Санаторій Чайка. Фото надано автором
/

Зліт караїмської Чайки 

Почати

Неподалік старовинної Євпаторії розташований дитячий санаторій, заснований караїмською родиною Гелеловичів. Їх дітище – перший безкоштовний дитячий санаторій на просторах Російської імперії – пережило революцію, війну, зміну кількох політичних режимів, і досі служить за своїм призначенням: там відновлюють здоров’я юні кримчани.

У числі 8-9 журналу «Караїмське життя» була надрукована така новина: «У неділю 26 лютого об 11 годині ранку відбулася урочиста закладка дитячої колонії-санаторії, що будується коштом щедрих добродіїв-одеситів – спадкового почесного громадянина Гілеля Мойсеєвича Гелеловича та його дружини Гулюш Марківни. Як відомо, п. Гелелович офірував близько ста тисяч крб. на спорудження цієї санаторії і, окрім того, надав їй у користування прибутки з хлібних крамниць у Євпаторії, що йому належать, на суму десять тисяч щорічно на її утримання. Санаторія будується на 60 людей, з яких 60% будуть становити діти караїмів, а 40% – діти інших національностей. Чудовий куточок у дві з половиною десятини землі на самому березі моря прихистить у себе дитячу санаторію, що своїм виникненням і існуванням становитиме видатку подію в житті Євпаторії і буде слугувати не лише її пам’яткою й окрасою, а й її гордістю».

Те ж видання повідомляє деякі подробиці закладки санаторію:  «О десятій годині ранку запрошені на урочистості почали з’їжджатися до готелю «Модерн», де мешкає подружжя жертводавців, для висловлення привітань, а звідти на екіпажах і автівках вирушили до місця закладки. На урочистостях були присутні близько 150 осіб, серед яких були впливові представники караїмської громади з родинами й представники адміністрації. Після здійснення молитви газзаном Самуїлом Мойсеєвичем Нейманом, жертводавець заклав перший камінь. По тому привітними господарями був запропонований гостям розкішний сніданок. Під час сніданку були виголошені промови з різноманітними побажаннями, що були зустрінуті гучними оплесками». 

Промовці вказували на користь санаторію для покращення здоров’я сотень дітей бідних батьків, про перетворення стараннями жертводавців піщаної пустелі на райський куточок, про важливість для суспільства подібних ініціатив.

Все написане було фінальною крапкою великого благодійного кроку караїмського подружжя. Його голова, Гелель Мойсейович (Гелель бен Моше) Гелелович – знаний караїмський благодійник, спадковий почесний громадянин, народився в 1836 р. в сім’ї євпаторійського купця Мойсея Мордехайовича (Моше бен Мордехая) і Біяни Ісааківни Гелеловичів. Його батько також займався доброчинністю. Навчався Гелель у караїмській приватній школі Авраама бен Йосефа (Абен Яшара) Луцького – одній з найкращих караїмських шкіл свого часу. Її учні вивчали низку предметів караїмської традиції – лешон кодеш (мову Святого Письма), ТаНаХ, філософію, твори караїмських релігійних мислителів. Випускники закладу ставали викладачами релігійної традиції і давньогебрайської літератури. Засновник школи – Абен Яшар Луцький, вчений і поет, виходець з луцької караїмської громади, поліглот і знавець як караїмської, так і равіністичної мудрості – виховав цілу плеяду видатних караїмських вчених та віровчителів. Та Гелель пішов по стопах батька, пов’язавши свою долю не з наукою, а з підприємництвом. І для цієї діяльності вибрав молоде місто, що вступало в добу свого розквіту – Одесу, де володів підприємство з перемелювання солі. Але й не переривав зв’язків із рідним краєм: мав у володінні хлібні комори в Євпаторії, які розташовувався на Перекопській вулиці. У поважні роки життя пана Гелеля бентежила й засмучувала одна нездоланна обставина. Здається, в нього було все – й кохана дружина, й гроші, й повага в суспільстві, але не було дітей. Тож подружжя стало активно допомагати дітям своїх одноплемінників: Гелеловичі заснували стипендію, на яку отримували освіту незаможні караїмські діти.  У Одесі – місті, що стало йому рідним – пан Гелелович був почесним доглядачем міського трикласного караїмського училища. Його старання не залишились непоміченими. У 1896 р. «за старанну та корисну діяльність по установах Міністерства народного освіти» Гелель Мойсеєвич був ушанований золотою медаллю з написом «За старанність» для носіння на шиї на Станіславівській стрічці.

У 1912 році, коли Гелелю було вже під 80, він вирішив повернутися до рідного міста, й повернутися туди не з порожніми руками. Любляче, але бездітне подружжя Гелеловичів, Гелель Мойсеєвич  і Гулюш Марківна, (її дівоче прізвище Болек), бажали зробити щасливими знедолених дітей у батьківському краї, тож звернулися до свого одноплемінника, міського голови Євпаторії Семена Езровича Дувана по дозвіл на відведення земельної ділянки для зведення власним коштом санаторію для дітей-сиріт. Отримавши цей дозвіл, вони придбали дві з половиною десятини землі на узбережжі Каламітської затоки, неподалік села Яли-Мойнаки (нині Заозерне). Будівництво закладу не зайняло багато часу, й 13 червня 1913 р. відкрила свої двері «Безкоштовна санаторія імені Гулюш і Гелеля Гелеловичів», розрахована на 80 місць. Зведення санаторію обійшлося подружжю у 200 тисяч карбованців золотом. Це був ретельно спроєктований комплекс. Два спальні корпуси, що стоять паралельно один до одного, з’єднані між собою залою для розваг. Було зведено їдальню й кухонний корпус. Поруч збудовано лікарню, ізолятор, контору, льодовик, стайню, сарай для карет, влаштовано артезіанську свердловину, й над нею водонапірну вежу. Також було зведено житловий будинок.

Гелель і Гулюш Гелеловичі. Фото надано автором.

До закладу приймали дітей зі слабким здоров’ям, де вони могли перебувати протягом чотирьох-п’яти теплих місяців. Санаторій із повним пансіоном, а також забезпеченням дітей одягом та взуттям був безкоштовним не лише для знедолених караїмських дітей, а й для дітей всіх національностей і віросповідань, які опинилися в скрутних життєвих обставинах.

Караїмських дітей серед пацієнтів санаторію мало бути 60%, але їх число могло бути й меншим, якщо караїмських кандидатів у пацієнти бракуватиме; у такому випадку зарезервовані для караїмів місця надавалися представникам інших народів. На лікування приймалися діти обох статей віком від восьми до тринадцяти років. Усе це було прописано в статуті закладу. Так у дореволюційній Росії виник перший безкоштовний санаторій для дітей.

У 1918 р., коли на просторах колишньої Російської імперії, зокрема й у Криму, палахкотіла громадянська війна, й дитячий санаторій та його вихованці опинилися в безпорадних обставинах. Тут їм допомогло рятівне сусідство, й знову порятунок дітей став можливим завдяки діяльности караїмів. Справа в тому, що поблизу санаторію Гелеловичів, також на морському узбережжі, розташовувалася дача для акторів, що знаходилися на гастролях у Євпаторії – готель Дюльбер, який належав караїму Ісааку Езровичу Дувану-Торцову – актору й театральному антрепренеру. Він був молодшим братом міського голови Євпаторії Семена Езровича Дувана. Цей пан був примітною особистістю, особливо на тлі патріархальних караїмів старих часів. Будучи випускником юридичного факультету Київського університету, Дуван певний час мав адвокатську практику. Та любов до театрального мистецтва переважила. Ісаак Езрович став актором, і грав у виставах під псевдонімом Торцов. З 1904 по 1910 рр. у нього були театральні антрепризи в Києві та Вільні, але, певно, любов до рідного міста виявилася сильнішою за прагнення виступати на сценах великих міст. Тож Дуван-Торцов повернувся до Євпаторії, в околицях якої і збудував згадану дачу, певно маючи намір далі жити в Криму. Але життя внесло свої корективи: в 1911 р. актора запросив до Москви сам Костянтин Сергійович Станіславський. Відхилити його запрошення до Московського художнього театру Ісаак Езрович, певно, не зміг. А дача, що тоді добудовувалася, тепер мала стати не житлом мешканця Євпаторії, а гостьовою резиденцією колег Дувана-Торцова по московському театру.

Готель був зведений у 1912 р. На фронтоні будівлі, зверненому в бік моря, була зображена чайка, яка ширяє приморськими просторами. Така сама чайка, як і на завісі сцени Московського художнього театру (МХТ, пізніше МХАТ). Це мозаїчне зображення з друзків дзеркал особливо ефектно виглядало ясними місячними ночами на тлі темного неба, коли на дзеркальному птаху відбивалося місячне світло. Будівля «Дюльберу» збереглася, й нині є корпусом санаторію, що раніше мав назву «Люкс», а згодом – «Червоні вітрила». Доля ж її фундатора склалася трагічно: у 1919 р. Ісаак Дуван-Торцов виїхав до Болгарії, а згодом знайшов прихисток у Великій Британії, а в 1941 р. він загинув під колесами автомобілю.

Але поки що повернімося до бойового вісімнадцятого року й до сусідів акторського готелю по узбережжю – вихованців санаторію Гелеловича. Тоді актори, які перебували на дачі «Дюльбер», побачивши, що діти в санаторії залишилися без засобів до існування, задля їх порятунку організували благодійні вистави в Євпаторії; там вони давали «Дядю Ваню» й «Вишневий сад». На гроші, отримані від тих вистав, найняли до санаторію няньку, купили продукти й одяг, і навіть купили корову, аби у дітей на столі завжди було свіже молоко. Так понад сто дітей були врятовані від голоду. Тож у 1923 р. колишній санаторій Гелеловичів отримав нову назву – «Чайка». Емблема з чайкою в польоті стала спільною й для «Дюльберу», й для МХАТу, й для дитячого санаторію, а перед будівлею ізолятора було встановлене погруддя А. П. Чехова.

Коли радянська влада остаточно закріпилася на узбережжі Криму, санаторій став спеціалізуватися на лікуванні дітей, хворих на кістковий туберкульоз, поліомієліт, а згодом – і ревматизм. З 1970 р. заклад став багатопрофільним, і нині там є кардіоревматологічне, нефрологічне, ортопедичне, пульмонологічне, психоневрологічне відділення, а також проводиться реабілітації дітей, які постраждали від екологічних катастроф. Після того, як Україна стала незалежною, республіканський дитячий клінічний санаторій «Чайка» став міжнародним дитячим курортом цілорічного функціонування, й був дуже затребуваним закладом для лікування та оздоровлення дітей.

У роки незалежності нащадки гідно вшанували пам’ять засновників санаторію: до 90-річчя закладу на одній із його алей на честь подружжя Гелеловичів було споруджено пам’ятну стелу. Згодом до назви санаторію «Чайка» було додане: «імені Гелеловичів». Так було відновлено історичну справедливість і пам’ять про славетну караїмську сім’ю.

 

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: