Караїмська вишивка
/

 “Вишивала я узори з тривогою пополам” 

Почати

Саме цей рядок з вірша Павла Тичини згадується, коли дізнаєшся про сторінки історії Караїмського жіночого професійного училища в Євпаторії. Дівчатам з незаможних родин, які там навчалися, було про що тривожитися. Та серед мешканців Євпаторії знайшлися добродії, які зробили все, аби бідні дівчата менше хвилюватися за своє майбутнє. 

Караїмське жіноче професійне училище було відкрите у 1874 р. за ініціативою караїмського гахама  Шемуеля бен Моше Панпулова, (якого у російськомовних текстах іменують Самуїлом Мойсеєвичем Пампуловим), при євпаторійському “Товаристві піклування про бідних караїмів”.

За деякий час воно стало взірцем для такого типу закладів і для Криму, і для південно-західних губерній.

Ідея була проста: дати путівку в життя дівчатам з незаможних родин, а саме дати їм освіту в обсязі початкового народного училища, й навчити ремеслу, яке могло б їх прогодувати в подальшому житті.

Портрет гахама Ш. Панпулова роботи І. Фтіонтретто у Євпаторійському краєзнавчому музеї. Фото надано автором.

На світанку свого існування в училищі навчалися тридцятеро дівчат, яким викладали рукоділля, російську мову, каліграфію, історію, географію, математику, креслення, малювання, спів і караїмську релігійну традицію. В останній галузі до викладання підходили не менш ґрунтовно, ніж у професійній, адже дівчата, які закінчили курс, могли читати ТаНаХ як мовою ориґіналу, так і російською мовою.

Також учениці опановували швацьку справу, вишивання, в’язання, кравецтво, мистецтво виготовлення капелюхів, кулінарну справу, молочарство.

Спочатку для занять використовувалося орендоване приміщення, що розташовувалося, як вважають дослідники, неподалік комплексу караїмських кенас, потім заклад змінив ще кілька адрес, бо з розширенням контингенту місця постійно не вистачало.

Чисельність вихованок поступово зростає, до кінця ХІХ ст. їх стає більше сотні, а в 1907 р. там вже вчиться півтори сотні дівчат, і училищу допомагає не лише “Товариство піклування про бідних караїмів”, а й міська влада й місцеве земство. Доступ до навчання стає відкритим для представниць усіх релігій та національностей. Завдяки старанням попечительки Р. Я. Айваз та попечителя С. Б. Шишмана найбільш нужденним ученицям безкоштовно надавався одяг та гарячі сніданки.

У 1907 р. “Товариство піклування про бідних караїмів” відкриває нову сторінку в історії училища: тоді був ухвалений план зведення для нього власної будівлі, й задля цього були виділені засоби з основного капіталу товариства. Суттєво допомогла й місцева влада: міська дума й земська управа виділили на цей почин по п’ять тисяч карбованців з загальної суми 12 тисяч карбованців, що були призначені на будівництво.

Меблі для нової споруди на суму три тисячі карбованців були замовлені за кошти благодійника, власника московської тютюнової фабрики “Дукат” Іллі Давидовича Піґіта. Але куди більшу славу йому принесла не участь у будівництві євпаторійської школи для бідних дівчат, а споруда у зовсім іншій точці на мапі: у зведеному ним у 1903 р. прибутковому будинку на Великій Садовій вулиці в Москві жив письменник Михайло Булгаков, і будинок Піґіта став прообразом будинку з “недоброю квартирою 50”, де оселився Воланд з роману “Майстер і Маргарита”.

У 1908 р. для закладу зводиться нова, більша будівля за проєктом караїмського архітектора Євгена Самійловича Ісаковича, який до того часу вже встиг стати автором нової брами до комплексу караїмських кенас, а за п’ять років стане автором проєкту нової будівлі Олександрівського караїмського духовного училища.

Сучасний вигляд будівлі Караїмського жіночого професійного училища ім. Гелеловича. Фото надано автором.

Нова споруда розташувалася у районі міста, який тоді активно забудовувався: між вулицями Гімназійною (радянська назва – вулиця Чернишевського), Олександрівською (Піонерською) і Шакаєвскою (вул. Бєлінського). Цей район став своєрідним навчальним містечком: на той час там вже існували чоловіча й жіноча гімназії, зведені на межі ХІХ-ХХ ст. Пізніше поблизу буде зведене Олександрівське караїмське духовне училище, а також Пушкінська народна авдиторія, перша міська бібліотека й міський театр, тож там сформувався потужний культурний простір. Всі ці об’єкти змогли з’явитися на мапі Євпаторії завдяки караїмським меценатам.

Бажаючих навчатися у жіночому училищі було багато, тож збільшився штат викладачів, також зросла й кількість предметів, які там викладали. Для його випускниць шкільна наука не припинялася: вони могли вступити до третього класу гімназії. Багато дівчат не обмежувалися отриманням середньої освіти. Станом на 1912 р. переважне число євпаторійських панн, які вчилися у вищих навчальних закладах, чи вже мали вищу освіту, й працювали лікарками, педагогинями, акушерками та фельдшерками, а також більшість тогочасних модисток та швачок, початкову освіту отримали саме в цьому училищі – таке спостереження знаходимо у 10-11 числах журналу “Караимская жизнь”.

На цьому розвиток навчального закладу також не зупинився, й училище було значно розширене. Це стало можливим завдяки коштам спадкового почесного громадянина Євпаторії Аарона бен Моше Гелеловича. Він заповів на доброчинні справи 90 тисяч карбованців зі свого спадку, й 50 тисяч з них – саме на відкриття й утримання класів з кройки й шиття.

Караїмська дівчина у прикрашеному традиційною вишивкою національному одязі. Фото надано автором

Це був не єдиний випадок, коли багаті караїми заповідали свої кошти на потреби училища та його учениць. Так, на відсотки з капіталу покійної Тотекі Бобович щорічно купувалися швейні машинки для бідних учениць, які показали успіхи в рукоділлі; для цієї мети існував спеціальних капітал А. М. Гелеловича й А. М. Шайтана. У 1909 р. до фонду закладу надійшло три тисячі карбованців за заповітом купця Езри Ісааковича Дувана на заснування стипендії його імені. Загалом таких стипендій було засновано дванадцять.

Восени 1912 р. комплекс споруд училища поповнився новобудовою: було освячено будівлю “професійного відділення” імені А. М. Гелеловича, споруджене тим же архітектором Євгеном Ісаковичем. Це була двоповерхова споруда в стилі модерн з місцевого каменю-ракушняку, з високим потинькованим цоколем, головний вхід до якої був у східному фасаді й виходив на Шакаївську вулицю.

Цікава деталь: дах будівлі був огородженим кам’яним потинькованим парапетом. Зробити мааке – огорожу на даху будівлі, аби з нього ніхто не впав і не розбився – заповідь Тори (Деварим/Второзаконня, 22:8).

Що то було за “професійне відділення”?

Там протягом року навчали білошвацькій майстерності, й кравецькій справі протягом наступних двох років.

З побудовою нового корпусу навчальний заклад став складатися з двох будівель, розташованих на розі вулиць Олександрівської (радянська назва – вул. Піонерська) й Шакаївської (Бєлінського), і йому було присвоєне ім’я Аарона Гелеловича.

Аарон бен Моше Гелелович. Фото надано автором.

Аарон бен Моше Гелелович був солепромисловцем, мільйонером і найбагатшою людиною серед караїмів Євпаторії, членом караїмської національної ради при гахамі Шемуелі Панпулові. Всіх дітей з родин незаможних караїмів він забезпечував підручниками, а для всіх незаможних євпаторійців, без огляду на їхню національну приналежність, постачав хліб, борошно, паливо, картоплю, яку для цієї мети замовляв залізничними вагонами, а також чай і цукор у свята та важкі часи – про це свідчить історик та газзан Борис Саадьєвич Єльяшевич, який був сучасником тих подій.

Ми вже згадали про те, на що пішли 50 тисяч карбованців з заповіту Гелеловича. Згадаймо й про те, куди були призначені інші 40 тисяч. 15 з них були заповідані на створення фонду допомоги для всіх учнів з незаможних родин, які навчалися в місцевих школах; 20 тисяч – до фонду євпаторійської кенаси, причому 20% прибутку з них мали відраховуватися на утримання газзана; дві тисячі жертвувалися одеській кенасі, й по тисячі – до кенас Феодосії, Сімферополя й Єрусалиму.

Син Аарона, Ісаак Гелелович, також успадкував сімейну звичку до благодійності. Його доля склалася трагічно: він був убитий у 1918 р. під час червоного терору в Євпаторії. Хай буде благословенна пам’ять засновників та меценатів Караїмського жіночого професійного училища; вони дали сучасникам і нащадкам добрий приклад допомоги людям, приклад виконання однієї з найважливіших біблійних заповідей – любові до ближнього.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: