Петро Гарчев. Фото надано автором.

Таври = українці. Петро Гарчев

Почати

В Україні існує ще сотні невідкритих імен, діяльність і значення яких, на жаль, належно не оцінені. У цій статті хочемо познайомити вас із Петром Гарчевим. Чому саме з ним й який він мав стосунок до Криму, ви дізнаєтеся з цього матеріалу.

Доктор історичних наук, професор, академік Української академії історичних наук Петро Гарчев народився на Одещині в 1923 році. Брав участь у боях Другої світової війни.

Закінчив історичний факультет та аспірантуру Одеського педагогічного інституту, працював викладачем. У 1952-1956 рр. – старший викладач, у 1953-1954 рр. – декан історико-філологічного факультету Сумського педінституту. (1)

У січні 1954 р. захистив кандидатську дисертацію, у 1970 р. – докторську. У 1956-1974 рр. – доцент, професор Харківського державного університету. З 1979 р. – професор Сімферопольського державного університету (згодом – Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського), а у 1980-1982 рр. – де­кан історичного факультету Сімферополь­ського державного університету. У травні 1998 р. обійняв посаду завідувача кафедри історії та українознавства Таврійського інституту Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Окрім наукової діяльності, Петро Гарчев займався також просвітницькою роботою – у 1996-1998 рр. очолював Кримське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, засноване за його безпосередньої участі. А коли у 1997 році на теренах Криму з ініціативи групи вчених з різних кримських навчальних закладів і науково-дослідних установ було створено перший Сімферопольський осередок Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), то першим його головою став саме Петро Гарчев. (8) Він – автор понад 130 наукових праць, зокрема 15 монографій. Лауреат премій ім. С. Руданського, Асоціації національних товариств і організацій народів Криму, Кримського республіканського фонду культури. У 1999 році Петро Гарчев був обраний академіком Української академії історичних наук. (2)

У спогадах доньки Петра Гарчева Надії Єлисєєвої читаємо: «У 1996-1998 роках професор П. І. Гарчев був головою Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Перший випуск історичної серії, яку почало видавати товариство у 1996 році, «Великий борець за незалежність України» (Garchev,1996) (200 прим.), було присвячено 130-річчю від дня народження першого Президента України Михайла Сергійовича Грушевського та п’ятиріччю незалежності України. Другий випуск у 1997 р. «Таври в Криму, Причорномор’ї й на Тамані» (Garchev, 1997) (200 прим.) присвячений вивченню еволюції первісного суспільства на території України та проблемам етногенезу українців… У 1999 р. вийшов збірник «Таври Криму, Причорномор’я і Кубані – предки українців. Збірник праць 1996-1999 рр.» (Garchev, 1999), в якому подані неопубліковані доповіді на міжнародних, всеукраїнських та кримських наукових конференціях у 1997-1999 рр.». (3)

Петро Гарчев, вивчаючи історію Криму, дійшов висновку, що найдревніші аборигени Криму – таври – мали багато спільного з корінним населенням північного та східного узбережжя Причорномор’я, східного Приазов’я і тієї частини Кубані, яка межувала з Керченською протокою (Боспором Кіммерійським).

За свідченнями античних істориків, кримські таври розмовляли тією самою мовою, що й мешканці зазначених регіонів. Петро Гарчев наголошував: «Спосіб побудови житла, фортець і стиль розмальовування будинків, геометричний врізаний орнамент на керамічному посуді, особливості поховання небіжчиків протягом кількох тисячоліть були однаковими у таврів і населення нижніх течій Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Донця, Пониззя Дону, Кубані. Це було етнічно споріднене населення з високою хліборобсько-скотарською і ремісничою культурою, успадкованою від «трипільців».

З ІХ ст. н.е., – зазначав професор Петро Гарчев, – візантійські вчені все частіше називають таврів «тавроскіфами»-«скіфами», одночасно і «русами». Відомий візантійський історик Х століття Диякон сам був учасником війни київського князя Святослава з військами русо-таврів. Він стверджує, що таври-«тавроскіфи» й очолювані Святославом руси з Київщини є одним народом. Сучасні археологи та антропологи навіть на підставі обмеженого антрополого-археологічного матеріалу роблять висновок про належність таврів до європеоїдної раси. Археологічна експедиція АН СРСР 1945 року на чолі з професором П. М. Шольцем, яка після депортації кримських татар мала довести древність російськості Криму, змушена була визнати, що у характері міст і жителів Криму скіфської, тобто таврської, доби, а також у посуді, дерев’яній різьбі, орнаменті, скульптурі, настінному живописі ми знаходимо багато спільних рис з найдавнішими пам’ятками слов’янської культури, з російським та українським мистецтвом. Що ж було первинним у цьому мистецтві, ми добре знаємо. Адже експозиції у відомому петербурзькому Російському художньому музеї розпочинаються з творів видатних українських митців. (9)

За дослідженнями державності таврів, які здійснив Петро Гарчев, існування останніх історично фіксується з XII ст. до н.е.; назву «таври» дали їм греки, відзначаючи властиву таврам хоробрість і войовничість. Автор обґрунтовано довів, що самоназва таврів – «руси». Такий висновок дає ключ до розуміння багатьох питань стосовно історії Таврійського півострова й історії України загалом. Отже, таври мали власну державу, володарів, міста та фортеці, а відомим містом-фортецею був Неаполь Скіфський. (6)

Антропологічна ідентичність царя пізньоскіфської держави Скілура та його сина Палака (ІІ ст. до н.е.) (це засвідчують зображення на мармурових плитах Неаполя Скіфського, знайдені у 1827 році) зі слов’янським населенням Придніпров’я є ще одним доказом генетичної спорідненості таврів, скіфів і русичів (українців). Вона чітко проявилася й у добу існування Київської Русі.

Тривалі походи дружин київських князів до Візантії, облога Херсонеса та інших кримських міст-полісів також переконливо доводять, що за спиною вояків з Придніпров’я на теренах кримського передгір’я та степу лишалося не вороже налаштоване населення. Мабуть, саме через зазначену спорідненість з мешканцями Придніпров’я місцеве населення доволі толерантно ставилося до київських княжих дружин, не чинило їм опору і не вдавалося до партизанських дій, коли вони брали в облогу Херсонес та здійснювали походи до Боспору та Візантії. Говорячи про генетичну спорідненість населення Київської Русі та мешканців древнього Криму, маємо пам’ятати про угоди київських князів з Візантією щодо своїх геополітичних інтересів на півострові. Вочевидь, не випадковим було звернення топарха (управителя) Тавриди у грудні-січні 962-963 рр. про захист від кочівників-хазарів. У зверненні наголошувалось, що місцеві мешканці Криму за звичаями і побутом нічим не відрізнялися від жителів країни, де править північний князь Святослав.

Диякон, розповідаючи про виступ князя Ігоря після швидкого походу на Візантію у 941 році, зазначає, що княжі війська пішли до Боспору Кіммерійського, батьківщини русичів. Відомо, що межі цього князівства поширювались на Тамань і частину Керченського півострова. З 988 року після перемоги над Херсонесом князь Володимир офіційно приєднує кримсько-кубанську Тмутаракань до Київського князівства. У складі Київської Русі Тмутараканське князівство перебувало впродовж кількох століть. Воно було знищено лише у ХІІІ столітті після навали до Криму й Кубані ординців. Таврські сліди, як свідчать писемні джерела, простежуються не лише у Тмутараканському князівстві (ХII), а й у князівстві Феодоро на Мангупі (кінець XIV – початок XV століть). (9)

«Таври були українцями – це доводили і вже наш сучасник, професор Сімферопольського університету Петро Гарчев, і видатний краєзнавець Валько Кравченко у своєму й досі належно не поцінованому дослідженні «Український Севастополь» (обидва, на жаль, уже покійні). Отже, на запитання, коли українці з’явилися в Севастополі, в Криму, можна відповісти словами Валька Кравченка з його книжки: «…вони ніколи тут не з’являлися, вони були тут завжди, з прадавніх віків, коли тут ще не було не лише Севастополя, а й навіть Херсонеса Таврійського. І татари, й інші народи, а тим паче московити прийшли в Крим значно пізніше». Українсько-литовське військо Великого князя Литовського Альгірдаса (Ольгерда) 1363 року, громлячи ординців, узяло місто Херсонес», – пише Данило Кулиняк у своїй статті в газеті «День». (4)

«А Таврійським Херсонес був названий тому, що в Криму і Північному Причорномор’ї ще з ХІІІ ст. до н.е. мешкали таври. Ще візантійський письменник ХІІ ст. Євстафій писав, що таври і руси – це один і той же народ. Таври були предками сучасних українців. …Що ж до Росії, то тоді не лише її, а й навіть Московії ще не було, а там, де пізніше виникли майбутні російські міста, були болота й непролазні хащі, і жили там, як писав «батько історії» Геродот, андрофаги – людожери». (5)

Професор Петро Гарчев, узагальнивши найновітніші дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних авторів з етногенезу української нації та історичних зв’язків Криму з Придніпров’ям та іншими територіями, простежує їх від доби ранньої Трипільської цивілізації до розгрому Скіфського царства (рубіж ІV-ІІІ ст. до н.е.).

«Наявні археологічні та історичні джерела дозволяють стверджувати, що у VІ-ІV ст. до н.е. етнічно споріднене їм населення (сінди, меоти, фатеї та ін.) мешкало не лише на всій території Криму з його перешийками до Гілеї на заході, а й у Північному та Східному Приазов’ї, на нижній течії Дону, Тамані, в басейні Кубані, східному Причорномор’ї (до нинішнього Новоросійська). Про це свідчать не тільки дані тогочасних грецьких письменників, істориків, географів, а й залишки поселень і міст таврів, їхніх могильників по всьому Криму та навколо нього», – зазначає професор Петро Гарчев. (7)

Сподіваємося, що спонукали вас заглибитися у наукові матеріали Петра Гарчева. Нашою метою не було передрукувати його дослідження, а ознайомити вас із його діяльністю.

Ольга ГЕРАСИМЧУК

____________________________________

  1. Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930-2005). Ювілейна книга. – Запоріжжя, 2006. – С. 201-202
  2. http://sn-philol.cfuv.ru/wp-content/uploads/2016/12/garchev_14.pdf
  3. Петро Гарчев – український історик з Малого Буялика. Надія Єлисєєва. Харків. Україна. 2019 р. file:///C:/Users/user/Downloads/15502-%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96-30558-1-10-20200302%20(1).pdf
  4. Війна з пам’яттю. Данило Кулиняк https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/viyna-z-pamyattyu
  5. Валько Кравченко. Український Севастополь. Прийшов з Києва князь Володимир http://ukrlife.org/main/valiko/volod.html
  6. Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво: Навч. посібн.: У 3 ч. /Передмова проф. В. Скотного. – Ч. І. – Львів: Світ, 2003. – 256 с.
  7. Крим на перехресті міжнародних шляхів, цивілізацій, держав. Петро Гарчев, професор Таврійського національного університету, академік Української академії історичних наук. Газета «Кримська світлиця» http://ukrlife.org/main/tribuna/garchev.htm
  8. Петро Вольвач. Наша перша Національна академія наук. «Кримська світлиця», №50 за 12.12.2003 р.
  9. Петро Вольвач. Гордіїв вузол україномовної освіти у Криму і шляхи його розв’язання. «Кримська світлиця», №49 за 01.12.2006 р.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: