Фото з відкритих архівних джерел. Президія Союзу українок
/

УКРАЇНКА ПРОЛОБІЮВАЛА РОЗГЛЯД ПИТАННЯ ГОЛОДОМОРУ В ЛІЗІ НАЦІЙ У 1933 РОЦІ

Почати

До 130-річчя з дня народження Мілени Рудницької

 29 вересня 1933 року голова Ради Ліги Націй, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Норвегії Йоган (Юган)-Людвіґ Мовінкель скликав засідання цієї найвищої міжнародної організації щоб обговорити створену комуністичним режимом жахливу голодову катастрофу в Україні та заходи допомоги голодуючим українцям. У кулуарах Палацу Вільсона в Женеві біля дверей з написом «закрите засідання» у невеликому колі українських діячів та журналістів у напруженому чеканні стояла 41-річна керівниця Союзу українок і посол польського сейму Мілена Рудницька. Саме вона зрештою переконала норвезького державного діяча піднести питання Великого Голоду на засіданні Ради Ліги Націй.

Фото. Мілена Рудницька

Мілена Рудницька була однією із найяскравіших особистостей українського суспільно-політичного життя ХХ століття, одна з лідерок та ідеологинь українського феміністичного руху у міжвоєнний період, парламентарій, політикиня, громадська діячка, журналістка, публіцистка, дослідниця-письменниця.

А народилося вона рівно 130 років тому – 15 липня 1892 року – у Зборові на Тернопільщині у родині нотаріуса Івана Рудницького та Ольги/Іди, яка походила з єврейського роду Шпігель і охрестилася заради шлюбу з коханим. У щасливої пари було кілька дітей, які пізніше стали непересічними особистостями, як, наприклад, журналіст і редактор Іван Кобрин-Рудницький, літературознавець і письменник Михайло Рудницькій. Не загубилася на фоні братів і Мілена, якій це незвичне українському уху сербське ім’я дав батько. Він піклувався про потреби дружини, яка віддала сили вихованню дітей.

У 14-ть років М. Рудницька втратила батька і відчуття сирітства у неї лишилося ледь не на все життя. Родина переїхала до Львова, де мати відкрила невеликий пансіон. Мілена початкову освіту отримала вдома. Після закінчення класичної гімназії навчалася на філософському факультеті Львівського університету, де здобула диплом учительки філософії та математики.  Навчалася у Віденському університеті, де працювала над дисертацією «Математичні основи естетики Ренесансу». У 1923 р. М. Рудницька отримала другий диплом – з педагогіки та дидактики.

Вона вийшла заміж досить пізно як на ті часи – у 27 років. Її обранцем став адвокат, журналіст, редактор органу закордонного уряду ЗУНР «Український прапор» Павло Лисяк. В їх квартирі у Відні частими гостями були представники українського національно-державницької та культурної еліти, серед них і Є. Коновалець. У жовтні 1919 р. у родини Лисяків народився син Іван, який у майбутньому стане відомим істориком. Проте подружнє життя було коротким – невдовзі П. Лисяк попросить про розлучення.

М. Рудницька прагнула до боротьби за права української нації, втім під час листопадового зриву 1918 р., коли була проголошена ЗУНР, їй запропонували працю на військовій кухні. Ймовірно, її арешт наприкінці листопада 1918 р. у Львові польськими воячками, які із зброєю в руках відстоювали інтереси Польщі, став одним з важливих поштовхів до боротьби за права українок. У 1919 р. М. Рудницька взяла участь у створенні Національної ради українських жінок у Кам’янці, через два роки увійшла до Головного виділу Союзу українок в Галичині.

 

Фото. Президія Союзу Українок. У центрі – Мілена Рудницька

У 1920-х рр. вона викладає в Учительській семінарії та Вищих педагогічних курсах у Львові, співпрацює з українською пресою, проте переконання та темперамент кличуть її до суспільно-політичної боротьби і наприкінці десятиліття вона цілком присвячує себе цій справі. М. Рудницька стала співзасновником Українського національно-демократичного об’єднання, яке невдовзі перетворилося в одну з провідних партій галицьких українців. Її організаторські здібності та ораторський талант дозволили М. Рудницькій увійти до керівництва УНДО, бути депутатом сейму два скликання поспіль у 1928–1935 рр., працювати у сеймових комісіях з освіти і закордонних справ. У 1928 р. М. Рудницьку обрали керівницею Союзу українок, який нараховував десятки тисяч членів і був однією з найбільших жіночих організацій в Європі (за пропорцією до всього населення). За деякими оцінками, під її керівництвом його чисельність зросла до понад ста тисяч членкинь. Ця впливова в краї організація стояла на платформі соборності та незалежності України.

 

Боротьба за права українок і українців в умовах польської окупації західноукраїнських земель була нелегкою справою. М. Рудницьку намагалися притягнути до суду за прагнення захистити освітні права земляків, піддавали обструкції у парламенті та поліційним утискам, забороняли очолюваний нею Союз українок. Їй доводилося полемізувати з політичними опонентами і з українського табору. Тим не менше вона запам’яталася як послідовний і відважний борець за інтереси українців у парламенті та на міжнародній арені, сміливий критик польської влади за політику дискримінації українських школи, церкви і культури. Зокрема, вона брала активну участь у обстоюванні прав української спільноти Польщі у Лізі Націй. Використовувала цю високу трибуну для викриття та засудження у 1930–1932 рр. пацифікації польською владою українців.

Жах влаштованого владою СРСР в Україні Голодомору змушував братів за Збручем шукати шляхи допомоги конаючим в голодових муках українцям Наддніпрянщини та донесення світу правди про цей колосальний злочин комуністичного режиму з центром у Москві. Союз українок брав у тому участь. Важливим поштовхом до об’єднання організацій-однодумців став публічний заклик 15 липня 1933 р. глави УГКЦ митрополита Андрея Шептицького про допомогу голодуючим українцям. В результаті Українська парламентська репрезентація та представники кількох десятків громадських організацій утворили 25 липня 1933 р. у Львові Український громадський комітет рятунку України (далі УГКРУ). М. Рудницька стала у ньому заступницею голови Ділового комітету УГКРУ, а потім голови всієї організації. З огляду на статус парламентарія та досвід роботи на міжнародній арені М. Рудницькій доручили відповідати за зовнішньополітичну діяльність.

Фото. Загиблі від голоду на вулиці Харкова. 1933 р. Фото Алєксандра Вінерберґера

Тоді багато хто пам’ятав наскільки полегшили страждання українців під час масового штучного голоду 1921–1923 рр. міжнародні організації, завдяки допомозі яких були врятовані мільйони людей в Україні. Проте ситуація початку 1930-х рр. була несприятливою для порятунку жертв Голодомору. Якщо комуністичний режим в 1922 р. все ж визнав голод в Україні та попросив про допомогу світ, то в 1932–1933 рр. його вожді докладали максимальних зусиль для створення тотальної інформаційної блокади навколо вбивства голодом мільйонів громадян. Прихід до влади в Німеччині Гітлера та занурення світу у економічну кризу покращили становище тоталітарного СРСР на міжнародній арені, оскільки частина держав цивілізованого світу побачила у комуністичній імперії противагу нацистському райху, а також можливості заробити на продажі промислової продукції та технологій і на закупівлі дешевої сировини. В США розгортався процес визнання СРСР.

Намагання різних українських організацій донести до світової суспільної опінії правду про Голодомор тривали з 1932 р. Апогей Голодомору навесні 1933 р. інтенсифікував ці зусилля. Великий політичний сезон для Ліги Націй починався у вересні. Саме тоді у Женеві щорічно збиралися Рада і Генеральна асамблея цієї міжнародної організації, увага світової преси була прикута до цих заходів. Українці прагнули скористатися нагодою: представники різних політичних середовищ прибули до міста над Женевським озером. Серед них була і представниця УГКРУ М. Рудницька, яка з 1928 р. у справах бувала в Женеві по кілька разів на рік. Процедурні питання могли скласти непереборну перепону для підняття питання Великого голоду в УСРР у Лізі Націй, адже Україна не була її членом, а українські організації не мала можливості офіційно ініціювати його розгляд.

Фото. Йоган-Лювіґ Мовінкель (1870–1943) 

Головування у керівних структурах Ліги Націй саме тоді перейшло до прем’єр-міністра і міністра закордонних справ Норвегії Йогана-Людвіґа Мовінкеля. «Це був для нас великий шанс, що керма Ліги Націй під час її осінньої сесії 1933 р. переходила в руки представника не великодержави, якого спиняли б вимоги «високої політики», а представника малої держави, і то саме Норвегії. Норвегія гордилася традицією Фрітьофа Нансена, організатора допомогової акції для голодуючих в 1921/22 рр. і протектора політичних утікачів. Справа була в тому, щоб знайти шлях до міністра Мовінкеля», згадувала М. Рудницька.

Завдяки знайомству українки з представником Норвегії при Лізі Націй Рольфом Андвордом, який прихильно ставився до українців, вдалося швидко домовитися про зустріч з Й.-Л. Мовінкелем. «Доброта, благородність і громадська відвага малювалися на його обличчі. Кращого захисника інтересів ми не могли собі бажати», – так охарактеризувала норвезького державного діяча М. Рудницька. Вона попросила Й.-Л. Мовінкеля внести справу Голоду на розгляд Ради Ліги Націй і домогтися схвалення постанови про організацію міжнародної допомоги. І М. Рудницька, і представники інших українських організацій забезпечили норвежця інформаційними матеріалами, допомогли терміново організувати звернення з різних країн щодо допомоги голодуючим.

Тим не менше секретаріат Ліги Націй відмовився поставити питання Великого Голоду в Україні у порядок денний засідання Ради. Генеральний секретар пояснював це тим, що не можна втручатися у внутрішні справи держави і розглядати питання країни, яка не є членом Ліги Націй, тощо.

Здавалося справа зайшла у глухий кут. У жовтні 1933 р. Й.-Л. Мовінкель пояснив журналісту своє ставлення до неї: «Нема сумніву, найвигідніше було б нічого не робити. Процедура вимагала від мене, щоб я кинув до коша всі пояснюючі документи, які мені передано, всі зворушливі звернення. Але моя совість не дозволяла мені це зробити. Адже йдеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати. Я знаю, що як з юридичної, так і з політичної точки зору яка-небудь акція – нелегка. Проте, треба пробувати, чи московський уряд не погодиться допустити на територію України міжнародну місію для розсліду справи та допомоги».

Й.-Л. Мовінкель вирішив скористатися правом президента Ліги Націй подати на розгляд Ради особливо важливе питання. Для цього він викликав М. Рудницьку і попросив: «Допоможіть мені. Подбайте, щоб до мене, як до президента Ради, звернулися з апелем в справі Голоду якась поважна міжнародна організація. Це мені дасть моральне право незважати на процедуральні правила, незважати на спротив генерального секретаря».

 

Фото. Марджері Корбетт Ешбі (1882–1981)

До початку засідань Ради Ліги Націй лишалися лічені дні, але допомогли щасливий збіг обставин і зв’язки представниці УГКРУ. Якраз тоді у Женеві відбувалися збори Комітету Зв’язку міжнародних жіночих організацій. М. Рудницька зв’язалася з головою Міжнародного альянсу жінок за виборче право і рівне громадянство британкою Корбетт Ешбі, яку Союз українок вже раніше інформував про Великий голод в Україні. В результаті Комітет Зв’язку міжнародних жіночих організацій попросив Й.-Л. Мовінкеля «звернути увагу Ради Ліги Націй на розпачливе становище діткненого голодом населення совєтської України» і вжити відповідних дій. Відповідний лист К. Ешбі 26 вересня особисто передала президенту Ліги Націй.

29 вересня 1933 р. на закрите засідання Ради Ліги Націй зібралися всі його члени – представники 14 держав. Дебати були довгими і гарячими, та, на жаль, М. Рудницька позитивної відповіді не дочекалася. Ніхто не заперечував факту голоду, але представники держав, зацікавлених у політичний та економічній співпраці з СРСР, посилалися на формальні перепони для розгляду цього питання Лігою Націй (СРСР не член організації та не зверталася до неї з цього питання). Норвежець чотири рази брав слово, щоб переконати членів Ради у необхідності допомогти Україні, навіть заявив, що його малий і бідний народ готовий понести найбільші жертви заради допомоги голодуючим. Й.-Л. Мовінкель закликав великі народи до мужньої і жертовної поведінки.

Його позицію підтримали лише три країни (за одними даними – Ірландія, Німеччина та Італія, за іншими – Ірландія, Німеччина та Іспанія). Зрештою Рада Ліги Націй вирішила передати справу Міжнародному Комітетові Червоного Хреста (далі – МКЧХ) і запропонувати йому організувати міжнародну допомогу для України. Дехто з учасників засідання навіть пропонував порадити українцям самим звернутися до цієї організації, але Й.-Л. Мовінкель заявив, що вважає обов’язком особисто передати МКЧХ всі документи про голод, які були отримані ним як президентом Ліги Націй.

«Таким чином Ліга Націй, під претекстом процедуральних перешкод, по-пилатівські обмила свої руки. Все ж трагедія українського народу була, бодай, протягом одного засідання в центрі уваги офіціяльного міжнародного світу», – резюмувала через чверть століття М. Рудницька.

Й.-Л. Мовінкель виконав обіцянку і 6 жовтня 1933 р. особисто передав президенту Міжнародного Комітету Червоного Хреста професору Вернеру матеріали про голод в Україні. Невдовзі президія цієї гуманітарна організація звернулася до влади СРСР з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих України. У грудні 1933 р. із Москви надійшла відповідь за підписом президента Комітету об’єднаних організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР Авеля Єнукідзе, що в Україні жодного голоду нема. А формальний глава СРСР голова ВЦВК М. Калінін того ж місяця так зреагував на пропозиції допомогти голодуючій Україні: «Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для ніби-то голодуючої Україні. Тільки здегенеровані класи, що перебувають у стані розкладу, можуть породити таких цинічних типів».

Як бачимо, сучасні путінські пропагандисти лише продовжують більшовицьку школу великої і гіперцинічної брехні. На щастя сьогодні світ вже не ігнорує геноцидну і агресивну війну Росії проти України, так як він це зробив щодо Голодомору.

А М. Рудницька після 1933 р. прожила складні, але довгі і плідні роки. У 1930-х рр. вона була серед організаторів Українського жіночого конгресу, очолила Всесвітню жіночу організацію, випускала журнал «Жінка», вийшла з УНДО через незгоду з так званою «політикою нормалізації» українсько-польських взаємин, створила жіночу політичну організацію «Дружина  княгині Ольги». Після захоплення Західної України СРСР вона переїхала до Кракова, пізніше – до Берліна і Праги, де навчався її син. Там була видана її книжка «Західна Україна під большевиками», наклад якої був знищений комуністичним режимом. Її доопрацьований варіант вийшов вже у США у 1958 р. Після Другої світової війни М. Рудницька стає співзасновницею Української Національної Ради, її представницею у Швейцарії. У Женеві заснувала Український допомоговий комітет. У 1950-х рр. певний час жила в США, співпрацювала у 1950–1958 рр. з найстарішою газетою української діаспори Америки «Свобода». Пізніше повернулася до Європи і у 1956–1960 рр. працювала в українській редакції «Радіо Свобода» в Мюнхені.

Останній період життя М. Рудницької був позначений підвищенною увагою до релігійних питань. У 1957 р. вона подарувала сину рукописний спогад, у якому йшлося про її особистий містичний досвід. У 1963 р. побачила світ її книжка «Дон Боско. Людина. Педагог. Святий». Того ж року вона зустрічається однією з перших з патріархом УГКЦ Йосифом Сліпим після його звільнення із табору в СРСР. Через сім років вона оприлюднить про нього ґрунтовну книжку «Невидимі стигмати».

На початку 1976 р. М. Рудницька потрапила у ДТП, що тяжко відбилося на її здоров’ї. Вона довго перебувала у лікарні, не могла ходити. Останні тижні М. Рудницька відмовлялася від їжі.  ррр29 березня 1976 р. вона померла. Тіло непересічної українки, Людини Правди було поховане у Мюнхені. В 1993 р. відбулося його перепоховання у Львові на Личаківському цвинтарі.

Дехто припускає, що до останніх днів М. Рудницька була розчарована діями великих держав, які відмовилися допомогти голодуючій Україні, і що це нібито було однією з причин відмови її від їжі. Більше того попри протести українців у листопаді 1933 р. США визнали СРСР, а наступного року комуністичну імперію включили до складу Ліги Націй. Щоправда, вже через п’ять років СРСР позбавлять у ній членства за агресію проти Фінляндії. Дійсно, своїм небажанням реагувати на масштабний злочин в Україні, якій сьогодні юридично кваліфікується як геноцид, цивілізований світ взяв на себе частину відповідальності за нього. Невипадково, у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, ухваленій ООН в 1948 р., обов’язком держави визнається протидія геноциду, де б він не відбувався. Проте сама М. Рудницька зробила все від неї залежне, щоб про злочин комуністичного СРСР знищення українців голодом дізнався світ. А сьогодні цивілізовані держави мають можливості допомогти зупинити агресивну війну Росії проти України, допомогти українській нації захиститися від новітнього геноциду. Віримо, що цього разу вони ними скористаються…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, член Крайової Ради Українців Криму

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: