Фото з сайту Вікіпедія
/

Знищення української ідентичності в Криму: питання міжнародно-правової кваліфікації

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Національна ідентичність вже давно стала осердям багатовекторного інструменту ведення політики, використання якого може мати як позитивні, так і негативні наслідки. Як основа формування міцних зв’язків між представниками різних етнічних, релігійних, політичних груп, а також конструювання національного міфу, національна ідентичність здатна стабілізувати внутрішню ситуацію в державі та сприяти викоріненню дискримінації. З іншого боку, світовій історії відомі випадки, коли націоналістична політика, як спосіб розділити суспільство, неминуче викликала соціальні конфлікти, риторику нетерпимості та ворожнечі, що, врешті, призводило до зростання кількості злочинів на ґрунті ненависті.

На глобальному рівні національна ідентичність є основою для формування державності (з часів Вестфальського миру 1648 року можна говорити про державу-націю, щонайменше, на європейському континенті) та важливою складовою економічних і воєнних кампаній. У ході збройних конфліктів протиставлення ідентичностей (“ми – вони”), з-поміж іншого, може призвести до вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності, що можна прослідкувати на прикладі окупованого Кримського півострова.

Концепція національної ідентичності нерозривно пов’язана з поняттям національна група. Однак, попри включення останнього терміну до низки міжнародних договорів, на сьогодні не існує єдиного розуміння його обсягу та змісту. Ця стаття має на меті з’ясувати:

  • що таке “національна група”;
  • чи має українська ідентичність національний характер;
  • яке практичне значення визначення національної групи для притягнення до відповідальності за порушення прав людини на окупованому Кримському півострові.

Національна група: політична одиниця чи історична культурна спільнота?

Відповідно до визначення Ентоні Сміта, британського дослідника феномену нації, національна група – це сукупність людей, які мають власну назву, історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадську культуру, економіку і єдині юридичні права та обов’язки. Слід підкреслити, що це одне з найбільш широких визначень даного поняття, яке, в той же час, є достатньо чітким і не включає в себе ознаки, характерні для інших груп: расових, етнічних та релігійних. Однак, таке визначення закріплене тільки в теорії, залишаючи для внутрішніх та міжнародних судових органів майже необмежений простір для тлумачення.

Серед міжнародних договорів, які містять поняття національна група, слід виокремити Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 09 грудня 1948 року (Конвенція про геноцид), Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року (МКЛРД), Статут Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії від 25 травня 1993 року, Статут Міжнародного кримінального трибуналу з Руанди від 08 листопада 1994 року, а також Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року. Така вибірка обумовлена наявністю відповідної практики тлумачення спеціалізованими установами, яка, втім не є одноманітною і послідовною.

Вперше поняття “національна група” було визначене Міжнародним кримінальним трибуналом з Руанди (МКТР) у рішенні від 2 вересня 1998 року по справі Жана-Поля Акайесу в контексті здійснення геноциду тутсі (6 квітня – 18 липня 1994 року). Судова палата керуючись рішенням у справі Ноттебома, прийнятого Міжнародним Судом ООН у 1955 році, визначила “національну групу” як сукупність людей, які вважаються такими, що мають юридичні зв’язки на основі спільного громадянства, у поєднанні із взаємністю прав та обов’язків (п. 512).

Таке тлумачення обумовлене концепцією “ефективного громадянства” і, фактично, послуговується англосаксонським підходом до розуміння терміну “національність” як зв’язку між особою і державою. Однак, ототожнення національної групи з громадянами видається невиправданим обмеженням цього поняття, яке може призвести до звуження кола засобів правового захисту для жертв міжнародних злочинів, вчинених на ґрунті національної приналежності.

Міжнародний кримінальний трибунал з колишньої Югославії (МКТЮ) замість того, щоб обмежити обсяг терміну, як МКТР, обмежив себе встановленням факту здійснення міжнародного злочину на дискримінаційній основі без визначення того, на якій конкретно ознаці грунтувалося протиправне діяння. У рішенні апеляційної палати у справі Душко Тадіча від 15 липня 1999 року було проведено розмежування між формальним громадянством (включаючи дипломатичний захист держави) і більш істотними зв’язками з державою, в яких етнічна приналежність (і, ймовірно, також релігія та раса) стають визначальними для національної відданості (пп. 165-166). Таким чином, Судова палата визначила етнічну, расову, національну та релігійну групу як своєрідну амальгаму, систему ідентичності особи, в якій кожний з елементів не має чітких меж і розчиняється в іншому.

У більш пізньому рішенні МКТЮ у справі Ратко Младіча від 22 листопада 2017 року судова палата замість того, щоб віднести жертв порушень до однієї з чотирьох захищених груп відповідно до Конвенції про геноцид, просто зробила висновок, що постраждалі були членами «національної, етнічної та/або релігійної» групи (п.5). Такий підхід є спірним, оскільки не відображає ні намірів укладачів профільних міжнародних договорів, ні юридичного змісту поняття “національна група”. Більше того, він породжує закономірні запитання: якщо можна посилатися на всі групи відразу, то чи принципова для міжнародного права різниця між ними взагалі? І чи має кожна з груп свої унікальні ознаки, які можуть сприяти прогресивному розвитку міжнародного права через криміналізацію на міжнародному рівні нових практик держав?

Повертаючись до намірів укладачів профільних міжнародних договорів, варто зазначити, що при розробці проекту Конвенції про геноцид Шостий комітет Генеральної Асамблеї ООН визначив національну групу максимально вузько як спільноту тих осіб, чия первинна ідентичність грунтується на їх приналежності до національної держави. У той же час національній групі протиставлялася етнічна – культурна, мовна чи інша окрема спільнота у державі чи поза її межами. Слід підкреслити, що подібні визначення ухвалили 18 голосами проти 17, що свідчить про відсутність єдиного підходу на міжнародному рівні.

Під час розробки Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації делегати держав з’ясували, що термін “національність” має два значення:

  • соціальне, яке стосується груп осіб різного етнічного та культурного походження,
  • юридичне, яке стосується громадянства.

При цьому в МКЛРД поняття “національне походження” не обмежується громадянством і включає культуру, традиції та мову. Розробники підкреслили, що визначити приналежність особи до держави набагато легше, ніж до національної групи, проте зіставляти політичну одиницю з нацією неправильно: держава може складатися з різних національних груп,а нація – з громадян різних держав.

Врешті, відповідаючи на запитання, чим є національна група: політичною одиницею чи історичною культурною спільнотою, підказку в міжнародному праві шукати не варто. Однак, розробляючи правову позицію для процесів у міжнародних судових та квазісудових органах, слід користуватися правилом: ширший зміст без шкоди для унікальності, що підштовхує до пошуку визначальних характеристик кожної групи як такої.

Українці: нація, етнос чи громадяни?

Адаптуючи підхід МКТЮ, можна стверджувати, що українці – це і нація, і етнос, і громадяни.

Українська національність має в основі прихильність місцевого населення до держави, вказує на міцні історичні зв’язки з територією існування, унікальну культуру, мову у поєднанні з визнанням різноманітності та особливостей кожного з регіонів України. Це поняття ширше, ніж громадянство, “правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках”. Членом української національної групи може бути іноземний громадянин, який має т.зв. “українське коріння” та проявляє лояльність до України. Натомість, особи, які мешкають в Україні і набули її громадянство відповідно до формальних вимог законодавства, не стають автоматично членами української нації. Справедливим дане твердження залишається і в контексті нав’язаного РФ громадянства в Криму. Українці Криму у створених РФ обставинах неможливості використовувати український паспорт, проявляючи лояльність до України, залишаються невід’ємною частиною української нації, за що піддаються переслідуванню з боку окупаційної влади.

Українці як етнос належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. На думку Любові Крупник, керівниці Відділу аналізу українського державотворення Інституту національної пам’яті, українці становлять собою сталу спільноту людей, яка історично сформувалася на визначеній території і зберегла відносно стабільні особливості культури, а також етнічну самосвідомість. Українці як етнічна група не є тотожними українцям як національній групі. Остання може включати представників інших етносів.

Що стосується української ідентичності, вона не базується на приналежності виключно до національної групи чи етносу. Українська ідентичність не обмежується кордонами держави чи громадянством, її складає не лише титульний український етнос, але й представники інших народів та діаспори. За таких обставин визначення наявності в особи української ідентичності фактично зводиться до відповіді на два запитання:

  • чи ідентифікує себе особа як “українець”?
  • чи є об’єктивні обставини відносити особу до “українців” (наявність одного або кількох елементів: зв’язок з територією або етносом; громадянство, мова, культура, традиції тощо)?

Переслідування особи з метою викорінити українську ідентичність, залежно від обставин може мати ознаки міжнародного злочину як за національною чи етнічною ознакою, так і за обома відразу. Оскільки на сьогодні в міжнародному кримінальному праві не існує окремої категорії злочинів, спрямованих на знищення ідентичності, а також уніфікованого визначення “національної” та “етнічної” групи, в кожному конкретному випадку судовій установі слід з’ясовувати зміст та обсяг даних термінів. У той же час закріплення цих дефініцій на національному рівні могло би значно полегшити діяльність української юстиції та зробити національне судочинство більш ефективним та прогресивним у захисті прав людини, порушених внаслідок окупації Кримського півострова.

Українці Криму: кого і за що переслідує РФ?

З лютого 2014 року РФ встановила ефективний контроль над Кримським півостровом і згодом неправомірно поширила на окуповану територію власне законодавство. З цього моменту окупаційна держава розпочала масштабну політику насильницької зміни демографічного складу населення. Одним із основних інструментів, які РФ використовує для імплементації згаданої політики, є порушення прав цивільного населення Криму, що супроводжується дискримінацією за національною, етнічною, мовною, релігійною, культурною та іншими ознаками. Кінцевою метою реалізації політики насильницької зміни демографічного складу населення є викорінення української ідентичності на Кримському півострові, що значно ускладнить його деокупацію та реінтеграцію у складі України.

Попри те, що РФ всупереч нормам міжнародного права нав’язала власне громадянство мешканцям окупованої території, цього кроку було недостатньо, аби розірвати зв’язки між кримчанами та Україною. Тому насильницька паспортизація з одного боку супроводжується викоріненням української мови та культури, переслідуванням українських правозахисників та журналістів, дискредитацією та гонінням Православної церкви України, а з іншого – тотальною русифікацією сфери освіти та культури, мілітаризацією свідомості підростаючого покоління та схилянням останнього до присягання на вірність окупаційній державі, націоналістичною пропагандою у ЗМІ,  створенням атмосфери страху й несвободи, в якій будь-який прояв прихильності до України може призвести до звільнення з роботи, адміністративного чи кримінального переслідування.

За таких обставин спільною ознакою для значної кількості жертв порушень прав людини, вчинених РФ на території Кримського півострова, є прояв лояльності до України та активний спротив окупації. Такі порушення прав людини мають спеціальний умисел – зміну демографічного складу населення, що, у свою чергу, спрямована на закріплення наслідків збройної агресії та анексії частини суверенної території України. Наявність спеціального умислу доцільно розглядати як обставину, яка обтяжує покарання, враховуючи той факт, що на сьогодні міжнародне право не передбачає відповідальності за політику насильницької зміни демографічного складу населення як таку. Окрім того, згаданий спеціальний умисел дозволяє в окремих категоріях справ посилатися на заборону обмежень прав і свобод людини з іншими цілями, ніж ті, для яких вони встановлені.

Відповідно до норм міжнародного кримінального права, міжнародні злочини, які мають на меті викорінення української ідентичності на території окупованого Кримського півострова, на перший погляд, можуть мати ознаки складів:

а) злочинів проти людяності:

  • переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти з політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних […] чи інших мотивів (стаття 7 (1) (h);

б) воєнних злочинів:

  • примус […] до служби у збройних силах ворожої держави (стаття 8 (2) (а) (v);
  • переміщення окупаційною державою, прямо або опосередковано, частини її власного цивільного населення на окуповану територію або депортація чи переміщення населення окупованої території або окремих його частин в межах або за межі цієї території (стаття 8 (2) (b)(viii);
  • захоплення майна супротивника без військової необхідності (зокрема, культурних цінностей) (стаття 8 (2) (b)(xiii).

У контексті притягнення до відповідальності за згадані злочини проти людяності та воєнні злочини на знищення української ідентичності можна посилатися як на складову умислу. Що стосується переслідування необхідно також ідентифікувати мотив, беручи до уваги попередні міркування щодо різниці між поняттями національна та етнічна група. Варто підкреслити, що визначальним в цьому процесі є ідентифікація особи як члена групи лише з боку суб’єкта вчинення злочину, що розширює коло потенційних жертв переслідувань.

Відповідно до норм міжнародного права прав людини, порушення, які, серед іншого, мають на меті викорінення української ідентичності на території окупованого Кримського півострова, варто розглядати крізь призму заборони дискримінації. Якщо підґрунтям для порушення прав і свобод людини є прояв лояльності до України з боку жертви, спротив окупації, прагнення зберегти українське громадянство, мову, культуру тощо, беручи до уваги позицію укладачів МКЛРД, найбільш доцільно посилатися на дискримінацію за національною ознакою. 

Замість висновку

Міжнародний збройний конфлікт неминуче пов’язаний з боротьбою ідентичностей ворогуючих сторін. Попри те, що міжнародне гуманітарне право розглядає окупацію території як тимчасове явище, РФ прагне привласнити Кримський півострів назавжди для чого проводить політику насильницької зміни демографічного складу населення, знищуючи українську ідентичність на окупованій території. Одним із інструментів реалізації зазначеної політики є дискримінація місцевого населення, з-поміж іншого, за національною ознакою.

Встановлення визначальних характеристик українців як національної групи, в тому числі на рівні законодавства, посилить позицію України як держави та окремих індивідів, жертв порушень, у міжнародних судових та квазісудових органах, зокрема, Міжнародному суді ООН (справа “Україна проти Росії”), Міжнародному кримінальному суді, Комітеті з прав людини ООН та Європейському суді з прав людини. Подальші дослідження даної тематики, належне документування кожного порушення, спрямованого на знищення української ідентичності на окупованому Кримському півострові, також матимуть вагоме значення для розвитку міжнародного права та криміналізації існуючих практик держав, зокрема політики насильницької зміни демографічного складу населення та етноциду.

Катерина РАШЕВСЬКА,  юрист Регіональнального центру прав людини

 

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: