Володимир Балух розповідає
Володимир Балух розповідає. Фото - https://nmiu.com.ua
/

Шість років окупації: чи втратили ми Крим? (подробиці зустрічі)

Почати
  • This page available also in
  • English
Зустріч зі свідками російської анексії Криму 2014 року
Зустріч зі свідками російської анексії Криму 2014 року. Фото – https://nmiu.com.ua

Які чинники сприяли тому, що у ХХІ столітті було порушено територіальну цілісність незалежної держави в центрі Європи? Завдяки чому й кому Росії вдалося захопити Крим 2014 року? Чи безповоротно втратила Україна півострів за шість років російської окупації? На ці та інші запитання шукали відповіді учасники зустрічі зі свідками російської анексії Криму 2014 року, що відбулася 29 лютого в Національному музеї історії України.

Своїми розповідями і думками з присутніми на заході поділилися: Андрій Щекун, співкоординатор руху «Євромайдан-Крим»; Володимир Балух, український громадський активіст Криму, політв’язень кремлівського режиму; Ільмі Умеров, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу; журналістки Анна Андрієвська та Олена Халімон; Ігор Чайка, журналіст, режисер, голова Незалежної медіа-профспілки України (2016-2019).

Андрій Щекун, розпочавши розмову, зазначив, що однією з основних причин того, що РФ захопила український півострів у 2014 році, була бездіяльність центральних органів державної влади, які не підтримували тривалий час ані Меджліс кримськотатарського народу, ані проукраїнські громадські інституції, котрі фактично залишилися сам на сам з проросійськими організаціями, що відкрито фінансувалися Росією. Ще однією причиною того, що Росія поспішала захопити Крим, на думку Андрія Щекуна, було поступове зростання проукраїнськи налаштованого населення. Так, на момент 2004 року, на виборах Президента України, Крим дав приблизно 14% на користь Віктора Ющенка, у 2012 році на виборах до Верховної Ради України було вже 20-23% на користь проукраїнських представників до парламенту. Тобто з кожним роком збільшувалася кількість проукраїнського населення. «Ми, учасники руху «Євромайдан-Крим», у 2014 році фактично були свідками такого своєрідного вибуху, коли у вихідні вулицями Сімферополя йшла колона людей, що скандували: «Слава Україні!». За всі понад 20 років від моменту здобуття Україною незалежності такого ми ніколи не бачили. І ця єдність справді підняла досить великий пласт підтримки України в Криму», – підкреслив Андрій Щекун.

Далі слово мав активний учасник подій того часу в захисті територіальної цілісності України, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров: «Головне недопрацювання або помилка української влади було не в період 2014 року чи після, а в період до цього часу, тобто ще 20 років тому. Недостатньо приділялось уваги Криму. Фактично Крим не був українським чи проукраїнським. Я, будучи в уряді чи у Верховній Раді АРК, часом виглядав як біла ворона зі своєю проукраїнською позицією». Пан Умеров підкреслив, що у лютому 2014 року, після втечі Януковича, коли Росія прийняла, за словами Путіна, рішення забирати Крим, саме в цей період нова українська влада виявилася великою мірою неспроможною, і Крим фактично було здано без спротиву. Єдиним спротивом, як стверджує Ільмі Умеров, були мітинги, які проводив Меджліс кримськотатарського народу спільно з проукраїнськими організаціями, такі як мітинг 26 лютого, потім пікети біля військових частин, пікетування вздовж доріг, причому масові, численні, які показували, що в Криму немає такої проросійської єдності, як про це казав Путін і його поплічники.

Журналістка кримчанка Анна Андрієвська, яка переслідується російською владою за професійну діяльність і була внесена до списку терористів та екстремістів Росфінмоніторингу, у своєму виступі наголосила на тому, що, на жаль, за 6 років окупації питання Криму займає все менше місця в інформаційному просторі України. За даними деяких досліджень, темі Криму присвячується всього 2% телерадіоефіру України, що дуже мало і несе великі ризики. На думку Анни, та інформація, яка ще потрапляє до нашого простору, є трохи спотвореною, тобто, з одного боку, українські медіа показують, що в Криму все погано, там одні репресії, одні зрадники, з іншого, – що там лише військові та військова техніка і більше нічого. «Насправді ж там відбувається дуже різнобарвне життя, звісно, там є потужний кримськотатарський рух, люди, які намагаються чинити спротив або ж надавати допомогу тим, до кого щодня приходять силовики. Все це є дуже важливим як для сприйняття українським суспільством, так і взагалі світовим суспільством, адже тільки завдяки тим акціям спротиву, які відбувалися у Криму в 2014-му, світу вдалося донести інформацію, що Крим не є російським регіоном, що люди не йшли туди добровільно», – підкреслила Анна Андрієвська. Натомість повернення окупованих територій, як зазначила Анна, має починатися з повернення правди про окуповану територію, і ми сподіваємося, що ця правда дійде до людей і, можливо, ті міфи, які сьогодні штучно створені й лунають в інформаційному просторі, будуть подолані. Люди мають знати, що це було зухвале захоплення, спецоперація, а не вільне волевиявлення кримчан.

Саме з цією метою, – щоби світ знав більше про події в Криму 2014 року, – журналістки Анна Андрієвська та Олена Халімон видали вже дві книги, які й були презентовані на заході: збірники спогадів кримчан про окупацію Криму Російською Федерацією у 2014 році – «Люди «сірої зони». Свідки російської анексії Криму» та «Книга свідчень. Анатомія російської анексії Криму». У цих збірниках понад півсотні оповідей спростовують міфи про те, що анексія півострова була безкровною і що «кримчани не намагалися чинити опір, а добровільно обрали Росію».
Олена Халімон, авторка та редакторка кримських проєктів, які висвітлюють репресії проти кримчан, своєю чергою, додала, що, аналізуючи події 2014 року, вона зрозуміла один момент: окупацію Криму забезпечувала зброя і пропаганда. Саме про це авторки і пишуть у другій книзі, висвітлюючи всі ті міфи, фейки і факти пропаганди, які вдалося зафіксувати у ЗМІ, в Інтернеті, де вони поширювалися.

Володимир Балух розповідає
Володимир Балух розповідає. Фото – https://nmiu.com.ua

Про свою історію «стосунків» з російським окупантом розповів звільнений з російського полону у вересні 2019 року в рамках обміну між Україною і РФ кримський активіст Володимир Балух: «Моя історія – це свідчення того, як окупант боїться правди, особливо законної правди, що Крим – це Україна, і український прапор на території півострова є законним, саме моя історія свідчить про те, наскільки для них важливим є знищення будь-якого нагадування про Україну. Бо ті ресурси, які вони застосували, щоб знищити оцей український прапор над простою сільською хатою десь у глушині Криму, просто вражають».

Під час заходу відбувся показ документального фільму режисера Ігоря Чайки «Острів Крим. Дежавю». Перед початком показу автор розповів, що цей фільм мав з’явитися ще у 2010 році: «Я тоді дуже часто бував у Криму і бачив отой махровий розгул російської пропаганди, всі ці проросійські настрої, якими Крим був, на жаль, пронизаний і підтримувався Кремлем. Уже тоді було очевидно, що Росія рано чи пізно захопить півострів, і лише українська влада не хотіла цього бачити. На жаль, у 2010 році фільм, у якому ми хотіли показати всю ту небезпеку, яка суне на Україну, нам не вдалося зробити, і лише в 2014 році, після усіх цих подій, фільм вдалося закінчити». На думку пана Ігоря, при повному ігноруванні тодішньою українською владою того, що відбувалося в Криму, сталося те, що сталося.

На тому, що цей документальний фільм треба показувати по всій Україні, після перегляду наголосив відомий кримський вчений Петро Вольвач, адже, на його думку, тут є відповідь, чому ми втратили Крим: як неукраїнська за своєю суттю влада України здавала Крим протягом багатьох років.

Наприкінці зустрічі всі її учасники зійшлися на думці, що для повернення правди про ті події дуже важливо вимагати правдиву інформацію від влади, аби зрозуміти, хто і що стали причиною цього злочину, чому кримчан не захистили. «За 6 років окупації Криму, – зазначила Анна Андрієвська, – накопичилося дуже багато запитань, насамперед до влади, адже, наприклад, досі ніхто достеменно не знає, чи були дані накази українським військовим у Криму оборонятися. Ті з них, хто «вийшов» на материк, казали, що наказів згори не було, натомість деякі українські генерали стверджують, що накази таки були, але військові у Криму начебто їх не виконали. І от уже 6 років ми до кінця не знаємо, що насправді відбувалося».
Проте найголовніше, на думку Володимира Балуха, – покарати винних, бо кожне непокаране зло продукує наступне, і ми отримали ситуацію 2014 року саме тому, що ніхто не був покараний за «мєшковщину», за події на Тузлі, за розгул російського сепаратизму в 1990-ті у Криму.

Фото з відкритих джерел

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Ігор Світличанин

Автор культурологічних матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: