Статус Криму у візії російського політикуму: складова Таврійської губернії, тимчасова самостійність або автономія (1917-1920рр.)
/

Статус Криму у візії російського політикуму: складова Таврійської губернії, тимчасова самостійність або автономія (1917-1920рр.)

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Продовження. Попередня частина тут.

Статус Криму у візії російського політикуму: складова Таврійської губернії, тимчасова самостійність або автономія (1917-1920рр.)У російському політичному таборі в Криму домінували на початку періоду війн і революцій  представники революційно-демократичного табору, насамперед – есери та меншовики, також помітну роль відігравали ліберали – кадети. У період панування в Криму білих військових диктатур (літо 1919 – осінь 1920 р.) домінували представники російського консервативно-ліберального табору на чолі з вищими військовими, ідеологічну підтримку яким значною мірою надавали кадети. Оці сили складали кістяк проросійських сил, які дещо умовно можна назвати «російським політикумом». Більшовицька партія також за походженням, політикою та етнічним складом у період війн і революцій були переважно російською партією, але її підходи протиставлялися іншим і за змістом багато в чому, дійсно, кардинально відрізнялися. Тому їх ми розглянемо окремо.

Проросійські сили Криму або російські режими, які встановлювали своє панування над Кримським півостровом, тяжіли до збереження його у статусі складової Таврійської губернії. У 1917 р. на чолі підконтрольної Тимчасовому уряду адміністрації у Таврії стояли кадети (губернським комісаром у квітні-листопаді був кадет) і російські соціалісти, у радах робітників, солдатів і селян домінували російські есери та меншовики. Ці політичні сили прагнули зберегти статус-кво – Крим як складова Таврійської губернії Росії, а тому максимально дистанціювалися від автономістсько-федералістських прагнень українського і кримськотатарського національних рухів. Є дослідники, які прямо кваліфікують, позицію рад Криму в 1917 р. у національному питанні як великодержавну. Після падіння Тимчасового уряду, захоплення влади у Петрограді більшовиками та проголошення 20 листопада 1917 р. УНР, до якої згідно з ІІІ Універсалом мали увійти три повіти Північної Таврії, ігнорувати позицію національних організацій вже було неможливо.

Абсолютна більшість політичних сил Таврійської губернії негативно розцінила більшовицький переворот. Політичні сили краю розділилися у ставленні до оголошення УНР – проукраїнські і кримськотатарські його підтримали, а російські переважно різко критикували. На початку листопаду 1917 р. під тиском кримських татар пішов з посади губернського комісара кадет Ніколай Богданов, а у першій склад губернського комісаріату увійшли А. Озенбашли (ТимКМВК), П. Близнюк (УПСР) і П. Біанки (соціал-демократ). У грудні 1917 р. Рада народних представників Таврійської губернії, більшість якої складали представники російської революційної демократії (кадетів не було), погодилась з пропозиціями ТимКМВК і УЦР провести установчі збори в Криму і вибори до української конституанти у Північній Таврії.

Земство та міські органи самоврядування, в яких домінували російські соціалісти і які у період більшовицько-лівоесерівського режиму були розпущені, відновили свою діяльність у Таврійській губернії у травні-червні 1918 р. вже в умовах німецької окупації Криму та функціонування Української держави на чолі з гетьманом. У парадоксальних умовах опинилося Таврійське губернське земство, яке одночасно діяло в Криму та на території українського гетьманату.

Кадети у травні 1918 р. погоджувалися утворити крайовий уряд разом з Курултаєм та німцями за умов, що Крим не буде самостійною державою, а уряд не буде вести міжнародних зносин та мати збройних сил. Втім домовитися з представниками 5 кримських повітових земств Д. Cейдамету не вдалося. У кабінеті Сулькевича не було ані кадетів, ані російських соціалістів. Російську його частину представляли безпартійні міністри та октябрист, які підтримали декларацію про тимчасове збереження самостійності Криму.  Ситуація змінилася після спроби реалізувати проект Кримського ханства. Кримський міністр фінансів В. Татіщев вже 29 серпня 1918 р. у Берліні заявив прем’єр-міністру України Ф. Лизогубу про готовність до переговорів за умови визнання автономії Криму та негайного припинення економічної блокади. Такі ж пропозиції були передані німецькій владі.  Імовірно, В. Татіщев сподівався на те, що Українська Держава з автономним Кримом візьме участь у відновленні Росії.

Подібні надії плекали і представники Таврійського губернського земства. 6 вересня 1918 р. Губернська земська управа під головуванням кадета В. Оболенського та за участі В. Татіщева напрацювала наступні постулати щодо статусу та належності регіону:

  • 1) Крим не може бути самостійною державою.
  • 2) Представники земств і міст Криму бажають відтворення Росії.
  • 3) Як перший етап до відновлення Росії, Крим має бути об’єднаний з Україною.
  • 4) У випадку приєднання Криму до України, він має отримати автономне управління.

У середині вересня 1918 р. представники низки міських, повітових самоврядувань Криму і голова Таврійської земської управи кадет В. Оболенський звернулися до керівництва Української Держави з пропозицією приєднати до України Крим з наданням йому автономного статусу і припинити економічну блокаду Криму.

Невдовзі в такі переговори включився і уряд С. Сулькевича. Економічна блокада була зупинена, втім домовленості не було досягнуто. У цей момент земсько-міські кола Криму, серед яких тон задавали представники кадетів і російської революційної демократії, переорієнтувалися на нові центри влади на постімперському просторі, які виступали під гаслами «єдиної Росії» та розпочали активні дії із усунення кабінету Сулькевича. 8–10 листопада 1918 р. на з’їзді представників земського і міського самоврядування Криму була вкотре висунута вимога усунути кабінет Сулькевича і йшли дебати щодо майбутнього регіону. Сучасник так їх описував: «Після фракційних нарад земсько-міський з’їзд приступив до загальних суджень про форми правління краєм. Мова йде про автономії. Втім, соціалісти-революціонери виступили з рішучою вимогою, щоб кримський уряд увійшов у склад тих автономних одиниць, які групуються навколо Уфімської директорії. – Крим має розглядатися як федеративна частина всієї Росії, на чолі якої стала Уфімська директорія. Уряд Криму має увійти у тісний контакт з уфімським загальноросійським. Необхідно також укласти з ним угоду з питання з питання про участь Криму у спільному русі до відновлення єдиної Росії».

Зрештою 15 листопада 1918 р. до влади прийшов Кримський крайовий уряд кадета С. Крима, у якому було 4 кадети, по одному есеру та соціал-демократу (плеханівцю) та кілька безпартійних. Кабінет декларував першим своїм завданням, «що стоїть вище всіх інших», «сприяння відродженню Росії».

Трохи пізніше  в Криму висадилися загони Добровольчої армії Денікіна та війська Антанти і утворили ще два центра влади.  Ліберально-демократичний Кримський крайовий уряд С. Крима через відсутність власної збройної сили виявився серед них найслабшим. Добровольча армія взяла на себе зобов’язання захищати і підтримувати порядок в Криму, але не втручатися у його внутрішні справи.

Попри спільну проголошену кінцеву мету – відновлення єдиної Росії – і паралельне членство окремих кримських міністрів в управлінських структурах денікінців між добровольцями і крайовим урядом С. Крима наростали суперечності. Вони були  викликані різними політичними платформами – ліберально-демократичною у коаліційного кадетсько-соціалістичного кабінету С. Крима, хоч на практиці він поступово переходив до антидемократичних практик, і консервативно-ліберальною у денікінського режиму військової диктатури. До того ж між сторонами були суперечності щодо місця і ролі Криму в процесі відновлення Росії.

10 грудня 1918 р. у  Сімферополі на крайовому з’їзді земств і міст, перед яким звітували крайовий контролер і міністр зовнішніх зносин крайового уряду, було ухвалено положення про вибори до крайового сейму і про організацію влади на постімперському просторі для «об’єднання і відродження Росії». Учасники зібрання вважали за потрібне утворити на державній нараді Південно-Російський центральний уряд, із включенням до його складу головнокомандувача збройними силами «на півдні Росії» А. Денікіна, утворити російське представництво за кордоном шляхом угоди між Південним і Уфімським урядами, а пізніше вони мали б утворити «єдиний Всеросійський уряд».

Показово, що представники кримського самоврядування висунули ці пропозиції маже через місяць після розгону адміралом Алєксандром Колчаком кадетсько-соціалістичної Уфімської директорії. Денікінський режим очевидно також мав інші уявлення про організацію влади, а до Кримського крайового уряду ставився з підозрою, як до ледь не сепаратистського. Суперечності між ними наростали. Так, зокрема, білі військові вважали неефективною боротьбу крайового уряду з пробільшовицькими елементами, неоднозначно ставилися до його контактів з представниками Антанти у Севастополі, завадили на поч. 1919 р. кабінету С. Крима встановити контроль над Північною Таврією. А перед захопленням у квітні 1919 р. більшої частини Криму червоними на його території було навіть введено військовий стан і влада перейшла до білих  військових.

Все це призвело до того, що одразу після очищення Криму від більшовиків у червні 1919 р. режим військової диктатури А. Денікіна не допустив утворення нового крайового уряду в Криму, а відновив Таврійську губернію. На її чолі були поставлені далекі від регіону люди: главноначальствуючим губернії – генерал-лейтенант Ніколай Шиллінг, губернатором – екс-Московський губернатор із тверських дворян Нікіта Татіщев. У серпні 1919 р. денікінський режим затвердив адміністративно-територіальну реформу, згідно з якою територія Наддніпрянської України мала бути на противагу планам українських політсил розділена на три окремі автономні області: Київську (Київська та Чернігівська губернії), Харківську (Харківська, Полтавська та Катеринославська губернії, Криворізький гірничо-промисловий район Херсонщини і Бердянський повіт Таврії) та Новоросійську (Таврійська та Херсонська губернії).  Іншими словами денікінці відкидали не тільки ідею української державності, а навіть національної автономії, натомість намагалися нав’язати розподіл українських земель на макрорегіони. За постановою урядового органу при головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії – Особливої наради – 19 вересня 1919 р. була утворена із більшості земель Таврійської та Херсонської губерній Новоросійська область.

Найближче у 1917–1920 рр. до статусу незалежної держави в Криму наблизилося державне утворення на чолі з бароном П. Врангелем (головнокомандувач білими збройними силами та правитель «Півдня Росії» у квітні-листопаді 1920 р.). У серпні 1920 р. його навіть де-факто визнала Франція. Втім парадоксально, але статус Криму за правління білих в адміністративно-територіальному сенсі одночасно був низьким. Адже режим П. Врангеля претендував на всеросійськість і саме у такому статусі його визнав Париж. Крим був і у політичному, і у практичному сенсі замалим для його виживання. Тому цей режим скористався польсько-українським наступом і захопив деякі території на півдні України, пізніше невдало намагався опанувати Донбасом, Доном і Кубанню. Весь цей час у Криму поруч із центральними установами – штабом головнокомандувача і урядом «Півдня Росії» – діяли управлінські структури Таврійської губернії. Крим залишався його частиною. Попри всі обіцянки врангелівський режим за півроку свого існування так і не затвердив навіть документ про національно-культурну автономію кримських мусульман.

Більшовицькі експерименти із статусом Криму з метою укорінення ліворадикального режиму та поширення комуністичної доктрини

У 1917 р. більшовики не користувалися підтримкою більшості кримчан, хоча поступово їх кількість зростала. Восени 1917 р. вони виділилися із об’єднаної організації РСДРП і у жовтні на першій конференції більшовиків Таврійської губернії обрали свій губернський комітет, а присланого ЦК РСДРП(б) Ж. Міллера – губернським парторганізатором. У листопаді 1917 р. на другій конференції більшовиків Таврійської губернії було вирішено для визначення статусу Криму провести референдум. Пізніше ленінці вже не поверталися до цієї ідеї. Їх лави наприкінці осені 1917 р. в Криму, на відміну від низки інших соціалістичних партій, поступово зростали. Втім вони не перевищували 2 тис. членів, а на виборах до російської конституанти їм вдалося набрати у Таврійській губернії лише 5 % голосів, що було майже у 5 разів менше, ніж у Центральній Росії, і у 2 рази менше, ніж в середньому по Україні.

З такими показниками популярності демократичними методами монополізувати владу в Криму та у Північній Таврії було неможливо. Тому більшовики сперлись на більшовизовані елементи Чорноморського флоту та інші ліворадикальні політичні сили і перейшли у грудні 1917 – січні 1918 р. до силового захоплення влади. Для цього у Севастополі утворили ВРК на чолі з посланцем ЦК РСДРП(б) в Крим Ю. Гавеном. У січні 1918 р. цей орган оголосив себе обласним ВРК для Криму, кількох регіонів півдня України і Росії. Тоді ж до Севастополя перенесли «воєнно-адміністративну владу з революційним штабом» Таврійської губернії, але Сімферополь лишився її адміністративним центром. 28–30 січня (10–12 лютого) 1918 р. у Севастополі  відбувся надзвичайний губернський з’їзд рад і ревкомів, який обрав Таврійський центральний комітет (7 більшовиків і 2 лівих есерів), зобов’язав його працювати у контакті з РНК РСФРР та ЦВК Рад України. З’їзд також підтвердив розпуск РНП і Курултаю, вирішив розпустити земства і думи.7–10 березня 1918 р. Таврійський губернський з’їзд рад переобрав склад Таврійського ЦВК (12 більшовиків і 8 лівих есерів), підтримав підписання Брестського миру між РСФРР і Четверним блоком, розглянув деякі соціально-економічні питання.

Трохи більше двох місяців ліворадикальний більшовицько-лівоесерівський режим зберігав статус Криму як частини Таврійської губернії. Проте заключення у Бресті миру з Четверним блоком та УНР, а пізніше РСФРР, наближення до регіону наступаючих військ Німеччини, Австро-Угорщини та УНР змусило його змінити підходи.  19 березня 1918 р. було проголошено утворення Таврійської Республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у складі всіх 8 повітів Таврійської губернії. Вона утворювалася більшовиками і лівими есерами як «буферна», тобто з військово-політичною метою протидії наступу Німеччини і УНР. Втім включення до складу новоспеченої республіки трьох материкових повітів було очевидним грубим порушенням Брестського миру РСФРР з Німеччиною, а тому викликало незадоволення керівництва радянських Росії та України. 22 березня 1918 р. Таврійському ЦВК довелося, за пропозицією РНК РСФРР, оголошувати вже лише на території Криму Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди у складі Сімферопольського, Феодосійського, Ялтинського, Євпаторійського і Перекопського повітів.

Ймовірно, ця республіка була проголошена з ініціативи більшовицького центру для того, щоб включити Крим у єдиний фронт боротьби з німецькими, австро-угорськими та українськими збройними силами. Хоча 22 березня 1918 р. влада РСР Тавриди телеграфувала у Москву, Берлін, Відень, Париж і Вашингтон про визнання Брестського миру з РСФРР, до і після того кримські збройні формування та окремі кораблі ЧФ брали участь у бойових діях на півдні України. В силу слабкої соціальної бази, низької ефективності влади нової республіки, розкладу її збройних сил (голова РНК РСР Тавриди назвав їх у квітні «бандою мародерів») дієво протидіяти наступу ворога вони не могли, тому частина її керівництва сподівалася заховатися за статус нейтралітету республіки і статті Брестського миру, за якими Крим не мав бути окупованим. 4 квітня 1918 р. РНК РСФРР телеграмою повідомив РНК РСР Тавриди про офіційне визнання «Кримської республіки як самостійної радянської республіки». Тобто Москва прагнула продемонструвати юридичну незалежність РСР Тавриди, але на ділі розглядала її як частину РСФРР, адже зберігала контроль за її владою як по лінії владних органів, так і партійних – в уряді «буферного» державного утворення більшість складали комуністи.

Навіть після 22 березня більшовицько-лівоесерівський режим у Сімферополі всупереч Брестській угоді прагнув зберегти реальний контроль за Північною Таврію і навіть ухвалював з цього приводу спеціальні рішення. Так, наприклад, 6 квітня 1918 р. Таврійський ЦВК ухвалив резолюцію про те, що три північні  повіти де-факто перебувають у складі РСР Тавриди, і всі його постанови є обов’язковими для населення Північної Таврії, а 8 квітня РНК РСР Тавриди створив евакуаційну комісію для трьох північних повітів у зв’язку «з просуванням німців на Схід». Протягом лютого–квітня 1918 р. ліворадикальна влада викачала і відправила на північ 5 млн. пудів, із них 3 млн. з Бердянського повіту.  РСР Тавриди виявилося ефемерним державним утворення, яке вже за місяць впало під ударами німецьких та українських військ, кримськотатарських та інших повстанців.

Наступного разу у практичну площину питання статусу Криму для більшовиків перейшло навесні 1919 р., коли наприкінці березня війська Українського фронту червоних форсували Сиваш і до кінця квітня зайняли Крим за виключенням Керченського півострова. На той момент Кримська організація комуністів входила до складу КП(б)У, але це не стало визначальним моментом у вирішенні кримського питання. Тоді був підйом ліворадикальних сил у Європі, який зміцнював ілюзії комуністів щодо можливості всесвітньої революції. У цьому сенсі зростала роль Криму як потенційного маяка революції для мусульманського Сходу, насамперед Туреччини. До того ж, проголошення на його території буферної республіки, на думку низки дослідників, мало б допомогти уникнути Радянській Росії війни з Антантою. У першій половині квітня 1919 р. у Москві голова РНК РСФРР В. Ленін прийняв екс-голову Севастопольського ВРК Ю. Гавена, який виступав за вирішення національного питання в Криму і створення республіки. Одночасно з кримськими більшовиками цю ідею «у зв’язку з міжнародним становищем Криму» висував голова РНК УСРР Х. Раковський.

23 квітня 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) визнало бажаним утворити Кримську Радянську Республіку, а 28 квітня 1919 р. розглянуло питання про склад її уряду. До Криму прибула спеціальна «експедиція» на чолі з членом ЦК РКП(б) Л. Каменєвим, до складу якої входили представники партійних і державних структур РСФРР і УСРР. У їх присутності конференція Кримської організації КП(б)У 28–29 квітня 1919 р. ухвалила рішення про утворення Кримської Соціалістичної Радянської Республіки (далі – КСРР) та формування її уряду. Із понад десяти членів Тимчасового робітничо-селянського уряду, сформованого у травні, п’ятеро були кримськими татарами. У його складі були лише комуністи.

6 травня 1919 р. цей уряд оприлюднив декларацію, у якій проголосив Крим без пояснення причин Кримською СРР, себе «вищим органом влади в краї» та широко виклав програму перетворень у дусі воєнного комунізму. У документі йшлося про «повний нерозривний зв’язок» КСРР з РСФРР та УСРР, про намір якнайскоріше скликати з’їзд рад для «остаточного конструювання Радянської влади в Криму та встановлення взаємин з Російськими Республіками Росії та України».  Сформоване РКП(б) в результаті кулуарних домовленостей державне утворення носило територіальний характер, адже у декларації підкреслювалося «уряд оголошує  повну і безумовну рівноправність всіх національностей, які населяють Крим». Цікаво, що під цим документом відсутні підписи кримських татар-членів кабінету.

Наркомздрав і в.о. голови уряду Д. Ульянов у травні 1919 р. навіть у документі писав про «Кримську Радянську Федеративну республіку». Завдяки декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду могло скластися враження, що Кримська СРР є незалежною республікою і може бути рівноправним з Росією та Україною суб’єктом утворення союзу/федерації радянських держав. Його посилювала і наявність у тимчасовому кримському уряді наркомів іноземних справ, воєнних і морських справ, а також згадка хай і не у заголовку, але у тексті декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. «Про об’єднання Радянських Республік…» Криму поруч з Росією, Україною, Латвією, Литвою, Білоруссю.

Проте існує таємний документ, який дозволяє дещо по іншому поглянути на статус радянського Криму. Політбюро ЦК РКП(б) у складі В. Леніна, Л. Каменєва і Ніколая Крестинського 28 травня 1919 р. секретним рішенням директивно прирівняло у правах кримський уряд до губвиконкому з підлеглістю ВЦВК і відповідним наркоматам РСФРР, а обласний комітет партії до губкому з безпосереднім підпорядкуванням собі. Таким чином радянські і партійні структури Криму вивели з підпорядкування українським. Армія КСРР була включена до Червоної армії на правах дивізії і мала діяти у складі Південного фронту. У той момент у складі РСФРР вже існували автономні республіки, але Кримську республіку так офіційно не називали, більше того намагалися у пропаганді надати їй вищий статус. Сенс був у тому, що воєнні  дії з військами Антанти мала вести незалежна від РСФРР республіка. Втім 5 червня 1919 р. білі перейшли у наступ з Керченського півострова і наприкінці місяця КСРР пала, а невдовзі її евакуйовані владні структури були розформовані.

Наприкінці 1919 р. в результаті краху денікінських ЗСПР війська червоних підійшли до Криму. 20 грудня  1919 р. ЦК РКП(б) у зв’язку з наближенням «відновлення Кримської республіки» доручив комісії (Д. Ульянов, Ю. Гавен і Максимовський) почати підбір працівників для Криму, а також напрацювати тези про задачі партії та радянської влади в Криму. В результаті гострої дискусії 13 січня 1920 р. ЦК РКП(б) ухвалив ці тези разом з пунктом «про незалежність К.С.Р.Р.».

Втім завдяки помилкам червоних військ і вправним діям нечисленних військових формувань під командуванням Я. Слащова білим вдалося взимку 1920 р. утримати Крим, а пізніше перетворити його на останню базу білого руху. Восени 1920 р. після утворення червоними Південного фронту, укладення ними перемир’я з Польщею знову постало питання про форму організації влади в Криму. 15 листопада, коли вже завершувалася операція із захоплення Кримського півострова, ЦК РКП(б) довів до відома кримського керівництва, резолюцію: «У принципі висловитися проти незалежності Криму та приєднання до РСФРР, скасувавши попереднє рішення з цього питання». Таким чином, Крим перестали розглядати як потенційний суб’єкт договірної федерації чи союзу радянських республік, але й його адміністративно-правовий статус не було визначено. Невдовзі розгорнуться дискусії у партійно-господарських структурах і національних колах Криму щодо цього. В умовах масового терору, репресій та початку голоду будуть ще кілька місяців обговорювати статуси області, комуни, автономної і союзної республіки.

Закінчення тут.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: