1. Уряд Півдня Росії. Крим, Севастополь, 22 липня 1920 року. Архівне фото з відкритих джерел.
/

Ставлення Петра Врангеля до кримськотатарського руху

Почати

Врангель намагався встановити дружні стосунки з кримськотатарським рухом. У спогадах він так характеризував ставлення кримських татар до його уряду: «Ставлення місцевого татарського населення було загалом сприятливим. Татари неохоче йшли у війська, будь-яким чином ухилялися від призовів, але жодних ворожих проявів з боку населення не спостерігалося».

Так само характеризує поведінку багатьох кримських татар інший представник Білого руху – Никанор Савич: «Татари, не бажаючи піддавати своє життя небезпеці та сподіваючись мирно ужитися з червоними, заявляли, що залишаються нейтральними. При намаганні провести примусову мобілізацію вони віддавали перевагу втечі до лісу, до зелених, сподіваючись пересидіти до моменту вирішення суперечки між арміями, які боролися між собою».

Після призначення П. Врангеля головнокомандувачем ставлення керівництва Білого руху до кримських татар зазнало значних змін. Було відновлено випуск забороненої газети «Міллет», з’явилися нові видання кримськотатарською мовою (газети «Къырым оджагъы» («Кримське вогнище»), «Крим мусульманлари садаси» («Голос кримських мусульман»), журнали «Єшіль-Ада» («Зелений острів»), «Крим гондже» («Бутони Криму») тощо). Припинилися арешти активістів Міллі Фірка. Одразу після надання дозволу друкувати татарські газети П. Врангель дозволив проведення Всекримського з’їзду кримських татар. За словами начальника Особливого відділу штабу Врангеля Є. Климовича, надаючи дозвіл на відкриття з’їзду, Врангель бажав з’ясувати спрямованість кримськотатарського населення в царині побудови життя, організації культурно-освітньої роботи та діяльності вакуфної комісії.

З’їзд відкрився в Сімферополі 16 (3) травня 1920 р. З 44 делегатів приїхало 20. Євпаторійські делегати не приїхали через реквізицію підвід, а феодосійські, – побоюючись грабунків на дорогах. С.-А. Айвазов у споминах, написаних у в’язниці НКВС, щодо цього з’їзду писав: «Цього разу генерал Врангель вирішив «фліртувати» з мілліфірківцями, але генералу це не вдалося. З націоналістів ніхто не з’явився на «Всекримський мусульманський з’їзд». …99 відсотків складу з’їзду становили мурзаки, духівництво та колишні чиновники при Магометанському духовному правлінні». За словами Айвазова, оскільки мілліфірківці відмовилися брати участь у «з’їзді дворян та мулл», то вони зазнали переслідування з боку білої контррозвідки: «Після з’їзду контррозвідкою були заарештовані Хаттатов, Муслюмов, Тулев, Одабаш, Бекір та інші. Був заарештований також Тархан Омер (батько колишнього голови КримЦВК), Дерен-Айерли Осман (якому вдалося втекти з тюрми разом з Єсмедлієвим Ібрагимом). Багато мілліфірківців ховалися у селах Алуштинського району, де, згідно з розповіддю Дерен-Айерли, вони через населення підтримували зелених у горах, особливо загони Мокроусова». Це сприяло зміненню ставлення керівництва Міллі Фірка до діячів Білого руху і поступового повернення його в бік більшовиків.

Щоб взяти участь у цьому з’їзді, Врангель приїхав з Севастополя, де в той час перебував, до Сімферополя. Виступаючи перед делегатами, він, за словами Айвазова, сказав: «Панове представники мусульманської релігії та дворянства! Мусульманський народ втратив свою славу, відданість, вірність, сором’язливість. Він зараз нікого, нічого не визнає, нікому не підпорядковується. У цьому, головним чином, винні ви, панове представники Ісламу, і ви, панове представники дворянства. Духовенство не спромоглося виховати молодь, а дворянство розбестило селян. Сучасна мусульманська молодь не визнає владу, не визнає власні традиції, не визнає релігії, не визнає дворян і не йде стопами славних предків. Вони вимагають культурно-національну автономію. Ось у мене є основні закони Курултаю, молодь вимагає, щоб я офіційно визнав Конституцію та ін. Хто бажає автономії, той має сьогодні йти на фронт воювати з більшовиками, нечистими, спочатку перемога над ворогом, а потім – автономія. Ось, панове мусульмани, надайте нам якомога більше солдатів, примусьте ваших синів з’явитися до наших славних рядів. Мусульмани – гарні воїни. Лише потрібно їм це розтлумачити. Виконання татарським населенням військової та кінної повинності має показати, як воно бажає допомогти спільній справі. Я переконаний, знаючи татар, що зустріну тут з боку населення повну підтримку… Намагаючись іти назустріч задоволенню культурно-освітніх, духовно-релігійних і деяких економічних потреб татарського населення, я намітив низку заходів, і бажав би спочатку послухати ваші міркування з питань, накреслених у програмі з’їзду».

Перший Курултай кримськотатарського народу в Криму. Грудень (листопад) 1917р. Архівне фото з відкритих джерел

17 травня відбулися приватні засідання делегатів з’їзду. Частина з них висунула низку політичних вимог (перш за все – відродження кримськотатарського парламенту, який виник ще в 1917 р.). Проте ця вимога не зустріла підтримки з боку більшої частини делегатів. Більшість висунула іншу вимогу: «Ми бажаємо бути лише рівноправними синами єдиної Росії, ми бажаємо лише мати змогу спокійно творити культурне життя свого народу».

На пленарному засіданні, яке відкрилося 18 травня, було ухвалено рішення створити три комісії – духовно-релігійну, культурно-освітню та з самоосвіти й управління вакуфним капіталом, які мали підготувати відповідні документи. Наступне засідання було призначене на 21 травня. Віце-губернатор К. Карпов, який був присутнім, заявив, що підготовлені документи стануть основою для законодавчих актів з татарських проблем. Коли 21 травня підготовлені з’їздом документи були передані К. Карпову, той відповів, що, на його думку, з’їзд вийшов за межі своєї компетенції, його рішення виявилися не тими, на які він, Карпов, сподівався.

Наступне засідання з’їзду відбулося 22 травня. Губернатор Д. Перлік доповів депутатам про зустріч із К. Карповим, а потім розповів, що одразу повідомив про все Врангелю. Головнокомандувач не підтримав Карпова, а заявив, що не має нічого проти рішень з’їзду, адже бажає, щоб національні сподівання кримських татар були втілені в життя, оскільки не розходяться з вказаною програмою з’їзду, і наказав йому передати таку пропозицію: обрати 5-6 представників, які змогли б разом із представником уряду виробити заходи, що стосуються релігійного, культурно-освітнього та економічного життя.

Таким чином, буде збережено ту саму щирість між урядом та мусульманським населенням, яка стане запорукою міцності їхніх взаємин», – завершив свій виступ Перлік. Пропозицію Врангеля було ухвалено учасниками з’їзду, які обрали делегатів для участі в нараді, що мала відбутися в Севастополі.

Пізніше Д. Перлік заявив, що кримським татарам сподіватися на будь-яку автономію не доводиться: «Татари мають виконати свій обов’язок перед батьківщиною; у сфері релігійно-просвітницькій їм будуть гарантовані самодіяльність і самоврядування». Пізніше до цього було додано й деяку економічну свободу.

Остаточно було вирішено (і це прийняв П. Врангель), що кримські татари створять своє внутрішнє національне самоврядування. Окрім того, їм передавалося вирішення вакуфної, культурної та освітньої проблем. Практичне проведення реформ покладалося на комісію з розробки положення про національне самоврядування при начальникові цивільного управління.

Згідно з повідомленням польського розвідника, уряд П. Врангеля протягом липня й серпня працював «над татарською автономією, яка охопила б всі аспекти татарської культури, економічного та культурного життя. Як ця автономія виглядатиме на практиці – невідомо. Татари, однак, реагують на неї по-різному, зважаючи до якого табору вони належать. Усі, однак, сходяться на тому, що бойкотувати її не можна. Через неї татарський рух стане легальним і, таким чином, його буде легше поглиблювати. Вони чекають автономії з нетерпінням і пришвидшують уряд, якому не довіряють. По суті, вони налаштовані щодо нього з пасивною ворожістю».

Зліва направо: глава Уряду Півдня Росії А. В. Кривошеїн, Головнокомандувач П. М. Врангель, начальник його штабу П. М. Шатілов. Крим. Севастополь. 1920 рік. Архівне фото з відкритих джерел

Після з’їзду врангелівська адміністрація продовжувала втілювати в життя заходи, які мали показати кримським татарам зміну ставлення до них з боку Добровольчої армії. 5 червня було видано наказ начальника управління постачання при Головнокомандувачеві ЗСПР, в якому через мусульманське свято Рамазан усім мусульманам, які працювали у підвідомчих відділах, управліннях та установах, вільних від невідкладних службових нарядів, надавалася відпустка на чотири дні5. Така дія мала показати кримським татарам, що нова влада доводить справами своє уважне ставлення до їхніх релігійних почуттів.

У середині червня до Севастополя прибула делегація мусульман на чолі з головою Сімферопольської повітової земської управи М. Кіпчакським. Вона клопоталася перед урядом про включення кримськотатарських шкіл (мектеб) до загальної урядової мережі навчальних закладів з фінансуванням їх від казни. Повернувшись до Сімферополя, М. Кіпчакський заявив, що уряд підтримав цю пропозицію і пообіцяв у найближчому майбутньому виконати її.

26 червня в севастопольській газеті «Крымский вестник» повідомлялося, що невдовзі в уряд надійде законопроєкт, який виробляється у відділі народної освіти, про реорганізацію «чужорідних», зокрема й кримськотатарських, шкіл. Це реформування мало перебудувати школи для викладання «на суто національних засадах» з фінансуванням за рахунок держави. Передбачалося таким чином реформувати й кримськотатарську вчительську семінарію в Сімферополі. Крім того, в гімназіях зі значною кількістю кримськотатарських учнів (сімферопольській, карасубазарській і бахчисарайській) передбачалося ввести викладання кримськотатарською мовою. Газета «Таврический голос» додала, що до відділу народної освіти направлено циркуляр про введення в середніх навчальних закладах викладання кримськотатарської мови для всіх, хто забажає.

Комісія з розроблення положення про національне самоврядування розпочала свою роботу 25 серпня. До її складу увійшло 12 кримських татар на чолі з головою Сімферопольської повітової земської управи Мустафою Кіпчакським. На нараді було ухвалено проєкт «Тимчасового положення про самоврядування кримських татар у сфері духовно-релігійній, культурно-освітній та щодо завідування вакуфами». Перший пункт цього проєкту проголошував: «Татарське магометанське населення Криму в сфері духовно-релігійній, культурно-освітній та щодо завідування вакуфом користується правом самоврядування в межах, встановлених цим положенням». Замість дореволюційної форми призначеного урядом керівництва мусульманським управлінням вводилося управління виборне – Рада у справах кримських татар (яка мала складатися з 60 осіб) та її виконавчий орган – Управління справами кримських татар. На чолі ради мала стояти світська особа, а головою управління мав бути таврійський муфтій.

Рада у справах кримських татар складалася з представників татарського населення, яких обирали терміном на один рік. Брати участь у виборах мали право «всі особи чоловічої статі мусульманського татарського населення Криму, які досягли 25 років і постійно мешкали на території Криму не менше трьох років до початку виборів». Вибори представників до Ради мали проходити за таким порядком: «Кожен мечетський прихід обирає на приходських виборчих зборах по одному виборнику, а потім виборники кожної волості й кожного міста на волосних та міських виборчих зборах обирають від волостей і міст з татарським населенням до 10 000 душ обох статей – по одному представнику, а від волостей і міст з населенням більше 10 000 осіб – по два представники».

Рада у справах кримських татар мала скликатися щорічно й не менше одного разу на рік. У надзвичайних випадках раду можна було скликати за пропозицією губернатора, постановою Управління справами кримських татар або через письмову вимогу третини членів ради.

Всі постанови в Раді у справах кримських татар складалися двома мовами – кримськотатарською з паралельним перекладом російською. В Управлінні справами кримських татар діловодство провадилося кримськотатарською мовою. Документи, які вони надсилали до урядових установ, мали бути російською мовою.

До ведення Ради у справах кримських татар передавалися: «1) обрання таврійського муфтія, членів Управління справами кримських татар і членів ревізійної комісії; 2) обрання повітових кадіїв та їхніх помічників і членів Опікунської ради при медресе; 3) визначення грошової суми для утримання та винагороди виборних осіб; 4) складання інструкцій для виконавчих органів ради; 5) купівля чи відчуження нерухомого майна; 6) затвердження прибутково-видаткового кошторису; 7) розгляд скарг, які подавалися на членів управління; 8) затвердження штатів кримських татар, які працювали в Управлінні справами і в інших підвідомчих раді установах; 9) розгляд та затвердження грошових звітів Управління справами кримських татар; 10) порушення питань про відповідальність виборних посадових осіб кримськотатарського самоврядування у відповідному порядку (постанова Тимчасового уряду від 11 квітня 1917 р.) та тимчасового відсторонення їх від виконання обов’язків у разі відкриття проти них карного переслідування; 11) прийняття в дар і за заповітом майна, укладання договорів, вступ у зобов’язання, а також подання цивільних позовів».

Виконання всіх постанов Ради у справах кримських татар покладалося на Управління справами кримських татар. До відання Управління справами кримських татар входило керівництво трьома відділами: духовно-релігійним, культурно-освітнім та відділом з вакуфів.

До духовно-релігійного відділу належало: «1) всі духовні справи магометан Криму, а саме: про порядок богослужіння, про обряди, про запровадження духовних потреб тощо; 2) розгляд і вирішення за шаріатом у випадках, які визначені громадянськими законами, і порядком, вказаним цим же законом, справ про приватну власність, які виникають серед мусульман через заповіти і при розподілі майна, що успадковується; 3) розгляд і вирішення справ про неслухняність дітей батькам і справи про порушення подружньої вірності, при цьому Управління справами кримських татар у такому роді справ використовує як засоби впливу лише напучування та накладання духовного покаяння; 4) розгляд і вирішення справ розлучення та шлюбних, при цьому всі вимоги щодо майна, які мають місце при розриві шлюбу, підлягають розгляду загальних цивільних судів, окрім тих випадків, коло обидві сторони, які сперечаються, виявлять згоду на остаточний розгляд справи названим Управлінням; 5) питання, які стосуються особового складу духовенства і нагляд за його діяльністю; 6) відкриття нових мечетей і текіє* та скасування тих, що вже існують, коли в їх існуванні відпаде потреба; 7) випробування у знанні та правилах віри осіб, які вступають в духовні посади, і затвердження їх».

До культурно-освітнього відділу належало: «1) завідування всіма конфесійними училищами (мектебами та медресе); 2) проведення випробувань та призначення вчителів до мектебе (хаджей) і медресе (мударисів); 3) заснування та утримання загальноосвітніх навчальних закладів у порядку загальних законоположень; 4) обговорення питань про культурно-освітні потреби татарського населення й проведення відповідних клопотань перед урядовими та громадськими установами; 5) видання книг, журналів і газет, а також посібників і керівництв для татарських навчальних закладів; 6) командирування представників в організовані відомством народної освіти комісії для проведення випробувань на звання вчителів та вчительок для татарських початкових народних училищ; 7) відкриття та утримання музеїв і піклування про збереження історичних пам’яток татарського народу на території Криму, які не мають загальнодержавного значення».

До відділу з вакуфів належало: «1) управління і завідування нерухомим вакуфним майном і капіталами за особливими правилами, які додаються до цих правил; 2) прийняття тільки-но заснованих вакуфів; 3) відчуження з дозволу Ради у справах кримських татар вакуфних земель через їх незначущість або незручність користування; 4) вимежування вакуфних земель, які складаються з надання загальної власності засобами, встановленими законом; 5) нагляд за цілісністю і збереженням вакуфів; 6) зберігання та витрати вакуфних сум; 7) піклування про покращення побуту безземельних татар, які мешкають на вакуфних землях; 8) ведення судових справ за повноваженнями Ради у справах кримських татар; 9) складання всіх прибутково-видаткових кошторисів та рахівництво». Особливі правила управління вакуфами, які були зазначені у пункті 1, полягали в тому, що тепер чітко регламентувалося, хто відповідає за все вакуфне майно (парафіяльні опікунські ради) та яким чином мають використовуватися ці кошти: «На утримання в порядку самих вакуфів; на ремонтування та утримання будинків мечетей, текіє та мектебів, до яких ці вакуфи приписані; на відновлення межових знаків вакуфних земель; на виплату податків і всіх зборів за вакуфне майно».

З викладеного вище можна побачити, що в документі були відображені правила національно-культурної автономії. Але водночас у проєкті був замаскований ще один аспект, який ховався у притаманній документу загальній проурядовій риториці. Цей пункт змінював майже весь зміст документа: «Всі постанови Ради надаються головою Ради в копіях Таврійському губернатору… Якщо губернатор побачить, що якась постанова Ради у справах кримських татар не відповідає загальним завданням боротьби за відновлення державності, він призупиняє виконання цієї постанови».

Зміст слів «відновлення державності» в розумінні кримських татар набував цілком протилежного значення, ніж денікінська вимога «єдиної та неподільної». Серед нюансів, які прописували характер кримської національно-культурної автономії, ховалася однозначна вимога про відродження національної держави кримських татар.

Незважаючи на сприятливе ставлення Врангеля до ідеї національно-культурної автономії кримських татар, він рішуче відмовився підтримати їхню вимогу відновлення державності. 8 жовтня (21 вересня) барон видав проєкт наказу, в якому зазначалося: «Ідучи назустріч бажанням татарського населення у справі устрою тих сторін його духовно-релігійного й побутового укладу життя, які істотно відрізняють магометан від іншого місцевого населення, і визнаючи справедливим надати кримським татарам права самоврядування у сфері духовно-релігійній, культурно-освітній та завідуванні вакуфами, наказую: На зміну та доповнення чинних узаконень: 1) Ввести в дію Тимчасове положення про самоврядування кримських татар у сфері духовно-релігійній, культурно-освітній та завідуванні вакуфами. 2) Таврійське магометанське духовне правління та Комісію з упорядкування вакуфного в Криму майна ліквідувати, і справи названих установ передати органам самоврядування кримських татар…». Цей наказ мали затвердити після остаточного погодження з відповідними відомствами. Але налаштований проти надання кримським татарам права на автономію голова уряду Півдня Росії О. Кривошеїн доклав зусиль для того, щоб ані цей наказ, ані законопроєкт про самоврядування кримських татар не були схвалені урядом Півдня Росії. Це було однією з причин посилення контактів керівництва Міллі Фірка з більшовиками.

Ситуацію ускладнював ще один нюанс. Революційні події в Туреччині викликали серед кримських татар посилення не тільки національно-визвольного руху, але й активізацію панісламістів і пантюркістів. Це, своєю чергою, викликало значне занепокоєння з боку врангелівської контррозвідки.

В «Огляді мусульманського руху до 1 жовтня 1920 року», підготовленому контррозвідкою, зазначалося: «Діяльність панісламістських гуртків особливо посилилася з початком у Туреччині національного руху, який очолює Кемаль-паша. На виконання рішень панісламістської конференції в Сівасі* (наприкінці квітня ц.р.) вожді зазначеного руху вдалися до широкої організаційної та агітаційної роботи: зібрали великі суми грошей, надіслали агітаторів в усі держави, де мешкають мусульмани. Агенти панісламізму проникають до Криму під виглядом купців, які привозять товар. Місцем відправлення таких агентів є Трапезунд і Різе. Провідниками є татари, які частково працюють ідейно, а частково – за гроші».

Автори цього документа вбачали в панісламістах у Добровольчій армії перепону для своїх національних бажань: «Найважливіша мрія панісламістів – відродження та велич ісламу. Спостерігаючи за сучасними подіями, за тиском Антанти на Туреччину і вбачаючи в Російській армії перепону до здійснення власних національних бажань, панісламісти сподіваються, що підтримана Німеччиною Радросія врешті-решт переможе Антанту, визволить Туреччину від гноблення іноземців-переможців і надасть можливість відбудувати могутність Османів, об’єднавши навколо них увесь мусульманський світ. Цим пояснюється вперто вороже ставлення курултаївців, фанатичних прибічників панісламістської ідеї, до уряду Півдня Росії, в якому вони вбачають нового збирача землі Російської. Вказана ворожість курултаївців до починань, які виходять від уряду Півдня Росії, промовисто проявилася під час скликаного у травні цього року в місті Сімферополі, з ініціативи Головнокомандувача Російської армії, татарського з’їзду, який мав на меті виявлення намагань і бажань татарського населення в галузі побудови його життя, організації культурно-освітньої роботи та реформування так званої вакуфної комісії. Курултаївці, які залишилися невдоволеними вузькою програмою з’їзду, відсутністю в ній політичних питань, які вони висували, зробили спочатку намагання надати роботі з’їзду політичного характеру. Для цього лідерами курултаївців докторами Чапчакчи і Куртієвим на попередніх нарадах з приводу скликання з’їзду було запропоновано винести на з’їзд вимогу відбудови діяльності Курултаю в попередніх межах і заявити протест проти призначення головою з’їзду п. Перліна (колишній начальник Цивільного управління). Коли на нараді з’ясувалося, що ця пропозиція для поміркованої частини татарських представників є неприпустимою, то курултаївці бойкотували з’їзд, розвиваючи власну відповідну агітацію проти нього у селах. Підсумком панісламістської, ворожої нам агітації став розвиток серед місцевого сільського татарського населення особливої замкнутості, відчуженості та систематичної пасивної протидії нашій владі».

Далі в документі підкреслювалося, що протидія владі виявлялася в систематичному ухиленні від мобілізації як людей, так і коней. Окрім цього, «татарське населення чинить систематичний пасивний спротив чинам адміністрації й затято відмовляється від будь-яких спільних дій щодо встановлення ладу в краї. Так, наприклад, будучи точно обізнаними про місцезнаходження банд «зелених», знаючи їхні притони, знаючи всі підступи до останніх, татари затято приховують усе їм відоме від нашої влади. Всі намагання отримати від татарського населення потрібні нам відомості – залишаються досі безплідними. Мусульманське населення мешкає осібно, замкнувшись у своєму колі, маючи власних керівників і відкрито підкреслює свою недовіру до нашої влади». «Огляд» завершувався такою пропозицією: «Рух, який розвивається в Криму серед татар, має привернути особливу увагу влади для винайдення шляхів паралізувати його».

Значно пізніше, вже у радянському Криму, співробітники ДПУ підготували довідку «Про походження й розвиток національно-визвольного руху татар у Криму [1922-1923]». В цьому документі вони вказували: «Після катастрофи Денікіна більш ліберальний режим Врангеля зустрічав серед татарського населення більше співчуття. Все-таки з татарами рахувалися, з ними розмовляли, їхні інтереси бралися до уваги при складанні Врангелівського земельного закону. Однак, вбачаючи у Криму «зерно майбутньої Великої Росії», він не міг, зрозуміло, задовольнити національні устремління татар. Стосунки постійно погіршувалися через тупу політику адміністраторів – старих реакційних генералів. Врангелівські мобілізації також не мали успіху: призовники йшли в гори, збільшуючи собою кадри «зелених». Проте без заборон розвивалася національна школа та існувала вільна татарська преса. Тісний зв’язок Врангеля з Константинополем дозволяв і татарським вождям постійно зноситися з Туреччиною. Зовнішня політика як Денікіна, так і Врангеля, орієнтована на Антанту, не користувалася симпатіями татар, які схилялися на бік Німеччини та Туреччини. Російське населення ставилося до татар з підозрою, вбачаючи в них курултаївців».

Такий стан речей невдовзі призвів до зростання серед населення півострова нової хвилі невдоволення. Негативне ставлення до мобілізації призводило до того, що кількість «зелених», які переховувалися в горах та лісах, почала швидко зростати. За словами Я. Слащова: «Закон про землю, розроблений Глінкою, нікого, зрозуміло, задовольнити не міг. Питання про вакуфні землі татар вирішено не було. Все це викликало накопичення «зелених» у горах та їх страшенне зростання – співчуття населення викликали їхні сміливість та невловимість».

Слід додати, що підтримка селянами руху «біло-зелених» ґрунтувалася ще на одному важливому факторі. На відміну від владних структур (білих або червоних) з їхніми реквізиціями, загони «зелених» купували (! – авт.) у селян потрібні їм продукти.

Висловлені Я. Слащовим думки знаходять своє підтвердження у спогадах ще одного представника Білого руху – Г. Раковського: «Гірське татарське населення, яке вороже ставилося до врангелівців, надавало зеленоармійцям міцну підтримку, тим паче, що мусульманська натура виключала можливість видачі осіб, які знайшли у них прихисток».

Резидент польської розвідки, повідомляючи своєму керівництву інформацію щодо тогочасних настроїв кримських татар, зазначав: «Рекрутів не дають, борються проти конфіскації коней, переховують їх у горах і навіть навмисно калічать їх, ставляться з терпимістю до «зелених». Природна делікатність, обережність і дух конспірації добре маскують недоброзичливість щодо влади. Останнього часу через ухиляння від мобілізацій відбуваються арешти, реквізиції, польові суди, в села надсилаються каральні експедиції (наприклад, в Кучук-Узенську волость Ялтинського повіту), що поглиблює ненависть».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: