Ріка Салгир у Сімферополі. Архівне фото
/

Зневоднене кримське десятиліття

Почати

У вельми посушливому Криму всі етноси, які тисячоліттями мешкали на півострові, завжди поціновували воду. Адже саме вона була головною передумовою життя та успішності господарської діяльності сотень поколінь різноплемінного кримського люду – від кіммерійців, таврів, скіфів, греків, римлян, готів, русичів (праукраїнців), караїмів, кримчаків і до кримських татар та турків.

В регіоні, де у більшості природно-кліматичних районів річна сума опадів не перевищує 300-400 мм, здавна навчились ощадливому використанню найбільшого Божого дарунку – води та дбайливому синівському ставленню до неї. Тож не лише ріки та річечки, а й невеличкі струмочки та джерельця вважалися священними і завжди дбайливо доглядалися та охоронялися.

Досі залишається недостатньо вивченим та сповна осмисленим сучасниками витворене нашими попередниками інженерно-гідромеліоративне мистецтво водозабезпечення існуючих на півострові держав-полісів, печерних містечок та рукотворних фортець.

Привертає до себе увагу і той незаперечний факт, що, незважаючи на доволі високу залюдненість краю, упродовж тисячоліть на теренах півострова не було зафіксовано жодної глобальної гуманітарної катастрофи, пов’язаної із посухою та нестачею води для господарювання.

В останні кілька століть найбільш спустошливими виявилися анексія Криму Російською імперією 1783 року, Кримська війна 1853-1856 рр., більшовицький та білогвардійський терор 1917-1921 рр. і Друга світова війна 1941-1945 рр. Для Криму вона розпочалася у 1941-му і закінчилася наприкінці 1943 року.

Дівчина татарка у колодязя. Архівне фото.

Незважаючи на те, що внаслідок війни та депортації у повоєнному Криму майже вдвічі скоротилося населення, люди і господарства потерпали від гострої нестачі води. У містах та більшості районних центрів водогінна мережа була зруйнована й понівечена та потребувала ремонту або заміни. Більшість сільського населення користувалися водою із рукотворних колодязів. Якість води, яка накопичувалася у них з неглибоких водоносних горизонтів, була невисокою. До того ж у посушливі пори року поверхневі води завжди зникали.
Для зрошування використовувалася річкова вода або вода, що накопичувалася у ставочках. Лише у деяких кримських містах збереглися і діяли свердловини. Але вони були не спроможні задовольнити потреби у воді як населення, так і промислових підприємств та будівельних організацій, що відроджувались. Тож і не дивно, що проблема водопостачання виявилась однією з найгостріших у повоєнному Криму.

Ще у 1949 році Союзним урядом та ЦК партії була прийнята постанова «Про вирішення проблеми водопостачання у Криму». Нею передбачалося створення цілої низки водосховищ на всіх кримських річках та буріння кількох тисяч глибоких свердловин. Проте визначені постановою обсяги будівництва з року в рік не виконувалися.

Про стан відродження водопостачання в Кримській області напередодні передачі її Україні досить промовисто свідчить лист заступника голови Кримського облвиконкому П. Ляліна голові Ради Міністрів УРСР Н. Кальченку «Про проблеми водопостачання в Криму» від 14 лютого 1954 року.

Автор інформує керівництво України про вкрай складне водопостачання Південного берега Криму. Система одночасно обслуговує не лише колгоспи і радгоспи, але і санаторії, будинки відпочинку та інших водокористувачів. Зазначається, що дебіт існуючих водних джерел не високий, а водогінна мережа досить розгалужена, що значно ускладнює її технічну експлуатацію. Є гостра потреба, на думку автора листа, у новому водогосподарському будівництві. Обласний чиновник сором’язливо не пише про те, що важливі водогосподарські об’єкти на найбільших річках Криму: Альмі, Качі та Бельбеці, які мали б уже бути збудованими, перебувають лише у стані підготовки проектно-кошторисної документації. На 1954 рік у стадії проектування перебували ще два великих водосховища, кілька міжколгоспних водогонів та значна кількість позалімітних об’єктів.

Спритний чиновник з гордістю наголошує, що відповідно до постанови Союзного уряду «Про будівництво Північно-Кримського каналу», до спорудження якого фактично ще не приступили, буде зрошуватися 100 тисяч гектарів та заводнено 700 тисяч сільськогосподарських угідь. Аби довести важливість своєї контори, п. Ляпін клопочеться про перетворення керованого ним рядового управління Кримського облвиконкому в самостійне обласне управління водного господарства, якого на півострові ще не існувало.

З іншого документа, довідки до проекту постанови Ради Міністрів УРСР «Про заходи з подальшого розвитку сільського господарства, міст та курортів Кримської області УРСР» від 7 квітня 1954 року, довідуємося про такі «величезні здобутки» колишніх російських посадовців за десять повоєнних років: «В області існує багато господарств у Ленінському, Кіровському, Приморському, Чорноморському, Красноперекопському та інших районах, у яких відсутнє водопостачання і вони змушені завозити воду як для пиття, так і для господарських потреб на відстані 5-10 км». Нагадаємо, що машини-водовози на той час були відсутні, тому воду розвозили по селах у звичайних дерев’яних бочках, які транспортувалися кіньми або волами (оскопленими биками).

У документі наголошується на тому, що нестача води негативно позначається на підвищенні продуктивності тваринництва, розвитку овочівництва, садівництва та інших галузей. Як бачимо, про людей, їхнє здоров’я та побут, який у ХХ столітті перебував на рівні печерного суспільства, не йдеться. Не з переможних рапортів на районних та обкомівських конференціях, а з таких документів довідуємося про справжній стан у вирішенні водозабезпечення Криму: «Будівництво водогосподарських споруд ведеться незадовільно й у малих обсягах. Дуже повільно йде будівництво Сімферопольського, Старо-Кримського та Чорноріченського водосховищ та інших водогосподарських об’єктів». З цими завданнями, які кримським посадовцям ще в середині 1940-х років поставив Союзний уряд, вони не впоралися. Тому у доповідній записці вже нові фахівці висунули перед українською владою невідкладні й першочергові завдання: «Для подальшого розвитку зрошувального землеробства та покращення водопостачання колгоспів і радгоспів необхідно упродовж 1954-1956 рр. побудувати 260 бурових споруд, 415 насосних станцій, укласти 915 км водогону, завершити будівництво Сімферопольського водосховища, а також ввести в експлуатацію 17 тис. га зрошувальних земель». До того ж передбачалося впорядкувати русла головних кримських річок – Салгиру, Альми, Качі, Бельбека та інших, провести меліоративні роботи у їхніх заплавах. Такий обсяг робіт попереднє російське чиновництво не спромоглося виконати за всі десять повоєнних років.

Досить невтішна картина з водозабезпечення області та зі стану водного господарства області постає зі стенограми наради у заступника голови Ради Міністрів УРСР П. Непорожнього 23 квітня 1955 року, на якій розглядався генеральний план міста Сімферополя.

Учасники наради перспективу розвитку міста як обласного центру (на той час у місті мешкало близько 140 тис. мешканців) тісно пов’язували з проблемою його водозабезпечення. Добова потреба міста з такою кількістю населення складала 42 тис. м3 на добу. А міське водосховище – єдине водне джерело для міста – спроможне було дати лише 26 тис. м3, тобто забезпечувало лише 50-60% його добової потреби. Місто мало запаси води всього на 14 днів.

Стенограма наради зафіксувала жахливий водопостачальний спадок обласного центру, який дістався Україні від попередньої російської влади: «Район Червона гірка з великою кількістю населення водою не забезпечений. Мешканці користуються водою з шахтних колодязів. Вода у них майже не придатна для пиття. Влітку колодязі пересихають. В районі Сергіївки води також немає. Район Українки також безводний».

Через незадовільне забезпечення обласного центру водою, майже відсутню у місті каналізацію українські фахівці з містобудування пропонували обмежити подальший приріст у ньому населення, обмеживши його чисельність 150-170 тисячами. Щоправда, це викликало спротив з боку компартійних діячів, які мали намір зробити його російським через надання помешкань відставним військовим з усього Союзу.

Аянське джерело. Архівне фото.

Ставилося завдання наростити греблю на Аянському водосховищі. Це б значно збільшило вміст води у ньому. Великі надії щодо покращення водозабезпечення Сімферополя покладалось на Сімферопольське водосховище, будівництво якого Україна значно прискорила після підпорядкування Криму республіці. Сам заступник голови республіканського уряду запропонував зробити Сімферопольське водосховище повністю зрегульованим і висловлювався за введення певної норми води на одну людину. На перспективу досвідчений керівник запропонував також використати для водозабезпечення міста і дніпровську воду з Північного-Кримського каналу, до будівництва якого в Криму ще не приступали.

Досвідчений фахівець запропонував керівникам області і міста звернути увагу на розбудову міської комунікації, насамперед на озеленення, благоустрій міста та будівництво якісної каналізації. Як досвідчений містобудівник, він зазначав, що більшість міст після весняних злив завжди стають чистішими. А Сімферополь навіть після невеликих дощів постійно підтоплюється, траплялися випадки, що в окремі роки підтоплювалося понад 700 будинків. Оскільки місто розташоване в улоговині, то вся вода з околиць стікає до його центру. Місто вкривається шаром мулу завтовшки до 35 см. Про цю майже двохсотлітню ганьбу російські історики та краєзнавці воліють не згадувати, а деградовані російські ура-патріоти сором’язливо мовчать. Ще жахливішим було становище із фекальною каналізацією. Щоб мене не звинуватили в упередженій оцінці, звернімося до офіційного документа, стенограми уже згаданої урядової наради: «Щодо фекальної каналізації, то у місті лише 5% домогосподарств мають її. Біологічна станція спроможна прийняти та утилізувати лише 25% фекальних вод, а 75% – 9000 м3 фекалій зливається у річку Салгир. Улітку річка пересихає і перетворюється на смердючу клоаку». Вже у перший рік входження Кримської області в Україну в обласному центрі збудували розвантажувальний колектор. Він дозволив убезпечити затоплення центральної частини міста.

Далі у стенограмі зазначається, що: «У вкрай занедбаному стані перебувають міські дороги, лише 16% з них мають тверде покриття. Всі інші, власне кажучи, гірше польових. Потрібно негайно прокласти хоча б основні магістралі, щоб з’явилась можливість хоч дітям ходити до школи, а дорослим добиратись на роботу».

Не кращим було становище і з електричним освітленням вулиць. Станом на початок 1953 року в Сімферополі не мали освітлення 42 вулиці. Досить авторитетна комісія під головуванням заступника голови Ради Міністрів УРСР Непорожнього 20 квітня 1953 року обговорила проекти районного планування Південного берега Криму. Економіст проекту Г. Каплін зазначив, що розташований на Південнобережжі санаторно-курортний комплекс, який нараховує 111 закладів і має ємність майже 16500 місць, потерпає щорічно від великої нестачі води, особливо у літній період. Велика кількість порівняно невеличких каналізаційних систем, наявних у цьому регіоні, викидають свої стоки у море і забруднюють існуючі пляжі.

Обсяг водопостачання з системи питних водогонів складає 37,5 тис. м3 на добу. На зрошення використовувалось 7,5 тис. м3. Споживання води для пиття та господарські потреби на перспективу має збільшитися до 29 млн. м3, а для зрошування до 18 млн. м3. Навіть з урахуванням місцевих джерел для водозабезпечення існуючої на Південнобережжі санаторно-курортної бази та зрошення земель буде не вистачати 12 млн. м3. Їх передбачалося отримати від водосховищ: Чорноріченського – 4,6 млн. м3 та Альмінського – 7,3 млн. м3. Але будівництво першої черги на р. Чорній на той час було ще не завершене. Побудувати Альмінське водосховище мали лише через кілька років. Не було також вирішено питання енергозабезпечення Південнобережжя. Для цього «Крименерго» передбачалось будівництво двох підстанцій з напругою 111 кВт в Ялті та Алупці, двох підстанцій з напругою 35 кВт в Гурзуфі та в Алушті. На нараді порушили також питання з будівництва на Південнобережжі каналізаційної системи. Влада так і не вирішила його ні у довоєнний період, ні у перше повоєнне десятиліття. Зазначена проблема була перекладена на плечі України.

Один із співавторів проекту з водозабезпечення Південнобережжя С. Грибов наголосив на тому, що водопостачання цього регіону є досить проблемним і складним. Місцеві системи водопостачання включають у себе об’єкти переважно природного походження. Комунальні водогони існували лише у містах Ялті, Алушті та Алупці. Всі останні були місцевими, відомчими. Для забезпечення вже існуючих об’єктів використовували всі діючі джерела. Правда, не всі вони перебували у задовільному стані і потребували ґрунтовної реконструкції. До того ж місцеві водні джерела розташовувались на території Південного берега не рівномірно. Більше всього їх було в Алуштинському районі (33% усіх існуючих джерел). На Ялтинський район припадало лише 14% усіх водних ресурсів. Усі інші райони настільки були бідними на природні джерела води, що вони періодично потерпали від її нестачі.

Не менш гострою проблема із водозабезпеченням була й у споконвічно безводному степовому та східному Криму. Від частого дефіциту не лише питної, а й технічної води потерпав увесь Керченський півострів, особливо місто Керч і прилегла Феодосія. Досить дивна і вкрай, як видається нині, запізніла постанова Ради Міністрів СРСР № 140 від 26 січня 1954 року «Про розвиток с/г Кримської області і забезпечення водою міст Керчі і Феодосії, а також промислових підприємств цих міст» (буквально за кілька тижнів до перепідпорядкування Кримської області Україні).

Те, що за десять повоєнних років не змогла зробити Російська Федерація, Москва зі спритністю картяра переклала на плечі України. Як реакція уряду на цю підступну московську постанову 15 березня 1954 року з’являється блискавична постанова № 38 українського уряду «Про будівництво Північно-Кримського каналу».

Саме через це на пізніше скликаній нараді, присвяченій проблемі водопостачання Південнобережжя, про степовий та східний Крим не йшлося. Зазначимо, що на півдні України й у Запорізькій та Херсонській областях робота щодо спорудження Північно-Кримського каналу розпочалася ще на початку 50-х рр. минулого століття.

Учасники наради акцентували увагу також ще на кількох гострих проблемах не лише Південнобережжя, але і всього Криму – на відсутності очистки та біологічної утилізації твердих компонентів каналізаційних стоків і невпорядкованості сміттєзвалищ. На нараді наголошувалося ще і на тому, що навіть там, де існувала система викидання каналізаційних стоків у морську воду, їх попередньо не очищали від твердих залишків і не проводили знезараження. Жодного глибоководного каналізаційного стоку, віддаленого від берега, на Південнобережжі взагалі не існувало.

Санепідслужба постійно констатувала недопустиму забрудненість морської води не лише в акваторії ялтинського морського порту, але й на всьому узбережжі. Всі учасники такої важливої і представницької наради, мабуть, першої за увесь післявоєнний період, були одностайні в оцінці критичної ситуації з водопостачанням та занедбаністю водного господарства на всьому Південному узбережжі Криму. Тому виконання завдання ЦК КПУ та особисто першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова з перетворення цього регіону у всесоюзну оздоровницю та санаторно-курортну зону пов’язували з водозабезпеченням Південнобережжя. Безумовно, що це питання не можна було вирішити лише з використанням місцевих водних ресурсів і навіть із залученням вже існуючої першої черги Чорноріченського водосховища під Севастополем. Адже вона на той час не сповна забезпечувала потреби у воді навіть ще не відбудованого Севастополя. А мілітаризоване місто бурхливо розвивалося.

Привертають до себе увагу волаюче безнадійний, катастрофічний стан у місті всієї комунальної служби та санітарно-епідеміологічна його занедбаність. Голова міськвиконкому доповідає українському уряду про те, що на виконання спеціальної урядової постанови упродовж квітня-червня 1955 року врешті-решт у місті почали наводити санітарний лад. Це ж потрібно було так догосподарюватися в «городе русской славы», щоб за вказівкою «київського дядьки» – (улюблений термін кримських сепаратистів) взятися за наведення ладу у власній оселі.

Про масштаби засміченості Севастополя за всі десять повоєнних років досить промовисто свідчать обсяги сміття та нечистот, вивезених з міста за три місяці 1955 року, вони склали 32,6 тис. м3. Україна надала місту кілька машин-сміттєвозів, а вивозом сміття зобов’язали займатися великі підприємства та будівельні організації: завод ім. Орджонікідзе, трести № 38 і «Севастопольміськбуд», КЕО Чорноморського флоту.

З довідки голови міськвиконкому стає зрозумілим, що у Севастополі за 10 повоєнних років так і не було збудовано міську каналізаційну станцію. Керівник міської виконавчої влади з гордістю рапортує українському уряду, що вже до середини літа 1955 року місто врешті-решт очистили від накопиченого за зиму сміття та нечистот, а несанкціоновані сміттєзвалища ліквідовано. Виявляється, що в оспіваному в піснях «городе русской славы» та «легендарном Севастополе» до входження Криму в Україну не було у достатній кількості змінних сміттєвих баків. Тож після втручання «київських дядьків» у травні 1955 року упродовж літа встановили 286 змінних сміттєзбірників. До кінця року міська влада обіцяла виготовити ще 500 витворів «архітектури». Після виходу урядової постанови збудували та відремонтували 480 ящиків для сміття. Пообіцяли також відкрити 75 громадських туалети. Виявляється, що всі десять повоєнних років героїчні севастопольці обходилися без них.

З’ясовується, що у місті була практично відсутня каналізація. З довідки міського голови п. Сосницького стає зрозумілим, що житловий масив міста з населенням 15 тисяч осіб через десять років після війни ще так і не був забезпечений каналізацією. Лише у травні 1955 року ввели в експлуатацію 7 км каналізаційної мережі зі станції перекачки, розташованої на Корабельній бухті. На серпень того ж року передбачалося там же ввести в експлуатацію ще й другу чергу каналізації. Каналізаційну систему в Інкермані також ввели в експлуатацію невдовзі після підпорядкування Криму Україні. А так звана «Северная сторона» взагалі не мала каналізаційної мережі. Виготовлення технічної документації для неї попереднє керівництво передбачало завершити лише у 1958 році.

Отже, у Севастополі з майже 150-тисячним населенням та промисловими об’єктами і потужним Чорноморським флотом проблему відродження та утилізації каналізаційних стоків довелося вирішувати вже Україні, у перші роки після підпорядкування Кримської області нашій республіці.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Петро Вольвач

Автор культурологічних матеріалів, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Журналіст газети "Кримська світлиця". Видавець: ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: