Пам`ятник Афанасію Нікітіну у місті Феодосія
///

Таємна місія Офонаса тверитина

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Милостию Божиею преидох же три моря. Дигерь худо доно, олло перводигерь дано. Аминь! Смилна рахмам рагим. Олло акьбирь, акши худо, илелло акшь ходо. Иса рухоало, ааликъсолом. Олло акьберь!

«Хоженіе за трі моря»

Пам`ятник Афанасію Нікітіну у місті Феодосія
Пам`ятник Афанасію Нікітіну у місті Феодосія

Афанасій Нікітін вирушив у свою неймовірну подорож  в 1468 році — 552 роки тому. Він побачив Астрахань, Дербент, Апшерон, Ширван, Персію, Аравію, Індію, Африканський Ріг. Нащо це було потрібно простому купцеві?

І ким він був взагалі: росіянином чи руським, купцем чи кимось іншим, Афанасієм чи не Афанасієм, Нікітіним або Микитиним?

Його «Хожение за три моря» («Ходіння за три моря»), що повідало нащадкам про мандрівку тверського купця в Персію та Індію, є визнаною пам’яткою літератури світового значення. Але який стосунок ця історія має до України? За яким правом в українській Феодосії Нікітіну встановлено пам’ятник?

Відкриття

Написане наприкінці XV сторіччя, «Ходіння за три моря» дійшло до нащадків у трьох редакціях («ізводах»). Мало не відрізняються між собою два найдавніші манускрипти: той, що містився у Софійському другому літописі і зберігався в Москві, і той, що здавна століттями перебував у Львові, а нині зберігається в Києві, в музеї літератури. Їх називають однією назвою «Літописний ізвод». Ще один ізвод був знайдений у Троїце-Сергієвій лаврі, його називають Троїцьким. Саме цей варіант і знайшов його на початку XIX сторіччя видатний російський історик Карамзін. Третій ізвод названий Суханівським, але це дуже відредагована копія XVII-го сторіччя.

Карамзін частково надрукував уривки з Троїцького ізводу у 1818 році в четвертому томі «Історії держави Російської», а повна публікація «Хоженія за трі моря» (оригінальна назва саме така, «зі свічечкою» літери «і») відбулася у 1821 році, коли П. Строєв видав ізвод із Софійського літопису. Після публікації та привернення уваги істориків до подорожі тверського купця в Індію почалися спроби встановити хронологію подій і визначення дат. Срезневський запропонував вважати, що мандрівка відбулася в 1466-72 рр., але у 1980-х роках дослідники переконливо довели, що Нікітін вирушив з Твері у 1468-му, до Індії прибув у 1471-му, а повернувся у 1475 році.

Карамзін залюбки порівнював похід Єрмака в Сибір з захопленням конкістадорами Америки, а мандри Афанасія Нікітіна з плаваннями Васко да Гами. Це, зрозуміло, було перебільшенням, адже комерційного успіху, і взагалі якихось сталих наслідків, мандрівка Нікітіна не мала.

Автор

Сторінка з Троїцького варіанту рукопису
Сторінка з Троїцького варіанту рукопису

Про постать автора відомо не те що небагато, а практично нічого, крім фактів наведених у самому його творі. Народився невідомо коли, чим займався до 1468 року – невідомо. Назвався купцем, що виглядає вельми сумнівно. Помер близько 1475 року десь під Смоленськом, начебто…

«За молитву святыхъ отець наших, Господи Исусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, раба своего грѣшнаго Афонасъя Микитина сына».

У найближчій до втраченого оригіналу рукопису, Літописній (Львівській і Софійській), версії документу автора називають – «Офонас тверитин». Лише в Суханівському ізводі (а це, нагадую, вже XVII століття) автор названий «Афанасъем Никитиным».

Оригінальна для Карамзіна, тобто Троїцька, версія рукопису, підписана «Афанасій Микитин», але при публікації прізвище змінили на «Никитин». Такою була політична сутність моменту – початку позаминулого століття. У ті роки царатом складалася офіційна імперська ідеологія, підчищалася історія, Русь для зручності стали ототожнювати з Державою Російською, все мало слугувати одній меті, а саме – зміцненню імперського «єдінообразія», навіть незважаючи на історичну правду.

Аз русин

«А увидел, что яз не бесермянин – русинъ». Саме так визначає свою етнічну приналежність автор манускрипту. «Русин» на той час (і аж до XVIII сторіччя) мало геть інше етнополітичне забарвлення, ніж у наш час. «Русин до поляка щось по-польську балака», – писав іронічно ректор Могилянки Лазар Баранович в XVII ст. (у вірші польською мовою), маючи на увазі українця. Русин (до появи політичного українства) було словом тотожнім нинішньому етноніму українець, хоча цілком могло включати й литвинів-білорусів. Аж до часів антагонізму між «русинством» чи «малоросійством» та «українством» не могло бути. І самі ці поняття були умовні та досить розпливчасті. У «Кобзарі» Тараса Шевченка є козаки, дівчата, Україна, але нема жодної згадки про українців. Ніби Тарас Григорович і не чув слова «українець».

Так само і у XV-му сторіччі не існувало ані «Росії», ані «росіян» у, принаймні, нинішньому розумінні. Суперечки щодо національної приналежності Офонаса Микитина позбавлені сенсу.

Навіть більше – Нікітін не був московитом, він жив у Твері, а в ту епоху, крім Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського існувало ще Велике князівство Тверське. Хоча територіально ВКТ було меншим за нинішню Тверську область Російської Федерації, його історія цікава й достатньо насичена.

Гра престолів: ВКЛ, ВКМ, ВКТ

Тверський князь у 1263 році отримав ярлик, тобто дозвіл від хана збирати данину з усіх князівств Русі та відвозити її у ханський «спільняк», в стольне ординське місто, що за пишноту архітектури отримало назву Сарай. Лише у 1330-тих роках, після тривалої запеклої боротьби, що супроводжувалася інтригами, наклепами, політичними вбивствами, право збирати данину перейшло до Москви, яка данину збирати продовжує й досі.

Велике князівство Тверське було союзником Великого князівства Литовського. Дружина Ольгерда, Уляна, доводилася дочкою великому князю тверському Олександру, онукою королю Юрію, відповідно, правнучкою королю Леву Даниловичу, на честь якого і названо місто Львів. Великий князь Михайло, останній в династії, був одружений на дочці останнього київського князя Семена. Коли Іван III захопив Твер, Михайло Борисович втік до ВКЛ і отримав маєток на Волині, де й помер.

Оскільки дітей він не мав, то маєток відійшов до князя Глинського.

Та між князями Русі точилася жорстка конкуренція за право сидіти на цьому прибутковому грошовому потоці. Той же Карамзин у «Історії держави Російської» написав вельми відверто: «Иго Татар обогатило казну Великокняжескую исчислением людей, установлением поголовной дани и разными налогами, дотоле неизвестными, собираемыми будто бы для Хана, но хитростию Князей обращенными в их собственный доход: Баскаки, сперва тираны, а после мздоимные друзья наших Владетелей, легко могли быть обманываемы в затруднительных счетах. Народ жаловался, однако ж корыстолюбию варваров».

Іван I Калита знищив самостійність Тверського князівства у 1485 році, заклавши підмурівок Московської держави. Підвалини нікуди не зникли, на них стоїть уся російська державність. Поки ВКМ і ВКТ змагалися за право на ярлик, міцніло і зростало ВКЛ, яке виборювало право не платити татарам взагалі. І якщо казати про цивілізаційний кордон – то він пролягав не географічно, а історично.

Мова

Манускрипт написаний наприкінці XV сторіччя, ще й людиною з прикордоння Московії, що тільки набирала силу, й Литви, що являла собою зовсім іншу мовно-етнічну спільноту, ніж сучасна Литовська республіка. Текст його є цікавим історичним свідченням тогочасної мови, про що б у ньому не писалося.

Наприклад, бурю на Каспійському морі, що потрощила судно купців автор називає «фуртовина». Великдень – «Велик день». Цікавим є і вживання слова «паропок» у значенні «хлопчик»: «Паропки да девочки ходят наги до семи лѣт, сором не покрыт» («Хлопчики та дівчатка ходять голі до семи років, сором не прикритий»). У Сухановському ізводі написано вже ближче до нашого: «паробки».

Еней був паробок моторний…

Або форма словобудови, що нині вважається розмовною західноукраїнською: «ся жалуют» (тобто, скаржаться, ся скаржать); це з абзацу, в якому йдеться про мавпячого князя: «Да кто замает, и они ся жалуют князю своему», але про індійських мавп трохи згодом.

А цей абзац взагалі звучить беззаперечним свідченням глобалізації тієї епохи: «Милостию Божиею преидох же три моря. Дигерь худо доно, олло перводигерь дано. Аминь! Смилна рахмам рагим. Олло акьбирь, акши худо, илелло акшь ходо. Иса рухоало, ааликъсолом. Олло акьберь. А илягаиля илелло. Олло перводигерь. Ахамду лилло, шукур худо афатад. Бисмилнаги размам рагим. Хуво могу лези, ля лясаильля гуя алимуль гяиби ва шагадити…»  – і так далі за текстом.

Маршрут

Нині в Росії курсує пасажирський потяг «Афанасий Никитин» сполученням Москва — Санкт-Петербург, хоча з точки зору історичної справедливості ліпше було пустити його за маршрутом Твер — Нижній Новгород — Астрахань — Дербент.

Виїхавши з Твері, Нікітін проїхав з торговим караваном Калязін, Углич, Кострому. Але з московським дипломатом Василем Папіним, з посольством якого сподівався подорожувати Нікітін, мандрівник розминувся, плани трохи змінилися.

Казань та саму тодішню столицю — Сарай, а потім плив Каспійським морем до узбережжя сучасного Дагестану, де розбійники захопили одне з купецьких суден та забрали в полон людей. У Дербенті  Нікітіну вдалося умовити представника Ширван-шаха посприяти у звільненні бранців.

Далі  Нікітін попрямував на південь, до Баку, міста, де «горить невгасимий вогонь». А Баку це майже Персія, і сталося так, що невдача комерційної експедиції призвела до запаморочливої мандрівки Персією та Індією. З Баку Нікітін дістався доТебріза, Демавенда, далі – до Бендер-Аббаса. Полишивши територію нинішнього Ірану, купець потрапив до Маскату, міста в султанаті Оман.

І морем – до Індії. Нинішні штати Гуджарат, Карнатака, Теленгана – ось де мандрував Нікітін.

Індія

Малабарський берег Індії – прибережна смуга в нинішніх штатах Карнатака і Керала. Апостол Фома, відомий з додатком «Невіруючий», за церковним переказом, переконавшись у справжності ран Христа, пішов, як і решта апостолів, проповідувати віру народам різним. І дійшов він до Індії, заснувавши чи не найекзотичнішу з традиційних христянських деномінацій – Малабарську церкву. За іншою версією, більш вірогідною, засновником Малабарської церкви був інший Фома, вірменин, який жив на три століття пізніше.

Більшу частину з років, проведених в Індії, Афанасій Нікітін чомусь приділив Бідару, місті в Бахманійському султанаті. Нині це місто у штаті Карнатака.

«А вѣръ въ Индѣи всѣх 80 и 4 вѣры, а все вѣрують в Бута. А вѣра с вѣрою нипиеть, ни ястъ, ни женится. А иныя же боранину, да куры, да рыбу, да яица ядять, а воловины не ядять никакаа вѣра… Индѣяне же не ѣдят никоторого же мяса, ни яловичины, ни боранины, ни курятины, ни рыбы, ни свинины» («А вір у Індії всього 80 і 4, а всі вірують у Будду. А віра з вірою ні п’є, ні їсть, ні жениться. А дехто ж баранину, та курку, і рибу, і яйця їсть, а воловини не їсть жодна віра. Індійці ж не їдять жодного м’яса, ні яловичини, ні баранини, ні курятини, ні риби, ні свинини»).

Жити мандрівникові судилося недовго, і багатства він не набув, проте останні роки  земного шляху виявилися в нього насичені подіями та враженнями. Усе, що лишилося в нього — кінь, і того він змушений був продати за шістдесят вісім футунів у місті Бідарі, де «змеи ходят по улицам, а длина еѣ двѣ сажени» («змії ходять по вулицях, а довжина її дві сажені», тобто п’ять метрів).

Далі автор рукопису наводить цікаві та сенсаційні факти про Індію: «А обезьяны, то тѣ живут по лѣсу. А у них есть князь обезьяньскый, да ходит ратию своею. Да кто замает, и они ся жалуют князю своему, и онъ посылаеть на того свою рать, и оны, пришед на град, дворы разваляют и людей побьют. А рати их, сказывают, велми много, а язык у них есть свій» (А мавпи, то ті живуть в лісі. А в них є князь мавпячий, й ходить військом своїм. Як хто зачіпає, то вони скаржаться князю своєму, й він посилає на того своє військо, й вони прийшовши на місто, двори розваляють і людей поб’ють. А війська, кажуть, вельми багато, а мову вони мають свою»).

А ще про бойові слони, султанський палац, звичаї та побут мешканців екзотичної країни…

Мета

Як уже зазначено раніше, на купця Нікітін не схожий. Потреби у налагоджені прямих, безпосередніх торговельних зносин між Твер’ю чи навіть Руссю загалом та Індією не було. «Логістичний ланцюжок» на той час уже існував, персидські торговці могли доставити на Русь через Астрахань будь-які індійські товари, хоч слонів – лише заплати; а інших, зручніших і вигідніших торгових шляхів на той час все одно не існувало.

Сам Нікітін пише на початку розповіді: «Поидох от Спаса святаго златоверхаго и сь его милостию, от государя своего от великаго князя Михаила Борисовича Тверскаго, и от владыкы Генадия Тверскаго, и Бориса Захарьича».

Неймовірно, що купця, який повіз «рухлядь» (тобто хутра) будуть благословляти князь (голова держави) , воєвода (міністр оборони) та духовний очільник тверитян. Якщо він купець, чому прагнув приєднатися до посольства Василя Папіна, і лише вимушено поплив на купецьких суднах?

Поневірятися цілих три роки чужою країною без якого-небудь серйозного бізнес-інтересу? Навряд чи таке пояснюється лише зловживанням безмежною гостинністю індійців: «В Ындѣйской земли гости ся ставят по подворьем, а ѣсти варят на гости господарыни, и постелю стелют на гости господарыни, и спят с гостми» («В індійській землі гості розподіляють по подвір’ях, а їсти гостям варять служниці, і постіль стелють служниці, і сплять з гостями»).

У Інді Нікітін часто називався Юсуфом Хоросані, персидським купцем, що вельми недоречно в купецькому середовищі, достатньо космополітичному, багатомовному і багатоконфесійному, де свої правила гри і одне з них – толерантність расова, етнічна та релігійна, але при цьому чесне ім’я – найдорожчий капітал. Ризикував чесним ім’ям – заради чого?

Повертаючись, він не доїхав до рідної Твері, померши (чи допомогли?) десь під Смоленськом, а втім, варіанти можливі. Може, зникла лише персона, що звалася Афанасієм Нікітіним, Офонасом Микитиним чи як-небудь ще, але продовжила життя персона інша?

Якщо у цю ризиковану мандрівку Нікітіна відрядив Тверський князь, очевидно, що відзвітувати про неї Нікітін мав йому, Михайлу Борисовичу. Чому ж рукопис «Ходіння» опинився в руках московського дяка Василя Мамирева, який підніс ці записи Івану III-му?

За однією з гіпотез, Нікітіна відрядили з секретним завданням – викрасти в Індії рецепт виготовлення булату. ВКТ очікувала на неминучий збройний конфлікт з ВКМ. Один тверський воїн з булатним мечем був би вартий десятьох московських, озброєний звичайними мечами. Тож, незважаючи на екзотичність, ця гіпотеза варта, принаймні, щоб її згадати.

За іншою версією, місія Нікітіна полягала в розвідці політичної обстановки. Збігаються й дати: саме у 1468 році московський великий князь Іван III пішов війною на Казань, тож Твер отримала передишку й могла підготуватися домосковської агресії.

Крим

В Індії Нікітін провів три роки, шлях додому проліг через Персію та турецький Табзон, далі Чорним морем і привів врешті до Криму. Нікітін ступив на кримський берег  в Балаклаві, далі вирушив через  Гурзуф у Кафу: «И море же проидохъ, да занесе насъ сыс къ Баликаеѣ, а оттудова к Токорзову, и ту стояли есмя 5 дни. Божиею милостию приидох в Кафу за 9 дни до Филипова заговѣниа. Олло перводигер!» (І пройшовши море, вітром занесло нас у Балаклаву, а звідти до Гурзуфу, і там стояли 5 днів. Божою милістю прийшов у Кафу за 9 днів до Пилипівського посту. Бог Творець!).

У 1474 році Нікітін нарешті мав змогу відпочити від пригод, опинившись у місті, де зустрічалися Схід і Захід. Саме тут він взявся писати рукопис, що уславив його ім’я.

 «А в Севастий губѣ да в Гурзыньской землѣ добро обилно всѣм. Да Турская земля обилна велми. Да в Волоской землѣ обилно и дешево все съѣстное. Да и Подолская земля обилна всѣм. А Русь еръ тангрыд сакласын; олло сакла, худо сакла! Бу даниада муну кибить ерь ектуръ; нечикь Урус ери бегляри акой тугиль: Урусь ерь абоданъ болсынъ; растъ кам даретъ. Олло, худо, Богъ, данъиры» («У Сиваський окрузі та в Грузинській землі всього досить. И Турецька земля вельми щедра. Та у Волоській землі достаток і  дешева вся їжа. Та й Подільська земля всім багата. А Русь оберігає Тенгрі! Аллах, збережи її! Господи, збережи її! На всьому світі нема країни, такої, як вона, хоч князі Руської землі несправедливі. Нехай облаштується  Русь і постане в ній справедливість! Боже, Боже, Боже, Боже!») .

Генуезька колонія Кафа закінчувала останній рік свого існування. Навесні 1475 року Афанасій Нікітін з купецьким караваном вирушив на Північ. То був один з останніх караванів, а можливо — зовсім останній перед османським підкоренням південного берегу Криму. Генуезькі колонії в Криму були приречені, турецький султан виніс їм вирок, а метрополія нічим не могла цьому зарадити. Єдина сила, на яку колонії сподівалися, були ВКЛ або ВКМ. Але дива не сталося….

Людські князі, на відміну від міфічного мавпячого князя, чинили вельми несправедливо.

Історичний водорозділ

З Кафи, через Перекоп, далі вдовж Дніпр, Нікітін прибув до Києва. Знову процитую Карамзіна: «Нет сомнения, что древний Киев, украшенный памятниками Византийских художеств, оживляемый стечением купцов иностранных, Греков, Немцев, Италиянцев, превосходил Москву пятого-надесять века во многих отношениях».

І Крим, і Україну, і Твер очікували епохальні зрушення. Вже влітку 1475 року, невдовзі по від’їзді Нікітіна з Криму, Кафа паде без бою, відчинивши браму міста туркам. Поки Нікітін мандрував, в 1470 році помер Новгородський єпископ і новгородці звернулася по призначення нового єпископа до митрополита Київського, а не Московського (бо в 1461-1517 рр. митрополити московські призначалися князем, а не Вселенським патріархатом, отже були «неканонічними», невизнаними у Царгороді). Князем Московським цей крок був розцінений як зрада, відтак Іван ІІІ рушив походом на Новгород; Твер у цій війні стала на бік Москви.

Водорозділ між Дніпром і Волгою – на Валдайському узвишші. Але цивілізаційний кордон у XV-му сторіччі лише починав проглядатися.

Падіння Новгорода — європейського міста, що мало зв’язок з Ганзою і розвивалося власним шляхом, призвело до колосального розширення володінь Московії, але цей процес супроводжувався  жорстокою депортацією новгородців, у якій загинуть тисячі кращих людей міста, а головне — європейський вільний дух буде вигнаний з північно-східної Русі. Вигнаний Москвою, яка не зносила найменших його проявів. Вигнаний не просто надовго — назавжди. Етнічні чистки та депортації стануть лиховісною традицією Московської держави, хоч як би вона згодом не називалося: царством, імперією, республікою, союзом чи федерацією. Ось таким чином  збиралися докупи «канонічні території». Та вже за кілька років після Новгорода паде і сама Твер.

На той час вже півсотні українських міст мали магдебурзьке право. А в 1494-му році і Київ, отримав такий статус. «Магдебургія» проіснувала тут довше, ніж будь-де в Російській імперії, аж до 1835 року, коли, буквально: «Цар Микола її приспав». І в Києві, і в Магдебурзі, і по всьому світові князі були несправедливі, однак вироблені цивілізацією принципи обмеження владних повноважень та незалежне судочинство дозволили опиратися свавіллю.

І це дозволило через кілька століть здійснити великий технологічний ривок, що довів перевагу правової системи над самовладдям.

Тож монумент Нікітін сам собі створив своїм неймовірним життям, своєю захопливою мандрівкою і дивовижними подорожніми нотатками. Пам’ятник йому у Феодосії – на своєму місці. Спроби російських імперців притягнути Нікітіна до своєї історії виглядають недоречними

Історична наука існує не для задоволення цікавості, не для звеличення сучасних можновладців, а для того, щоб навчити не повторювати помилки можновладців минулого. Московія притягнула тверитянина Офонаса Микитина на службу своїй державній ідеології, і це – злочин проти історії.

Дванадцять років тому у Феодосії, колишній Кафі, в липні 2008-го року вставлений пам’ятник Афанасію Нікітіну. Якби «урус ери бегляри», замість ліпити з Нікітіна один із символів «русского мира», читали книгу великого мандрівника, якби розуміли вони розпач, з яким Нікітін повертався на батьківщину, не знайшовши правди навіть за трьома морями…

 «Олло, худо, Богъ, данъиры» (Боже, Боже, Боже, Боже).

Для гарантії, чи що, Нікітін молився всіма молитвами, на всіх мовах, якими володів: перській, руській, татарській, арабській… Всевишній, зрештою,  розуміє всі мови – може почує.

А написане — залишається.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Валерій Верховський

Автор культурологічних статей, журналіст газети «Кримська світлиця»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: