Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр
/

Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр

Почати
  • This page available also in
  • English

Ключову роль серед засобів масової комунікації у політичних процесах до поширення у сер. ХХ ст. радіо та електронних мас-медіа відігравали газети. Тому суттєвим аспектом вивчення періоду війн і революцій поч. ХХ ст. є дослідження газетної справи. Важливу роль ЗМК відігравали і у процесах націєтворення. Історія української громади Криму і, зокрема, процеси самоорганізації українців у масштабах Кримського півострова і Таврії у 1917–1920 рр. є недостатньо вивченими. Одним із вкрай слабко досліджених та дискусійних аспектів діяльності кримської громади українців є видання газет для задоволення її інформаційних потреб та захисту українських національних інтересів.

Провідний фахівець з історії етнічних мас-медіа Криму Н. З. Яблоновська у монографії «Етнічна преса Криму: історія та сучасність» називає 1917–1920 рр. в Криму періодом другого піднесення кримської етнічної преси, оскільки тоді видавалася кримськотатарська, німецька, єврейська, караїмська та російська періодика. Дослідниця лише згадує про резолюцію першого з’їзду українських організацій Криму (28–29 серпня 1918 р.) щодо необхідності видавати українську газету російською мовою, яка так і не вийшла у світ через брак коштів. Із статті Н. Яблоновської «З історії зародження української преси Криму» можна зробити такий самий висновок – українські газети в Криму у 1917–1920 рр. не виходили. Хоча у цьому матеріалі дослідниця, окрім резолюції першого з’їзду українських організацій Криму у 1918 р., ще згадує про рішення Севастопольської Української Чорноморської громади, ухвалене у квітні 1917 р., про негайне відкриття шкіл, бібліотек і видання газет. Щодо останнього питання, то Н. Яблоновська коректно зазначила, що відомостей про видавничу діяльність громади не збереглося.

Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр
Попри заяви окремих російських істориків українські газети у період війн і революцій в Криму видавалися.

Відсутня інформація про видання українських газет в Криму у 1917–1920 рр. і у спеціальній статті О. Г. і В. Г. Зарубіних про періодику того часу і у монографії їх авторства про період війн і революцій «Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму», де, зокрема, висвітлюється тема кримських мас-медіа.

Таким чином, знайомство із вищезгаданими дослідженнями з історії кримської періодики 1917–1920 рр. може привести до висновку про відсутність фактів видання українських газет в Криму, хоча прямо згадані автори цього і не стверджують. Це роблять окремі представники російської історіографії. Так, А. Бутовський, у своїй досить упередженій до української сторони статті про кримсько-українську митну війну у 1918 р. (наприклад, автор використовує фрази «так звана Українська народна республіка», «агресивні дії «доморощених» українців»), зокрема, стверджує «жодної газети українською мовою на території Криму ні до 1917 р., ні до кінця громадянської війни взагалі не видавалося». При цьому він пробує спертися на авторитет українського науковця: «Один із найсерйозніших українських спеціалістів з історії періодики у період Громадянської війни на Україні та в Криму професор Н. В. Яблоновська, яка присвятила цьому все життя, наполегливо шукала, але так і не знайшла в Криму з 1917 по 1921 р. жодної україномовної чи проукраїнської газети» [1, с. 37].

Такі поспішні висновки викликають закономірні сумніви та потребують перевірки, адже не дуже узгоджуються ані із процесами досить бурхливого розгортання українського національного руху в Криму у 1917–1920 рр., ані із загальними тенденціями функціонування у той період етнічної та іншої преси, ані зрештою із даними української історіографії. Українці були третьою за розмірами етнічною спільнотою в регіоні – нараховували у 1917 р. орієнтовно 100 тис. осіб (точно вирахувати важко через включення тодішніми статистиками українців і великоросів у одну графу «руські») або 12,4 % поліетнічного кримського населення. У період війн і революцій на Кримському півострові виникли і функціонували українські громади, інші культурно-просвітницькі організації, клуби, військові комітети, осередки українських партій (УПСР, УСДРП, УПСС тощо), українські ради військових і робочих депутатів, Крайова українська рада в Криму. Очевидно, що вони потребували засобів комунікації та впливу. Тож навряд чи їх, попри всі складнощі, міг цілком оминути процес «другого піднесення кримської етнічної преси».

Уточнімо, що у цій статті під терміном «українські газети» для періоду війн і революцій поч. ХХ ст. ми, услід за історіографією кримської етнічної преси, будемо розуміти ті періодичні видання, які відповідають критерію «українськості» за змістом, видавцями і аудиторією, а мовна ознака сама по собі не буде визначальною. Тобто якщо, наприклад, газета є російськомовною, але видається українською організацією та відображає точку зору українських громадськості чи суспільно-політичних сил, то вона буде віднесена нами до українських видань. Так як, наприклад, дослідники історії преси справедливо відносять журнал «Известия Караимского духовного правления» (1917–1919 рр.) до караїмських мас-медіа, а газету «Голос татар» – до кримськотатарських.

Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр
Українець. Крим 1913 р.

Спроби створити українські газети у Криму та Північній Таврії у дореволюційний період робилися неодноразово, але наштовхувалися на протидію владних структур імперії, які проводили політику заперечення національної окремішності українського народу та дискримінації української мови. У 1903 р. було відхилено прохання розпочати у Севастополі друк сільськогосподарського журналу «Хлібороб» російською та українською мовами (у чиновників викликали підозру як видавчиня, так і можливий редактор – військовий, інженер, конструктор та співзасновник РУП Л. Мацієвич,, який перебував під негласним наглядом поліції), у 1909 р. було відмовлено у випуску в Орехові щотижневої газети на «місцевому малоросійському наріччі» «Рідна хата» через рапорт Бердянського повітового справника, який визнав відповідального видавця-редактора Д. Яроша «політично неблагонадійним». Надрукувати матеріали українською мовою в Криму змогла лише сімферопольська газета «Тавричанин» (1905–1914) у 1909–1910 р., що викликало тиск на видання та його головного редактора Д. В. Коломійцева. Деякі дослідники твердять, що після боротьби він змушений був підкоритися, а в очах губернської влади набув репутацію людини «майже ненормальної». Цікаво, що нам відомі факти друку україномовних матеріалів «Тавричанином» і у наступні роки.

О. Г. і В. Г. Зарубіни, Н. В.  Яблоновська  обґрунтовано твердять, що після Лютневої революції 1917 р. в умовах запровадження свободи слова та інших громадянських свобод відбувався надзвичайний підйом газетної справи в Криму. Якщо з 1838 р. по 1917 р. у Таврійській губернії виходило орієнтовно 300 газет і журналів, то у 1917–1920 рр. лише в Криму близько 160 видань. Очевидно, що відносно вільно газетна справа розгорталася лише у березні–грудні 1917 р., а пізніше на неї негативно впливали часті зміни політичних режимів, та їхня політика обмеження свободи слова, бойові дії, економічна розруха тощо. Причинами ж піднесення друкування періодики в Криму у період війн і революцій вищевказані дослідники вважають: наявність дореволюційних традицій; місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію; близькістю зарубіжжя, звідки надходили папір та інформація, значною кількістю діячів культури, які прибули до Криму з центральних губерній Росії, серед яких був високий відсоток літераторів;  присутністю споживачів друкованої продукції – широких верств освіченої публіки, як місцевої, так і приїжджої; вагомим доходом від реклами; «національно-відроджувальний рух народів півострова» [27, с. 80–81].

Поза сумнівами, частина цих факторів стосувалася й української газетної справи в Криму. Так, наприклад, на його території з довоєнного часу проживали дописувачі українських періодичних видань, як, наприклад, педагог і літератор П. Горянський (Ялта), лікар, поет і письменник К. Білиловський (Феодосія), історик і педагог П. Нечипоренко (Феодосія), драматург М. Король (Армянськ), військовий лікар і автор матеріалів у західноукраїнській пресі Є. Волянський (Керч). Під час Першої світової війни із західних губерній Російської імперії, у тому числі заселених переважно українцями, до Криму примусово виселяли цивільне населення, серед якого також були реальні і потенціальні автори для української преси, як, наприклад, етнограф і педагог Є. Рудницький (Сімферополь).

Були, звісно, й фактори, які негативно впливали на появу української преси в Криму. Насамперед до них можна віднести: українці станом на поч. 1917 р. попри досить вагому частку у кримському населенні мали порівняно з деякими іншими етноспільнотами Кримського півострова меншу частку освічених співвітчизників, практично не мали у своєму середовищі фінансистів, великих підприємців чи іншого стабільного джерела фінансової підтримки (кримськотатарська преса значною мірою підтримувалася за рахунок вакуфного майна), системи україномовної освіти та преси, відносно слабко були представлені в органах влади і самоврядування регіону тощо.

Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр
Фрагмент об`яви, де говориться про українську мову в газеті “Тавричанин”

Тим не менше, революційні перетворення 1917 р., які зняли запроваджені режимом імперії Романових обмеження, призвели до початку нового етапу в українському національному русі Криму, який був позначений його структуризацією, масовими заходами та досить стрімким розповсюдженням модерної національної свідомості серед значної частини представників українського етносу, які перебували тоді на Кримському півострові. Цікаво, що останній процес охопив і окремих представників інших етноспільнот. Яскравим прикладом чого стала Х. Книшенко (це прізвище вона носила у 1917 р. за першим чоловіком, р., у майбутньому – Пекарчук), яка виросла в Сімферополі у заможній польській родині Ізбіцьких, але обрала українську ідентичність.

Навесні-влітку 1917 р. у кримських містах та інших населених пунктах українці утворюють низку громад, інших культурно-просвітніх товариств, клубів для військових. Найбільш широко тоді українське громадсько-політичне життя розгорнулося у губернському центрі – Сімферополі та у місті базування ЧФ – Севастополі, хоча в обох найбільших містах українці, за переписами, становили порівняно з іншими етноспільнотами невелику частку населення. Севастопольська Чорноморська українська громада вже навесні 1917 р.рр ставила поруч з іншими завданнями національного будівництва питання про видання газети. Тоді ж Сімферопольський військовий український клуб ім. гетьмана Петра Дорошенка одним із своїх статутних завдань визначив «видання брошур, книг і часописів» і передбачив, що «для улаштування відчитів, видавання часописів, прогулок і т. ін. як загальні збори, так і рада обирають особливі комісії спеціального призначення». Ймовірно, подібні пункти були у статутах і інших українських організацій в Криму, хоча реалізувати їх вдалося небагатьом. Надзвичайно цікаве свідчення щодо видання української газети в Криму залишила у спогадах Х. Пекарчук, яка навесні–влітку 1917 р. брала участь у Сімферополі у створенні товариства «Просвіта», українізації підрозділів 32, 33 і 34 запасних полків, розквартированих у губернському центрі, діяльності УПСР.  Вона була серед п’ятьох працівників Таврійського губернського та Сімферопольського повітового земств-ініціаторів утворення «Просвіти». Х. Пекарчук так згадувала про діяльність цієї організації: «Це [виникнення «Просвіти» – А. І.] відразу зактивізувало українців, бо дало вперше нам змогу зустрічатися. Поволі вдалося зорганізувати український хор, аматорський [театральний – А. І.] гурток, влаштовувати літературні вечори тощо. З часом ми навіть почали видавати свою газету. Робили ми це на спілку з татарами, які щойно теж почали були національно активізуватися й погодилися покривати кошти видання. Редактор, який редагував українську частину, називався Бень».

Вже 24 липня (6 серпня) 1917 р. Х. Книшенко (Пекарчук) як вояк українізованої частини виїхала із Сімферополя для проходження служби на материк. Відповідно, така українсько-кримськотатарська газета мала б побачити світ орієнтовно у проміжку між кінцем весни і поч. серпня 1917 р.  Сучасні дослідники пишуть про 3 кримськотатарські газети, які з’явилися у Сімферополі влітку 1917 р., – кримськотатарськомовні «К’ирим оджаги» («Кримське вогнище» – орган лівої групи кримськотатарського національного руху, перший номер від 20 червня / 3 липня) і «Міллєт» («Народ» – орган Тимчасового Кримсько-мусульманського виконавчого комітету, 27 червня / 10 липня) і російськомовний «Голос Крыма» (орган ТимКМВК, 22 липня / 4 серпня). Жодне з цих видань не було кримськотатарсько-українським за мовною ознакою чи редакційною політикою, хоча, звісно, події в Україні знаходили відображення на їх сторінках. Поки підтвердження слів Х. Пекарчук про таке спільне видання у інших джерелах не знайдено. Це може бути помилка авторки мемуарів, записаних вже після Другої світової війни. Втім, суспільно-політична ситуація у Сімферополі влітку 1917 р. у зв’язку із першими демократичними виборами до міської думи могла викликати появу ще одного видання. На цих виборах кримськотатарські та українські організації виступили єдиним списком і отримали 9 % голосів виборців та 7 місць у міській думі Сімферополя. Тож гіпотеза, яка спирається на інформацію з мемуарів Х. Пекарчук,  про короткочасне існування влітку 1917 р. українсько-кримськотатарської газети  потребує подальшої перевірки.

Прямий стосунок до нашої теми має і питання використання української мови на шпальтах періодики органів самоврядування, адже в інших регіонах України, наприклад, друковані органи земств після Лютневої революції ставали українсько-російськомовними чи переходили цілком на українську. 22 липня / 4 серпня 1917 р. Таврійська губернська земська управа придбала для губернського земства газету «Южные ведомости» та типографію. Природньо постало питання щодо редакційної політики нового видання. Дискусію, зокрема, викликала проблема використання мов земською газетою багатонаціональної Таврійської губернії, в якій відносну більшість складали українці.

8 (21) серпня 1917 р. після доповіді члена управи П. С. Бобровського (соціал-демократа-плехановця) про придбання цього друкованого органу губернський комітет з народної освіти Таврійської губернської земської управи на своєму засіданні розглянув питання: 1) про визначення мови, яка б відповідала колу читачів, інтереси яких переважно переслідуються виданням, і 2) про зміст газети відповідно до запитів сільського населення і зовнішню форму статей. Щодо вжитку мов було розглянуто три пропозиції: 1) друк кореспонденції «на всіх місцевих наріччях»; 2) розміщення кореспонденції українською мовою; 3) залишити у використанні лише російську мову. Більшість членів губернського комітету з народної освіти підтримала другу пропозицію, тобто друк україномовних кореспонденцій поруч з російськими текстами.

Проте остаточно схвалити рішення про купівлю видання і визначити співвідношення у вживанні російської та української мов мало Таврійське губернське земське зібрання. Щодо останнього питання 26 серпня (8 вересня) 1917 р. на його надзвичайній сесії виникли гострі дебати. Гласний М. С. Скрипка (член УПСР) заявив, що «газети української у нас поки немає», а тому запропонував завести україномовний відділ у земській газеті для друкування статей «з метою дати українському населенню губернії розібратися у тому національному русі, який вилився у вимогу широкої автономії України». На його думку, вести таку рубрику мала б спеціально запрошена особа.

Редактор газети «Южные ведомости» А. Б. Дерман (член губернського комітету партії народної свободи) повідомив, що видання буде змішаного селянсько-міського типу, орієнтуватися на сільську інтелігенцію, що народжується, і запросив до співпраці губернський селянський з’їзд, де у той момент переважали впливи російських есерів.  За його словами, друкувати україномовні статті можна, «але труднощі через [відсутність – А. І.] співробітників, складача, коректора». Член Таврійської губернської земської управи і заступник Таврійського губернського комісара Тимчасового уряду П. Бобровський заявив, що земська управа і редакція газети «були проти друкування статей на місцевому українському наріччі» через відсутність технічних можливостей, але допускають можливість оприлюднення статей «випадкових співробітників і кореспондентів… без відкриття постійного відділу».

Посилання з боку представника губернської влади та редактора на технічні складнощі друкування україномовних статей нагадує скоріш приховування реальних мотивів ніж щиру аргументацію. Якраз влітку 1917 р. постало питання автономії України та включення до її меж Таврійської губернії. Представники російської ліберальної (члени ПНС) та революційної демократії (члени ПСР, РСДРП тощо), які тоді домінували у губернських органах влади та самоврядування, прагнули дистанціюватися від автономістсько-федералістських ініціатив Української Центральної Ради. Так, у липні (серпні) 1917 р. Таврійський губернський комісар кадет М. Богданов, спираючись на рішення губернського комітету громадських організацій і на невизначеність кордонів автономної України, проігнорував запрошення голови Генерального секретаріату України В. Винниченка та Київського губернського комісара М. Суковкіна прибути в Київ на нараду комісарів губерній, «об’єднаних крайовим органом при Центральній Українські раді». Чільні представники губернської влади і після революції не змогли цілком подолати великодержавного ставлення до української мови. Показово, що коли влітку 1917 р. біженці-українці звернулися до губернського комісара з проханням про виділення землі, то він їм відповів: «что ты мне даешь бумагу, написанную по-хахлацки, у нас здесь Россия и писать надо по-русски» і рішуче відмовив у дозволі на переселення.р

26 серпня (8 вересня) 1917 р. на надзвичайній сесії Таврійського губернського земського зібрання гласний В. С. Волик (член УПСР) заявляв, що «населення найбільш охоче читає українською мовою» і що «немає перешкод» для паралельного видання газети російською та українською мовою, що не буде проблем з пошуком складача і що «українська мова одна, немає ані київської, ані галицької» (сучасні шовіністи не надто змінили риторику за сто років!). Тим не менше, більшість гласних земського зібрання відкинуло пропозицію М. Скрипки про створення україномовного відділу в газеті, а вирішила друкувати невеликі україномовні матеріали, у тому вигляді в якому вони надіслані, тобто без наближення тексту до літературної мови.

Черз це частина гласних заявила, що буде агітувати проти поширення газети «Южные ведомости» і за розповсюдження катеринославської україномовної газети, а також висловила протест проти подання матеріалів у газеті спотвореною українською мовою.

Українська преса Криму народжена українською революцією у 1917-1918 рр
Крим на «Карті України» Степана Рудницького 1918 року з позначенням українського населення в Криму (жовтим кольором)

На тому ж засіданні губернського земства було оголошено «особливу думку» щодо мови земської газети групи гласних, до якої увійшли В. Волик, П. Вовк, Г. Усатенко, С. Гавриленко, Г. Шут, Д. Тодоров, І. Стародубцев, Б. Меметов, І. Аметов, А. Ліберов і М. Скрипка. На їх прохання текст цієї заяви було додано до журналу засідань: «Беручи до уваги, що у північних повітах Таврійської губернії більшість населення українці, які є головними платниками земських зборів, ці останні мають право на більш уважне ставлення з боку губернського земства до своїх культурно-національних питань взагалі, і зокрема на право мати у земській газеті «Южные ведомости» особливий відділ, у якому всі статті, що стосуються українознавства, друкувалися б українською мовою, як більш зрозумілою місцевому українському населенню.

Надзвичайне Таврійське губернське земське зібрання 26 серпня 1917 року більшістю голосів питання про особливий український відділ у земській газеті відхилило, чим і позбавило більшість населення губернії мати можливість читати своєю рідною мовою про діяльність земства і загальних місцевих закладів.

Вважаючи таке рішення земського зібрання незрозумілим і однобічним, група гласних рішуче протестує проти такої постанови і заявляє, що буде утримуватися від агітації, яка веде до розповсюдження цієї газети серед українського населення Таврійської губернії».

На першому з’їзді українських організацій Таврії, який відбувся 12–13 (25–26) серпня 1917 р. у Сімферополі, було серед іншого ухвалено «для правдивого освітлення українського руху» та контрпропаганди оприлюднювати статті у газеті губернського земства. І україномовні матеріали на її шпальтах з’являлися восени 1917 р., хоча й нечасто, а тому навряд чи могли задовільнити потребу українців губернії у інформації рідною мовою.

Восени 1917 р. політична ситуація на постімперському просторі та, зокрема, у Криму і Північній Таврії, стрімко змінювалася та загострювалася,  особливо після більшовицького перевороту у Петрограді та проголошення УНР. 12 (25) листопада 1917 р. у Севастополі на честь останньої події українські суспільно-політичні сили провели масову маніфестацію, а  Чорноморський український військовий комітет завершив формування Севастопольської Української ради військових і робітничих депутатів. Ця рада випускала наприкінці 1917 – на поч. 1918 р. свій друкований орган – «Бюлетень Украинской рады Военных и Рабочих депутатов гор. Севастополя». Газета видавалася на кількох шпальтах переважно російською мовою. Після зміни політичної ситуації на поч. 1918 р. і захоплення влади в Криму ліворадикалами на чолі з більшовиками припинила своє існування.

Падіння ліворадикального режиму в Криму, який не мав широкої підтримки серед кримського населення, відбулося у квітні 1918 р. в результаті наступу військ Німеччини, УНР, кримськотатарського повстання у гірській частині півострова та дій проукраїнських сил у Керчі. Війська кайзерівського рейху скористалися дипломатичними помилками УНР та перевагою військових сил для виводу Кримської групи армії УНР з Криму і таким чином у травні 1918 р. повністю окупували його. Влада Української держави, яка виникла в результаті перевороту П. Скоропадського 29 квітня, з перших кроків взяла чіткий курс на приєднання Криму. З цією метою у травні 1918 р. створювалася цивільна та військова адміністрація для цього регіону, втім реальної влади вона не отримала через позицію німецької сторони. Військові і цивільні керівники рейху не мали єдиної думки щодо майбутнього цінного у стратегічному плані Криму, але опрацьовували різні плани, зокрема, і його анексії або створення на його території маріонеткового державного утворення під своїм протекторатом.

Всередині кримського населення не було єдності щодо потрібної Криму форми політичного ладу. У травні 1918 р. Курултай кримськотатарського народу, який відновив свою діяльність після розпуску більшовиками та на короткий час вийшов на перший план у політичному житті півострова, висунув гасло самостійного Криму. Окупаційна влада погодилася визнати право утворення крайової влади за Курултаєм, але через протидію російських кадетів та соціалістів, які домінували у органах самоврядування, уряд на чолі з представником кримськотатарського національного руху утворити, так і не вдалося.

В умовах політичної невизначеності, дефіциту інформації, ворожої пропаганди для влади гетьмана П. Скоропадського важливо було доносити до кримчан свою точку зору та мати засоби впливу на громадську думку в Криму. Губернський комендант Таврії 31 травня 1918 р. доповідав військовому міністру, що в Таврії не все населення знало «про створення Головної влади на Україні».

Якщо така ситуація з інформацією була у Північній Таврії, яку контролювала влада Української держави, то в Криму вона була гіршою. Тимчасовий комісар по справам громадян України в Криму Я. Христич у середині травня 1918 р. в Києві писав у звіті: «За той недовгий час перебування в Криму, з моїх переговорів з політиками краю я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля і не втратимо моменту підготувати «Громадську думку», то коли зберуться Кримські установчі збори, можна бути впевненим – край забажає федерировать з Україною». Гетьманська влада вжила певних заходів для створення проукраїнської преси в Криму.

Сімферопольський повітовий староста Української Держави М. Благоновський у червні 1918 р., як мінімум, тричі доповідав губернському старості про потребу видавати російськомовну газету для інформування кримського населення «у потрібному напрямку». Окупаційна військова влада Німеччини ще у травні 1918 р. не пропустила повітових комендантів Української Держави до Криму, висилала українських військових за його межі, на більшості кораблів Чорноморського флоту у Севастополі замість українських підняла німецьки прапори, а у червні того року через провал переговорів кримськотатарських і проросійських політиків щодо утворення уряду Криму доручила створення Кримського крайового уряду литовському татарину, генерал-лейтенанту М. С. Сулькевичу. У російськомовній доповіді від 29 червня М. Благоновський, посилаючись на зміну політичної обстановки, особливо наголошував на необхідності видавати друкований орган російською мовою.

У цьому ж документі він залишив цінну згадку про видання у Сімферополі не названим по імені активістом Сімферопольської української громади газети «Наш степ».

Як консервативно налаштований представник влади, що постала в результаті скинення Української Центральної Ради, він гостро критично налаштований до Української громади у Сімферополі, яка, на його думку, «прикриваючись культурно-просвітницькою діяльністю, підтримує і розвиває у середовищі українців, які живуть в Криму тяжіння до нових соціальних експериментів». «Та й важко розраховувати на те, щоб колишні ставленики Центральної Ради, … вчорашні соціалісти могли б зрозуміти та підтримувати політику теперішнього Уряду», писав М. Благоновський.

Він висловив здивування, що члену цієї громади – «дрібному чиновнику, людині без освіти» – МЗС доручило видавати газету в Криму. Останній, за даними старости, почав це робити у Сімферополі, але німці закрили її «за кілька днів за шкідливий напрямок». «Після чого ця ж газета («Наш Степ») була перенесена у Мелітополь, але й тут Українські влади закрили її на десять днів за статтю, спрямовану проти існуючої влади». На нашу думку, гіперкритичне ставлення М. Благоновського до Української громади у Сімферополі є далеким від об’єктивності, скоріше воно відбивало його консервативну політичну позицію. Втім ця доповідь містить важливу згадку про видання у Сімферополі газети «Наш Степ», яке довелося перенести до Мелітополя лише через пряму заборону німецької окупаційної влади. Причому і там газета продовжувала друкувати матеріали про кримські громади українців та Крим загалом, а отже була розрахована й на кримського україномовного читача. Так, наприклад, у червні 1918 р. «Наш Степ» оприлюднив дописи про феодосійську громаду, ситуацію в структурах кримського уряду у зв’язку з дорожнечею продуктів, отримання губернським кресленням Таврії 100 тисяч карбованців від українського Міністерства земельних справ для виплати зарплатні за червень урядовцям.

Видання позиціонувало себе як «українська народна громадсько-політична і літературна газета» і виходило «тимчасово тричі на тиждень» під гаслом «Нехай живе згода і братерство народів України!». Вартість одного номера складала 30 коп. У Мелітополі видавцем газети стало товариство «Каганець».

Для поширення проукраїнських настроїв в Криму МЗС Української Держави доручило письменнику, журналісту і агроному Є. А. Ганейзеру передавати кошти трьом кримським газетам, одну з яких він редагував. Припускаємо, що одним з цих видань була сімферопольська газета «Утро Юга». Загалом Є. Ганейзер відігравав влітку 1918 р. особливу роль у спробах налагодити неофіційні контакти між українською владою і Кримським крайовим урядом С. Сулькевича.

Делегати з’їзду українців (українських організацій) Криму, який відбувся у Сімферополі 28–29 серпня 1918 р., ухвалили 12 рішень, два з яких стосувалися газетної справи. Так, вони вирішили, що видання української газети російською мовою є необхідним і ухвалили вжити заходів «або було знайдено засоби на здійснення цієї справи». Друге рішення стосувалося підтримки української газети «Наш Степ»: «Маючи на увазі безпорадне становище газети «Наш Степ», з’їзд знаходить необхідним запропонувати Українським громадам в Криму прийти з грошовою допомогою в справі видання газети, а разом і літературною працею». Ситуація дуже нагадує ставлення сучасних держорганів до видання газети «Кримська світлиця»!

В умовах нестабільної суспільно-політичної та військової ситуації, економічних проблем наприкінці 1918 –1920 р. представники організацій українців Криму зіткнулися у сфері газетовидання не лише з проблемами слабкої фінансової бази, цензури чи нестачі паперу, а й тим, що політичні режими, які контролювали півострів, ставилася приховано чи відверто негативно до проявів української ідентичності. Тому у 1919–1920 рр., ймовірно, українська преса в Криму не виходила.

Українські газети Криму 1917–1918 рр. є цінним джерелом з історії кримської громади українців, містять цікаву інформацію про суспільно-політичне життя, а тому потребують подальшого виявлення і вивчення.

Андрій ІВАНЕЦЬ – кандидат історичних наук, член вченої ради НДІУ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, член Крайової Ради Українців Криму

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: