Статус Криму у візії українських політичних сил та державних структур (1917-1920рр.)
/

Статус Криму у візії українських політичних сил та державних структур (1917-1920рр.)

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Закінчення. Попередня частина тут.

Статус Криму у візії українських політичних сил та державних структур (1917-1920рр.)Питання створення модерної форми української державності перейшло у практичну площину в 1917 р. з початком Української революції. Протягом перших її місяців серед українських політичних сил домінувала концепція створення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, хоча були і прихильники утворення самостійної України.  Обидва підходи неминуче ставили питання про кордони нового державного утворення, адже у колишній імперії Романових не було цілісної українського адміністративно-територіальної одиниці.

Провідним принципом для українських діячів у 1917 р. при визначенні кордонів автономної України був етнографічний. Себто наявність більшості етнічно українського населення у тій або іншій адміністративно-територіальній одиниці була підставою для її включення у склад українського державного утворення. У зв’язку з цим у політиці УЦР у 1917 р. стосовно Криму можна говорити про боротьбу двох тенденцій. Суть першої полягала у спробах розглядати його поза кордонами автономної України, але в межах федеративного об’єднання на просторі колишньої імперії Романових. Друга тенденція спиралася на пропозицію включити Крим разом із всією Таврійською губернією до складу України.

Вже на першому Українському національному з’їзді (Всеукраїнському національному конгресі) у квітні 1917 р.  член Ради УРДП Ф. Матушевський відніс до України лише материкові повіти Таврійської губернії, член УСДРП В. Садовський назвав південним кодоном України Азовське і Чорне море (без південного берега Криму), а близький за поглядами до самостійників І. Луценко вважав, що і південний берег має бути у складі автономної України.

У політиці УЦР все ж переважала тенденція до розподілу Таврійської губернії на українську материкову та кримську частини. Так, наприклад, Українська Національна Рада у Петрограді, яка мала відповідне доручення від УЦР, у зверненнях щодо автономії України, спочатку включала до її складу всю губернію, а потім лише її північні повіти. Після проголошення І Універсалу, який поставив проблему визначення кордонів автономної України у практичну площину, глава новоствореного Генерального Секретаріату В. Винниченко 1 (14) липня 1917 р. доповідав УЦР, що наполягав на нараді за участю міністрів Тимчасового уряду на «безспірній» належності України 10 губерній (9 «українських» і Бесарабська). Наприкінці липня (початку серпня) 1917 р. у Києві, вже після оголошення ІІ Універсалу, відбулися зустрічі делегатів Мусвиконкому з керівництвом УЦР і Генерального Секретаріату, під час яких кримськотатарські представники піднімали низку актуальних питань, зокрема, за однією з версій, пропонували включити автономний Крим до складу автономної України. За повідомленнями газет, Генеральний Секретаріат визнав передчасним робити заходи перед Тимчасовим урядом у цій справі до вирішення питання про територію України. Невдовзі налагодилося досить тісне партнерство між УЦР і Мусвиконкомом у справі перебудови постімперського простору на федеративну демократичну Російську республіку.

Проукраїнські сили в Криму у серпні 1917 р. зустріли різко критично Інструкцію Генеральному Секретаріату, якою Тимчасовий уряд обмежив компетенцію українського виконавчого органу та територію його відповідальності лише п’ятьма губерніями. Публічно висловлювали категоричну незгоду з такими підходами дислоковані в різних містах Криму українці-військові. На сесії УЦР її член від Таврії Я. Христич виступив з протестом проти «анексії таврійських земель Тимчасовим урядом». Учасники Губерніальної наради українських організацій на Таврії, яка відбувалася 27–29 серпня (9–11 вересня) 1917 р. в Мелітополі, постановили протестувати «проти розділу України, який зробив Тимчасовий Уряд» і вимагати, «щоб Таврійська губ. увійшла до складу Автономної України». Цікаво, що таврійські українці у цьому документі не відокремлювали Крим від Північної Таврії.

У переговорах під час З’їзду народів-федералістів, який відбувся 8–15 (21–28) вересня 1917 р. у Києві, з ініціативи кримськотатарських делегатів було досягнуто домовленостей з керівництвом УЦР, що Крим до складу автономної України не входить. Ці домовленості стали однією з головних підстав того, що 7 (20) листопада 1917 р. УЦР у ІІІ Універсалі включила до меж Української Народної Республіки «Таврію без Криму».

Вже невдовзі потреби військово-морського будівництва, а головне війна з більшовицькою Росією змусили УНР переглянути підходи до кримського питання. Сил кримськотатарських органів самоврядування, через його обмежену демографічну базу ­– кримські татари складали чверть кримського населення, та їх союзників не вистачило для реалізації його бачення облаштування Криму. Україна, як морська держава, мала потребу у захисті національних інтересів на морі, тому вже у січні 1918 р. УЦР ухвалила закон про те, що військовий і торговельний флоти на Чорному морі є українськими. На межі 1917–1918 рр. більшовики та їх союзники перетворили головну базу ЧФ – Севастополь, а згодом і Крим на плацдарм для розповсюдження збройним шляхом ліворадикального режиму на землі, які за ІІІ Універсалом входили до складу УНР. Окремі загони чорноморців брали участь у січні 1918 р. у захопленні української столиці. Після нападу радянської Росії на Україну українська влада для посилення своїх позицій на міжнародній арені ухвалила IV Універсал про самостійність УНР  та уклала 9 лютого 1918 р. Брестський мир з державами Четверного союзу.

Всі ці обставини призвели до принципової зміни підходів влади самостійної УНР до багатьох питань, зокрема, і до кримського. Так, якщо на Брестських переговорах вона лише зондувала можливості контролювати кримські порти, то вже 14 лютого 1918 р. уряд УНР ухвалив рішення про умови мирного договору з Росією, серед яких були й такі: «Крим остається під впливом України», а весь «флот на Чорному морі належить (також і торговельний) тільки Україні». 3 березня 1918 р. український уряд вирішив накласти «одноразовий поімущественний податок на заможні і торгово-промислові класи», в тому числі на міста Сімферополь, Севастополь, Ялту, Феодосію. 6 березня 1918 р. УЦР ухвалила закон про земельний поділ УНР. Серед 32 земель не було Криму, але оговорювалося, що остаточним розмежуванням УНР з сусідніми державами число земель може бути змінено.

Український уряд почав вживати дипломатичних заходів для включення Криму до складу УНР, схоже, у якості автономії (офіційного рішення щодо його статусу ухвалено не було). Подібні завдання навесні 1918 р. отримали дипломати УНР у Османській та Німецькій імперії. 22 квітня управляючий МЗС М. Любинський доручив посланникові УНР у Німеччині довести до відома офіційного Берліну, що УНР проти появи німецького війська в Криму і «що базуватися в цій справі на Третьому універсалі, який вийшов за цілком інших політичних обставин, не можна». Любинський також повідомляв про появу ближчими днями «акту державної ваги, який опреділить наші кордони, включаючи Крим». 24 квітня український посол у Стамбулі офіційно заявив великому візиру Талаат паші про те, що Крим є інтегральною частиною УНР і що мусульманам буде «гарантована національна свобода». 13 березня 1918 р. наказом по Морському відомству було оголошено Тимчасовий закон про флот, згідно з яким Російський Чорноморський флот, військовий і транспортний, проголошувався флотом УНР.

Навесні 1918 р. влада УНР дізналася про намір німців взяти військовим шляхом під контроль Крим і головну чорноморську військово-морську базу. р. У квітні 1918 р. до Криму була направлена Кримська група військ УНР із завданням випередити німців і першими зайняти Севастополь.  Вона звільнила значну частину Криму від ліворадикального режиму і дійшла до Бахчисараю. Проте німці скористалися дипломатичними прорахунками УНР, яка не закріпила у своїх універсалах чи на переговорах у Бресті права на володіння Кримом, і примусили українські війська залишити Крим. Тим не менше 29 квітня 1918 р. Чорноморський флот у Севастополі та інших місцях базування підняв український прапор. У травні 1918 р. німецька окупаційна влада примусила спустити їх на більшості кораблів.

Гетьман П. Скоропадський, який 29 квітня 1918 р. скинув владу УНР і проголосив Українську Державу, розумів стратегічну вагу Криму для гарантування безпеки та економічних інтересів України. Тому одразу почав вживати дипломатичні та адміністративні заходи для його інкорпорації у склад Української Держави. У травні–червні і гетьман, і уряд, і міністр закордонних справ неодноразово намагалися вплинути на представників Німеччині у  цьому питанні дипломатичним шляхом.  Зокрема, 30 травня 1918 р. міністр закордонних справ України Д. Дорошенко писав німецькому послу в Києві: «стоючи на принципі самовизначення, не порушувати волі населення, нарешті, розуміючи ріжні відміни в життю Крима, Український Уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах».

Належність і статус Криму були одними із найбільш проблемних питань на переговорах у травні–восени 1918 р. між Радянською Росією та Україною, втім вони не завершилися успіхом ані у їх вирішені, ані загалом. Утворений Сулькевичем, за завданням німців, Кримський крайовий уряд, який декларував тимчасову самостійність, став ще одним джерелом напруження для Києва. Влітку 1918 р. Українська Держава розпочала з ним митну війну, було припинено поштовий і телеграфний зв’язок, відбулися незначні прикордонні конфлікти на межі Криму і Північної Таврії. Призупинення економічних зв’язків з Україною сильно вдарило по кримській економіці та рівню життя населення.

В результаті цього, а також скандалу із спробою проголосити ханство, частина членів крайового уряду наприкінці серпня – на початку вересня 1918 р. схилялася до початку переговорів щодо входження автономного Криму до складу України, щоправда чи не всі вони пішли у відставку у вересні. Подібні ідеї поділяли і земські кола, які також через зв’язок з Україною сподівалися сприяти покращенню соціально-економічного життя в Криму і відновленню Росії. За підсумками переговорів у серпні–вересні 1918 р. в Німеччині  прем’єр-міністра та гетьмана Української Держави з владою рейху та, ймовірно, через погіршення ситуації на фронтах німецька сторона стала схилятися до приєднання Криму до України. У середині вересня представники німецького командування роз’яснили С. Сулькевичу, що його уряд є не державним, а крайовим, і рекомендували розпочати переговори з Києвом щодо приєднання на автономних засадах. Уряд гетьмана припинив митну війну з Кримом.

Наприкінці вересня кримська делегація прибула до Києва. Переговори делегацій проходили важко: кримська сторона прагнула, перш за все, уникнути питання про об’єднання Криму з Україною, а намагалася переключитися на економічні та інші питання двосторонніх відносин. Зрештою, представники Української Держави висунули Головні підстави з’єднання Криму з Україною із 19 пунктів. Основні пропозиції полягали у наступному: Крим з’єднується з Україною на правах автономного краю під єдиною верховною владою гетьмана; у віданні України перебувають міжнародні відносини, управління армією і флотом, законодавство, фінанси (при цьому Крим міг мати власні збройні сили); у віданні Криму – місцеве самоврядування, промисловість і землеробство, торгівля, народна просвіта, релігія, національні відносини, охорона здоров’я, шляхи сполучення (окрім залізниць), визначення державної мови (на ці сфери «не розповсюджуються спільні закони Української Держави»). Крим мав би крайовий уряд і народні збори з правом вироблення місцевого законодавства. До того ж при гетьмані мав бути статс-секретар з кримських справ, який призначався б гетьманом з числа трьох кандидатів, запропонованих Кримським урядом.

Отже, представники українського уряду пропонували Криму широку автономію. Проте кримська делегація розцінила ці пропозиції… «як проект уярмлення». Натомість висунула контрпропозицію «встановити з Українською Державою федеративний союз» (де-факто, конфедеративний) у формі двостороннього договору. До того ж голова кримської делегації заявив, що не має права підписувати угоду, обов’язкову для всіх наступних урядів. Українська сторона змушена була перервати переговори у середині жовтня через недостатні повноваження представників Криму. 17 жовтня 1918 р. митна війна була відновлена.

З поразкою держав Четверного союзу і початком виводу німецьких та автро-угорських військ ситуація змінилася як на Наддніпрянщині, так і в Криму. Гетьманський режим після спроби взяти курс на створення федеративної Росії був скинений повстанцями і 14 грудня 1918 р. владу офіційно перебрала Директорія УНР. Її підходи щодо визначення належності Криму на початковому етапі діяльності мали зигзагоподібний характер. Так, 20 грудня 1918 р. МЗС УНР відповіло на запит одному із структурних підрозділів Морського міністерства стисло і ясно: «Крим вважається територією України». Деякі законодавчі акти і дипломатичні документи початку 1919 р.  можуть свідчити про повернення до практики «першої» УНР весни 1918 р. – тобто трактування його як території, яка не входить до складу української держави, але яка має бути під її впливом. У лютому 1919 р. голові Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі І. Красковському надали повноваження сприяти утворення Чорноморської федерації у складі «України з Кримом, Кубані і Кавказу». Хоча це формулювання не обов’язково передбачало федеративний зв’язок саме з Кримом, оскільки могло матися на увазі, наприклад, федерування України і автономного Криму у її складі з Кубаню і кавказькими державами.

Одночасно на початку 1919 р. українські науковці та державні службовці розробили декілька документів для керівництва УНР про визначення державних кордонів, в яких обґрунтовувалася необхідність закріпити на міжнародній арені належність Криму до України у зв‘язку із необхідністю гарантувати економічні та безпекові інтереси держави на Півдні. Схоже, що вже у першій половині 1919 р. влада УНР повернулася до ідеї включення Криму до свого складу і на Версальській мирний конференції українські дипломати прагнули відстоювати цю позицію. Так, ними була представлена карта, на якій Кримській півострів, Кубань і  Чорноморщина позначені як територія УНР. А один з лідерів кримськотатарського національного руху Д. Сейдамет згадував, що у 1919 р. «в представленому на Версальській мирній конференції меморандумі українці вказали Крим як частину України».

Можливостей реалізувати свої підходи до вирішення кримського питання УНР у 1919 р. не мала, адже перебувала у стані розбудови державних структур в умовах надскладної геополітичної ситуації – одночасної війни на кількох фронтах – та хаосу в Україні. Знову воно актуалізувалося для української влади після укладення навесні 1920 р. варшавської угоди з Польщею та повернення на Наддніпрянщину в результаті наступу польських і українських військ.  24 червня 1920 р. міністр закордонних справ УНР А. Ніковський у листі до голови Української дипмісії на Кавказі І. Красковського про потребу створити Балто-Чорноморський союз національних держав так сформулював завдання щодо кримського питання: «Ви Пане Голово будете придержуватися ідеї об‘єднання Криму з Україною, бо без Криму наша межа мало що варта і в цім напрямі Ви через представництво Вами установлене в Криму повинні почати нову акцію за приєднання Криму до України».

Цей документ демонструє, що український державно-політичний істеблішмент розглядав у 1920 р. Крим як потенційну частину самостійної УНР, посилаючись на стратегічні аргументи. Імовірно, керівництво УНР схилялося до надання спірному тоді півострову автономного статусу. Так, наприклад, 2 листопада 1920 р. Д. Сейдамет зустрічався у Варшаві з представниками УНР, які, за спогадами кримськотатарського політика, «відверто сказали, що Україна не визнає не тільки протекторату Польщі над Кримом, але навіть її коаліції з Кримом, тоді як готова визнати в самому широкому смислі нашу автономію, аж до невтручання в нашу військову політичну самостійність». 25 листопада 1920 р. на засіданні підкомісії Комісії у справах біженців Ліги Націй український представник О. Шульгин заявляв: «В Криму населення є мішане, але релятивну більшість мають українці. На півдні є багато татар, Україна вважає, що Крим мусить входити в її склад, але рахуючись з волею населення, Україна завжди погодиться на широку автономію Криму. Україна сама задовго страждала від централізму, щоб тепер самій ставати на цей шлях».

Висновки

У бурхливий та трагічний період війн і революцій 1917–1920 рр. Крим опинився на перехресті кількох національних, державних і політичних проектів, які пропонували різні, часто взаємно суперечливі підходи до вирішення кримського питання. На відміну від сучасної ситуації, коли Крим визнається міжнародним співтовариством частиною України, тоді після скинення більшовиками легітимного Тимчасового уряду на його територію претендували різні російські та українські структури, а також інші геополітичні актори. Основні суспільно-політичні сили, які в цей час впливали на вирішення кримського питання, мали різні, іноді кардинально відмінні, погляди на його бажаний статус. Через часту зміну режимів та військово-політичної обстановки в Криму і навколо нього ці погляди зазнавали еволюції та неодноразових змін.

Так, кримськотатарські суспільно-політичні сили та органи національного самоврядування наприкінці 1917 р. висунули ідею проголошення Кримської Демократичної Республіки як суб’єкта утворення демократичної Російської федерації. Ця республіка мала б бути багатонаціональною, але й гарантувати права корінного кримськотатарського народу.  У травні 1918 р. кримськотатарський парламент перейшов в умовах німецької окупації на позиції самостійництва і здійснив спробу утворити уряд і парламент вже де-факто незалежної республіки.  Вона завершилася невдачею через спротив російських ліберальних і соціалістичних політичних сил.  За цих умов частина національних лідерів без рішення Курултаю намагалася влітку 1918 р. таємно реалізувати проект незалежного нейтрального Кримського ханства під протекторатом Німецької та Османської імперії. Він не був підтриманий Берліном, викликав кризу Кримського крайового уряду, різку критику проросійських політсил в Криму та був затаврований у листопаді 1918 р. Курултаєм як «авантюра» гурту людей, які порушили Кримськотатарські основні закони. У травні 1918 – 1919 р. кримськотатарські органи самоврядування воліли б для Криму статусу незалежної Кримської Демократичної Республіки, але через обмежену демографічну базу – кримські татари складали лише чверть населення Криму, спротив інших кримських суспільно-політичних сил та несприятливі геополітичні обставини реалізувати цю ідею не вдалося. У 1920 р. один з кримськотатарських лідерів Д. Сейдамет, який був безпосередньо причетний до ідеї проголошення Кримського ханства, у контактах з польськими дипломатами та державними керівниками, Лігою Націй висунув проект надання Польщі мандату на Крим. Однак, і ця ідея зазнала фіаско, оскільки Ліга Націй не бажала розглядати кримське питання у відриві від російського, а начальник Польської держави Ю. Пілсудський запропонував Д. Сейдамету погодити цю ідею з УНР. Цікаво, що попри ці невдачі проголошена більшовиками у 1921 р. автономна Кримської РСР нагадує більшовицьку модифікацію КДР і з’явилася значною мірою під впливом кримськотатарського фактору.

Російський політикум тяжів до статусу Криму як складової Таврійської губернії Росії. У 1917 р. і соціалісти, і ліберали хотіли його зберегти, проте проголошення УНР та кримськотатарський національний рух наприкінці того революційного року змусили, принаймні, перших погодитися з ідеями проведення установчих зборів Криму та України. У 1918 р., як мінімум, частина російського політикуму в Криму в силу існування Української Держави та РСФРР, німецької окупації підтримувала тимчасову самостійність Криму «до визначення його міжнародного статусу». Наприкінці літа – початку осені 1918 р. значна частина російських ліберальних і соціалістичних сил, налякана проектом Кримського ханства та для вирішення економічних проблем регіону, висунула ідею включення автономного Криму до складу Української Держави як крок до відновлення Росії. Невдовзі вони переорієнтувалися на Уфімську директорію як на головний об’єднавчий центр російської державності. Утворений 15 листопада 1918 р. Кримський крайовий уряд С. Крима розглядав себе не як державний, а як крайовий і тимчасовий. Він мав існувати до утворення легітимного російського державного уряду і прагнув взяти активну участь у його конструюванні. Тобто статус Криму у період крайового уряду С. Крима скоріше можна розглядати як автономію, чий легітимний центр ще мав утворитися. За часів білої диктатури А. Денікіна та П. Врангеля влітку 1919–листопаді 1920 р. Крим був позбавлений будь-яких ознак автономії, а знову опинився у складі Таврійської губернії (чи тієї частини, яку контролювали білогвардійці).

Більшовики проявили у 1917–1920 рр. чи не найбільше, з одного боку, доктринерства, а з іншого гнучкості у визначенні статусу Криму. Їх «перше пришестя» в Крим та Північну Таврію виявилося провальним. Коли вони силою у боротьбі зі збройними формуваннями УНР і Кримського штабу, кістяк його становили кримськотатарські війська, встановили у січні 1918 р. більшовицько-лівоесерівський режим, то утворили нові єдині органи влади для Таврійської губернії. Втім терор, ігнорування національної специфіки регіону, викачування продовольства, перетворення у дусі комуністичного експерименту, неефективність нових управлінських структур та розклад збройних сил не дозволили більшовикам та їх тодішнім союзникам отримати вагому соціальну базу серед населення регіону. В умовах наближення німецьких і українських військ була зроблена спроба утворити «буферну» радянську республіку, яка мала б служити інструментом у протидії наступу. Втім 19 березня 1918 р. її оголосили у межах всієї губернії, що було явним порушенням мирної угоді РСФРР і Четверного союзу у Бресті, тому за два дні довелося проголошувати вдруге в межах Криму, хоча де-факто її влада й надалі намагалася контролювати Північну Таврію. РСФРР встигла навіть оголосити про її визнання, але й тут вийшов конфуз – коли ефемерна РСР Тавриди невдовзі впала РСФРР робила заяви, що відбулося захоплення її території.

Більш вдалим для більшовиків було проголошення навесні 1919 р. КСРР. Вони врахували низку помилок 1918 р.: була здійснена спроба співпрацювати з кримськими татарами, не було масового терору. Двоконтурна побудова влади – реально вона здійснювалася як через державний апарат, так і партійний – дозволяла комуністам експериментувати із статусом Криму. Для міжнародного співтовариства і населення створювалося враження, що з’явилася нова рівноправна з РСФРР і УСРР радянська республіка, що було вигідно Кремлю як для революціонізації мусульманського Сходу, насамперед Туреччини, так і для організації, в разі потреби, збройної протидії Антанті. Разом з тим секретним рішенням ЦК РКП(б) чітко визначалася підпорядкованість КСРР центру де-факто на правах губернії. Проте стратегічного бачення щодо бажаного статусу Криму більшовики у 1917–1920 рр. так і не виробили, про що свідчать ухвалення і скасування рішення у 1920 р. про «незалежність» КСРР.

Еволюції та певних коливань зазнала і політика УНР у кримському питання. Коли УЦР стояла на автономістсько-федералістській платформі, то розглядала кримськотатарські органи самоврядування як партнера у перетворенні постімперського простору на цих засадах і відповідно Крим як потенційний суб’єкт створення демократичної федеративної Росії. Напад Радянської Росії, перетворення більшовиками Криму на плацдарм антиукраїнських збройних дій та проголошення самостійності УНР примусили змінити її підходи до кримського питання. У лютому–квітні 1918 р. її влада взяла курс на включення Криму в орбіту свого впливу і, ймовірно, на його інкорпорацію з гарантуванням прав кримським мусульманам та іншому кримському населенню. Чітку лінію на включення Криму з наданням йому статусу автономії з широкими правами провадила у травні–восени 1918 р. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського. Після певного періоду коливань на поч. 1919 р.  УНР періоду Директорії також прагнула до інкорпорації Кримського півострова на автономних засадах. У період війн та революцій українська еліта та істеблішмент на власному досвіді переконалися, що без контролю над Кримом гарантувати Україні безпеку, захистити її економічні та торгівельні інтереси буде неможливо, а з іншого боку необхідно врахувати права та інтереси кримських татар і поліетнічного кримського населення загалом.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: