Джерело https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96_%D0%B2_%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:CrimeaUkrainians1926.PNG
/

Умови існування української ідентичності у Кримській АРСР (1921-1945 рр.)

Почати

Після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. більшовиками була створена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КрАРСР), що стала унікальним автономним утворенням. Місцевий перепис населення 1921 р. показав, що загальна чисельність населення Криму на той час становила 719,5 тис. осіб, серед яких за чисельністю вирізнялися 5 великих національних груп, сукупна кількість яких наближалася до 90% всього населення: росіяни, українці, кримські татари, німці та євреї. Більшість населення півострова – 51,5% – складали перші дві національні групи, які перепис обліковував як одну, що свідчить про те, що кримським українцям на той час було відмовлено у праві на будь-яку окремішність. Подібним чином і за часів Російської імперії українці часто навіть не іменувалися «малоросами», а записувалися у «православні» або йшли в одній графі з росіянами чи були взагалі подані як «русские». Такі ж тенденції у 1920-х рр. мали місце на території Української РСР, навіть за часів «коренізації», – однак вони не набули такої масовості, як в «автономному» Криму.

Прикметним є коротке свідчення про українське життя у КрАРСР засновника та голови Ялтинської громади українців і очільника Малої Ради (виконавчий комітет Крайової Ради) українців Криму Павла Горянського, що за часів денікінської окупації півострова мав доручення від українців Криму взяти на себе їхній захист на правах консула УНР. Після захоплення півострова більшовиками у 1920 р. він продовжив педагогічну та просвітницьку діяльність, а в червні 1924 р. став бібліотекарем Ялтинської центральної бібліотеки, почавши активно студіювати бібліотечну справу. За рік він поновив спілкування з директором Всенародної Бібліотеки України (нині НБУ ім. В.І. Вернадського) Степаном Постернаком, прохаючи його про сприяння переїзду до Києва: зокрема, Горянський мріяв «дати українську освіту синам, бо в Криму з них українців не буде».

У 1925 р. у №200 львівського часопису «Діло» під ініціалом «Х.» вийшла стаття «Кримська республіка: з кого вона складається і хто нею править». Її автор висловив подив тим, що Крим є автономною республікою у складі Росії, а не України, до якої він належить етнографічно, економічно і навіть етнічно, оскільки українське населення півострова на той час займало «поважне місце». «Відбувається далі денаціоналізація кримського населення на користь російської культури: в першій мірі це відноситься до українського населення. Українці, дуже давні імігранти, що набули вже право тубільців, не грають в управі краєм ніякої або майже ніякої ролі», – зазначалося в тексті.

У краєзнавчому збірнику «Весь Крым (1920-1925)», виданому в Сімферополі у 1926 р., зазначається: «За національним складом населення Криму характеризується значною строкатістю, зумовленою географічним розташуванням та історичним минулим». При цьому було заявлено, що близько 45,7 тисяч українців є лише «національною підгрупою» «русских», до якої також було зараховано майже 275 тисяч «великоросів» та близько тисячі білорусів.

За неправильне висвітлення даних про кількість українського населення в Криму, яка обчислювалася в 11%, цей путівник розкритикував український сходознавець Василь Дубровський: «В цьому можна сміливо сумніватися, знаючи, як офіційна й «наукова» статистика охоче прираховує українське населення Криму до графи «русские». Без сумніву, українського населення в Криму значно більше, і лише недоліки статистики і недостатня увага до культосвітнього обслуговування українського населення в Криму, яке тим самим примушується русифікуватися, знижує цей статистичний покажчик».

Слід зазначити, що в КрАРСР практикувалося створення національних районів. Однак, незважаючи на значну частку українського населення, у 1930-х рр. в Криму існував лише один український національний район – Ішуньський, що становив своєрідну «буферну зону» між півостровом і материковою Україною.

У 1926-1927 рр. на сторінках «Діла» публікувалися передруковані з радянських видань фейлетони Остапа Вишні, присвячені питанню фактичного етноциду українського населення в Криму. Зокрема, згідно з даними, оприлюдненими у 1926 р. Центральним статистичним управлінням, на півострові не проживало жодного українця – хоча, за приблизними підрахунками українське населення Криму становило 100-150 тис. осіб. У березні 1926 р. ініціативна група українців Севастополя ледве домоглася дозволу заснувати в місті український клуб, який був зареєстрований як «товариство» і не отримував матеріальної допомоги, через що не провадив належної праці. Так само не був затверджений кошторис Сімферопольського українського клубу. У 1927 р. у кримській Раді національних меншин не було представників українців, яких за імперською традицією продовжували зараховувати до росіян. Українською мовою не видавалися жодні офіційні повідомлення. Також у селах, де більшість населення становили українці, вчителями працювали представники інших національностей, натомість вчителів-українців відправляли на працю до сіл із російським і болгарським складом населення.

Також у нотатках Остапа Вишні була згадана українська гімназія ім. Т.Г. Шевченка, створеної на початку 1918 р. в Севастополі. У 1921 р. гімназія була розпущена, а її приміщення – тимчасово зайняте військовою частиною. Взимку 1921-1922 рр. у її приміщенні було відкрито школу за територіальним принципом з викладанням російською мовою. Перед тим працівники гімназії повідомляли, що на той час «була ніби в Криму така тенденція – чи не краще українцям на всяк випадок вимерти». І ця тенденція тривала роками: у лютому 1926 р. члени українського драмгуртка Севастополя оприлюднили відкритий лист, у якому виклали факти переслідування україномовних осіб.

У 1927 р. через байдужість місцевої влади самоліквідувалася Ялтинська українська трупа, створена у 1922 р. під керівництвом режисера Павла Делявського. Трупа мала змішаний хор, танцювальну групу, малий симфонічний оркестр, театральну обслугу і давала вистави не лише в оздоровницях Південного берега Криму, а й на материковій Україні. Одним з акторів трупи був майбутній організатор радянського кіновиробництва Олександр Горський – батько відомої української художниці та правозахисниці Алли Горської.

Втім, у 1927-1928 рр. у ставленні більшовицької влади до кримських українців відбувся певний перелам. У листопаді 1927 р. Кримський обласний комітет ВКП(б) отримав доповідну записку від наркомату освіти РРФСР, у якій відзначалося, що зовсім не велася робота серед групи українців у 51519 осіб, які не мали жодної національної школи (йшлося переважно про мешканців сіл). Того ж року в центральній частині Сімферополя було відкрито українську середню школу-десятирічку, бібліотеку з читальним залом та український клуб, який мав декілька секцій – драматичну, хорову, танцювальну, кобзарську (на її основі виникла перша з відомих капела бандуристів Криму), вишивання, крою та шиття, виготовлення українських народних костюмів тощо. Ці культурно-освітні заклади успішно працювали до ІІ світової війни.

У травні 1928 р. згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Члени педколективу зробили висновок, що російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення Криму, яка послуговувалася українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і «взагалі людям з міста». У сільському ж і родинному спілкуванні побутував переважно український говір. У населених пунктах Сімферопольського, Джанкойського та Євпаторійського районів говірка та побут «залишилися в повній українській своєрідності».

Напередодні ІІ світової війни всесоюзний перепис населення станом на 17 січня 1939 р. засвідчив, що в Криму мешкають 154123 українці – 13,68% від населення півострова. Однак незважаючи на те, що українці становили, за різними оцінками, другу або третю за чисельністю національну спільноту в Криму, не йшлося про те, щоб надати українській мові статусу офіційної нарівні з російською та кримськотатарською. У 1938-1939 рр. у 63,3% кримських шкіл мовою викладання була російська: нею навчалися понад 74% учнів, у 8-10 класах – 85,5%.

Під час німецької окупації Криму в північних районах півострова розгорнулося українське громадське життя: були організовані міські та районні управи, школи та підприємства. 1 червня 1942 р. ортскомендант Сімферополя видав розпорядження про те, щоб усі українці міста і околиць, які «чомусь зареєструвалися як росіяни» і мають відповідні документи, за бажання та наявності доказів звернулися з проханням до комісії при головному управлінні міської поліції з 5 по 20 червня для одержання нових паспортів із вірно вказаною національністю. Ця акція була не лише добровільною, а й необов’язковою. 28 червня 1942 р. вийшло аналогічне розпорядження для українців приміських сіл Сімферополя на термін з 29 червня по 4 липня, після чого комісія припинила роботу. При цьому слід зазначити, що українське населення Криму, окупованого військами Третього Райху, не мало особливих пільг чи привілеїв.

Невідомо, скільки саме українців півострова в ті часи скористалися можливістю повернення собі справжнього етноніма – так само, як і скільки українців після повернення радянської влади до Криму записалися «русскими». Однак прикметним лишається інший факт: у другій половині 1940-х рр. радянська влада закрила в Криму українські школи, дозвіл на створення яких дали німецькі окупанти, відреагувавши на запит населення. Зокрема, у червні 1942 р. в Сімферополі працювала українська початкова школа під керівництвом Пентелейчука; в майбутньому планувалося збільшити кількість українських народних шкіл та заснувати дві українські гімназії – хлоп’ячу та дівчачу.

Переселенка до Криму з Західної України (с. Степове Первомайського району, початок ХХ ст.)
Переселенка до Криму з Західної України
(с. Степове Первомайського району, початок ХХ ст.)

Відродження української народної освіти, зокрема впровадження вивчення української мови у школах, хоч і на порівняно нетривалий період, розпочалося в Криму з огляду на приплив переселенців з материкової України на початку 1954 р., майже за десятиліття після позбавлення півострова статусу автономної республіки. Втім, ще в 1947 р. в рамках операції «Вісла» відбувалося примусове переселення до Криму українців із Лемківщини та Бойківщини. Але – це вже інша історія.

Станом на 1942 р. кількість українців у Криму обчислювалася за різними даними від 20 до 40%; українське населення переважало у північній частині півострова та в сільській місцевості. Найбільшою його частка була у Джанкої (51%) та районі (53%); у Севастополі та Керчі вона становила близько 30%. У Сімферополі, де більшовицьке підпілля співпрацювало з німцями у винищуванні свідомих українців як «зрадників», налічувалося 14–18% українського населення. «Мова українців зрусифікована. Але місцеві знають себе, відрізняють мимо всього, бо в глибині існує ще таки не зжите національне чуття. Зате свідомість національна, хоча слабенька, але є. Її розсіяли переважно втікачі із різних областей України, які сюди заблукали, щоб згубитись із своїх місцевостей від ока ГПУ. Найбільше заблукало тут свідомих українців після періоду «розкуркулювання» й голоду в 1933 році. Між ними проживають навіть дуже свідомі й активні одиниці, які цілком відповідають рівневі свідомого українця-націоналіста. Але це поки що лише одиниці. Український рух дуже слабенький. Усе захоплює Московщина. Але горстка місцевих українців намагається цьому протистояти, урухомлює поволі українське культурно-освітнє життя та звернулись навіть із смілим протестом до німецької влади проти попирання Московщини», – зазначалося у звітах українських підпільників, які перебували в Криму.

У 1942 р. в Сімферополі було створено «Бюро допомоги українцям», яке існувало як відділ міської управи. Його завданням була матеріальна та моральна допомога українському населенню та оборона його прав на культурний розвиток. Стараннями «Бюра» були створені українські початкові школи, а по деяких районах – семирічки.

2 червня 1942 р. в Сімферопольському міському театрі під режисурою Х. Петренка відбулася перша вистава для цивільного населення опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яку влаштував організований на початку року Український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, колектив якого налічував близько 60 осіб. Влаштований у березні 1943 р. заходами театру Шевченківський концерт перетворився на спонтанну маніфестацію українців. Театр відіграв велику роль у національному та культурному житті українців Сімферополя і цілого Криму і дуже спричинився до зростання їхньої національної свідомості. Під кінець 1943 р. німці на деякий час заарештували директора театру. На початку 1944 р. за наказом німецької служби безпеки український театр було закрито, а низку його акторів заарештовано за зв’язки з українським підпіллям.

Адміністратор згаданого театру, один з діячів українського підпілля в Криму Іван Янцишин поділяв українське населення Криму в часи ІІ світової війни на три групи. Перша, за його словами, складалася з осіб, які давно осіли на півострові і від населення півдня України відрізнялися хіба що більшою консервативністю, ідентифікували себе як «вільних козаків-українців» і займалися переважно хліборобством та морським рибальством. До другої групи Янцишин зараховував свідомий селянський та інтелігентський елемент, який прибув до Криму під час розгрому культурного відродження в Україні та примусової колективізації і осідав переважно у містах і промислових центрах. Третя група складалася з місцевої молоді, яку можна було вважати «найсвідомішим елементом українського населення». «В неї на диво було видне здорове і глибоке почуття національної окремішності й гордості. Рівно ж в неї був своєрідний сантимент до всього, що українське. Вони не соромилися свого походження, говорячи українською мовою, і живо інтересувалися українським життям. Гуртки молоді, які вдалося нам зорганізувати, пильно і з охотою вивчали історію України, історію нашої літератури і наших визвольних змагань», – згадував Янцишин.

Після війни вже згаданий Василь Дубровський зауважив, що Крим, де українці складали, знов-таки, «відносну більшість» населення, більшовики «всупереч геофізичним умовам сполучень» відокремили адміністративно від України і тримали весь час у складі Російської РФСР для того, щоб «відірвати від української нації цю її південну галузь». На думку науковця, більшовики, беручи до уваги виняткове геополітичне значення Криму для СРСР, мали на меті русифікацію його українського та іншого «неросійського» населення. І це їм вдавалося – щоправда, з періодичним успіхом.

Кожний окупаційний режим, який перебирав владу в Криму протягом ХХ ст., перекреслював будь-які нечисленні здобутки кримських українців, які вдалося набути за попередньої влади попри всі труднощі. Надію на зміну ситуації на краще та стимул до подальших дій дало відновлення незалежності України у 1991 р. Однак після окупації Криму РФ у лютому-березні 2014 р. перед українським населенням півострова постала чергова асиміляційна загроза. Нинішній режим на окупованих територіях АР Крим і Севастополя знищує українську ідентичність значно брутальніше, ніж це чинили більшовики у 1-й половині ХХ ст. Скріпивши серце, окупанти надали українській мові статус «державної» у створеній ними «республіці Крим» нарівні з російською та кримськотатарською – однак вона опинилася фактично викресленою не лише з політичного, культурного та освітнього поля, а і з суспільного життя. У «сусідньому федеральному суб’єкті» Севастополі українська мова має єдиний статус – гнаної та упослідженої. Українська школа-гімназія, Український театр, Всеукраїнський інформаційно-культурний центр у Сімферополі, Український культурно-інформаційний центр у Севастополі, школи імені Лесі Українки у Севастополі, Степана Руданського в Ялті та Олени Теліги у Феодосії, парафії Української греко-католицької церкви – далеко не повний список українських установ і організацій, які після окупації Криму перейменовано, переформатовано або взагалі знищено. Вже 8 років значні зусилля окупантів та їхніх маріонеток спрямовані на створення ілюзії відсутності українців у Криму.

Віталій СОЛОНЧАК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: