Мітинг в Криму із залученям кримських школярів. Фото з відкритих джерел.

Вчитель програв

Почати
  • This page available also in
  • English

Отто фон Бісмарку приписують фразу: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священник». Або в іншому варіанті: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі й приходські священники». Це перегукується з словами іншого політика про значення культури. Коли під час війни у Британії вирішили урізати видатки на культуру, Уінстон Черчіль ніби то заперечив, що «ми ж і воюємо за культуру». Зрештою, не важливо, хто саме з Великих сформулював ці думки, важлива засаднича універсальність, яка перетворила їх на максими.

Так от, у Криму український вчитель програв. Це треба визнати,  а головне – усвідомити. І розуміти – чому програв, не перекладаючи вину на неочікувані ефективні дії агресивного сусіда. Вони й були ефективними саме тому, що в Криму Україна програла вчителя. З аналізу цієї помилки бажано починати, коли йдеться про нинішню російську культурну агресію. Бо нейтралізувати чи зупинити її може лише вчитель.

Найбільш вразливим елементом суспільства вважається не влада чи держава, а система культурних цінностей – національних, історичних, моральних тощо. Допоки у свідомості нації буде домінувати певна система смислів і цінностей, вони будуть нечутливими для агресії. Тому знищення ціннісних основ є завданням країни-агресора, і вирішується воно таким інструментом як культурна агресія. За її допомогою суспільству нав’язують власну систему культурних цінностей, власні історичні оцінки й власне світосприйняття. Словом, – власний «культуркапітал», за термінологією французького соціолога й філософа П’єра Бурдьє. Той, хто володіє «культуркапіталом», той і контролює владу.

Культурна агресія – це квазівійна. Мета її духовно й морально зламати людину, змінити її ціннісні уявлення, дискредитувати мистецтво, літературу й релігію, спотворити історію, поглумитися над символами віри й гідності й, нарешті, переконати (примусити) будувати суспільство за мірками агресорів. Здійснюється вона через усе, що впливає на формування свідомості суспільства – школи, університети, кіно, музику, телебачення, книги й соціальні мережі, крок за кроком вражаючи усі прошарки суспільства. Зазвичай культурна агресія передує або супроводжує воєнну агресію, як це сталося в українських реаліях. Вже після заволодіння територією агресор починає знищення традиційної культури, науки й освіти. Відбувається певне «розкультурення», печально проілюстроване в анексованому Криму й на сепарованих Росією східних землях України. Через декілька поколінь там з’явиться нова й зручна для агресора цивілізація.

Що таке культурна агресія в умовах Кримського півострова? Це захоплення близько 14 тисяч монументів, 54 музеїв (300 тисяч музейних об’єктів), 6 історичних і культурних заповідників. Однак окупаційна влада просунулася значно далі, у бік культурного геноциду, здійснюючи: незаконні археологічні розкопки; знищення артефактів і цілих культурних шарів у районах будівництва великих інфраструктурних об’єктів; вивезення об’єктів української культурної спадщини на територію Росії, що нагадує елементарне мародерство. На додаток, усе, що не можна вивезти – зумисно позбавляється культурної вартості (статусів) й історичної цінності,

На жаль на сьогоднішній день термін культурний геноцид не закріплений ні у міжнародній, ні у вітчизняній юридичній практиці. На заваді цьому лише одне – відсутність політичної волі, приправлена пієтетом перед «великими, страшними та багатими». І оскільки зміст цієї правової категорії доволі розмитий, складається дуже сприятлива ситуація, коли ми, враховуючи досвід сучасного переживання культурної агресії з боку Росії, маємо право й можливість наповнити поняття культурного геноциду власними смислами. Наповнити власним смислом і змістом у теперішній ситуації може означати створення чітко визначеного переліку неприпустимих дій росіян на українській землі, які будуть вважатися актом культурної агресії й порушенням нашого суверенітету.

Більш того, відсутність у міжнародних договорах термінів культурний геноцид чи культурна агресія навіть зобов’язує нас до розвитку юридичної доктрини у напрямку криміналізації дій окупаційної влади, які можуть охоплюватися ними. Орієнтиром для опису складу й елементів таких «культурних» злочинів може бути світовий досвід ефективного контролю й дотримання обов’язку невизнання окупації, хоча, треба визначити, що кримська окупаційна ситуація є безпрецедентною.

На думку Рафаеля Лемкіна, – автора концепції «геноциду» у міжнародному праві, знищення культури можна вважати початком асиміляції групи. Культурний геноцид спочатку спрямований на руйнування національної ідентичності, а потім – на нав’язування національної ідентичності агресора (пригнобленням, колонізацією території, руйнуванням пам’яток). Ці два етапи росіяни пройшли у Криму у темпі бліц-крігу, не зустрівши вагомого спротиву на полі битви, де мав би перемогти український вчитель. Отже культурний геноцид на окупованих українських землях можна вважати крайнім вираженням культурної агресії, її логічним завершенням у вигляді систематичного викорінення культури та мови, стирання історичної пам’яті шляхом розграбування і знищення історичних пам’яток, і навіть, – зміни історичного ландшафту.

Можливо термін геноцид тут не зовсім адекватний, оскільки більш антропоцентричний. Але як робочу термінологію у публічній сфері його можна використовувати.

Звісно, культурна агресія як і культурний геноцид – це не миттєве «природне» явище, це скоріше скоординовані дії багатьох людей і організацій, розтягнуті у часі. Тому важливо не знелюднити агресію, не розглядати її як безликий об’єкт вивчення й докладання зусиль. Об’єктами, власне агресорами, є конкретні люди, які планують, віддають розпорядження й виконують брудну роботу. Ці люди, максимальний повний список яких має бути оприлюднений, вчинками пишуть власну долю, яка їх обов’язково наздожене.

Імперія буде використовувати цих людей і ніколи не зупиниться. Імперія буде нарощувати культурну агресію аж до самих її бридких форм на кшталт етногеноциду. Чому? Бо може собі дозволити. Бо у цьому сенс її існування і розвитку.

Ще одним аспектом культурної агресії є привласнення нашої історії і культури російською ідеологією. Відбувається воно у формі знищення реальної історії, заради побудови потрібної. Було б занадто легковажно відноситися до цього як до протистояння історій «сивої давнини». Як влучно підмітив італійський мислитель Бенедетто Кроче, вся історія – це сучасна історія.

Імперії дуже люблять, коли не воюють, гратися з чужими історіями, формуючи свою міфологію й створюючи основу для майбутніх анексій. Так з’являлися «народи без історії», до яких належали й українці. Для нас це в минулому, але імперії, особливо такі біснуваті як Російська, не зупиняються. І ми маємо про це пам’ятати.

Приклад такої дієвої стратегії – міфологічна історія Північного Причорномор’я, яке тріумфально колонізувала Росія. Дотепер, заснована на такому колонізаторському наративі, у псевдонаукових дебатах продовжується пропаганда ідеї вищості «русского мира» та позиціонування України як Малоросії – придатка Московії. Цей брехливий імперський текст про землі, які начеб то були суцільною пусткою – Диким Полем, вже третє десятиріччя поступово виправляється завдяки консолідованим зусиллям вітчизняних істориків, археологів, краєзнавців, культурних діячів і активного громадянського суспільства.

Імперія намагається продовжувати колоніальну політику у Криму масштабним будівництвом. Але будь-які інфраструктурні надбання не можуть бути контраргументом до неетичності Російської імперії і її культурної агресії. Культурний геноцид не вимірюється побудовою Кримського моста, трасою «Таврида» чи новими набережними. Так само можна виправдати Голокост прекрасними німецькими автобанами, а радянські репресії індустріалізацією країни. Варварські дії Москви у Криму залишаються огидними, щоб вона там не будувала й скільки це коштувало.

Метрополія завжди процвітає за рахунок колоніальних ресурсів. А вивезеними історичними артефактами вона живить свою культуру. У цьому суть колоніальних імперій, які побудували наш світ. Однак, це зовсім не означає, що ми маємо миритися з такою структурою світу й імперськими зазіханнями. Неможливо допустити закріплення відчуття абсолютної безкарності за знищення культурних пам’яток, як неможливо допустити фіксації у суспільній свідомості нейтрального відношення до «традиційної» колоніальної поведінки росіян, з якою, начебто нічого не можливо вдіяти. Ще й як можливо.

Ніхто нас не примусить прислуховуватися до наративів XIX ст., про Росію – носія світла і добра для колонізованих народів, на кшталт «хохлів». Цікавих, веселих, але варварів за замовчуванням. Пам’ятаєте як довго ми були варварами для російського імперіалізму? Росіяни дотепер у Криму працюють за колонізаційними методичками двохсотрічної давнини.

Одне з базових методологічних положень російського імперіалізму – колонізоване суспільство не має морального права протестувати проти імперії, якщо імперія дарує інфраструктуру й прогрес. І не важливо, чого вимагає наша ідентичність, не важливо які духовні потреби нам притаманні, не цікавить скільки буде знищено й понівечено при цьому історичних і культурних пам’яток. Знищення і мародерство розцінюється московськими владами як адекватна плата за сам факт перебування імперії у Криму. Тому усвідомлений український патріотизм має виховуватися й базуватися, насамперед, на послідовному антиімперіалізмові.

Також потрібно розуміти, що з «того боку» теж люди не дурні й  діють з розрахунку на силу прийдешніх поколінь.

Російська ідеологічна машина має величезний досвід у формуванні довгих наративів й не часто збоїла. З останніх прикладів – «русскомирские» танці довкола Національного заповідника «Херсонес Таврійський». Імперські ідеологи об’явили Херсонес колискою російського православ’я і почали нанизувати на цей штучний стрижень нову міфологію, взагалі будь-що придатне допомогти побудувати потрібну їм доктрину.

Інший сучасний російський наратив у сфері культурної агресії побудований на твердженні про специфічність і окремішність Криму, його історичну, культурну і економічну самодостатність. Між тим, Крим неможливо історично відірвати від Північного Причорномор’я. Починаючи з античних часів – ці два регіони підтримують один одного, підживлюються і розвиваються паралельно і належать до єдиного Середземноморського світу. Тільки но Крим відривається, він починає занепадати.

В реальності росіяни створюють альтернативну історію, яка має живити альтернативну культуру. Звісно, така практика груба, не наукова, але ефективна у плані впливу на мало освічене суспільство. Нам так діяти не можна і не потрібно. Потреба є у більш довгих, тонких популяризаторських, наукових і виховних програмах.

А тепер про речі відомі й банальні, які, однак, потребують системної роботи, багатьох зусиль і часу, а тому, зазвичай не до вподоби виборній владі й політикам. Так, я про освіту.

Настав дуже зручний момент, аби використати невтішну ситуацію з російською культурною агресією й примусити її працювати на українське майбутнє. І не лише у юридичній площині, яка обіцяє покарання для усіх винних у доволі розтягнутій хронології. Ефективність роботи у майбутньому визначається адекватною сучасною освітою. Іноді, коли сучасна українська влада апелює до майбутнього – складається враження, що вона відсуває великих проблемних «слоників на горизонт», де вони знову стають маленькими. Майбутнє автоматично не вирішить проблеми. Їх вирішить лише те ефективне «українське» майбутнє, яке ми створимо.

Вивезені з Криму російськими археологами історичні артефакти – це, звісно, мародерство, злочин і непоправні втрати. Але втрати будуть ще більш вагомими, якщо ми на прикладі російського мародерства і культурної агресії не будемо виховувати у наших дітях нетерпимість до грабіжників. Прививати розуміння того, що росіяни не просто вивозять якість черепки й каміння, а руйнують наше культурне середовище, відновити яке вже не вдасться ніколи. Про артефакти, звісно треба дбати, але ще більше треба дбати про покоління незгодних з мародерством.

На жаль, ми маємо майже подібне до російського мало освічене українське суспільство, яке важко сприймає складні історичні конструкції і культурні концепції. Нехай вони хоч у вуха волають своєю правдивістю. Аби вчитель знову не програвав, потрібно переломити ситуацію: якщо російська ідеологія тримається на неосвіченості її споживачів, то наші історичні наративи мають базуватися саме на розумінні їхньої реальності.

Так, знову освіта. Нічого нового й незвичайного. Саме неосвіченість дозволила так легко втратити Крим. Росія просто підібрала те, що лежало на узбіччі. Українці сприймали півострів формально як частину держави, але культурно й історично як щось чуже й доволі екзотичне. І навіть тепер велика частина співвітчизників сприймають анексію Криму не як болючу втрату території своєї держави, не як руйнування культури нації, а лише як втрату легкодоступних пляжів.

Словом, потрібні навчальні курси, підкріплені цільовою видавничою програмою наукової і науково-популярної літератури. Практично миттєва реакція і миттєве видання потрібних текстів. Потрібні шкільні підручники й спеціальні методичні посібники, де б робився акцент на цільності української території, на історичних і культурних зв’язках регіонів. І це будуть не різні регіони, об’єднані під шапкою державної організації, а культурна мозаїка, яка створює оригінальну і неповторну картину. І якщо частину мозаїки забрати, то картина втратить цільність. Тоді у дитячій свідомості буде відкладатися: росіяни грабують і руйнують не безликі археологічні об’єкти, а нашу історичну пам’ять, виламують цілі шматки нашої історії.

Словом, сучасне покоління повинно знову не втратити час і докласти зусиль до формування довгого культурно-історичного наративу, який би для наших дітей став чимось шанованим і невід’ємним, частиною своєї самоідентифікації, якої неможливо позбутися без втрати особистості.

І не дай нам, Боже, у цьому освітньому історико-культурному марафоні знову приписати собі улюблений статус жертви. Що б не відбувалося, не слід звинувачувати зовнішні сили: від змін клімату до настрою господаря Кремля. Описуючи себе як жертву, ми підважуємо власну рішучість до змін, паралізуємо волю й збільшуємо об’єм безвідповідальності за майбутнє, який заповнять демагогічні тексти противника.

Як українська історія не обмежується кордонами України, так і наша культура не загнана до чітких історичних, географічних чи етнічних меж. Рамки намагаються встановити саме агресори, поступово їх звужуючи. Це повзуча, іноді навіть непримітна (з використанням такого псевдо пацифістського й маніпулятивного інструменту як «какая разница» і «все люди братья») агресія, яка зрештою призводить до позбавлення цілих етнічних груп або ж їхніх окремих представників права використовувати, розвивати та поширювати власну культуру та мову.

Так от щоб не було «какая разница», потрібно дуже активно (на межі з «агресивно») просувати власну культуру. Не оборонятися й відповідати, що автоматично означає спізнюватися й завжди залишатися на крок позаду, а постійно ставити противника у положення відповідача й примушувати його виправдовувати власні дії перед усім світом.

На російську культурну агресію необхідна адекватна агресивна протидія! Чи хтось забув, що на світі відбувається? Ми з вами на війні, панове! Не потрібно стидатися власної агресії під час війни. Світ такий мінливий і мобільний яким є, завдяки людській агресії у тому числі.

Нам чомусь незручно бути агресивними. Ах, – це так не культурно, непристойно і не по європейському – давати у відповідь по морді тому, хто тебе намагається взагалі вбити! Вибачте, але ми не на вечірці, а на полі бою. Усі методи згодяться у своєму місці й у свій час. Десь тут поряд виникає питання ефективної мілітаризації (суспільного життя, ідеології) як непоганого інструменту для формування волі до перемоги. І під мілітаризацією я маю на увазі поширення законів війни на соціум в усіх його проявах. У культурному у тому числі.

Інакше буде як і було – або війни не помічатимуть, або її ігноруватимуть.

Світ мілітаризований, наративи просто волають у вуха про війну. А ми поганяємо свої волики! Цього замало.

Сучасні дискусії з історичних і культурних питань не обмежуються обміном інтерпретацій на конференціях, а давно працюють на обслуговування практичних потреб держав. Практика вирішення історичних проблем між Україною і Росією тепер уже перемістилася на поле бою і мова йде про встановлення нових кордонів.

Так, російська культурна агресія не викликає шоку з боку світової спільноти, для якої Україна дотепер залишається переважно якоюсь темною Кімерією.  Здається вона взагалі не помітна для світу, однак доволі болюча для нас, вже навчених, що за культурною агресією починаються воєнні дії й ллється кров. Наша зазвичай. Цього контраргументу щодо дій Росії світові, як виявляється, замало. Але нам достатньо.

Ми маємо усвідомлювати, що боротьба іде не за амфори й погребальні комплекси, не за каміння й залишки фортець, а за наступні покоління. Не за нас з вами, які втратили Крим, а за наших дітей і онуків, які повинні знати, до якої цивілізації належать, і розуміти, що втрата культурних цінностей буде означати втрату самих себе.

Олег МАЛЬЧЕНКО,

д.і.н., с.н.с. Інституту української

археографії та джерелознавства

ім. М.Грушевського НАН України

 

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: