Українська ідентичність… невід’ємна від кримського походження

Почати

Моряк, підводник, радіожурналіст, головний редактор «Кримської світлиці», політик, спелеолог, митець, поет, письменник – це все одна людина. Скажете, забагато для однієї людини? Ні, впевнений, що для такої людини, як він, це ще замало. «Народився в Сімферополі у 1947 році, українець, православний», — так себе позиціонував Леонід Пілунський. Помер він у Севастополі, шлях між цими двома містами тривав 74 роки і проліг через три океани. Помер від Covid-19, не ризикнувши вакцинуватися російським «Супутником», а жодної альтернативи в окупованому Криму він не мав.

Син Ярослав розповів: «У сімдесятих, перед тим, як піти у плавання, батько написав мені листа, що починався словами: «Синку, коли ти читатимеш це, я вже буду в океані». Але знайшов лист я лише зараз, розбираючи батьків архів. І прочитав, коли він уже в океані Вічності».

Їхній рід походить з-під Кам’янця-Подільського. «Батько, Петро Семенович, ледь зміг вивезти свою дружину, Марію Максимівну, з 2 маленькими дітьми з-за Перекопу в Сімферополь, з України, що помирала від голоду, куди вона поїхала побачитись з батьками! Це було за 15 років до мого народження», – писав Леонід Пілунський.  П’ятнадцять років до народження – це 1932-й.

Згодом Петро Пілунський воював у Другу світову, був кулеметником. Сам Леонід народився на кримській землі, і міг би просто назватися росіянином, як і будь-який кримчанин з українським прізвищем. Українство постало в ньому не одномоментно, воно проростало, зміцнювалося все життя.

Перший крок: навіть трохи не дочекавшись 18-річчя, у 1965-му пішов на риболовецький флот. Рибалка – двічі моряк. Згодом вступив до Севастопольського приладобудівного інституту. (Уславлений заклад, хто там тільки не вчився!) Отримавши диплом, Леонід Пілунський працює інженером-судномеханіком на суднах рибопромислового об’єднання «Атлантика», а потім проходить відбір у команду гідронавтів. Так само називалося і судно, на якому він виходив у океан, «Гідронавт», плавбаза підводних апаратів.

БЕНТОС. Фото надано автором

Спочатку він перебував у команді ПА (підводного апарату) «Бентос-300» (триста – це на стільки метрів міг занурюватися цей невеликий підводний човен з командою із 5 осіб). З 1977-го він став капітаном ПА «ТІНРО-2». Апарати цього типу мали вагу 10 500 кг, розраховані на двох членів екіпажу (командир і спостерігач), і могли занурюватися на 400 метрів. Міцний корпус витримував тиск 40 атмосфер. «Шалений тиск безодні стискає сталевий корпус апарата, і внутрішня ізоляція, обшивка, а іноді й фарба репається, видаючи всі ці страхітливі звуки» (Л. Пілунський).

У той час колгоспна система виявилася не спроможною нагодувати чверть мільярда трудящих, і Мінрибгосп Радянського Союзу виловлював майже 10 мільйонів тонн риби щорічно. «Заздалегідь безрезультатні експедиції з пошуків нових рибних косяків відволікали від справжньої дослідницької роботи з вивчення океану. Жоден з 200 підводних апаратів, що експлуатувалися на Заході, не використовувався для такої роботи. Підводному цивільному флоту, всупереч логіці, забороняли проводити будь-які інші роботи, крім пов’язаних з пошуком риби та морепродуктів», – писав Леонід Пілунський згодом в одній з публікацій, згадуючи роки підводної роботи. Абсурдність логіки радянської бюрократії поширювалася й на ставлення до людей: цивільні гідронавти не мали статусу гідронавтів: «Вже з’явилися перші «невдахи», які заробили професійні захворювання, а в Мінрибгоспі й чути не бажали, що така професія існує. Було здійснено понад п’ять тисяч занурень, гідронавти провели 30 тисяч годин під водою, але нікому до цього не було жодного діла».

Насправді, у СРСР гідронавтами було дозволено називатися лише військовим глибоководникам, а представники Мінрибгоспу чи Академії наук лише скромно лишалися в тіні: «Військове відомство засекретило експлуатацію своєї підводної техніки, створеної головним чином для порятунку затонулих підводних човнів, настільки, що за багато років жодного не врятувало. Достеменно невідома навіть кількість побудованих і експлуатованих апаратів».

Тінро. Фото надано автором.

Утім, іноді траплялося не лише ганятися за рибою. У 1978 році в Криму, біля мису Тарханкут, тривали натурні зйомки науково-фантастичного фільму Ялтинської кіностудії «Акванавти». Натурні – у даному разі означало, що зйомки морські, переважно підводні. «ТІНРО-2» у фільмі «зіграв роль» батискафа з розташованої на дні океану бази «Дейтерій-1010». І хоч у кадр не потрапило обличчя того, хто керував цим апаратом, і в титрах його прізвище не зазначили, але це був саме Леонід Пілунський.

На своєму підводному апараті наприкінці 1970-х занурився і підійшов до відкритої раніше гідролокаційним способом гори Ампер, що на дні Атлантичного океану, поблизу островів Мадейра. Хоча висоту гори Джомолунгма виміряв полковник Еверест, підкорювачем найвищої точки планети був Едмунд Гілларі. Таким чином, цілком логічно можна вважати першим підкорювачем цієї вершини Леоніда Пілунського.

Вже у 1995 році він писав: «Але історія з пошуком й обстеженням уламків збитого у 1983 році в районі о. Сахалін південнокорейського пасажирського лайнера «Боїнг-747» і сучасні занурення апаратів «Мир» до загиблого «Комсомольця» свідчать про те, що військові підводні апарати і тоді в СРСР, і сьогодні в Росії використовувалися переважно для «відсидки» в теплому місці чиїхось «високопоставлених» діточок у погонах. Уламки «Боїнга» знайшли та дослідили севастопольські гідронавти з борту ПА «ТІНРО-2 біс» міністерства рибного господарства».

Нагадаю, 1 вересня 1983 року в нейтральному повітряному просторі над Японським морем літак ППО Радянського Союзу збив південнокорейський пасажирський авіалайнер, загинуло 269 людей. Через два місяці в район катастрофи з Севастополя прибуло судно з «ТІНРО-2 біс» і командою гідронавтів. Було обстежено ділянку дна площею дві Франції, зроблено 600 фотографій, які одразу отримали категорію «Цілком таємно». Як і варто було очікувати, експедиція «не знайшла» не лише тіл загиблих пасажирів, а й навіть і пасажирських крісел. Останків екіпажу так само вони не помітили. Радянська пропаганда стверджувала, що 1 вересня 1983-го був збитий не пасажирський, а військовий літак США.

Але, за свідченням сина Леоніда Пілунського Ярослава, з того далекосхідного походу батько потай привіз заборонені режимом світлини, зроблені з борту «ТІНРО-2 біс», що підтверджували протилежну версію: «Я з дитинства знав батькову схованку і тихцем передивився ці фотографії». На дні Японського моря насправді лежали не лише уламки літака, а й понівечені людські тіла.

1984 рік поставив хрест на кар’єрі гідронавта Пілунського, кесонна хвороба наздогнала і його, але… Невдовзі отримав запрошення на обласне радіо. Крим є Крим: та ж «Атлантика», на сейнерах якої виходив він у море, вантажний, пасажирський і військовий флот. Образно кажучи, півострів омивають не просто два моря, Чорне та Синє (Азовське), а всі океани планети. Сім’ї чекають своїх рідних з далеких плавань. І просто неможливо було не започаткувати таку радіопередачу. Не знаю, чи робилося щось подібне у Владивостоку чи Ризі, але в Криму – робилося. З дитинства мені в пам’ять врізалися слова з пісні, якою починалася програма «Для тих, хто в морі», у виконанні Мусліма Магомаєва: «У рыбака своя звезда…». За тисячі морських миль було чути голос Леоніда Пілунського, що ніс вітання з рідного берега морякам, які виконували свою нелегку і небезпечну роботу. Така робота.

Його ім’я вже давно викреслили з історії цивільної гідронавтики, адже всю історію радянської гідронавтики пишуть у Росії, не у нас. У нас і гідронавтики як такої немає, якщо не рахувати закуплених «Чорноморнафтогазом» незадовго до окупації Криму глибинних скафандрів…

1990-ті увірвалися розчаруванням. «Тінрушка», так називав Леонід Пілунський свій підводний апарат «ТІНРО-2», з травня 1994 року переданий в оренду з подальшим викупом у В’єтнам усього лише за 150 тисяч доларів. «Бентос» затоплений на севастопольському «цвинтарі» кораблів, лише рубка стирчить з-під води. На тлі дерибану Чорноморського пароплавства, «Антарктики» та «Атлантики» це дрібний епізод краху цивільного флоту країни. Українцям доводилося пишатися запевненнями, що ми – велика морська держава, і співати патріотичних пісень, поки все котилося під укіс.

А Леонід Пілунський не міг спокійно за цим спостерігати. Треба було щось вдіяти, а він – не з тих людей, які сидять і чекають, як повернеться доля. Пілунський започатковує на Кримському радіо нову передачу з провокативною назвою «Остров Крым». Він навіть зателефонував Аксьонову (автору відповідного роману Василю Аксьонову) і попросив дозволу на використання назви його книги для назви передачі, й Аксьонов погодився, за умови, що це буде «бойова» радіопрограма.

І вона стала бойовою: Леонід Пілунський був у вирі подій буремного десятиліття: вів репортажі й з даху «пентагону» (так у Криму називають п’ятикутну будівлю Верховної Ради АРК), оточеного мітингувальниками-сепаратистами, які вже тоді прагнули потрапити «в рідну гавань»; і з виру боснійської війни – з самого Сараєва, де взяв інтерв’ю у представників трьох сторін конфлікту.

«Колись у 1990-ті роки я робив програму «Остров Крым» на Кримському радіо. Це була своєрідна музична публіцистика, дуже дошкульна, але яку всі слухали. Програма виходила щосуботи, а в понеділок інколи я не міг потрапити на Кримське радіо, бо перед ним стояв натовп і кричав: «Бандеровец Пилунский, вон из Крыма!». Це при тому, що програму я робив російською мовою», – часто згадував про цей час Леонід Пілунський. Але шалений тиск безодні йому вже був не страшний. Море загартувало його, вплинувши на характер. Леонід Пілунський не був і не прагнув бути «зручним» для когось – хоч для керівництва, хоч для однодумців-патріотів, хоч навіть для проросійських опонентів. Стояв на своєму і не міг інакше.

У 2010 році був звільнений з посади тодішній головний редактор «Кримської світлиці», який очолював редакцію газети з 2000 року. Постало питання: кому очолювати відому україномовну газету, і не просто очолити, а радикально її реформувати. В інтерв’ю газеті «День» новопризначений головний редактор Леонід Пілунський казав: «Необхідно зробити так, щоб «Кримська світлиця» стала якщо не кращою, то однією з кращих газет Криму. Щоб її читала не лише невелика купка абсолютних прихильників і переконаних українців – немовби це інформаційна листівка в українському гетто, а й решта мешканців Криму. Тому газету треба зробити цікавою, щоб наклад становив не півтори-дві тисячі, як сьогодні, а бодай 10-12 тисяч. Ба більше, я вважаю, що «Кримська світлиця» має бути такою, щоб її можна було продавати в усіх куточках України – людям, які прагнуть розуміти, що насправді відбувається в Криму».

Газета «Кримська світлиця» – це одна із небагатьох україномовних газет Криму, але єдина, на жаль, що підтримувалася та фінансувалася з центрального бюджету України. Співзасновником друкованого видання на той час було Міністерство культури України та Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка – українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Пілунський вивів видання на зовсім новий щабель його розвитку. Ефективний менеджмент залучив фрілансерів, робив короткі кримськотатарські переклади статей, зміцнив передплату газети по всій Україні.

«Леонід Пілунський пробув на посаді головного редактора нашої газети недовго і встигнув випустити лише дев’ять номерів, але газета за цей час зазнала істотних змін. Зміни ці торкнулися як зовнішнього вигляду, так і змістовної частини. Повністю кольорова, глянцева газета стала нагадувати сучасний європейський тижневик. Кожен матеріал супроводжували анотації російською та кримськотатарською мовами, прийшли нові автори, тематика публікацій розширилася», – згадують журналісти газети «Кримська світлиця» про Леоніда у соціальних мережах.

Ще в 1996-му Пілунський вступив до Народного Руху. «У 1996 році, коли з ним познайомився, – це були партійні збори Кримської організації  Народного руху України в м. Сімферополь, на яких його було обрано головою Кримської організації Народний Рух України , а мене в той же день і в той же час головою молодіжної організації НРУ “Молодий Рух”. Так і познайомилися ми та почали вже спільну політичну діяльність. Леонід тоді ще розмовляв російською, але швидко вивчив мову, вільно нею почав володіти буквально протягом року. Багато активних спільних дій, багато помилок, багато перемог», – згадує головний редактор газети «Кримська світлиця» Андрій Щекун (2019- по цей час).

Леонід Пілунський. Фото надано автором.

Висував свою кандидатуру від цієї партії у Верховну Раду України. Парламентські вибори 1998 року не принесли йому депутатського мандату – ані за списками, де він був №51 від Народного Руху (пройшло 45 депутатів), ані в одномандатному окрузі №10 (Сімферополь); так само сталося й у 2002 році (балотувався вже за списком «Нашої України»).

Леонід Пілунський спробував ще раз у 2006-му на виборах до Верховної Ради Автономної Республіки Крим і переміг, отримавши голос у кримському парламенті. У 2010 році був обраний до Верховної Ради АРК вдруге. Був заступником фракції «Курултай-Рух» (хоча в партійному списку був на першому місці).

Леонід Пілунський був неординарною особистістю, яскравою фігурою не тільки в кримській політиці й журналістиці, а й насамперед у кримській публіцистиці. Багато сімферопольців, мабуть, пам’ятають цикл теленовел під назвою «Сімферопольські історії» на Чорноморській ТРК, який вів Леонід Петрович. Цей цикл складався з 17 програм і був присвячений повоєнному Сімферополю – його рідному місту, яке він обожнював й історію якого він знав досконало. А ще Леонід Петрович був чудовим художником і поетом, кілька збірок його віршів побачили світ у Криму ще до окупації.

Леонід Пілунський був одним із лідерів і активних учасників сімферопольського Євромайдану, відкрито виступав проти режиму Януковича і влади проросійських сил на півострові. 27 лютого 2014 року, коли «чоловічки» захопили будівлю Верховної Ради АРК, Пілунський відмовився голосувати за зміну статусу автономії, а в березні – виступив і проти проведення «референдуму» під дулами автоматів російських загарбників.

«Нас дуже зблизили кримські акції Євромайдану. Леонід Пілунський був єдиним депутатом кримського парламенту, який нас публічно підтримував, приходив на акції й був завжди поруч, допомагав. Під час російського загарбання Криму він також був з нами на передовій. До подій 2014 року Леонід Пілунський був єдиним представником українців Криму в місцевих органах влади. Ніколи не відмовляв у тому, щоб обговорити проблеми, запрошував до себе додому в Сімферополі. Це була людина, яка брала на себе відповідальність бути чесним, мало хто в Криму на це здатен», – згадує співкоординатор руху «Євромайдан-Крим» Андрій Щекун.

Тоді ж, у березні чотирнадцятого, окупанти схопили Ярослава Пілунського – відомого українського кінооператора, сина Леоніда. «Ми знімали все, що відбувалося на Майдані, – розповідає Ярослав. – Зробили документальний фільм «Перша сотня». Звісно, коли почалися події в Криму, ми з Юрієм Грузиновим вирішили їхати туди. Я – уродженець Криму. Мій батько, Леонід Пілунський, у той час був депутатом Верховної Ради автономії, виступав проти анексії. Мені і моїй родині не байдужа доля Криму. Їдучи туди, ми думали якимось чином донести до місцевих мешканців правду про те, що відбувалося на Майдані».

Ледве Грузинов витяг камеру, щоб знімати військових без ознак належності до якоїсь армії якоїсь держави та проросійських мітингувальників, обох – і Грузинова, і Пілунського – схопили представники так званої «Самооборони Криму». Знімати відеохроніку подій дозволялося тоді лише російським телеканалам.

«Під час допиту Юри зайшов якийсь чоловік, взяв мій паспорт і побачив моє прізвище. Він сказав: «Цих козаків тримати міцніше». Він, певне, проасоціював його з моїм батьком, проукраїнським депутатом кримського парламенту. Таким чином син за батька відповів», – згадує Ярослав.

Їх били кулаками, ногами, шматком металевої трубки – безжально, не лишаючи жодних надій на життя і свободу. За що? Один з тих, хто вів допит, пояснив це доволі прямолінійно: «Твоя камера сильніша від моєї зброї». Кати по-справжньому боялися правди про Майдан, панічно боялися «Правого сектора», боялися тих, хто не боявся їх. Все суто по-російськи. «Координатора неонацистського підпілля Криму» Пілунського Ярослава, тобто син перевершив батька-«бандерівця». Але про них, як і про решту незаконно затриманих (по-суті, викрадених) кримських майданівців, Україна не забула.

«Отож, у кулуарах відбувалися розмови про наше звільнення. На шостий день до мене зайшов один із тих, хто нас перевозив до підвалу, і сказав, що за нас просили «поважні люди». Що це за «поважні люди» – я не знаю. Нас із Юрою посадили до машини і відвезли на Чонгар – туди, де встановили лінію розмежування. Передали в руки МВС України в обмін на якихось російських діячів. На кого саме – я не знаю».

Ярославу Пілунському заборонили в’їзд до Російської Федерації (а отже, й до окупованого Криму) аж до 2050 року. Навіть на похорон батька його до Криму не пустили.

Обставини невблаганної сили змінили життя тисяч кримських українців, і життя Леоніда Пілунського, його сина також.

Чий Крим? Він чітко знав недвозначну відповідь на це запитання. В одній зі своїх книг він писав: «Я, Леонід Пілунський, українець, православний, народився у Сімферополі. До 15 років Крим не полишав жодного разу – це й був Мій Всесвіт».

Українська ідентичність для нього була невід’ємною від кримського походження. Коли перед тисячами кримських українців питання було поставлено руба: поїхати з півострова, щоб лишитися в Україні, чи залишитися і пристосуватися до російських реалій, щоб жити звичним життям у рідному місті або селі, він залишився, але все одно не підкорився. Крим був його Кримом, і таким лишився назавжди.«Треба враховувати, що я вже давно немолода людина. Більша й краща частина життя прожита, тож час підбивати підсумки. У моєму випадку – літературні», – зазначав Леонід в своїх дописах.

Його живі вірші, витончена проза у формі белетризованих спогадів, його виконаний у своєрідній манері живопис – те, що лишилося після нього, що коли-небудь оцінить загал.

Сумна новина надійшла з Криму – 21 листопада 2021 року, відійшов у вічність заслужений журналіст України, відомий кримський радіожурналіст, публіцист, політик, депутат фракції «Рух-Курултай» у Верховній Раді автономії, один з головних редакторів газети «Кримська світлиця» Леонід Петрович Пілунський, – у День Гідності та Свободи!

«Слава Богу, майже всі про мене забули, а я й сам хотів би забутися!» – сказав він про свій відхід від публічної діяльності. Але це не так: про нього не забули не лише його близькі, а й товариші по боротьбі за український Крим. І вороги, напевно, також нескоро забудуть.

Він лишився нескореним, він таким і запам’ятається: завжди пліч-о-пліч з побратимами. 

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: