Зміна ставлення кримських татар до більшовиків
/

Зміна ставлення кримських татар до більшовиків

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Ставлення Міллі Фірка до більшовиків поступово почало змінюватися. Партія визнавала необхідність відновлення рад, хоч поки що без більшовиків з їхнім «форсованим рухом до торжества комунізму». В статтях, що друкувалися в газеті «Крым», радянська влада виглядала такою, з якою у майбутньому можна співпрацювати, але лише за умов, якщо вона «зміниться та буде надавати права та можливості народам вільно самовизначатися».

Розглядаючи питання співробітництва з більшовицькою партією, автори цих статей розмірковували щодо подальших завдань партії. Частіше вони доходили таких висновків: «Потрібна зміна засобів боротьби з більшовизмом у напрямку від громадянської війни до влаштування життя на засадах, що забезпечують розвиток продуктивних сил».

Суттєву роль в укладенні союзу з більшовиками відіграла ліва частина Міллі Фірка, яка восени 1918 р. вийшла з Курултаю. Тепер вона «пішла в народ», закликаючи боротися за радянську владу. Вже після приходу більшовиків у Крим, у квітні 1919 р., лідери Міллі Фірка вітали встановлення радянської влади. 27 квітня в газеті «Таврический коммунист» від імені партії було надруковано статтю, в якій зазначалося, що Міллі Фірка проводила значну роботу серед кримських татар, готувала «татарські маси трудящих до відповідної зустрічі більшовиків, прихід яких ми передбачали вже місяців за п’ять – шість».

Зміні ставлення кримських татар до більшовиків також сприяло те, що взимку і навесні 1919 р. більшовики були вже іншими, ніж рік тому. Вони зробили висновки з помилок, допущених під час існування Республіки Тавриди. Ю. Гавен пізніше писав, що коли він у квітні 1919 р. приїхав до Москви, то зустрівся з В. Леніним. «Він просив мене повідомити про національний склад кримського населення, про національно-визвольний рух кримських татар, їхні прагнення, про найхарактерніші риси революційної боротьби в Криму в 1917-1918 роках. Я коротко ознайомив Ілліча з тим, як хід революційних подій у Криму висунув на перший план національне питання, розповів, які помилки були допущені Кримською більшовицькою організацією (майже повне ігнорування національного питання) й які важкі наслідки викликали ці помилки (повстання татар, загибель деяких найбільших кримських працівників, загострення національної ворожнечі, що дійшла до фактів винищування однією нацією іншої та ін.). У підсумку нашої бесіди Ілліч заявив: “Ваша пропозиція (стосовно організації республіки, – авт.) буде санкціонована. Поговоріть із Сталіним у Наркоматі з національних справ щодо практичних питань, які з цього випливають. З усього можна побачити, що невдовзі червоні очистять Україну і Крим від білогвардійців, і ви зможете повернутися до Криму для здійснення наших завдань”».

Українська Директорія, змушена боротися як з радянською Росією, так і зі збройними повстаннями всередині України, не мала змоги приділяти увагу питанню про приєднання Криму. По-іншому поставився до цієї проблеми уряд Росії. Одразу після скасування Брестського миру Раднарком надіслав до України «для допомоги братньому українському народові» свою армію. 3 січня 1919 р. більшовицькі війська зайняли Харків, а 5 лютого – Київ.

6 січня український радянський уряд почав надсилати до Криму своїх агітаторів для створення партизанських загонів. Ця робота виконувалась вдало. Підпільний Кримський обласний революційний комітет у повідомленні до Москви зазначав: «Організуються по всьому Криму, в усіх містах та селах бойові загони. …Маємо змогу закуповувати зброю, кулемети та вибухові речовини». Було створено підпільний обласний революційний комітет, який отримав завдання підготувати збройне повстання. Воно мало допомогти більшовикам встановити владу на півострові. У кінці 1918 р. – на початку 1919 р. партизанські загони виникли майже в усіх кримських містах.

У січні – лютому 1919 р. Кримський крайовий уряд знову намагався провести мобілізацію населення до Добровольчої армії. Однак ці заходи завершилися цілковитою невдачею. Мешканці Криму не бажали вступати до армії А. Денікіна. Цьому сприяло ставлення самого Денікіна до майбутнього статусу як Криму, так і України загалом. Свідок цих подій В. Герасименко так характеризував політику, яку втілював Денікін: «Заглиблюючись в Україну в пошуку співчуття у населення, що звикло володіти власною, а не спільною землею, намагаючись використовувати живі сили цього населення та отримувати хліб, Денікін, однак, не звертав уваги на ураган національного піднесення, що пролетів по всьому цьому великому краю… Розглядаючи увесь український національний рух лише як кабінетно вигаданий винахід купки інтелігентів закордонного походження, Денікін викликав відкрите зіткнення з петлюрівцями в перший же день зайняття Києва з приводу підняття прапора над будинком міської думи».

Подібне ставлення невдовзі призвело до зростання суперечок між Денікіним, який відстоював гасло «єдиної та неподільної Росії», і національними прагненнями різних політичних сил. Більшовики, які робили заяви про «право націй на самовизначення», своєю чергою, приваблювали до себе різні верстви населення колишньої імперії, яке не розуміло, що стоїть за «самовизначенням» по-більшовицькому.

Тому більшовицькі партизанські загони отримали підтримку з боку місцевого населення. В лютому 1919 р. становище на півострові продовжувало загострюватися. 13 лютого командувач Кримсько-Азовської Добровольчої армії генерал Боровський доповідав Денікіну: «Всі дані доводять енергійну роботу місцевих і прибулих більшовиків щодо організації повстання всередині Криму. …Без усякого сумніву, головним вогнищем є Севастополь». 25 лютого 1919 р. Денікін оголосив у Криму воєнний стан.

Кримський крайовий уряд теж почав видавати постанови, якими забороняв свободу зборів, запровадив цензуру, зокрема, превентивний перегляд телеграм тощо. Міністр юстиції В. Набоков зазначав, що йому залишається лише «зі смутком зазначити, що всі члени кримського уряду багато сил присвятили боротьбі з адміністративними репресіями в дні царської влади, а тепер самим доводиться застосовувати їх».

У березні становище на півострові стало ще більш загрозливим для Добровольчої армії. Населення, яке розчарувалося в урядах С. Крима та А. Денікіна, прихильно реагувало на пропаганду більшовиків. Почалися страйки майже на всіх великих підприємствах. Невдовзі вони переросли у загальний страйк, який проходив з 15 до 22 березня.

Тетяна Бикова, к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: