9 березня 2014 рік, м. Сімферополь. Фото з фейсбук сторінки учасника акції Андрія Іванця.

Українці Криму – етнічні та політичні. Становлення української культури регіону в період, що передував російській окупації

Почати

Українці Криму – це й досі ані в академічному, ані в політичному сенсі не зрозуміле явище. Проте саме вони – кримські українці – були основою як антиолігархічних протестів кінця 2000-х, так і кримських груп під час Революції Гідності 2014-го. Після окупації Криму Росією кримські українці стали як і кримські татари переслідуваною та репресованою громадою Криму.

У цій статті ми спробуємо намітити спільну історичну канву – як формувалася громада українців у Криму, а також описати її становище, ресурси та проблеми на початок 2010-х.

Докладемо кілька визначень і констатацій, які, звичайно, є дискусійними і, так би мовити, робочими. Але без них подальші роздуми про проблему та її інтерпретацію будуть не зовсім зрозумілими.

Українці в Криму на початок 2010-х років являли собою дискриміновану національну меншину. Ба більше, у багатьох регіонах України вони були такими так само – нехай у менш яскравих формах. Водночас саме у цей час розвиток політичної нації «українці» переживає активний розвиток і консолідацію та вступає у виражену суперечність із політичними практиками та державною системою.

Етнічність на цьому етапі помітно відступає від «політичної нації «українці», що активно формується. Для цієї останньої етнічність і походження мають хоч і важливу, але не виняткову якість. Так, кримські татари цілком обґрунтовано посідають місце у спільності «українці» (у політичному сенсі), проте етнічно українцями зовсім не є. Так само «громадянами України», патріотами України стали й етнічні євреї, і росіяни, і вірмени, і багато інших – у той момент, коли вони заявили і стали практикувати й незалежність України від Росії, і її європейський вибір, і неприйняття корупції та здачі національних інтересів.

Повоєнні переселенці з України в Криму повільно, але вірно русифікувалися, або радше радянізувалися, ставали «радянськими людьми». Фактично це означало відмову від національної пам’яті та мови, витіснення травмувального минулого, зокрема Голодомору, визнання панівної ролі російської нації та мови, лояльність і трансляцію цінності радянської та ширше Російської Імперії, психологічну неможливість жити за межами її географічних і психологічних кордонів. Діти таких українців були такими не більше, ніж за типом своїх прізвищ – Даниленко, Петренко, Ткач тощо, але жодних елементів національної самосвідомості чи визнання цінності Української держави не мали. Невеликою мірою вони були більш лояльні до Української держави, ніж «етнічні росіяни» Криму, але настільки незначно, що це не мало жодного практичного значення.

Говорячи загалом, кримське суспільство кінця 80-х – поч. 90-х років минулого століття являло собою продукт радянської переселенської та депортаційної політики. Це були люди, відірвані від усіх і всіляких своїх коренів, від етнічної та регіональної ідентичності, економічно та психологічно залежні від держави або її конкретного прояву (завод, колгосп, міліцейське управління тощо), які не розуміли або радше не готові визнати цінності України як незалежної держави. Остання теза – «непотрібність України» – найчастіше втілювала ствердження економічної неспроможності України «після розриву зв’язків із Росією». Різке та катастрофічне зниження життєвого рівня на початку 90-х пояснювало «економічну неспроможність» і підривало віру в «проєкт Україна» як такий. Етнічність радянізованого кримчанина, який переживав ці еволюції, мала другорядне і навіть третьорядне значення.

На момент здобуття Україною незалежності кримське суспільство ані в культурному, ані в політичному сенсі не було пов’язано, а тим більше інтегровано в Україну, давалася взнаки інерція попередніх років, коли включеність Кримської області в УРСР стосувалася лише господарських питань. Навіть місцеві лідери КПРС спілкувалися із центральними структурами партії «через голову» київських начальників. У культурному сенсі було щось подібне – кримчани вважали Крим лише формально наявним в Україні. Освіта – і середня, і вища – була російською, українська мова вивчалася фактично як іноземна.

Цінність Української держави для кримчан 90-х була очевидна тільки сім’ям переселенців із материкової частини України, що зберегли свою культуру, а також кримським татарам. Росія домінувала в культурному і світоглядному полях – річ ще й у тому, що в ті роки РФ сприймалася як країна, що значно динамічніше розвивалася, і вектор її розвитку був західний. Україна у своїх як економічних, так і політичних потенціалах сприймалася як відстала, невдала. Навіть для кримського проросійського іредентиста прагнення злитися з Росією найчастіше означало бажання жити більш «цивілізовано», багато, «по-західному». До появи модернізованого за формою та поданням українського телебачення (кінець 90-х) російські медіа домінували в Криму беззастережно.

Надалі еволюція Росії спричинила протиставлення понять «Росія» та «Захід», що привело кримчан до перебування у ситуації постійного вибору – й Україна, і Росія пропонували йому два списки власних переваг і недоліків. Європейські перспективи для України протягом «нульових» років були хиткими, ненадійними. При цьому зростання рівня життя росіян було разючим і очевидним для кримчан, які щорічно бачили все більш численних і заможних туристів із Росії.

Паралельно протягом 2000-х продовжувала розвиватися чимраз більша залученість кримчан до загальноукраїнського життя – політичного (тут найважливішою подією стала Помаранчева революція), культурного (все більша кількісна й якісна заявка України на свою культурну суб’єктність), економічного. Останнє в житті кримчан відбивалося, наприклад, у тому, що правила ведення бізнесу в Україні дедалі більше відрізнялись від російських, що формувало нову ділову культуру. Так, усе більшого значення для кримських підприємців набувало відстоювання своїх інтересів у судах та формування горизонтальних мереж – у формі, наприклад, різного роду НУО. Показовою може бути конференція українських і російських видавців, що відбулася в Сімферополі у 2009-му, на якій розвиток цього бізнесу в очах росіян полягав у масових держзакупівлях книг, тоді як їхні кримські колеги наполягали на розширенні споживчого попиту.

Формування кримської української громади у 90-ті – перше десятиліття 2000-х років протікало як кілька взаємопов’язаних, але багато в чому ізольованих одне від одного процесів. Певною фоновою трансформацією – спільною для всього кримського суспільства – в ті роки було все більше розуміння того, що держава Україна – життєздатний проєкт, що розвивається, окремо від Росії, який живе чимдалі більше своїми проблемами, що має все виразнішу свою історичну пам’ять. Так, скажімо, на початку 2000-х норма для виробників реклами про те, що всі рекламні тексти мають бути українською, відіграла значну роль для кримчан – до введення цього правила міський ландшафт, скажімо, Сімферополя мало відрізнявся від ландшафту, наприклад, Краснодара. Розвиток національного телебачення, його щораз вища якість створили конкуренцію російським каналам. Водночас розвивався український шоу-бізнес, і все більш упевнено конкурував із російським, що раніше повністю домінував. Таким чином, склалася ситуація, в якій бути лояльним до України ставало все «модніше», все «сучасніше». Виростало нове покоління кримчан, для яких бути українцем уже не означало бути «другосортним», як це завжди було в Криму раніше.

Українізація Криму – все більше поширення української мови та культури, все більша залученість до загальноукраїнського політичного процесу – протікала під впливом загального національного розвитку української культури. Так, за влучним зауваженням одного спостерігача, українізація Криму розпочалася з гурту «Воплі Відоплясова» та розповсюдження реклами українською мовою. Перші продемонстрували, що поп-культура українською мовою й з фольклорним колоритом може бути модною, сучасною та конкурентоспроможною. Потужні мистецькі посили рекламної індустрії, її навмисна «сучасність», своєю чергою, працювали над розумінням того, що й у діловій сфері бути українцем «зовсім не соромно».

У ширшому контексті українізація Криму, що протікала найактивніше серед молоді, проходила на тлі «кримської» зарозумілості щодо «слабкої» культури з позиції носія «сильної», «загальносвітової» російської культури. Кримчани старшого покоління здебільшого не знали української культури та історії, та й не хотіли знати. Навіть у разі симпатій до антикорупційних та антиолігархічних настроїв широких мас українців, вони відмовляли їм у цінності їхньої мови. З деякими поправками цю позицію посідали і багато представників академічних кіл – при тому, що були включені до загальноукраїнської та європейської наукової інфраструктури. Ліберальні з них могли сказати: «Так, Росія хвора, вона переживає хворобу путінізму, але це велика країна і вона, оговтавшись, здатна буде на великі справи». Українська історія для таких освічених кримчан найчастіше складалася з низки поразок і вони вважали такий постійно кризовий стан єдино можливим і «природним» для України. І таким же природним вони вважали домінування російської культури та мови в Криму, а тому розвиток української мови – дурощами та примхою нацменшини.

Консенсус, який існував в українській політичній і державній еліті щодо Криму та кримської політики, полягав у апріорній переконаності, що це «територія зі своєю культурою» – на рівні риторики, і зона підвищеного російського інтересу – на рівні практики. Стисло ситуацію можна описати й так: у Києві кримським політикам давали «свободу рук», дотували постійно дефіцитний республіканський бюджет (що було формою участі кримської політичної еліти у розподілі загальноукраїнської корупційної ренти) – в обмін на декларацію лояльності. На загальнонаціональному рівні закріплювався образ Криму як «недоУкраїни», а в гіршому разі – як «гніздо зрадників», що складаються з проросійських еліт і проросійських мас, які підтримують їх. Спілкування з представниками кримського населення, а також заяви кримських політиків ці тези для українця, що бував у Криму, могли підтвердити, а в деяких випадках і для багатьох – звести в ранг догми.

У результаті розвиток української культури та українізація Криму відбувалися мляво, непослідовно й – в організаційній частині – некваліфіковано. Українізація Криму проходила як результат природних процесів у суспільстві, а не як результат державної політики.

Дуже важливим є те, що, починаючи з 2005 року, російські спецслужби у Криму саме розвиток української культури розцінювали як вкрай негативний процес і загрози для Росії. З огляду на те, що кримський бюрократичний апарат і сфера публічної політики були перенасичені формально завербованими або фактично підконтрольними агентами ФСБ, розвідки та ін., будь-які державні програми в цьому напрямку або саботувалися, або їхній зміст у процесі виконання змінювався на протилежне. Ба більше, українські спецслужби розцінювали кримські групи українських націоналістів як загрозу громадському спокою, однак агентурна робота та різноманітні таємні спецоперації стосувалися не лише потенційно небезпечних фігурантів, а й поширювалися на всіх «патріотів України» загалом. Кримські українці постійно відчували на собі загрозливу увагу працівників кримського управління СБУ.

На цьому тлі консолідація українців Криму (і етнічних, і політичних) відбувалася у кількох напрямах:

– нащадки репресованих українських націоналістів дедалі більше включалися до націоналістичних загальноукраїнських мереж, об’єднувалися, ставили спільні для себе завдання;

– розвивалася Кримська єпархія Української православної церкви Київського патріархату, об’єднуючи не політичних, а етнічних українців. Вони отримали змогу реалізувати свою релігійність поза панівною у Криму Московською патріархією;

– відбувалося знайомство, налагодження зв’язків і взаємної підтримки різного роду земляцтв вихідців із материкової України. У даному разі кримські українці поводилися як представники діаспор – у ворожому чи просто чужому оточенні.

Епізодом консолідації для кримських як етнічних, так і політичних українців стала Помаранчева революція та перемога Віктора Ющенка. Тієї осені стало зрозуміло, що реванш «прорадянських», «проросійських», «антиукраїнських», взагалі реакційних сил (як їх розуміли учасники процесу) цілком можливий. Для українців Криму перемога Януковича означала кінець усім надіям на вихід з дискримінованого стану. Для політичних українців Криму, ліберальних, демократично налаштованих кримчан це означало б руйнування їхніх сподівань на бажаний розвиток і Криму, й України загалом.

Протягом 2000-х років громади кримських українців, кримських татар і групи, чимдалі більш численні й оформлені, «політичних українців» дедалі ясніше усвідомлювали свої цілі та спільні проблеми – корупційну природу кримської влади, її нездатність до сталого розвитку, нав’язування «російської», проросійської, дискримінаційної практики. Проте якогось спільного фронту ці громади і групи не мали – перешкоджали незрілість політичного мислення, вузькоетнічна лояльність, партійна та групова конкуренція, амбіції лідерів. Серед політично активних українців перелічені фактори особливо виділялися.

Кримчани в освічених колах почали говорити про проєкт «Україна», про Україну як одну з європейських країн, про перспективи набуття членства в ЄС. У малоосвічених колах не формулювали, але відчували, що країна рухається у західному напрямку. Це відчуття «руху на Захід» у багатьох кримчан, утім, викликало неприйняття, і цей розкол до кінця 2000-х остаточно сформувався. Близько третини кримчан були проєвропейськими, проукраїнськими, ще одна третина – проросійськими, решта не могли чітко визначитись.

Водночас дедалі більше ставало зрозуміло, що проєкт «Європейської України» – проєкт не державний. Ющенко показав себе як слабкий лідер і радше дискредитував європейські прагнення, Янукович був радикально антизахідним персонажем – хоча б у тому, що насаджував у загальнодержавному масштабі корупцію, яка несумісна з «рухом на Захід», із «цивілізованим життям». Це давало козирі в руки «раціонального крила» серед кримських прихильників Росії – Україна безнадійна, казали вони, краще вже відчутні й конкретні вигоди від співпраці з РФ, ніж порожні мрії.

У таких умовах залученість, а потім і включеність кримчан до загальноукраїнського культурно-політичного процесу відбувалися неухильно, розширювалися та поглиблювалися. Маркерами можуть стати, наприклад, дедалі більш масове здобуття вищої освіти у київських і харківських, а не московських вишах. У 90-ті для кримського школяра «гарною» освітою була освіта у Москві чи Санкт-Петербурзі, у 2000-х – у Києві чи Варшаві. Водночас гарна кар’єра для кримчанина з ділової сфери – переведення із підвищенням до Києва. Раніше професійне зростання в «київському напрямку» було бажаним, але як другорядна опція – першорядним був від’їзд до Москви.

На початок 2000-х етнічні політичні групи кримських українців значною мірою були центром (одним із багатьох) консолідації проєвропейських сил Криму, оскільки мали зв’язки з материковими українцями (часто сімейні та «земляцькі»), були інтегровані в загальноукраїнські політичні структури, а нерідко загальну ідеологічну платформу становила пам’ять багатьох українців Криму про радянські репресії щодо їхніх родин – така пам’ять була й у багатьох кримчан. Своєю чергою, етнічні українці збагачувалися тими академічними, професійними зв’язками та стратегіями, що їх нарощували позаетнічні кримські українці. Так, велику допомогу їм надавала журналістська спільнота Криму, особливо та його частина, для якої висвітлення прав людини було важливою редакційною темою.

Встановлення влади Януковича консолідувало кримських українців – і етнічних, і політичних. Янукович уособлював зневагу до української культури, національної пам’яті та мови, з одного боку, а з іншого – втілював тип «бандита при владі» для тих, кому питання культури були не актуальні. Неприйняття Януковича об’єднало «культурних», етнічних українців Криму із позаетнічними «кримськими європейцями». Серед останніх виділялися, скажімо, дрібні та середні підприємці, які не бачили в утисках української мови особливої ​​загрози, але відчували всі ризики правління рейдерів.

Періодизацію консолідації українців Криму та взаємопов’язано з цим – політичних українців Криму наочніше уявити, орієнтуючись на періоди різних президентських термінів. Особисте ставлення того чи іншого президента часто прямо впливало на становище кримської української культури та політики.

Леонід Кучма: формування груп (дуже нечисленних) етнічних українців, які усвідомлювали і звикали до суб’єктності Української держави. Це стосувалося держави та України загалом, а Крим сприймався ними як територія такого собі позаукраїнського простору, місце багато в чому вимушеного проживання. Можна згадати, що саме в ці роки в Криму відбулася спроба іредентистського бунту під проводом Мєшкова, і йшлося не про розвиток української культури та самосвідомості в Криму, а взагалі про утримання Криму в державному управлінні та державних кордонах. У ті роки рядовий склад кримської міліції нерідко затримував активістів, які розгортали на міських вулицях державний прапор. Тяжке економічне становище і катастрофічний, по суті, розгул криміналітету ставив не культурні та політичні питання на чільне місце, а питання виживання. До кінця президентства Кучми, однак, загалом становище стабілізувалося та заклало основи для подальшого розвитку української громади, бачилися ближні цілі та віддалені перспективи.

Віктор Ющенко: консолідація кримських українців, період надій, які здебільшого не виправдалися. Як і його попередник, Ющенко сферу культури Криму віддав на відкуп місцевим елітам, унаслідок чого навіть загальнонаціональні програми відновлення історичної пам’яті саботувалися кримською бюрократією. Водночас політичні структури кримських українців були винесені за дужки у процесі кадрових рішень Києва щодо кримської політики.

У ті роки загальнонаціональні процеси – дедалі більший розвиток громадянського суспільства, та й сам факт приходу до влади хоч і слабкого, але проєвропейського політика – зробили період президентства Ющенка таким собі часом розквіту й оптимізму.

Віктор Янукович: на початок його президентського терміну українці Криму – і етнічні, і політичні – вже сформувалися як групи, усвідомлювали свої цілі та завдання, вибудувалася інформаційна інфраструктура й налагоджено комунікації. Культурна політика Януковича спрацювала на кримську українську громаду двояко – як фактор депресії, але для інших – як фактор мобілізації сил, як джерело мотивації зберегти раніше завойовані позиції. Саме в ті роки налагодилися міцні зв’язки всіх типів українців Криму з аналогічними групами, системами та верствами континентальних українців, а загрози, які Янукович уособлював, згуртували всіх. Українці Криму стали складати своєрідну, але інтегровану частину спільноти «українці України».

Напередодні Майдану та російської окупації українці Криму, як етнічні, так і «політичні», були життєздатною силою, що активно розвивалася у «висхідному тренді». Саме це призвело до акцій підтримки київського Майдану, акцій громадянської непокори силам окупації, створило основу для масового, але не завжди очевидного протесту в подальші роки російської влади в Криму, проте це вже тема окремих досліджень та описів.

Андрій КИРИЛОВ

__________________________________________

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: