Олександрівське караїмське духовне училище в Євпаторії. Фото надане автором
/

Училище, де вчили не схиляти голову

Почати

На одній з вуличок старої Євпаторії можна побачити елегантну одноповерхову будівлю. Більш як століття тому тут розташовувався унікальний навчальний заклад, аналогів якому немає й у наш час – Олександрівське караїмське духовне училище. У його стінах вчилися майбутні духовні лідери й видатні світські діячі караїмської культури.

Сама будівля виходить на три вулиці – Олександрівську (радянська назва  – Піонерська), Гімназичну (Чернишевського) й Нову (Бартєнєва). Вона була освячена в жовтні 1913 р. Споруда була зведена менш ніж за рік за проєктом і під керівництвом архітектора-караїма Євгена Самійловича Ісаковича, правнука знаменитого гахама Ісаака бен Шеломо Ельдора, духовного лідера караїмів свого покоління, астронома, поета й віровчителя. Євген Ісакович був абсольвентом Московського училища живопису, ліпки й зодчества, а будівля духовного училища – вже не першим його творінням для потреб караїмської громади. Він є й автором зведеної в 1900 р. в стилі ренесанс брами до комплексу караїмських кенас Євпаторії.

Будівля училища була зручною, світлою, затишною, й розрахованою на 140 учнів.

Точніше, споруд було дві. У другій одноповерховій будівлі в стилі модерн, прикрашеній напівколонами з овальними медальонами та вишуканою ліпниною, розташовувалася квартира інспектора училища. Вона замикала вхід на двір. У дворі комплексу було зроблено артезіанську свердловину, тож учні черпали чисту воду у своїй alma mater не лише в переносному, а й у прямому сенсі слова.

У головному корпусі г-подібної форми просторий вестибюль вів до класних кімнат з великими вікнами. Чотири класні кімнати були розраховані на 24 учнів кожна, одна кутова з північного боку – на 18 учнів, й ще одна кутова з південно-східного боку розрахована на 26 учнів. Також були передбачені рекреаційна зала, учительська кімната, гардеробна кімната та вбиральня при вході. Нині обидва будинки об’єднані в одну споруду.

Але історія училища почалася набагато раніше, ніж було зведене належне приміщення для нього.

Ще у 1836 р. духовний очільник караїмів гахам Сімха бен Шеломо Бабович (дід відомого мера Євпаторії Семена Езровича Дувана) закликав своїх одновірців почати збір коштів для створення школи, яка мали стати головним навчальним закладом для кримських караїмів. Передбачалося, що в ній навчатимуться до чотирьохсот учнів, а навчатимуть там, окрім предметів з релігійної традиції, також російській мові, математиці та ремеслам. Але від народження ідеї до її втілення в життя минуло майже шістдесят років. Училище, покликане готувати караїмських віровчителів і духовних осіб – газзанів, та вчителів для караїмських шкіл, було відкрито лише 21 лютого (5 березня) 1895 р. На цей час караїми зібрали майже 157 тисяч карбованців, і навчальний заклад утримувався на відсотки від основного капіталу, пожертви приватних осіб і доброчинних організацій, а також завдяки платі за навчання (але плату брали не з усіх учнів). Двадцятеро хлопців з незаможних караїмських родин навчалися безоплатно. Десятеро з них були на повному пансіоні, як приїжджі з інших міст, а інших десятьом, мешканцям Євпаторії, видавали одежу й взуття.

За клопотанням гахама Шемуеля бен Моше Пампулова училище було названо Олександрівським – у пам’ять про порятунок сім’ї імператора Олександра ІІІ під час аварії на залізниці поблизу селища Бірки в 1888 р. Біблійною мовою заклад називався בית מדרש אלכסנדר לחזנים לבני מקרא (бет мідраш Александр ле-хаззанім лі-вне Мікра).

Викладачі ОКДУ в 1918 р. Фото надано автором

Спочатку училище розташовувалося у двоповерховому житловому будинку Берахи Самійловича Каракоза на Головній вулиці, 54 (радянська назва – вул. Революції), зведеному в 1899 р. Цей будинок теж зберігся до нашого часу. Нині його другий поверх є житловим, а на першому розташовані магазин і перукарня. Але бажаючих навчатися було багато, тож згодом постало питання про більше приміщення, яке й було успішно вирішено в 1913 р.

Серед перших учнів Олександрівського училища було 18 дітей місцевих мешканців та двадцятеро приїжджих із близьких і далеких міст – Бахчисарая, Сімферополя, Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Харкова, Москви та інших міст тодішньої імперії. Для вступу до училища хлопці мали успішно закінчити початкову караїмську школу – мідраш. Там навчання тривало два роки, протягом яких діти вивчали граматику й Святе Письмо.

За десять років учнів було вже більше сотні.

Учні, які навчалися безоплатно, по закінченні навчання мали відпрацювати три роки вчителями караїмських шкіл і три роки газзанами. Вони мали відпрацювати на рік менше, ніж тривало їх навчання, а навчання тривало сім років. З першого по третій клас курс тривав по одному року, а курси четвертого й п’ятого класів були розраховані на два роки кожен.

Серед навчальних дисциплін були давньоєврейська мова, догматичне й моральне богослов’я, танахічна герменевтика, етика, російська мова й словесність, німецька мова в обсязі гімназійного курсу, історія, географія, арифметика, геометрія, фізика в обсязі міських училищ. Як бачимо, окрім релігійної освіти учні отримували ґрунтовні всебічні знання з різних наук. Викладання загальних предметів велося російською мовою, крім предметів з караїмської релігійної традиції, які викладалися на лешон кодеш (біблійному івриті). Дисципліни релігійного змісту могли вести лише караїми. Всього педагогів було десятеро. Двоє вчителів лешон кодеш, по одному вчителю релігійної традиції, російської мови й словесності, історії й географії, математики й фізики, німецької мови, чистописання, гімнастики. Окрім предметів з біблійного івриту й традиції, інші дисципліни викладали переважно вчителі євпаторійської чоловічої гімназії.

Еліягу бен Еліягу (Ілля Ілліч) Казас. фото надане автором

Першим інспектором ОКДУ став Еліягу бен Еліягу (Ілля Ілліч) Казас – видатний караїмський просвітитель, педагог, вчений, поет, перекладач. Спеціально для учнів училища він переклав на лешон кодеш праці провідних західноєвропейських мислителів. Маємо віддати належне широті поглядів п. Казаса: знання, які він з колегами передавав своїм учням, аж ніяк не обмежувалися доробком лише мудреців караїмської конфесії. Зокрема, старшокурсники могли ознайомитися з його перекладами праць французького філософа ХІХ ст. Поля Жане, послідовника ідей Віктора Кузена, Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля й Іммануїла Канта, а також із перекладами праць Жюля Сімона, французького філософа, публіциста й політика, одного з найдотепніших письменників свого часу, який у своїх творах переймався питаннями віри й моралі. Ці переклади увійшли у праці з основ етики “Торат гаадам” ( תורת האדם – “Теорія людини”) й “Ківшоно шель олам” ( כבשונו של עולם – “Таємниці світу”).

Головою опікунської ради училища став гахам кримських караїмів Шемуель бен Моше (Самійло Мойсеєвич) Пампулов. Його називають гахамом срібного століття східноєвропейських караїмів. У час, коли Пампулов обіймав найвищу духовну посаду, були збудовані караїмські кенаси в багатьох містах, почали діяти доброчинні товариства, видаватися караїмські періодичні видання, нарешті засноване училище, про яке ми ведемо мову.

Статут та навчальну програму училища Пампулов із Казасом складали разом, разом і їздили по містах із караїмськими громадами, збираючи гроші на заснування цього навчального закладу. Вони були свояками: дружина рава Еліягу Бюбюш бат Берахья – двоюрідна сестра гахама Шемуеля.

Померли колеги й однодумці з різницею у якихось два тижні у січні 1912 р., й на щастя для них, не дожили до розгрому їх дітища, влаштуваного радянською владою.

У 1919 р. Кримський відділ народного комісаріата освіти РРФСР вирішив реорганізувати училище в “Євпаторійський вищий караїмський учительський інститут РРФСР”, покликаний готувати вчителів для караїмських шкіл. Якби такий ребрендинг відбувся, то це може було б не так і погано, адже заклад продовжував би працювати за профілем, хоч і мав бути позбавленим релігійної складової. Педагогічний доробок, традицію й кадри не було б втрачено. Але наступним кроком радянської влади стало закриття училища. Останні його випускники отримали дипломи (вже не училища, а інституту) в травні 1920 р. Далі у зведеному караїмами приміщенні розташовувалася кримськотатарська школа, по війні – морехідне училище, а з 1990 р. – міжнародний дитячий центр “Золотий ключик”. Караїмська громада Євпаторії довгі роки домагалася повернення караїмам будівлі училища й створення у його приміщенні музею караїмської культури, але майбутнє споруди під питанням. Єдине, що вдалося – встановити у 1995 р. меморіальну дошку до столітнього ювілею створення навчального закладу.

Серед випускників караїмського училища, яке існувало лише чверть століття, налічується чимало видатних особистостей. Уроки, засвоєні в юності, вони пронесли крізь усе життя.

Аарон Ілліч Катик. Фото надане автором

Згадаймо Аарона Ілліча Катика – газзана в Феодосії та Москві, педагога, письменника, журналіста, засновника першого караїмського журналу в Криму. Він покинув Крим, рятуючись від голоду на початку 1920-х рр. А за два десятки років помер від виснаження у блокадному Ленінграді.

Скажемо добре слово про Бориса Саадьєвича Єльяшевича, євпаторійського газзана, організатора караїмської дитячої хорової капели. Після розгрому караїмського духовного правління радянською владою, він оселився при національній бібліотеці караїмського народу – “Карай бітікліґи”, і протягом дев’яти років безоплатно ніс там вахту, страшенно бідуючи, але не даючи загинути безцінному книгозбору, духовній скарбниці, яку караїми збирали протягом багатьох століть. Згодом він домігся порятунку манускриптів і книг цієї бібліотеки, звернувшись до Академії наук СРСР.

Борис Саадьєвич Єльяшевич. Фото надане автором

На пропозицію керівництва місцевого НКВС написати заяву про складання духовного сану, кинув у вічі енкаведистам: “Цього я зробити не можу, мій народ вважатиме мене зрадником”, і залишився позбавленцем до кінця життя. Вдячні нащадки називають його “останнім печальником караїмів”.

Вшануймо пам’ять Ісаака Юфудовича Ормелі, катеринославського, феодосійського та сімферопільського газзана і педагога, який не боявся заступатися за честь свого народу, чого б це йому не коштувало. Вперше він був заарештований у 1928 р. за вимогу до представників радянської влади, які прийшли до кенаси описати майно, зняти взуття при вході до святині, як цього вимагає караїмська традиція. Тоді йому вдалося уникнути тривалого ув’язнення, але релігійну громаду радянська влада незабаром розпустила. Газзан продовжував таємно вінчати молодь, відспівувати померлих, проводити релігійні обряди, і в 1932 р. його заарештовують удруге за читання поминальної молитви під час поховання. Ісаак Юфудович провів у в’язниці вісім місяців, а його сина та дочку вигнали з вишів.

Газзан Ісаак Юфудович Ормелі з дружиною Саррою Ісааківною Фіркович. Фото надане автором

По поверненні з в’язниці він розповідав, як енкаведисти вишиковували заарештованих священнослужителів різних конфесій і стріляли їм по ногах, наказуючи: “Ну-ка попікі, попляшитє!”. Той, хто був молодше, підстрибували, а старші не встигали, отримуючи важкі поранення й стікаючи кров’ю. У 1934 р. йому прислали запрошення до Єгипту з пропозицією очолити там місцеву караїмську громаду. Але рав Ісаак не скористався нагодою покинути країну Рад, бо дізнався, що з ним не випустять його дітей, оскільки син і дочка вже були повнолітні й встигли отримати радянські паспорти.

Як бачимо, учнів Олександрівського караїмського духовного училища навчили там найголовнішого – не схиляти голову перед земною владою й за будь-яких обставин залишатися людьми.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: