Понад століття тому, в 1915 році, відбулася значна подія в житті караїмів на теренах тогочасної Російської імперії – чергові вибори та призначення гахама, себто духовного лідера народу. Фактично останнім караїмським пастирем на теренах Європи судилося стати Сераї Шапшалу. Втім, як його кількарічний шлях до посади, так і декілька спроб цих виборів супроводжувалися низкою подій, про які мова піде далі.
Серая Шапшал народився 8 (за новим стилем зазвичай подається дата 20) травня 1873 року в селищі Ойсункой поблизу Бахчисарая, ставши останньою, 12-ю дитиною в родині габая (старости караїмської релігійної громади), садовода, спадкового почесного громадянина Мордехая (Мортхая) Шапшала та його другої дружини Акбіке з дому Казас, уродженки Перекопа. Своєї матері Серая фактично не знав: вона відійшла до Превічного, коли йому було лише 9 місяців. Навчався хлопець у місцевому мідраші (караїмській релігійній школі), а також у Сімферополі в тогочасного тамтешнього газзана (священнослужителя) Самуїла (Шемуеля) Піґіта, що згодом став уллу (старшим) газзаном караїмської громади Катеринослава (сучасний Дніпро).
Розгледівши неабиякі здібності у своєму найменшому синові, Мортхай Шапшал вирішив відправити його до Санкт-Петербурга: туди Серая вирушив у 1884 році зі старшим братом Моше. В перервах між здобуттям освіти в ремісничому училищі та приватній гімназії і вивченням російської мови хлопець їздив до рідного Бахчисарая студіювати богослов’я, а в 1894 році навіть став кандидатом на духовну посаду (ймовірно, ріббі, себто віровчителя). Того ж року він закінчив гімназію, вступив до Петербурзького університету на факультет східних мов і… поховав батька
Здобувши в 1899 році диплом 1-го ступеня, молодий караїм продовжив наукову діяльність на кафедрі турецько-татарської словесності. Проте йому довелося відслужити рік у Бахчисарайському резервному батальйоні – і після присяги на полковому знамені змінити в документах своє ім’я на «Сергій»: пізніше «офіційно» його іменуватимуть «Сергієм Марковичем», подекуди навіть «Михайловичем».
По закінченні служби в житті Шапшала настає несподіваний поворот: у 1901 році міністерство закордонних справ скеровує його на терени сучасного Ірану – на той час Персії, поділеної між Британською та Російською імперіями. Там Шапшал вивчав перську мову і викладав російську та загальноосвітні предмети в училищі Лукманіє в місті Тебріз.
Основним учнем Сераї Шапшала став валіахд (принц-спадкоємець) Мохаммед Алі, що з часом посів шахський трон. У 1903 році Шапшал прийняв пропозицію стати його особистим перекладачем і секретарем, з подальшим отриманням титулу «наставник правителя» та спадкового шляхетного звання «хан», яке він періодично додавав до імені в значно пізніші роки.
Перський епізод життєпису Шапшалові згадували не раз, у тому числі в полемічних та викривальних матеріалах тогочасної преси. Поширювалися твердження про те, що він нібито мав великий вплив на Мохаммеда Алі, керував мало не всіма його діями і навіть провінцією Південний Азербайджан, правителем якої був принц. Крім цього, вважалося, що Шапшал відіграв не останню роль у силовому розгоні меджлісу (уряду) та скасуванні конституції у 1908 році.
Особливої гостроти ці питання набули в 1911 році, коли обговорювалася кандидатура Шапшала на посаду Троцького гахама. Отримавши призначення в серпні, Шапшал, який на той час перебував в Одесі (за іншими даними – в Туреччині), відмовився від нього, оскільки не вважав себе готовим – у тому числі й через зайнятість за основним місцем роботи. Працював він не лише викладачем турецької мови в alma mater, а й перекладачем у міністерстві закордонних справ: саме це відомство «не дало добро» на відпустку для участі у виборах. Тим часом окремі видання поквапилися повідомити, що «перського екс-міністра (sic!), відомого Шапшала, вибрано караїмським гахамом».
Окремо слід відзначити тогочасне духовне «двовладдя» серед караїмів на теренах, контрольованих Російською імперією. Крім Таврійського та Одеського духовного управління, з осідком у Євпаторії, яке існувало з 1837 року, в 1863 році було засновано друге, Троцьке – з осідком у місті Троки (нині Тракай, Литва); саме того року караїми – піддані Російської імперії набули прав нарівні з християнським населенням. У караїмській пресі початку ХХ століття підкреслювалося, що троцьке гахамство значно поступалося таврійському не лише в матеріальному, а й у соціальному вимірі: голосу таврійського гахама традиційно слухали всі караїми, оскільки він надавав імпульс не лише духовному, а й національному життю і визначався як авторитет, якому в моральному відношенні мав підлягати й троцький гахам.
У 1911 році виходець з Одеси Садук Раєцький разом зі своїм племінником Веніаміном Сінані заснував у Москві перший караїмський часопис російською мовою, під назвою «Караимская жизнь» («Караїмське життя»). Видання проіснувало недовго: вийшло лише 12 чисел у 8-ми випусках. На певному етапі припускалося, що вихід «Караїмського життя» в 1912 році припинився саме через різкі випади Раєцького щодо видатних караїмів, у тому числі Сераї Шапшала: нібито через це журнал почав втрачати передплатників. Втім, владі й так було через що переслідувати Раєцького: вистачало самих його революційно-демократичних переконань. До того ж, «Караїмське життя» друкувалося в типографії підприємця й банкіра Павла Рябушинського, який належав до старообрядців білокриницької згоди і був представником ліберальних суспільно-політичних кіл.
Сьомий випуск «Караїмського життя» фактично став меморіальним, на спомин Таврійського й Одеського гахама Самуїла Пампулова (Шемуеля Панпулова), що відійшов до Превічного 13 січня 1912 року (за старим стилем – 31 грудня 1911 року), проживши майже вісімдесят літ. У цьому числі Садук Раєцький помістив статтю, в якій йшлося про бажаних кандидатів на посаду Таврійського й Одеського гахама: серед іншого, він висловив переконання, що караїмський народ «переживає гостру національну кризу і навіть перебуває на шляху до розпаду». В матеріалі також наводилася характеристика Сераї Шапшала, далеко не компліментарна: автор стверджував, що той відомий суспільству «своєю чорносотенною репутацією», і висловлював переконання, що обранням Шапшала на посаду гахама караїмський народ «заплямує себе» – тим паче, що кандидат «не має симпатій серед караїмів, а особливо серед молоді». Разом з тим у редакції відверто визнали своє різко негативне ставлення до кандидатури Шапшала і заявили, що в цьому питанні дослухаються до делегатів, які «ясно визначили своє відношення до його претензій» під час приватної наради в Євпаторії після похорону Самуїла Пампулова.
Додатково в «Караїмському житті» було подано виписки з інших видань, у яких згадувалися випадки обурення кандидатурою Сераї Шапшала на посаду Таврійського й Одеського гахама. Свідчення про різку реакцію впливових феодосійської та євпаторійської громад, аж до наміру колективного протесту, транслювали сімферопольські «Южные ведомости» та московське «Русское слово». Ліберальний севастопольський часопис «Крымский вестник» присвятив Шапшалові фейлетон «Знаменитий» (у ті часи це слово іронічно застосовувалося до осіб із сумнівною репутацією), з наступними рядками про перський період його життєпису:
«Кров річками, морями лилася нещасною країною “царя царів”, і багато її потоків лежать на совісті “знаменитого”. Все найгірше й найбільше зло останніх доконституційних днів у Персії значною мірою йшло від шахського “радника” Шапшала. І ось цього кар’єриста й авантюриста, що захлинався в потоках людської крові, пропонують поставити на чолі караїмського народу?! За що ж ті його співвітчизники, які висувають кандидатуру “знаменитого”, хочуть так тяжко образити вдячну пам’ять покійного гахама Панпулова? Віримо, що такої ганьби караїми не допустять, з почуття моральної гидливості».
Цікаво буде згадати, що під час виборів гахама ще наприкінці 1870-х рр. серед трьох кандидатур опинився 67-річний Мортхай Шапшал – батько Сераї Шапшала. Проте від участі він відмовився, посилаючись на старість. Відтак гахамом було обрано Самуїла Панпулова – який за життя щодо певних питань мав комунікацію з Сераєю Шапшалом.
…Взимку 1912 року свою можливу участь у виборах Таврійського й Одеського гахама категорично заперечив Соломон Крим – науковець-агроном, меценат, громадський і політичний діяч, у майбутньому – ініціатор створення Таврійського університету та прем’єр-міністр Другого Кримського крайового уряду. На той час він волів балотуватися до Державної Думи Російської імперії. Висування своєї кандидатури відкинув і двоюрідний брат Соломона Крима Аарон Крим – колишній міський голова Феодосії, директор відділення російського банку зовнішньої торгівлі. Виходило на те, що єдиною кандидатурою лишався Серая Шапшал, який «наражався на сильну протидію з боку молоді», себто прогресивних караїмських кіл. Однак пізніше, в травні, на зібранні петербурзької караїмської громади Шапшал спростував чутки про висування його кандидатури на вибори Таврійського й Одеського гахама і заявив, що категорично відмовляється від цього – оскільки «зовсім не підготований для такої високої та почесної посади», як і у випадку з обранням на троцького гахама роком раніше.
Тим не менше, преса поширювала плітки з Сімферополя – буцімто Шапшал приїздив туди, аби прозондувати ґрунт щодо успіху своєї кандидатури. На це також реагувало «Караїмське життя»:
«Людина публічно заявила, що про гахамство більше й не думає, а її продовжують за це ж-таки гахамство шпетити. Це й несправедливо, і зайве». На додачу в редакції закликали авторів таких чуток «не втягувати цілий народ у війну з Шапшалом» і не вносити до виборів гахама політичні справи, оскільки «в бурхливому фарватері пристрастей і боротьби немає місця маленькому караїмському народові»: мовляв, його найголовніше завдання – вберегтися від розпорошення.
Зрештою, на зібраннях перед виборами Таврійського й Одеського гахама, призначених на 8 (21) серпня 1912 року, про кандидатуру Сераї Шапшала не було й мови:
«Для всіх делегатів було ясно, що це ім’я може лише збурити пристрасті і внести розбрат у середовище представників народу, що з’їхалися для важливої та відповідальної справи. З мовчазної спільної згоди, Шапшала було фактично викреслено з переліку кандидатур, що обговорювалися офіційно. Тож зайвими стали нагадування деяких громад, що зобов’язали своїх делегатів голосувати проти Шапшала».
У насичений драматичними подіями день виборів практично одностайно, 30-ма голосами «за» (при 1-му голосі «проти»), на посаду гахама було обрано 67-річного правника, члена управи Сімферопольської міської думи, старійшину місцевої караїмської громади Шабетая Дувана, якого спільнота заледве вмовила висунути кандидатуру як єдино прийнятну. Серед інших чеснот, Дуван мав ще одну, яка чимало важила у плані родових зв’язків: він був онуком видатного караїмського просвітника Абен-Яшара (Авраама бен Йосеф-Шеломо Луцького), що навчав у своїй школі в Євпаторії майбутніх богословів і науковців. Серед її випускників, до речі, був і Соломон Крим.
Однак після виборів Шабетай Дуван від гахамства відмовився. Переконати його не зміг навіть на той час вже колишній (і майбутній), але все ще авторитетний міський голова Євпаторії Семен (Сіма) Дуван, який особисто приїздив до нього на перемовини. 14 (27) серпня Шабетай Дуван, який майже 40 років свого життя провів у Сімферополі, відправив тогочасному міському голові Євпаторії Абраму Нейману телеграму, в якій заявив, що «позбавлений можливості» зайняти посаду гахама «через зміну сімейних обставин та появу загрозливих ознак серйозної хвороби», і відтак просив не подавати результати виборів на затвердження таврійського губернатора.
«Мені дуже важко на схилі літ змінити весь лад мого життя. Я за натурою не чиновник. Моя професія, мій світогляд не дають мені права бути духовною особою. В релігійних питаннях я людина вільної думки. На з’їзді я був просто психічно переможений, і зараз під впливом виявленого ентузіазму перебуваю наче в мані. Я багато років жив певними ідеалами, займався громадською діяльністю, і тепер мушу все поховати в Євпаторії. Особливе моє лихо в тому, що я, на жаль, добре знаю старобіблійну мову. Але тисячі моїх одновірців мене не зрозуміють», – пізніше пояснював Шабетай Дуван.
Прикметно, що перед тим для «прогресивно-ліберальних» караїмських кіл, у першу чергу феодосійської громади, бажаними кандидатами на посаду гахама були згадані вище її представники – двоюрідні брати Аарон Крим та Соломон Крим. Плюсами останнього вбачалися соціальний статус і зв’язки у найвищих владних колах, а також дипломатичні здібності. Проте обидва «стояли цілковито осторонь» релігійного життя караїмів і не відповідали основним критеріям для виконання обов’язків духовного лідера: ґрунтовні знання «лешон кодеш» («священної», себто старобіблійної мови) та богослов’я. Іншим критерієм було подружнє життя, неодмінно з караїмкою (якраз у ті часи точилася полеміка щодо заборони на міжетнічні та міжрелігійні шлюби, що було вкрай гострим питанням для малочисельного народу). На відміну від свого кузена, Соломон Крим на момент виборів гахама був неодружений. Раніше він мав зв’язок із лікаркою з Одеси Вірою (Берухою) Еґіз, проте згодом, у 1909 році, та побралася з… Сераєю Шапшалом.
Прихильників Соломона Крима його далекість від караїмського релігійного життя не зупиняла: пріоритетом була його участь у житті суспільному та політичному. Мовляв, народ у першу чергу потребує не стільки хранителя релігійного культу, скільки реформатора й організатора внутрішнього ладу, – а ритуальні функції міг би виконувати і євпаторійський уллу газзан, який традиційно був помічником гахама. При цьому заявлялося, що навіть сам покійний Самуїл Панпулов нібито прийшов на посаду гахама «з-за торгової конторки, позбавлений спеціальної караїмської освіти» (?!) – при тому, що перед тим він понад два десятиліття був міським головою Євпаторії.
Втім, на Соломона Крима ці аргументи, озвучені в публічному просторі, не подіяли: пропозицію щодо висування його кандидатури на посаду гахама він у другий раз відхилив. Його родич Аарон Крим склав таку ж категоричну відмову. Відтак нові вибори гахама Таврійського й Одеського були призначені таврійським губернатором на 9 (22) грудня 1912 року – однак ця ініціатива так само не здобула конкретних результатів.
Вже в пізніших числах «Караїмського життя» редакція відзначала, що напередодні виборів преса була до Сераї Шапшала «несправедливою, припускаючись свідомого викривлення істини й фактів»:
«Незнайомі з внутрішніми справами караїмства газетярі, бажаючи лише зачепити Шапшала як діяча, ім’я якого пов’язане з горезвісною Персією, передавали голі чутки та неперевірені дані, що не мали й тіні правдоподібності. Повага до фактів має бути на першому місці й не затьмарюватися роздратуванням та упередженням, хай навіть зрозумілим, до певного імені». Проте ця ремарка не завадила Шапшалові позватися до юридичного (випускового) та фактичного редакторів «Караїмського життя», Веніаміна Сінані та Садука Раєцького, за обвинуваченням у наклепі на свою адресу.
У числі 104 часопису «Рада» від 20 травня (за н. ст.) 1913 року було вміщено нотатку «Націоналісти і караїми» кореспондента під криптонімом Н. О.
«Представники російської націоналістичної політики шукають все нових об’єктів, над якими можна було б випробовувати силу нового курсу. Шукають – і знаходять. При різноманітнім національнім складі це й не диво, бо скільки б народностей не відчувало на собі всі “блага” націоналістичної політики – все проте зоставатимуться такі народності, що цього “щастя” ще не зазнали. Отже, казенні націоналісти наче поставили перед собою спеціальну мету – настільки поширити круг своїх заходів, щоб так-таки й не зосталось без їх впливу ні одної хоча б найдрібнішої народності. Останнім об’єктом були мусульмани, не рахуючи, звичайно, поляків, українців, євреїв, фінляндців й т. ін. Тепер прийшла черга на караїмів. Хто такі караїми, де вони живуть, скільки їх – про це ледве чи кожен з нас знає. Хто ж більш поінформований у цій справі, той знає, що караїми – це одна з відмін єврейства, що живуть вони здебільшого в Криму, а скільки їх – про те не знайти відомостей ні в однім статистичнім виданні. (…) До останнього часу караїми, всупереч їх близьким родичам-євреям, користувалися всіма горожанськими (громадянськими – А. Б.) правами. Вони мали всюди “право жительства”, не знали “процентної норми” при вступі до шкіл і загалом були постійним об’єктом заздрощів для справжніх євреїв. Але й до них прийшла черга. Недавно повідомлялось, що Щегловитов (Іван Щєґловітов, останній міністр юстиції Російської імперії, відомий як запеклий російський націоналіст і антисеміт – А. Б.) не затвердив у Феодосії у “званії” помішника присяжного адвоката караїма. А тепер виясняється, що то був не виїмковий (винятковий – А. Б.) випадок. Як видно з звідомлення про останнє засідання законодатної й торговельної комісій Дер[жавної] Думи, (…) міністр торгу пояснив, що поняття “єврей” ширше від поняття “особи іудейської віри”, бо під перше під[ій]уть і караїми, а під друге не підійшли б, а тому треба зоставити в законопроекті коротший термін, щоб закрити доступ до ради й перед караїмами. Маємо отже ясний доказ, що до числа об’єктів національного обмеження зачислено й караїмів. Можна догадуватись, що це наслідки тактики караїмів під час останніх виборів до Держ[авної] Думи: як відомо, караїми голосували всюди за представників опозиції, а в Криму вони значно причинились до її перемоги», – вказував дописувач.
Варто зазначити, що історія невідомого феодосійського караїма, якого російський міністр юстиції відмовився затверджувати помічником присяжного повіреного, дещо згодом виникне в перипетіях довкола кандидатури Сераї Шапшала на посаду гахама, які активно висвітлював харківський часопис «Утро».
Так, у деяких весняних і літніх числах цієї газети за 1913 рік було заявлено, що прихильники Шапшала, «”невідомі” старці», розпустили серед доброчесних кримських караїмів чутки про те, що тільки його буде затверджено на посаді гахама: мовляв, лише його кандидатура є прийнятною для влади, і лише його вона затвердить – навіть якщо його не оберуть представники народу.
«Знову почалася “робота” на користь відомого й вічного кандидата в гахами, сумнозвісного колишнього радника перського шаха Магомета-Алі – С[ераї] Шапшала. Як відомо, свого часу спроби його прибічників не могли викликати нічого іншого, крім загального обурення. І справді, на виборах жодний делегат не насмілився затнутися про цю кандидатуру, знаючи, що це було б викликом усій нації, посаду представника якої покійний С[амуїл] Пампулов підніс до належної пошани. Та ось тепер, коли блискучі імена зникли, а зійтися на нових кандидатах ще не встигли, знову порушуються розмови про Шапшала. З’ясовується, що на деяких закостенілих старих агітація, вочевидь, діє. Далі лунають заяви про те, що в разі обрання іншої особи караїми будуть позбавлені своїх прав і переваг – причому з посиланнями на факт незатвердження у званні помічника присяжного повіреного караїма К., промовисто замовчуючи при цьому, що незатвердження викликане виключно фактом перебування К. на військовій службі. (…) Для старих караїмів, які уявляють собі Шапшала таким, що засідає десь там у палаці серед міністрів і баронів, ці погрози видаються серйозними, і багато зусиль йде на те, щоб переконати їх, що навіть міністерство закордонних справ вагається надати Шапшалові яке-небудь видне місце, якого він так наполегливо добивався. (…) Сам же винуватець усієї веремії промовисто мовчить, а його позиція є цілковитою таємницею для всіх», – розповідав дописувач «Утра».
На думку невідомого кореспондента, цільовою аудиторією чуток, які нібито мали зміцнити авторитет Шапшала, були вкрай опозиційно налаштовані щодо нього громади: в першу чергу йшлося про Феодосію, де караїмська спільнота відгукувалася про постать Шапшала «з різким обуренням, не припускаючи й думки про його кандидатуру», і зі свого боку на вибори гахама висунула кандидатуру архітектора при Одеському градоначальстві Арона Панпулова – одного з синів покійного гахама Самуїла Панпулова. Незважаючи на те, що ця кандидатура стала компромісною для значної кількості караїмських громад, Арон Панпулов категорично відмовився від балотування.
Згодом самоусунулися й інші «видні» кандидати: крім Соломона Крима та Аарона Крима, яким пропонували участь у виборах і під час попередніх спроб, це були колишні міські голови Євпаторії та Карасубазара (сучасний Білогірськ) Абрам Нейман та Ілля Шишман. Після цього пролунали імена інших шанованих представників караїмського народу – одного з наступників Самуїла Панпулова на посаді голови товариства опіки над бідними караїмами, євпаторійського землевласника Мойсея Айваза та інженера Соломона Казаса, випускника Харківського технологічного інституту, чию кандидатуру висунула московська громада і який мав «найкращу репутацію у прогресивних колах» (пізніше він теж відмовиться від участі у виборах). Втім, ці кандидатури невідомий кореспондент «Утра» вважав «не дуже популярними». Загалом усіх їх було понад два десятки.
При цьому в Феодосії порушувалося питання необхідності встановлення «більш правильної» системи виборів гахама, оскільки кожна громада мала право висунути лише одного кандидата – хоч велика, як у тій-таки Феодосії чи Євпаторії, хоч дрібна, як у Кременчуці. Відзначалося, що нерівномірність представництва виявляється доволі рельєфно. Якщо на перші вибори в 1912 році прибули делегати приблизно з 30 міст, у яких мешкали караїми, то наступного року російський Сенат надав право обрання делегатів лише тим громадам, які мали кенаси (молитовні будинки): таких налічувалося 22.
Не менш важливою під час підготовки до виборів гахама була й інша сторона – матеріальна. Зокрема, караїмські достойники працювали над проектом положення, яке визначало б юридичні та практичні аспекти національного фонду, що формувався задля утримання майбутнього гахама та караїмського духовного управління. Станом на середину 1913 року внески до цього фонду перевищили досить солідну на той час суму в 160 тисяч рублів. Зокрема, обговорювалися питання:
- чи створити під керування цим фондом нову юридичну особу, чи передати його в розпорядження вже наявній;
- як визначити долю можливих надлишкових та загальних прибутків на випадок тимчасового чи навіть довічного (!) припинення діяльності гахама та духовного управління;
- як розпорядитися зібраним капіталом – інвестувати його у нерухомість, покласти до державного банку, чи обернути на державну ренту.
Аби доля фонду не опинилася в залежності від особистості кандидата на посаду гахама, на 15 (28) серпня в Євпаторії було скликано з’їзд для попереднього обговорення виключно питання про зазначений фонд. Тим часом євпаторійська та феодосійська громади погрожували не дати до нього ані копійки, якщо гахамом буде обрано Сераю Шапшала: це загрожувало б поверненням до старої схеми – збору добровільних щорічних пожертв.
З’їзд відбувся у призначену дату, під головуванням Соломона Крима та за участі місцевої комісії з організації виборів, до якої входили аж 20 юристів. Серед іншого, учасники зібрання висловили побажання зробити посаду гахама не довічною, а лише з 6-річною каденцією. Крім цього, караїмський національний фонд було вирішено передати євпаторійській громаді як юридичній особі: у свою чергу вона мала взяти на себе зобов’язання фінансово утримувати гахама та духовне управління, а залишки коштів витрачати на просвітницькі та культурні потреби. Наостанок зібрання висловило подяку Соломонові Кримові за те, що він ініціював створення фонду, заклав його підвалини солідною пожертвою в 5 тисяч рублів (пізніше стане відомо про пожертву в 10 тисяч рублів від феодосійських-таки магнатів братів Стамболі) та сприяв євпаторійським делегатам у зборі пожертв серед феодосійської громади. Тим часом у Петербурзі до фонду було зібрано 9 тисяч рублів, у Москві – понад 10 тисяч, у Харкові – 6,7 тисяч; прогнозувалося збільшення цих сум. Разом з тим у Євпаторії частина громади наполягала на тому, щоб очікувані від неї 50 тисяч рублів були відраховані з наявних громадських коштів. З цим не погодилося старше покоління, тож феодосійські посланці Аарон Крим та Ісаак Нейман під керівництвом євпаторійця Мойсея Айваза відкрили підписку, яка «перевершила будь-які сподівання», перевищивши встановлену суму на кілька тисяч рублів. Крім цього, було отримано сповіщення від караїмів Балтії про їхню готовність внести до національного фонду колосальні 342 тисячі рублів – суму, яка практично вдвічі перевищувала вже зібрану.
Що ж стосувалося запланованих виборів гахама – серед делегатів кореспондент «Утра» нарахував 5–6 осіб, які були «до фанатизму віддані Шапшалові й не бажали навіть чути про інших кандидатів». Загалом дописувач відзначав серед решти учасників з’їзду «якусь невизначеність і цілковиту дезорієнтацію в стані речей, який склався». Шанси Шашпала на виборах він оцінював як «дуже невеликі», з огляду на негативне ставлення до цієї кандидатури та на постаті делегатів. Цього разу знов мали місце твердження прибічників Шапшала про його «сильні зв’язки» та про те, що влада бажає бачити гахамом саме його.
«Наче адміністрації не все одно, хто буде гахамом – Шапшал чи Казас. Адміністрацію в цьому випадку цікавить лише те, щоб політичне минуле гахама було незаплямованим. Цій вимозі цілком відповідають і С[оломон] Казас, і А[рон] Панпулов, які, до того ж, мають велику моральну вагу серед караїмів. Панпулов поки що відмовляється виставити свою кандидатуру. Казас же готовий пожертвувати своєю кар’єрою і піти служити нації, якщо не буде гідного кандидата. Безсумнівно, обрання Шапшала внесло б великий розкол у середовище караїмів. Якби Шашпал знав, з якою люттю тут вимовляється його ім’я, він, можливо, сам здогадався б повідомити духовному управлінню про свою категоричну відмову виставити свою кандидатуру в гахами», – стверджував кореспондент «Утра».
Вибори гахама 20 серпня (2 вересня) 1913 року прогнозовано були визнані такими, що не відбулися, і перенесені на квітень наступного року; до того ж, на них не було допущено представників преси. Напередодні переважна більшість делегатів висловилася за відтермінування виборів, аргументуючи своє побажання несформованістю національного фонду. Крім цього, громади великих міст висували обов’язковою умовою свого внеску до фонду участь їхніх кандидатів у голосуванні, або ж інші вимоги – на кшталт визначення форми розміщення коштів. Також не до кінця було вирішено питання з юридичною особою, яка мала б розпоряджатися фондом. Разом з тим одностайно було ухвалено виділяти на утримання майбутнього гахама до 9 тисяч рублів на рік, а на потреби духовного управління – до 3 тисяч. Не обійшлося й без інцидентів: до нарадчої кімнати, всупереч правилам, навіщось намагався потрапити феодосійський кандидат Ісаак Хаджи, що не могло залишитися без уваги зібрання.
У той же час кореспондент «Утра» був переконаний, що відтермінування виборів гахама домоглися «шапшалісти», буцімто переконані, що Шапшалові, який на той час якраз судився за віднову доброго імені з колишнім редактором вже не існуючого «Караїмського життя» Садуком Раєцьким, «зрештою вдасться відновити свою втрачену репутацію і цілковито реабілітуватися в очах караїмського народу до наступного року, поставши у привабливішому світлі».
Тим часом на судовому засіданні Раєцький узяв усю провину на себе й просив сторону обвинувачення облишити його племінника Веніаміна Сінані, що був випусковим редактором «Караїмського життя». Разом з тим опитані свідки стверджували про великий вплив Шапшала на перського шаха Мохаммеда Алі, про який повідомлялося на сторінках часопису:
«[Шапшал] вимагав смертної кари для багатьох політичних злочинців. За його порадою меджліс було розігнано й розстріляно з гармат. Взагалі він давав шахові лихі поради, що мали шкідливі наслідки для перського народу та його свободи». Заявлялося також, що Шапшал у 1908 році мусив виїхати з Персії поспіхом – і це нібито «було схоже на втечу»; при цьому, за чутками, слідом за ним пішов великий караван дорогих перських килимів та інших речей.
Інші ж свідки-караїми, що були делегатами на з’їзді з обговорення опитування щодо бажаних кандидатур на посаду гахама, заявляли, що кандидатура Шапшала «знаходила серед багатьох різко негативне ставлення, з огляду на його політичне минуле у Персії». Чимало гострих обвинувачень лунало на адресу державного службовця, який після повернення до Російської імперії був нагороджений орденом святої Анни 2-го ступеня «за заслуги», і який підтримував контакти з останнім російським імператором Ніколаєм II та членами його родини аж до його повалення у 1917 році.
Сам Шапшал у своїй палкій промові підтримував сторону обвинувачення і запевняв суд, що до останнього дня залишився «вірним собакою» та відданим другом шаха, якого «власноруч врятував від неминучої загибелі», і взагалі неодноразово наражав себе на небезпеку заради порятунку його життя.
В лютому 1914 року після нетривалої наради Санкт-Петербурзький окружний суд виправдав Раєцького. Проте Шапшал переніс справу до тамтешньої судової палати, яка в грудні того ж року засудила колишнього редактора «Караїмського життя» до двох тижнів арешту. Аналогічне покарання дістав ще один автор публікації кількарічної давнини, спрямованої проти Шапшала – проте цього разу в часописі «Речь».
Значною платформою підтримки Шапшала стало російськомовне видання «Караимское слово» («Караїмське слово»), яке в 1913 році фактично прийшло на зміну «Караїмському життю» й виходило у Вільнюсі до 1914 року. На противагу матеріалам у суспільній пресі, в цьому часописі публікувалися статті, спрямовані проти «невеликої групи антишапшалістів»: їхні автори доводили, що кращої кандидатури на посаду гахама, ніж Шапшал, годі й шукати.
Тим часом обов’язки гахама виконував уллу газзан Великої (Соборної) кенаси в Євпаторії Самуїл Нейман; 10 лютого 1916 року він відійшов до Превічного. Але в міжчассі сталася низка подій, за результатами яких гору взяла «невелика купка шапшалістів», як писали деякі видання.
Станом на квітень 1914 року, за спостереженнями кореспондента «Утра», перевагою Сераї Шапшала на прийдешніх виборах гахама було те, що його опозиція не мала кандидата, який міг би «об’єднати все прогресивне й інтелігентне караїмство»: «найкращі» кандидати відмовлялися від участі у виборах, інші ж не могли розраховувати на більшість голосів. Активно обговорювалася кандидатура голови земської управи Євпаторії, колишнього міського голови Семена Дувана – проте на заваді стояли дві обставини: 1) було невідомо, чи погодиться на це сам Дуван; 2) побутувала думка, що він «посварився з половиною Євпаторії за 4 бурхливі роки керування містом».
Відбувши в Євпаторії з’їзд під головуванням Аарона Крима, 10 (23) квітня 1914 року понад 30 делегатів караїмських громад перемістилися до Феодосії. Між ними кореспондент «Утра» нарахував «9 шапшалістів і 10 антишапшалістів»; враховуючи ймовірну кандидатуру Семена Дувана, він припускав додатковий поділ делегатів ще й на «дуваністів і антидуваністів». На той час стало відомо, що до караїмського національного фонду було зібрано 210 тисяч рублів, і очікувалися ще 35 тисяч: зібрані кошти планувалося передати до Євпаторії.
Напередодні з’їзду в Феодосії, як розповів дописувач «Утра», до помешкання Аарона Крима відбулася «ціла проща»: протягом дня делегати вмовляли його висунути кандидатуру на посаду гахама, акцентуючи увагу на «тому скрутному становищі, в якому опинилося караїмство, позбавлене духовного вождя в найкритичніший момент», і запевняючи, що тільки він «примирить і об’єднає всі групи». Гості вдавалися до рішучих заходів – обговорювали можливість перенесення духовного управління з Євпаторії до Феодосії, розглядали варіанти відокремлення світської влади від духовної, планували залишити за гахамом лише першості над духівництвом та представницькі функції, і навіть апелювали до матері Крима. Втім, сам він не припускав таких компромісів: на його переконання, йти в гахами можна було лише за умови дотримання всіх вимог, які висувалися до цієї посади, а для Крима це означало «похорон заживо» потрібного Феодосії енергійного та видатного громадського діяча. Хоч посада гахама й розглядалася як «світська» – мовляв, той «не мусить мати духовного цензу і є не священнослужителем, а лише головою караїмського духівництва», – все ж необхідним було детальне знання духу та звичаїв релігії, розв’язання формальностей у розірванні шлюбів та в інших питаннях, які перебували виключно в компетенції гахама. 18 квітня (1 травня) 1914 року Аарон Крим офіційно й остаточно відмовився від висування його кандидатури на цю посаду.
Зрештою, на початку 1915 року серед караїмського населення Таврійського краю знов почалися розмови про кандидатуру Сераї Шапшала на посаду гахама, вакантну протягом кількох років. У цей час «міжгахам’я» (за визначенням кореспондента «Утра») тривала запекла боротьба між прогресивним і реакційним крилами караїмської спільноти: остання затято наполягала на кандидатурі Шапшала, підтримку якій висловила, зокрема, севастопольська громада. З боку консервативної партії, що гуртувалася навколо Шашпала, спостерігалася «значно більша організованість і незвичайна енергія» – тоді як «прогресистам» досі не було кого виставити на противагу. Крім цього, очікувалася підтримка Шапшала і з боку інших регіональних громад.
Вибори гахама були призначені на 15 (28) травня. Незадовго до цього, попри події І світової війни, якраз було сформовано національний фонд. На початку травня у Феодосії понад 80 членів караїмської спільноти зібралися для обрання свого делегата на вибори гахама. Від прогресистів було висунуто правника Веніаміна (Беньяміна) Панпулова – гласного міської думи, найменшого сина покійного гахама Самуїла Панпулова (56 голосів «за», 33 «проти»); «шапшалісти» ж виставили тютюнового магната С(амуїла?) Майтопа (45 проти 43).
У травні в Євпаторії за участі представника таврійського губернатора відбувся з’їзд представників караїмських громад, на якому гахамом Таврійського й Одеського караїмського духовного управління більшістю голосів (13 проти 6), за відмови багатьох інших кандидатів, було обрано Сераю Шапшала – без його участі. Можна було б сказати, що його єдиним конкурентом став згаданий Веніамін Панпулов – якби той так само не зняв свою кандидатуру.
13 делегатів, що на з’їзді в Євпаторії проголосували за Шапшала і вирушили до Петрограда (тогочасна назва Санкт-Петербурга) привітати свого кандидата з перемогою, кореспондент «Утра» назвав «обскурантистами». Натомість жоден з 6-ти опозиціонерів не виявив бажання долучитися до делегації – до якої, серед інших, «самовільно» приєднався тютюновий фабрикант Мойсей Стамболі, що створив таким чином враження, ніби «антишапшалістська» Феодосія схвалила нового гахама. Дописувач харківського видання повідомив, що під час бенкету в Петрограді Шашпал «милостиво погодився зайняти посаду гахама, розчарувавши делегатів заявою, що не буде клопотати щодо розширення прав караїмів і за окремих караїмів» – хоча «лише в надії на це його й обирали». Також кореспондент додав, що Шапшал «скромно попросив» про збільшення караїмського національного фонду з 200 тисяч рублів до 300 тисяч.
Втім, «окремими караїмами» Шапшал, як з’ясувалося, все-таки опікувався. Незабаром стало відомо, що рада міністрів Російської імперії відхилила його клопотання щодо виведення караїмів, які були турецькими підданими, з-під дії обмежувальних законів, що поширювалися на підданих ворожих держав (нагадаємо: на той час йшла І світова війна, в якій Російська та Османська імперії були антагоністами).
Дещо згодом «Утро» повідомило, що прибічники Шапшала, крім збільшення «заледве» зібраного караїмського національного фонду, висунули громадам низку інших вимог, як-от:
- передати фонд у розпорядження духовного управління як юридичної особи;
- до виконання цієї умови, в якості тимчасового заходу, що забезпечив би регулярне та своєчасне отримання коштів гахамом і духовним управлінням, винести на перший же делегатський з’їзд постанову про регулярне внесення на півтора роки наперед 6 тисяч рублів на користь гахама до будь-якого банку;
- протягом найближчих років зібрати додатковий фонд у 100 тисяч рублів, відсотки з якого йшли б на утримання старовинного караїмського міста Чуфут-Кале та облаштування музею в ньому, а також на видачу допомоги газзанам, що потребували її.
Втім, виконувати цей ультиматум навряд чи хтось збирався – тим паче, супротивники Шапшала, як і раніше, не бажали давати до фонду ані шеляга, доки той не відмовився б від посади гахама. В серпні 1915 року караїмська громада Феодосії зустріла «дивні» вимоги «шапшалістської» комісії, сформованої в Петрограді, «одностайним обуренням» та пропозиціями ігнорувати їх. Зокрема, габай на прізвище Емельдеш, який прослужив 10 років і пішов з посади разом з деякими іншими габаями після обрання Шапшала, заявив, що першим кроком нового гахама стало «гендлярство». Зрештою, громада Феодосії вирішила не відправляти свого делегата на «незаконний» з’їзд «шапшалістів» у Євпаторії. Від участі відмовилися також громади Сімферополя та Карасубазара. Громада Мелітополя ж дозволила своїм делегатам не погоджуватися на передачу національного фонду в розпорядження Шапшала. Разом з тим репортер «Утра» заявив, що Шапшал «з волі деяких обставин став “обранцем” нації, яка йому не довіряє і якій не довіряє він».
Після відкриття з’їзду в Євпаторії 16 серпня, феодосійська громада отримала телеграму з повідомленням про те, що відсутність її представників «відіграє вирішальну роль», та порадою надіслати делегатів, або ж телеграфом-таки дати згоду на передачу фонду в управління Шапшала. Феодосійці відповіли категоричною відмовою і уточнили, що не зупиняться й перед судом. Втім, зібрання не мало необхідних двох третин кворуму через відсутність опозиційних делегатів: 20-ма голосами проти 7-ми «шашпалісти» ухвалили необхідне їм рішення, проте їхні вимоги було відкинуто, у відповідь на що вони «погрожували гахамською кризою і відмовилися від обговорення решти побажань».
Невдовзі «Утро» повідомило, що Шапшала, який на той час буцімто «мешкав у свого багатого друга, караїма С. Хаджи в маєтку під Феодосією», відвідала «спеціальна депутація шапшалістів», до якої увійшли євпаторійські та петроградські караїми.
«Після недовгого вмовляння соратників, Шапшал погодився зайняти гахамський трон, незважаючи на відхилення делегатським з’їздом усіх його вимог. Таким чином, фактично Шапшал – гахам. Лишається тільки незрозумілим ультиматум, про який говорили шапшалісти на з’їзді, висуваючи відомі вимоги», – зазначив кореспондент.
У вересні 1915 року Таврійське губернське правління затвердило Сераю Шапшала на посаді гахама. Проте через війну він і надалі мешкав у Петрограді, де працював перекладачем у МЗС та Морському генеральному штабі, і лише раз, наприкінці року, відвідав Євпаторію. У травні 1916 року він прибув до Криму для посвяти у старовинній караїмській фортеці Чуфут-Кале, де в кількох поколіннях мешкав його рід і звідки до Бахчисарая переселився його батько: урочиста церемонія відбулася за присутності представників світської та релігійної, в тому числі мусульманської, влади.
Вже будучи гахамом, Серая Шапшал заснував у Євпаторії власним коштом будинок для караїмок похилого віку «Ярдим» («Допомога») імені його матері Акбіке Шапшал, а також національну раду, офіційний друкований орган караїмського духовного правління та національну бібліотеку-музей «Карай Бітіклігі», до якої увійшли більше ніж 5 тисяч видань та понад тисяча старовинних рукописів давньоєврейською, арабською та караїмською мовами.
Після революції 1917 року, з метою дискредитації імені Шапшала реакційна преса поширювала фейлетони, в яких він згадувався як «активний помічник перського шаха в жорстокому кривавому придушенні національно-визвольного руху» в 1900-х роках.
З часом у своїй автобіографії Шапшал заявить, що в березні 1919 року був змушений виїхати з Криму до Туреччини – мовляв, тікаючи від переслідування денікінцями за «відкрите співчуття до совєтського ладу». Втім, архівні джерела свідчать, що він перебував на півострові до кінця 1920 року.
З виїздом Шапшала виконувачем обов’язків Таврійського й Одеського гахама до 1925 року був його заступник Борис (Берех’я) Ельяшевич, який став уллу газзаном Соборної кенаси Євпаторії по смерті Самуїла Неймана. Після ліквідації совєтами караїмських інституцій – духовного правління та духовного училища, – Ельяшевич залишився єдиним хранителем культурної спадщини свого народу в Євпаторії: в тому числі він урятував від знищення безцінні фонди заснованої Шапшалом книгозбірні «Карай Бітіклігі», яку в 1929 році було закрито, з подальшим переміщенням її фондів до Лєнінґрада (чергова назва Санкт-Петербурга). З часом Ельяшевич мусив переїхати з батьком до Підмосков’я. Незважаючи на тиск совєтської репресивної машини, він знайшов у собі мужність не відмовлятися від духовного сану, щоб потім народ не вважав його зрадником, і через це роками був позбавлений громадянських прав.
Після ІІ світової війни, в 1946 році, на запрошення караїмської громади Євпаторії, яка на той час заледве налічувала понад два десятки осіб, Ельяшевич прибув до міста і змінив на посаді газзана Соломона Джеґіта, що став його помічником. З наступного року він спробував відновити в Криму духовне управління караїмів, проте цілком очікувано наразився на спротив совєтських чиновників.
Під час перебування в Євпаторії Ельяшевич мав тісні контакти з Сераєю Шапшалом, який ще в 1927 році опинився в Литві і згодом став головою тамтешніх караїмських громад; чергова його інавгурація на посаду гахама відбулася 11 вересня 1928 року у Вільнюсі. За два роки до того у Тракай відійшов до Превічного Захарій Міцкевич, що в 1915–1922 рр. був останнім виконувачем обов’язків троцького гахама. В міжвоєнні часи Шапшал очолював караїмську спільноту на територіях, які контролювала ІІ Польська Республіка. Проводячи в життя доктрину деюдаїзації караїмізму, Шапшал змінив свій титул на «гахан» – тюркську альтернативу слова «гахам», яка, на його переконання, походила від хозарського слова «каган» (правитель; аналог князя).
З релігійною діяльністю Шапшал поєднував викладацьку та наукову. Зокрема, в 1930 році Львівський університет присудив йому науковий ступінь доктора філософії зі східних мов. Після совєтської окупації в 1940 році, він заявив про зречення посади гахама та «обрання шляху совєтського науковця». До своїх духовних та громадських обов’язків Шапшал повернувся в період окупації німецької – добиваючись при цьому доведення теорії про тюркське походження караїмів і фактично рятуючи свій народ від Голокосту. Після повернення совєтів, у 1945 році Шапшал знову зрікся посади гахама – цього разу вже остаточно. Надалі він працював директором історико-етнографічного музею у Вільнюсі й періодично приїздив до Криму, відвідуючи караїмські святині. В 1959 році до Превічого відійшла його дружина Віра.
Номінально останнім караїмським священнослужителем із титулом гахама став уродженець Бахчисарая, останній газзан Севастополя Товія Леві-Бабович, який у 1934 році після його фактичного вигнання з Криму совєтськими функціонерами став провідником («хахам-акбар») караїмських громад Єгипту, що після його смерті у 1956 році припинили своє існування – в тому числі через масову еміграцію до Ізраїлю та інших країн.
Втім, у дослідженнях можна натрапити на твердження про те, що на той час «почесний обов’язок духовного голови караїмів цілого світу» виконував троцький газзан Семен (Шемая) Фіркович, випускник караїмського духовного училища в Євпаторії. Однак при цьому неможливо не визнати, що значну роль у координації життєдіяльності караїмських громад на європейському континенті, зокрема в Криму, відігравав Серая Шапшал.
До слова, на місці Товії Леві-Бабовича міг опинитися інший кримський священнослужитель – Ісаак Ормелі. В тому-таки 1934 році він, на той момент вже колишній газзан закритої большевиками кенаси Сімферополя, отримав пропозицію від єгипетських караїмів переїхати до Каїра та стати їхнім гахамом – проте через бюрократичну тяганину не зміг залишити територію, контрольовану совєтами. В 1940 році Ісаак Ормелі передчасно відійшов до Превічного.
У 1958 році євпаторійська громада караїмів звільнила Бориса Ельяшевича з посади газзана, з якої він сам волів піти через смерть дружини та погіршення стану здоров’я, і натомість обрала його брата Якова. Проте совєтські керівні органи не лише відмовилися затверджувати нового газзана, а й взагалі зняли з реєстрації виконавчий орган громади, яка на той час зросла до 150 осіб (на великі свята збиралися до 300 осіб). Причиною, серед іншого, стали обвинувачення у «пропаганді націоналізму під вивіскою релігійних переконань». У 1959 році громаду вижили з території кенаси, а наступного року фактично ліквідували.
Невдовзі після цих подій, 18 листопада 1961 року, Серая Шапшал відійшов до Превічного у Вільнюсі, де був похований на караїмському кладовищі біля дружини, під скромним надгробком із написом «Він присвятив життя науці та своєму народові». Євпаторійський соратник Борис Ельяшевич пережив його майже на десятиліття.
Вже в добу незалежності України пам’ять Шапшала була увічнена в Криму на кількох локаціях. У 1997 році на його честь назвали вулицю в його рідному Бахчисараї. У 2002 році на родовому караїмському цвинтарі біля фортеці Чуфут-Кале, неподалік від міста, було встановлено «йолджи таш» (кенотаф) із написом «Хану Шапшалу від караїв. Han Şapşal Karaylardan». У 2013 році, незадовго до російської окупації Криму, було встановлено меморіальну дошку на будинку в Євпаторії, де свого часу мешкав останній гахам караїмів Європи.
…Ця історія, як і багато подібних, вчергове доводить: серед видатних громадських, політичних і навіть духовних діячів рідко знаходяться люди з репутацією, яка однозначно видаватиметься бездоганною. Стосується це й канонізованих – що по смерті, що ще за життя. В останньому випадку, якою б шанованою людина не була серед певних осіб чи спільнот, – завжди буде протилежний табір, який даватиме цій людині свої оцінки та характеристики, часто далеко не компліментарні. Проте зрештою одних з іншими все одно розсудить історія – яка однаково пам’ятає всіх, на чиїх терезах лежать помітні результати певних вчинків. Незалежно від того, яка чаша з двох тяжіє додолу. Нащадки ж оцінюватимуть ці результати теж кожен по-своєму – і відповідно користуватимуться ними. Можливо, навіть маючи їх як наочну ілюстрацію того, що зазвичай Творець дає людині лише те, що вона здатна підняти й понести. Кожному по силах. І в той же час кому багато дано, з того багато спитається, – як на небі, так і на землі.
