Роботи Віри Роїк. Виставка у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, березень 2014 року.
Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

«Кожен прожитий без вишивки день

я вважаю втраченим у духовному розумінні»

Віра Роїк

3 жовтня ц. р. виповнилося 10 років, відколи пішла з життя Віра Сергіївна Роїк – видатна українська вишивальниця, що бездоганно володіла понад 300 техніками, єдина жінка з чотирьох Героїв України в Криму і перша серед вишивальниць в Україні, заслужений майстер народної творчості України, заслужений художник АР Крим, кавалер ордена Княгині Ольги та міжнародного ордена Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі», лауреат Державної премії АР Крим і премії імені Володимира Короленка, почесна громадянка трьох міст – Сімферополя, де вона прожила майже два десятиліття (на спомин про це на будинку, де вона мешкала, було відкрито меморіальну дошку), а також Кобеляк та рідних Лубен на Полтавщині. Загалом для неповного переліку нагород і почесних звань майстрині не вистачить і аркуша паперу. Лише півроку вона не дожила до свого 100-літнього ювілею, розлучившись із життям у сімферопольському військовому шпиталі Святителя Луки, – та за своє довге життя величезний творчий спадок. який становить понад тисячу оригінальних робіт; більш ніж триста з них виконані за авторськими орнаментами. Залишила вона й автобіографічну книжку під назвою «Мелодії на полотні. Спогади. Вишивки. Відгук», встигнувши завершити її новими розділами про своє життя, виставкову та громадську діяльність за період з 2003 (час виходу першого видання) по 2010 рр., фотоальбом і каталог її робіт, збірник спогадів про неї мистецтвознавців, музейних працівників, журналістів і вишивальниць з усієї країни. Загалом її роботи прикрашають експозиції майже чотирьох десятків музеїв України та світу.

Народилася Віра Сосюрко (дівоче прізвище) 25 квітня 1911 р. в Лубнах на Полтавщині, в інтелігентній українській родині, яка добре знала своє козацьке коріння і у якій зберігалися національні традиції. Мати, Лідія Еразмівна з дому Яворських, – художник-графік і хорова співачка, батько, Сергій Онуфрійович, – залізничник. Вони передали дітям не лише історичну пам’ять, а й любов до народного мистецтва. В родині співали пісні, романси, дуети з опер, танцювали. Батько грав на гармонії,  дядько по матері – на скрипці, сама Віра – на фортепіано, мати –  на гітарі. Змалечку Віра цікавилася всім цим, а також займалася в балетній студії, та з роками дедалі більше місця в її душі почала займати вишивка, вміння якої разом із маленьким золотим наперстком було передане від бабусі Оксани.

Віра була близькою родичкою і похресницею видатного письменника Володимира Короленка, що товаришував з її батьками: саме для нього вона вишила свій перший рушник. Після цього батьки подарували доньці гарний український костюмчик, і їй закортіло самій вишити на ньому візерунки.

Після закінчення Полтавської Маріїнської гімназії дівчина працювала в Лубенській артілі вишивальниць, де отримала поважний професійний гарт. Там само почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи. У 1936 р. вона отримала відзнаку всесоюзної виставки народної творчості у Москві. З того часу роботи української майстрині експонувались у багатьох музеях України та за її межами, вражаючи розмаїттям візерунків і віртуозністю виконання.

На малій батьківщині до початку ІІ світової війни Віра Сосюрко поєднала долю з Михайлом Роїком і народила сина Вадима. За три дні після нападу Німеччини на СРСР енкаведисти арештували Сергія Роїка; він загинув у сталінських концтаборах, і місце його поховання стало невідомим для родини. Тавро доньки «ворога народу» тяжіло над Вірою Сергіївною упродовж кількох десятиліть. Лише за «хрущовської відлиги» Сергій Роїк був реабілітований, проте його донька була під підозрою та недовірою представників тоталітарної системи аж до проголошення незалежності України. Вишиті власноруч речі, виміняні на харчі, врятували від голодної смерті Віру Сергіївну, її сина і матір під час війни. Її чоловік замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми відступаючими частинами.

Незадовго до окупації Полтавщини Віра Роїк потрапила під бомбування. Вибуховою хвилею жінку відкинуло і накрило землею. В результаті – тяжка контузія, важкі переломи, ушкоджена права рука. Кілька тижнів жінка не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Наступні два роки вона була прикута до ліжка. Працювати правою рукою вже не могла, але не хотіла здаватися, щодня відновлювала своє вміння. На це пішло кілька місяців, але мета була досягнута. Відтак усі роботи майстрині були вишиті лівою рукою.

Віра Роїк з чоловіком Михайлом та сином Вадимом. Сімферополь, серпень 1972 рік
Віра Роїк з чоловіком Михайлом та сином Вадимом. Сімферополь, серпень 1972 рік

Повернулися з фронту брати. Чоловіка – фронтового розвідника, який пройшов шлях від Сталінграду до Варшави, ледь живого після численних поранень привезли до Лубен. Життя почало поволі налагоджуватися. У 1944 р. родина переїхала до Ставропольського краю: там Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. У 1952 р. родина Роїків знову змінила місце проживання: цього разу за порадою лікарів Віра Сергіївна перебралася до Криму – куди свого часу її дід по батьківській лінії Онуфрій Сосюрко, нащадок запорізького козака, з 14 років ходив із чумаками по сіль. У Сімферополі її талант художниці і педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, Віра Роїк створила справжню кримську школу української вишивки.

Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню підростаючого покоління – дівчаток з Півдня – тонкощам української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Адже вишивка – це не просто набір кольорових стіжків на тканині. У ній – код посилання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

Чому горловину сорочки,  манжет і поділ прикрашали вигадливим орнаментом? Щоб він проганяв зло. Чому в народній вишивці так часто використовують усі відтінки червоного – від теракотового до бездоганно багряного? Тому, що червоний колір символізує життя. Прямі лінії – легка дорога, квітка – щастя і любов, півень – добробут і статки.

Роботи Віри Роїк. Виставка у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, березень 2014 року.
Роботи Віри Роїк. Виставка у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, березень 2014 року.

В основу творчості майстрині було покладено геометричний орнамент із застосуванням найрізноманітніших технік вишивки – «хрестика», «затяганки», «троянки», «ляхівки», «занизування», «гречки», «стовпчика». Тематика  її робіт різноманітна, як і їхнє прикладне значення. Сюжети для своїх творів майстриня брала з навколишньої дійсності. Її вишивкам притаманний лаконізм у кольорі, чіткість малюнка, емоційна виразність, бездоганна техніка виконання. Декоративність і орнаментальність виробів Віри Роїк багато в чому пов’язані з іконописом. В її творчості зберігається незвичайна відданість художнім канонам, виробленим століттями. Однак при цьому з її рук на світ з’являлися нові орнаментально-символічні знаки, відлиті в закінчені формули. Її розуміння чистої абстракції було близьким до творчості художників-авангардистів.

Материнську настанову про те, що кожний вид мистецтва має свої закони, Віра пронесла через все життя. Тому вона завжди була нетерпимою до будь-якої фальші в українській народній вишивці. Саме через таку вимогливість до себе та інших на її шляху траплялися не лише шанувальники мистецького таланту, але й недруги та заздрісники. Не обходилося і без двозначних натяків про репресованого батька.

У 1981 році вперше на полтавській землі, в Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою “Український рушничок”. Ця назва її виставки залишилася назавжди. Художниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста: Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості. У своїй книзі “Мелодії на полотні” Віра Роїк писала про своє відвідування малої Батьківщини: “Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями… Моє коріння звідси… Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості”. А себе май­стриня називала “кримською полтавкою”.

Віра Роїк організувала понад 150 персональних виставок своїх творів в усіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Вона брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні та за кордоном, зокрема в Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Ще в далекому 1963 р. майстриня створила музей декоративно-прикладного мистецтва; з того часу преса публікує її авторські статті. Того ж року вона скінчила річні курси вишивання, крою та шиття Московського навчального художнього комбінату.

Загалом творчість Віри Роїк стала відома мистецькій громадськості світу лише в роки незалежності України: саме в цей період спостерігається найвищий злет її творчої та виставкової активності. Її багатобарвна виставка «Український рушничок» стала не лише справжньою сенсацією, але й окрасою двох велелюдних Конгресів українців Криму. У 2006 р. була запроваджена Міжнародна премія Віри Роїк, яку першою отримала вона сама – за значний внесок у примноження національних досягнень і традицій української вишивки. У 2008 р. Віра Роїк узяла участь у створенні Рушника Національної Єдності.

Цій тендітній жінці була притаманна велика мудрість, висока інтелігентність, почуття гумору; з нею було цікаво спілкуватися не тільки людям старшого та середнього віку, але й молоді та дітям – для кожного вона знаходила тепле слово і могла дати пораду, оскільки сама багато знала і вміла. Попри фатальну травму, що поклала в ліжко, тяжку інвалідність, постійні фізичні страждання, Віра Сергіївна навіть в останні дні свого життя мандрувала Україною з виставками і навіть давала майстер-класи, виступала з лекціями про українське мистецтво вишивки, охоче ділилася досвідом і консультувала всіх зацікавлених. Понад десять років майстриня присвятила навчанню кримських дівчат тонкощів української вишивки.

Вже у зрілому віці «кримська полтавка» писала: «Часом мені самій важко повірити, що за допомогою всього лише маленької тоненької голки і звичайних ниток я можу втілювати надії і печалі, радості і страждання, любов і віру минулих поколінь».

25 квітня 2010 р. на своє 99-річчя після традиційного в останні роки проведення в цей день звітної персональної виставки та зустрічі з майстрами вишивки півострова Віра Роїк відклала набік отримані грамоти, подяки, безліч букетів квітів, прочитала надіслані телеграми і на чистому аркуші паперу по пунктах почала записувати все, що необхідно їй зробити за рік до 100-річного ювілею. Один із перших записів про завершення виставкового туру степовими районами Криму, який тривав два роки, вона виконала за весну-літо, проаналізувавши його результати на прес-конференції в Республіканському комітеті АРК з інформації напередодні Дня незалежності України. Прискіпливо оглянувши свою виставкову колекцію та інші вишиті за багато років вироби, Віра Сергіївна взяла в руки не чисте полотно і голку з ниткою, а олівець: не в її стилі зустрічати ювілей без ексклюзивної художньої новинки. Не відкладаючи на потім, вона реалізувала тему рушника «На славу Криму» за фатальним збігом обставин, він став останнім твором, вишитим її руками.

Віра Сергіївна Роїк
Віра Сергіївна Роїк

«Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Важкі вали розбиваються об берег міріадами бризок. Хвилі квапляться наздогнати одна одну, але їм це не вдається. Таке й моє життя:  стараюся бути на гребені хвилі й не допустити, щоб стихія мене зім’яла», – писала у своїй книзі  “Мелодії на полотні” Віра Сергіївна. Все життя вона боролася і творила, й у пам’яті людей залишиться Незламною Майстринею.

Ім’я Віри Роїк було занесене до Української Радянської Енциклопедії (1983 р.), трьох енциклопедичних довідників (1987-1992 рр.), біографічного довідника «Мистецтво України» (1997 р.) та Енциклопедії України (2009 р.). Загалом матеріали про неї вийшли більш ніж у семи сотнях видань; її згадують 360 довідників, каталогів, альбомів і словників, виданих одинадцятьма мовами.

Пам’ятник на могилі Віри Роїк в м. Сімферополі.
Пам’ятник на могилі Віри Роїк в м. Сімферополі.

У квітні 2011 р. за рішенням Верховної Ради України на всеукраїнському рівні розпочалося відзначення 100-річчя від дня народження Віри Роїк. У Сімферополі в Будинку художника було відкрито виставку «Український рушничок», а в Етнографічному музеї – виставку під назвою «У вишивці народній мудрість і талант». В експозиції були презентовані роботи учениць майстрині: в пам’ять про свою наставницю вони надали можливість усім поціновувачам давнього мистецтва помилуватися понад сотнею їхніх витворів – різноманітними та різнобарвними рушниками, серветками, закладками для книжок, фартухами і навіть портретом Шевченка з його «Заповітом». Полтавська «лиштва», «занизування», «солов’їні вічка», «низь», «зірочки» – це далеко не повний список технік вишивання, презентованих на виставці; на полотні переплелися орнаменти різних куточків України – Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Гуцульщини, Волині, Херсонщини, Таврії тощо. На урочистому відкритті були присутні представники кримської влади та громадськості. Тоді ж пролунала обіцянка щодо здійснення давньої мрії майстрині – створення названого на її честь музею української народної вишивки, справжню школу якої Віра Сергіївна фактично заснувала в Криму (за життя майстриня зазначала, що Крим до 1960-х рр. не мав своїх традицій народної вишивки з огляду на історичні обставини): до цієї мети планувалося надати дві кімнати з окремим входом в Етнографічному музеї та 100 тисяч гривень від Міністерства культури АРК. На жаль, за життя майстриня попри багатолітні намагання не змогла отримати від чиновників підтримки у створенні цього музею – навіть незважаючи на відповідне доручення Віктора Ющенка за його президентської каденції. Рішенням 65-ї сесії 5-го скликання Сімферопольської міської ради від 21 жовтня 2010 р. одній з площ міста було присвоєно ім’я Віри Роїк; очікувалося, що там буде споруджено пам’ятник видатній вишивальниці.

Багато років майстрині, що навчалися у Віри Роїк, брали участь у спільних виставках «Український рушничок» під керівництвом наставниці; з 2006 р. вони почали працювати окремо, об’єднавшись у групу «Калинонька». До складу цього творчого колективу спочатку входили лише троє – Євдокія Шеко, Світлана Лавренюк і Тамара Білич, однак із часом до спілки увійшли Євгенія Жукова, Галина Дмитрієва, Валентина Носенко та Мері Нікольська (декого з них вже, на жаль, нема серед нам). Вишивальниці працювали на громадських засадах, допомагаючи одна одній. Протягом 2008-2011 рр. вони взяли участь у 16-ти колективних виставках.

В листопаді 2013 р., напередодні Революції Гідності, в Міністерстві культури АР Крим відбулася нарада, під час якої було вирішено вишити великий Рушник Єднання, який вишивали б представники різних національностей і народів, що проживають в Криму. Ідея проекту належала ученицям Віри Роїк. Вишивку рушника було започатковано шевченківським мотивом однієї з робіт майстрині. Наприкінці лютого 2014 р., у чорні дні російської окупації Криму, в Сімферополі розповіли про роботу  над ювілейним рушником, який мав би стати символом єдності народів Криму на вшанування пам’яті Тараса Шевченка. До проекту долучилися майже 20 вишивальниць з різних національних громад Криму; вони мали вишити 40 національних орнаментів, а також мовами своїх народів – чотири останні рядки «Заповіту».

 

Учениці Віри Роїк:

Євдокія Шеко, за фахом учитель історії, всю трудову діяльність присвятила культурі. Спочатку працювала в закладах культури Івано-Франківська, а потім Криму. Вишивати почала ще у дитинстві під пильним, але добрим оком матері. А з 1969 року її наставницею стала Віра Сергіївна Роїк. У доробку пані Євдокії понад 30 робіт. Вишивальниця створила яскраву колекцію вишивки під назвою «Палітра України», де відображені орнаменти багатьох регіонів країни: Волині, Поділля, Гуцульщини, Таврії. Майстриня навчила вишивати свою меншу сестру Олену, онуку Ксенію, які із задоволенням передають своє вміння іншим. За ці роки пані Євдокія взяла участь у 24 виставках у Києві, Каневі, Ялті, Саках, Краснодарі.

Виставка робіт Віри Роїк та її учениць, Волинський краєзнавчий музей, грудень 2013 рік.
Виставка робіт Віри Роїк та її учениць, Волинський краєзнавчий музей, грудень 2013 рік.

Світлана Лавренюк вишиває також з дитинства, а з 1954 року українській народній вишивці її почала навчати Віра Роїк. За останні 12 років майстриня вишила понад 40 робіт, взяла участь у 42 групових виставках прикладного мистецтва у багатьох містах України. До 225-річчя рідного Сімферополя пані Світлана виконала серію вишивок, які були представлені на Всекримській художній виставці «День міста» у виставковому залі Кримської організації Національної спілки художників України у червні 2009 року. У творчому доробку майстрині – участь у проведенні Всеукраїнської акції «Рушник національного єднання» (2007 рік) у Бахчисараї і у майстер-класі на тему української вишивки в рамках виставки «Вишивка, мереживо  і ткацтво східних слов’ян» у Кримському етнографічному музеї (2008 рік).

Тамара Бєліч за освітою – інженер, свою творчу «кар’єру» почала, коли вийшла на пенсію, хоча вишивала також з дитячих років. Знаковою для неї також стала зустріч саме з Вірою Роїк, яка відкрила їй багатий світ української народної вишивки. Під керівництвом знаної майстрині пані Тамара створила неповторну яскраву колекцію вишивок «Квітуча Україна». Віра Сергіївна лише підказувала, які орнаменти краще взяти за основу, а далі працювала фантазія Тамари, вона складала узори сама. Її власний доробок складає понад 30 робіт. На особливу увагу заслуговують вишиті ікони і картини. До речі, одну з ікон вишив онук Іван, який теж захопився цим мистецтвом. Пані Тамара – учасниця багатьох колективних виставок прикладного мистецтва у різних куточках не тільки України.

Євгенія Жукова доклала чимало зусиль, щоб вишити центральну частину рушника до 200-річчя Т. Шевченка. Сімферополя, лютий 2014 р. Фото Людмили Щекун
Євгенія Жукова доклала чимало зусиль, щоб вишити центральну частину рушника до 200-річчя Т. Шевченка. Сімферополя, лютий 2014 р. Фото Людмили Щекун

Євгенія Жукова голку для вишивання теж взяла у дитячі роки. Спочатку це був звичайний гурток вишивки у м. Джанкої, куди бігали дівчатка після школи навчатися азам цього мистецтва. Трохи пізніше пані Євгенії доля подарувала зустріч з Вірою Сергіївною Роїк, і це знайомство стало вирішальним у її житті. Адже з того часу вона майже не випускала голку зі своїх рук. Навчаючись у Сімферопольському держуніверситеті, Євгенія Олександрівна була частим гостем у родині Роїків, де, за її спогадами, її дуже тепло приймали. Пані Євгенія свого часу брала активну участь в організації Музею декоративно-прикладного мистецтва Кримської області у 1963 році. Її роботи неодноразово експонувалися на виставках у Джанкої, Сімферополі, Одесі, Києві. У її родині вишивка, можна сказати, «передавалася» від покоління до покоління, бо вишивала її бабуся, а сама Євгенія Олександрівна навчила вишивати своїх двох доньок.

Валентина Носенко. Валентина Олексіївна народилася 1930 року у м. Євпаторія. За фахом – учитель історії. Вишивкою почала займатися з 1990 року. Під вмілим керівництвом Віри Роїк майстриня освоїла близько двадцяти п’яти видів українських вишивальних технік. Особливо їй вдавалися ажурні роботи – різні види мережива, технічне виконання яких не усім вишивальницям під силу. Усього у її творчому доробку понад 50 робіт. Пані Валентина взяла участь у 25 колективних виставках у м. Алушті, Саках, Каневі, Києві та ін. Була нагороджена Почесною грамотою Міністерства культури АРК, двома Почесними грамотами Південнокримського осередку Спілки майстрів народного мистецтва України. Тривалий час Валентина Олексіївна навчала  народній вишивці дітей у Центрі реабілітації дітей-інвалідів Київського району м. Сімферополя.

Усі вишивальниці талановиті і, найголовніше, – дуже люблять свою справу, знають звичаї і традиції рідного народу і з задоволенням передають свої  знання і майстерність молодому поколінню. Адже зараз, у часи такого суто матеріального життя, повернення до своїх витоків, до духовності, до народного мистецтва є досить важливою складовою розвою культури та державності.

Підготував Сергій КОНАШЕВИЧ та Ірина МИТКАЛИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: