Фото Анатолія Ковальського
Фото Анатолія Ковальського
Почати

Крим неповторний, дивовижний і завжди різний. Чимало доріг Криму ведуть з тисячоліття до тисячоліття, адже тут є містечка й куточки, свідки сивої давнини, де усе ніби дихає історією. Тут можна доторкнутися до каменів, обтесаних легендарними таврами, піднятися на курган скіфського володаря, увійти під склепіння величної середньовічної фортеці. Тут промовляє камінь і вода, – й вода споконвіку перетворюється на камінь сталактитів і сталагмітів сотень дивовижних печер…

Фото Анатолія Ковальського
Фото Анатолія Ковальського

Одними з найпопулярніших пам’яток Криму є унікальні «печерні міста», відвідавши які ніби потрапляєш у середньовічний світ. У Внутрішнього пасма Кримських гір на південному заході півострова, у важкодоступних місцях простягнулися ланцюжком гірські міста, фортеці, монастирі та укріплені селища. Розташовані в напрочуд красивій гірській місцевості, яка сама по собі варта того, щоб там побувати, «печерні міста» утворюють своєрідне туристичне «Золоте кільце».

Донедавна «печерні міста» вважалися однорідними й одночасними пам’ятками. Це породжувало цілу низку непорозумінь й облудних історичних висновків. Слід зазначити, що вони — найменш досліджені культурно-археологічні об’єкти на території Криму, а науково-технічні розвідки, залучення дослідницьких методик геомеханіки й сучасного підземного будівництва ще чекають свого часу.

Перший ґрунтовний опис «печерних міст» залишив у 1578 р. Мартин Броневський, посол польського короля Стефана Баторія до татарського хана. На жаль, після турецького завоювання ці міста були зруйновані й перебували в занепаді, про них майже не залишилось писемних свідчень. Докладну інформацію щодо «печерних міст» подає лише турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі. Перше наукове дослідження проводить академік П. С. Паллас (1793-1801 рр.). Важливе значення має також шеститомний опис Криму і Кавказу, зроблений швейцарським мандрівником Дюбуа де Монтпере (містить багатий атлас рисунків «печерних міст»). Висновком досліджень багатьох учених про охоронну роль «печерних міст» можуть служити слова Г. В. Ковалевського: «…вони зберегли в своїх ізольованих гніздах давні і своєрідні релікти минулого — уламки людських рас, мов, старі господарчі форми, звичаї, побут, рештки рослинного й тваринного світу».

Фото Анатолія Ковальського
Фото Анатолія Ковальського

Незважаючи на те, що ці різночасні культурні пам’ятки недостатньо вивчені, їх уже можна поділити на три цілком різноманітні групи.
Першу групу складають залишки досить великих укріплених населених пунктів на окремих висотах або на скелястих мисах Внутрішнього гірського пасма. Вони були захищені природними перепонами – обривами і потужними фортечними спорудами. Кожен із них займав декілька десятків гектарів. Внутрішня територія цих укріплень ділилася, як правило, на дві частини. На одній із них було саме поселення. Тут і зараз місцями виразно помітні значні сліди вулиць, площ, житлових будинків. Інша частина, що лежить у глибині, не має слідів житла. Тут на досить великій площі могли розташовуватися каравани, які приходили під захист укріплення, а у воєнний час знаходили прихисток мешканці навколишніх селищ з їхніми чередами, припасами і майном.

Окрім наземних будівель, у м’яких вапнякових скелях вирубались численні допоміжні печерні споруди, а також цілі комплекси культових споруд: церкви, усипальниці, склепи. Зараз наземні будівлі зруйновані, зарослі лісом. Печерні ж споруди, особливо ті, що розташовувалися на обривах скель, збереглися. Це створило враження, нібито населені пункти складалися з одних печер, що й дало привід мандрівникам XVIII-XIX ст. назвати їх «печерними містами».

«Печерних міст» першої групи в південно-західному Криму відомо чотири – усі в районі Бахчисарая: Ескі-Кермен біля зниклого вже с. Кріпке (кол. Черкез-Кермен), Мангуп у с. Залісного (кол. Юхари-Каралез), Киз-Кермен біля с. Кудрине (кол. Шури) і Чуфут-кале. Майже всі вони виникли в період раннього Середньовіччя. Всі ці городища виникли неподалік від основного древнього шляху з Херсонесу в степ або доріг, що йдуть через гори на південне узбережжя.

Фортеця Каламіта в Інкермані поблизу Севастополя. Фото А. Ковальського
Фортеця Каламіта в Інкермані поблизу Севастополя. Фото А. Ковальського

Другу групу «печерних міст» складають невеличкі (площею 1,5-2 гектара) укріплення, розташовані на дрібних висотах Внутрішнього пасма. Не всі вони розташовувалися біля головних торгових шляхів, але кожне панувало над якоюсь долиною і контролювало основні шляхи з цих долин до степу. Наприклад, на правому березі гирла р. Чорної, пануючи над Інкерманською долиною, стояла фортеця Каламіта. У глибині Бельбецької долини височіють руїни так званого Сюйренського укріплення. У середньому плині р. Качі на горі Тепе-Кермен – руїни однойменної фортеці. На вододілі рік Бодрак і Альма розташовані залишки невеличкого укріплення, відомого під назвою Бакла. А на північний захід від Ескі-Кермену на плато сусіднього мису височіє вежа з брамою — залишки замку Киз-Кулє (Дівоча вежа). Так, на кожній полонині або у достатньо ізольованому урочищі було своє укріплення. У цих малих укріпленнях виявлено залишки потужних оборонних споруд, житлових будинків і невеличких храмів. Торгових площ, місць для стоянок торгових караванів або для укриття значного числа людей у них немає. Більшість таких укріплень теж мало штучні печери, тому їх і віднесли до «печерних міст». Насправді ж вони були нічим іншим як феодальними замками.

Фото Анатолія Ковальського
Фото Анатолія Ковальського

До третьої групи «печерних міст» віднесені залишки більш пізніх християнських монастирів, що складалися головним чином із численних штучних печер, розташованих, як правило, у декілька ярусів на обривах скель Внутрішнього гірського пасма. Це – Успенський, Інкерманський, Чильтре, Шулдан, Качі-Кальон та інші. Поряд з печерними господарськими і культовими спорудами – церквами, каплицями, усипальницями тощо – тут було багато вирубаних у скелях келій. Подібні монастирі дуже схожі на печерні монастирі Кавказу (наприклад, монастир Вардзія в Грузії), Малої Азії (Каппадокія) і Сицилії.

Жодних спеціальних оборонних споруд, наземних або печерних, ці монастирі, як правило, не мали. Виникли вони не раніше ІХ-Х ст. і розташовувалися поблизу міст і замків. Одні з них, скоріш за все, були їхніми додатками, інші існували самостійно.

«Печерні міста» не дають жодних підстав бачити в них струнку оборонну систему – втілення якогось військово-стратегічного задуму Візантії. Вони виникли в різний час і незалежно від Візантійської імперії, у силу соціально-економічних і політичних умов, що складалися в південно-західному Криму протягом тривалого часу.

За кн. «Крим: Дорога тисячоліть». Сімферополь: Таврія, – 2001. – 304 с.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Євгенія Борисенко

Авторка культурологічних матеріалів, редакторка ТОВ «Видавничий дім «Українська культура»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: