення Мойсея: Тору або Старий Заповіт. Отже, слова “Бене-Мікра” або “Баале-Мікра” означають послідовників вчення Мойсея. В часи панування арабів у Малій Азії та інших країнах панівною мовою була арабська, і людей Бене-Мікра називали по-арабськи в однині “карайя”, у множині – “караійн”; у нашому народі вимовляється в однині “карай”, у множині “караїм”. За переданням, ми, Бене-Мікра – мешканці Криму, назвалися караїмами приблизно у X столітті, від палестинських караїмських проповідників Старого Заповіту (Торат Моше), що приїхали до Криму; наші пращури, на ім’я Бене Ізраїль, були частиною десяти колін Ізраїлю, переселених асирійським царем у 555 р. до н. е. з Палестини до землі та міст Персії та Мідії (Закавказзя)».
На окрему увагу заслуговує ремарка:
«Це передання підтримане, здається, й ерою найдавніших пам’ятників Калейського кладовища – відзначені словами роки “від нашого полону”; також дивіться книгу Д. Хвольсона “18 єврейських намогильних написів з Криму”».
За життя Авраам Фіркович займався дослідженням старовинних пам’ятників родового кладовища караїмів у Йосафатовій долині поблизу міста-фортеці Чуфут-Кале, або Кирк-Єр (нині у Бахчисарайському районі ТОТ АР Крим). Згідно з його твердженнями, караїми нібито жили в Криму до народження Христа, і відтак не мусять нести відповідальності за його страту та зазнавати спільних із євреями обмежень. Крім цього, на підставі знахідок Фірковича караїмам вдалося домогтися від уряду Російської імперії припинення їхнього ототожнення з євреями. У 1872 році він видав книжку «Авне Зіккарон» («Пам’ятні камені») з описом своїх знахідок: одним з науковців, чию увагу привернула ця праця, став Даниїл Хвольсон, який раніше, в 1866 році, опублікував розвідку «18 єврейських намогильних написів з Криму», а в 1884 році, за десятиліття по смерті Фірковича, у фундаментальній праці «Збірка єврейських написів» виступив на захист збирача караїмської старовини, посмертно обвинуваченого у фальсифікаціях.
Також Мойсей Фіркович наводить іншу, незвичну для караїмів назву – «біблійці»: так їх буцімто називали тому, що вони «навчаються лише Біблії і не визнають жодних релігійних постанов, які не мають підтвердження у Біблії». При цьому Біблією, або ж Святим Письмом, визначалося зібрання 24-х книг: 5 книг пророка Мойсея (Буття, Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня), 8 книг Пророків (Єшуа, Судді, Самуїл 1–2, Царів 1–2, Ісая, Єремія, Єзекиїл та 12 «малих» пророків – Осія, Іоїль, Амос, Обадія, Йона, Михей, Наум, Аввакум, Сафонія, Агей, Захарій і Малахія) та 11 книг Гагіографів (грецький термін; псалми Давида, притчі Соломона, книга Йова, Пісня Пісень, книга Рут, Плач Єремії, Еклезіаст, Естер, книги Даниїла, Ездри та Неємії, Параліпоменон 1–2).
На додачу Мойсей Фіркович подав своє пояснення назві караїмів, яку ті мали за часів Кримського ханства, – «Ягуді»:
«Існування в Палестині Юдейського царства понад 600 років без Ізраїльського було причиною того, що всі народи світу звикли називати кожного, хто вірить у вчення Мойсея, юдеєм або “ягуді” – не розбираючи, талмудист він чи караїм. Тому в ханських ярликах, даних нашим пращурам, вони позначені як “ягуді”, але з додаванням їхнього місця проживання – Кале, або Кирк-Єр. З приєднанням Криму до російських володінь наші пращури стали офіційно називатися караїмами».
На завершення катехизму було наведено низку притч царя Соломона та інших видатних мудреців, багато з яких було б непогано знати й пам’ятати людям сьогодення:
- Бійся сину мій, Господа Бога та царя, і зі зрадниками не входь у зносини.
- Люби друга, немов себе.
- Не відмовляй у добрі тому, кому воно належиться, коли маєш у собі сили для його звершення.
- Не кажи ближньому своєму «Завтра дам», коли маєш при собі.
- Не замислюй лиха проти ближнього, коли він живе в тебе спокійно.
- Не кажи «Як він зробив мені, так і я зроблю йому».
- Сумирна відповідь втихомирює лють, а прикре слово пробуджує гнів.
- Довготерплячий кращий за хороброго, а той, хто опановує себе, – немов завойовник міста.
- Краще близький сусід, аніж далекий брат.
- В кому згасли будь-які заздрощі, той насолоджується у спокої.
- Недбалий до своєї справи є братом марнотрата.
- Хто збирає влітку – син розумний, хто спить у жнива – син ганебний.
- Не будь необачний через свій язик і ледачий у своїх справах.
- Хто милосердний, того благословляють.
- Той, хто обробляє свою землю, насититься хлібом, а хто женеться за порожніми справами – насититься злиднями.
- Краще порція зелені при любові, аніж смажене м’ясо при ненависті.
- Хто затуляє вухо своє від зойку бідного, сам кликатиме, але не буде почутий.
- Душа насичена нехтує солодким соком, а для голодної душі все гірке є солодким.
- Не будь поміж тих, що впиваються вином і надміру наїдаються м’ясом, бо пияк і ненажера зубожіють.
- Наміри набувають твердості через пораду.
- Рідко ходи до господи ближнього твого, щоб ти не набрид йому і щоб він не зненавидів тебе.
- Не засуджуй ближнього свого, доки не будеш на його місці.
- Мудра людина вимагає всього лише від себе, а нікчемна людина вимагає всього від інших.
- Лише чужими очима можна бачити свої недоліки.
- Той, хто сміється з бідного, лихословить його Творця.
- Коли падає твій ворог, не радій.
- Той, хто оберігає свої вуста і свій язик, оберігає свою душу від лиха.
- Смерть і життя є у владі язика.
- Добрі люди не бувають суперечниками.
- Язик, що промовляє істину, буде твердим назавжди, а брехливий язик – на мить.
- Не хвалися завтрашнім днем, бо ти не знаєш, що народить день.
- Нехай тебе хвалить інший, а не твій язик.
- Гордість принижує людину, а сумирність підносить її.
- Говори лише про те, що є для тебе зрозумілим.
- На розумного докір діє більше, ніж сто ударів на глухого.
- Будьте суворі до самих себе, поблажливі до інших, і ви не будете мати ворогів.
- Ледарювання є початком усякого гріха.
- Найважливіший час – теперішній.
- Не копай яму іншому – сам впадеш.
- Відповідати, не вислухавши питання, – дурість і сором.
- Хто прикладає вухо до дверей іншого, той почує власний докір.
- В розумного язик на серці, а в дурного серце на язиці.
- Хто радіє чужому лихові, той не залишиться без покарання.
- Лють перемагай любов’ю – на зло відповідай добром.
- Серце, що вдовольняється, дає здоров’я тілу, а заздрісне серце – немов костоїд, що пожирає.
- Справді багатим є той, хто задоволений долею.
- Вища добродушність діє й не намагається виявити себе.
- Людина буває ближчою до Бога тоді, коли вона опиняється в біді.
- Любіть – і вас любитимуть.
- Робота лише тоді буде виконана добре, якщо вона буде виконана охоче.
- Як оцет для зубів і дим для очей, так і ледачий для тих, хто його посилає.
- Веселе серце прикрашає обличчя.
- Дмухай на іскру – й вона перетвориться на полум’я, плюнь на неї – й вона згасне, і все це виходить з вуст твоїх.
Наприкінці книги Мойсей Фіркович розмістив заклик до караїмських юнаків зайнятися опрацюванням колекції його діда Авраама Фірковича, яка ще в 1862 році була придбана імператорською публічною бібліотекою і налічувала 47 сувоїв Тори зі шкіри та пергаменту, 77 кодексів Святого Письма та 23 його переклади різними східними мовами, 272 твори караїмських авторів і 523 – єврейських, 250 різних актів, історичних листів і статей, до 340 документів, які стосувалися історії караїмів на теренах Російської імперії, 722 паперові та фотографічні відбитки написів з караїмських надгробків у Криму (Чуфут-Кале), на Кавказі, Близькому Сході та інших місцевостях, а також до 300 планів різних фортець на південних теренах сучасної України. На переконання Мойсея Фірковича, було б дуже втішно, якби бодай десятеро караїмських юнаків, які люблять свою націю та літературу, прийшли їм на допомогу і присвятили свої життя вивченню рідної словесності, вступивши до Академії східних мов: таким чином вони принесли б величезну користь своєму народові та його відродженню, «ожививши» б караїмських вчених, що записували свої думки арабською та халдейською мовами, – тим паче, що питання караїмської мови, літератури та освіти на той час стояли вельми гостро.
«Нема сумнівів, що юнак, покликаний бути орієнталістом, правив би за зорю-дороговказ для слави караїмської нації. Крім літератури, під вашим керівництвом процвітатимуть і мідраші», – запевняв у своєму зверненні Фіркович.
Прикметно, що орієнталістом за освітою був і обраний у 1915 році гахамом Серая Шапшал: за цим фахом він працював тривалий період свого життя.
Після збірки притч у катехизисі Мойсея Фірковича було проставлено примітку «Далі буде». Продовження навряд чи вийшло: ідея його видання могла загубитися в тих буремних часах. Нема достеменних даних і до життєпису самого автора. Невідомо так само нічого й про тих півтора десятка біженців-караїмів, що після виходу катехизису, у вересні 1915 року, прибули до Мелітополя з Волинської губернії, звідки тікала армія Російської імперії, та знайшли притулок просто в кенасі, «під патронатом міського комітету». Сама кенаса, про діяльність якої після революційного 1917 року невідомо, була зруйнована ще під час ІІ світової війни, від влучання авіабомби в 1943 році, а релігійна громада караїмів припинила своє існування в 1950-ті роки – або ще за сталінської диктатури, або вже за «хрущовської відлиги».
З відновленням незалежності України, в грудні 1991 року в Мелітополі було засноване караїмське національно-культурне товариство «Джамаат», яке об’єднало півтора десятка родин і вживало активних заходів зі збереження мови, культури та традицій.
З окупацією Криму у 2014 році караїмська громада Мелітополя стала найбільшою на території, підконтрольній українському урядові, – проте нищівного удару по ній завдало повномасштабне російське вторгнення у 2022 році: більша частина спільноти евакуювалася, решта – залишилися на окупованій території…
