Статус Криму у візії кримськотатарського політикуму: від автономії до самостійної держави (1917-1920рр.)
/

Статус Криму у візії кримськотатарського політикуму: від автономії до самостійної держави (1917-1920рр.)

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Продовження. Початок тут.

Статус Криму у візії кримськотатарського політикуму: від автономії до самостійної держави (1917-1920рр.)У 1917 р. кримськотатарський національний рух на чолі з молодими лідерами набув нових організаційної якості та масштабу, що дає підстави говорити навіть про Кримськотатарську революцію. Вже у квітні Всекримський мусульманський з’їзд фактично ліквідував дореволюційні структури керування мусульманською громадою, натомість вперше на постімперському просторі демократично обрав муфтія мусульман Криму Н. Челебіджіхана, призначив комісара у Вакуфну комісію Д. Сейдамета та утворив Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (далі ТимКМВК або Мусвиконком). Останній орган невдовзі взяв у свої руки не тільки релігійні, а й освітні, економічні, політичні, військові та інші справи кримськотатарського народу. Протягом весни-літа 1917 р. була утворена система органів самоврядування у вигляді місцевих, повітових мусульманських комітетів на чолі з ТимКМВК. Активно розвивалися кримськотатарські жіночий та молодіжний рухи, виникла Татарська партія (на нашу думку, у 1918–1920 рр. вона перетворилася на Міллі Фірку).

Навесні–поч. літа 1917 р. кримськотатарські лідери говорили про національно-культурну автономію для свого народу, яку значною мірою вже реалізували на практиці, так, зокрема, Тимчасовий уряд офіційно визнав Мусвиконком. Останній навесні публічно до надання Криму автономного статусу не закликав. Разом з тим орган УСДРП «Робітнича газета» у квітні 1917 р. писала про утворення «народної татарської партії, яка вимагає автономії Криму». У травні 1917 р. Мусвиконком направив на Всеросійський мусульманський з’їзд у Москві представницьку кримськотатарську делегацію. Вона у дискусії між «унітаристами», які прагнули до створення загальномусульманської національно-культурної автономії у федеративній Росії, та «федералістами», підтримала останніх. Федералісти були прихильниками утворення національно-територіальних автономій мусульманських народів, але також допускали існування національно-культурних автономій для народів, які не становили більшості в регіоні або жили у розсіянні.

22 липня (4 серпня) 1917 р. у першому номері російськомовного друкованого органу ТимКМВК газеті «Голос Крыма» було оприлюднено «Політичну програму татарської демократії». Цей документ, схоже,  відображав позицію Мусвиконкому або, як мінімум, домінуючої у ньому групи. Окрім загальнодемократичних, національних і соціалістичних принципів у програмі йшлося і про потребу на Установчих зборах домагатися встановлення федеративної демократичної республіки. Також йшлося про те, що татарський народ «у єднанні з іншими народностями, які живуть у Криму, не вимагає для себе політичної автономії, але не дозволить встановлювати в Криму політичну гегемонію якогось народу, народу, що не має ні культурних, ні історичних, ні етнографічних прав на таку». Татарський народ, йшлося у програмі, «вимагає для себе національно-культурну автономію».

У першій програмі Татарської партії, яку імовірно датують липнем 1917 р., також йшлося про «становлення демократичної республіки на національно-федеративних началах», але бажаний статус Криму не визначався.

Один із кримськотатарських лідерів 1917–1920 рр. А. С. Айвазов у спогадах, написаних у СРСР в тюремній лікарні, писав, що у лідерів Татарської партії (Міллі Фірка) та Мусвиконкому у 1917 р. нібито існувала також таємна програма. За його версією, вона передбачала відновлення самостійності Криму, під протекторатом європейських великих держав.  Для цього Мусвиконком нібито вважав необхідним:

  • довести в Криму кількість тюрко-татарського населення до 600 тисяч, шляхом переселення із центральних і північних губерній в Крим 200 тисяч татар, повернення із Румунії – 70 тисяч емігрантів, залучення з Польщі та Литви 35 тисяч «колишніх кримських татар».
  • укласти союз з Україною, Польщею та «іншими федералістськими країнами».
  • заключити угоду із всіма націоналістичними організаціями і тримати з ними зв’язок.

Плани щодо настільки масштабної міграції тюркського населення та досягнення самостійності Криму під протекторатом держав Європи виглядають в умовах 1917 р. не дуже реалістичними. Каральна система СРСР могла вплинути на появу у спогадах А. Айвазова цієї версії. Під тиском в’язні радянських тюрем часто змушені були давати неправдиві свідчення. Втім і цілком виключати наявність таких думок не можна, адже революції завжди піднімають хвилю завищених очікувань, а їх лідери часто віддають данину утопічним ідеям. Якщо такі плани і обговорювалися, то у тісному колі керівників ТимКМВК. Ці ідеї не були відомі широким масам, а органи національного самоврядування діяли під дещо іншими гаслами.

Оголошення у червні 1917 р. у І Універсалі УЦР автономії України ставило на порядок денний питання статусу Криму. Влітку 1917 р. розпочинаються контакти між УЦР і ТимКМВК та встановлюються партнерські відносини, базовані на прагненні перебудови постімперського простору на демократичну федеративну Російську республіку.

Важливу роль у визначенні подальшої стратегії та тактики кримськотатарських органів самоврядування відіграв З’їзд народів-федералістів, який скликала УЦР в Києві у вересні 1917 р. Представницька кримськотатарська делегація взяла активну участь у цьому форумі, учасники якого вирішили, зокрема, провести національні установчі збори перед всеросійськими, виступали за федерацію, засновану на національному принципі, визнавали національно-персональну автономію для нацменшин та малих народів. Окрім того, за спогадами Д. Cейдамета, було досягнуто угоди з керівництвом УЦР, що Крим не буде входити до складу автономної України[5].

Одразу після з’їзду в Криму розпочалася підготовка до скликання національних установчих зборів кримськотатарського народу – Курултаю. До речі, вперше публічно знакове слово «Курултай», схоже, було використано лідерами Кримськотатарської революції у зв’язку із проведенням З’їзду народів. Після обговорення запрошення Центральної Ради на цей форум Мусвиконком  «вирішив відповісти на телеграму від імені кримських татар не як звичайний комітет, а саме як заступник кримськотатарського Курултаю (сейму) уряду», розповідав у жовтні 1917 р. Н. Челебіджіхан.

Мусвиконком засудив більшовицький переворот у Петрограді та  3–4 (16–17) листопада «не бажаючи допустити гегемонії якоїсь народності над іншою» і «не допускаючи думки про розповсюдження влади будь-якої держави над Кримом» проголосив у спеціальній відозві програмове гасло «Крим для кримців», тобто в розумінні того часу для кримчан будь-якого етнічного походження (сьогодні під терміном «кримці» розуміють, як правило, кримських татар). У документі наголошувалося: «надзвичайні обставини диктують потребу народам Криму взяти на себе піклування про улаштування долі свого Краю», а вирішити це завдання може «тільки колективна думка і воля всіх народностей, які живуть в Криму».

3 (16) листопада 1917 р. у Бахчисараї на відкритті першого кримськотатарського історико-культурного музею у Ханському палаці пролунала програмна промова Н. Челебіджіхана, в якій він, зокрема, сказав: «У Криму досить багато квітів, різних барв та ароматів. Ці квіти – це нації, котрі проживають в Криму: кримські татари, росіяни, євреї, греки, німці та інші. Завдання Курултаю – згуртувати всіх і, зробивши з них один чудовий букет, перетворити Крим на культурну Швейцарію. Національний Курултай дбатиме не лише про мусульман, але й про інші нації, він запрошує їх до співпраці, і рухатиметься в одному темпі з ними. Наша нація є лише ініціатором у цій справі».

Проект «Кримської Швейцарії», як незалежної держави, пропагувала до революції підпільна організація «Неджаті» (1898–1907),  заснована одним з перших кримськотатарських революціонерів Асаном Нурі Ефенді. Але наприкінці 1917 р. в ідею «Кримської Швейцарії», принаймні, у публічній площині вкладався інший зміст. За планами кримськотатарських революціонерів в Криму мали відбутися спочатку національні кримськотатарські установчі збори, які повинні були утворити органи національно-персональної автономії та виявити волю корінного народу щодо устрою Криму, а пізніше всекримські установчі збори, які мали б завершити самовизначення всього кримського населення. ТимКМВК був однією з небагатьох суспільно-політичних сил в Криму, яка привітала у листопаді 1917 р. утворення УНР і розподіл території Таврійської губернії на північну – уенерівську та кримську частини. Саме кримськотатарські революціонери у тимчасовому органі влади  у регіоні – Раді народних представників Таврійської губернії, утвореній на поч. грудня (за н. ст.) 1917 р. на з’їзді представників самоврядувань, рад, профспілок і національних організацій Криму і Північної Таврії, висунули ідею скликання кримських установчих зборів. Вона була підтримана. Планувалося, що кримська конституанта збереться у лютому 1918 р.

26 листопада – 13 грудня (9–26 грудня) 1917 р. працював Курултай кримськотатарського народу як установчі збори.  В останній день його роботи були ухвалені Кримськотатарські Основні закони, утворені вищі органи національно-персональної автономії – Директорія (Кримськотатарський національний уряд на чолі з Н. Челебіджіханом) та Курултай (установчі збори були оголошені на рік національним парламентом). У національній конституції, яка поєднала досягнення європейського конституціоналізму із елементами шаріату та звичаєвого права – адату, у ст. 16 було проголошено Кримську Демократичну Республіку. Разом з тим у ст. 12 йшлося про те, що «питання про форму правління в краї може бути вирішено лише крайовими Установчими Зборами»,  тому кримськотатарський  парламент мав у найкоротшій термін вжити заходів для скликання кримської конституанти. Таким чином, схоже, що на думку творців національної конституції оголошену КДР мали утворити всекримські установчі збори.

Коаліція Ради народних представників Таврійської губернії та органів самоврядування кримських татар, яка мала спільні збройні сили, прагнула скликати останні. Втім на заваді демократичним силам Таврії стали ліворадикали на чолі з більшовиками, які не підтримувалися більшістю кримчан, але силою, насамперед з допомогою кораблів та матросів ЧФ, у січні 1918 р. встановили контроль над Кримом. Тоді ж вони розпустили РНП і Курултай. У лютому 1918 р. було розстріляно Н. Челебіджіхана.

У квітні 1918 р. більшовицько-лівоесерівський режим в Криму впав у результаті наступу військ Німеччини та УНР, а також кримськотатарського повстання. Господарем становища стала Німеччина через перевагу своїх окупаційних військ, втім єдності у її державного, військового та військово-морського керівництва щодо майбутнього Криму не було. Висувалися різні плани, але військові представники рейху не запровадили пряме військове правління окупованою територією, а спочатку дали можливість сформувати крайову владу кримськотатарським органам самоврядування, які відновили свою діяльність. Це було зроблено, ймовірно, без погодження із зовнішньополітичним відомством, адже ще 2 травня 1918 р. статс-секретар іноземних справ Німеччини Р. Кюльман звернувся до першого генерал-квартирмейстра Е. Людендорфа з вимогою утриматись від підтримки кримськотатарської республіки, оскільки «це нове державне утворення з огляду на неминучі ускладнення її стосунків з Росією та Україною вимагатиме від нас надання допомоги». 18 травня 1918 р. депутати Курултаю ухвалили рішення про оголошення кримськотатарського парламенту тимчасово кримським державним парламентом, а також про взяття на себе ініціативи з організації крайової влади і крайового уряду. Останній мав відповідати перед татарським парламентом, державними мовами мали бути татарська і російська, а державним прапором – блакитний стяг. Планувалося, що Курултай буде поповнено представниками інших етнічних спільнот Криму. Прем’єр-міністром обрали Д. Сейдамета. У той момент Курултай взяв курс на самостійність Криму з де-факто орієнтацією на Німеччину і Туреччину. Назва створюваного державного утворення закріплена у національній конституції – Кримська Демократична Республіка – не лунала, адже Німецька і Османська імперія були монархіями. Але і цього разу проект КДР, тепер вже із самостійним статусом, не було реалізовано. Д. Сейдамету не вдалося створити крайовий уряд у партнерстві з німецькими і російськими політичними силами Криму, насамперед, через протидію проросійської частини земців, російських соціалістів і лібералів (кадетів).

У червні 1918 р. військові представники окупаційної адміністрації доручили сформували Кримський крайовий уряд екс-командувачу І Мусульманського корпусу, генерал-лейтенанту С. Сулькевичу. Він сконструював кабінет із представників кримських татар, росіян і німців Криму. Кримський крайовий уряд взяв курс на формування суверенного державного утворення з відносно м’яким авторитарним режимом і ринковою економікою.  Він, зокрема, декларував намір зберегти самостійність півострова до з’ясування його міжнародного становища і відновлення законності та порядку. Існування такого кабінету без міжнародно визнаного статусу було вигідно Німеччині, оскільки спрощувало підтримання порядку на окупованій території, але дозволяло розігрувати різні комбінації з Кримом в разі виникнення нових можливостей чи загроз.

У самому уряді С. Сулькевича було два політичних табори: прихильники курсу на самостійність Криму та адепти тимчасового збереження незалежності регіону в умовах окупації та Світової  війни до його повернення у склад оновленої Росії. До першого належала кримськотатарська частина уряду на чолі з міністром закордонних справ Д. Сейдаметом і, ймовірно, прем’єр-міністр. Ця група плекала таємний план створення незалежного нейтрального Кримського ханства під протекторатом Німеччини і Туреччини. Імовірно, його ініціатором був Д. Сейдамет. Влітку 1918 р. до Берліну була направлена делегація уряду Сулькевича у складі Сейдамета і міністра фінансів В. Татіщева з офіційною метою добитися визнання уряду та отримання фінансової допомоги. Влада рейху де-факто відмовилася це зробити (були обіцяні невеликі кошти). Окрім цього Д. Сейдамет у серпні 1918 р. в Берліні таємно від колеги по делегації та без рішення Курултаю передав за підписами глави Кримськотатарського національного уряду А. Хільмі, голови Курултаю А. С. Айвазова і, ймовірно, секретаря Курултаю С. У. Таракчі  письмову пропозицію німецькій владі створити таке ханство для звільнення від панування та політичного впливу росіян. Також він привіз звернення Центрального управління німецького зв’язку, підписане П. Штоллем, А. Я. Неффом і Е. Штейнвальдом, у якому від імені кримських німців висловлювалася солідарність з татарами стосовно відокремлення Криму від Великоросії та України і утворення з нього «окремої державної одиниці».

Трохи раніше міністр закордонних справ Д. Сейдамет з відома  С. Сулькевича без згоди інших членів крайового уряду призначив А. С. Айвазова повіреним у справах Криму в Туреччині. Проте невдовзі в уряді спалахнув скандал з цього приводу і дипломатичні повноваження А. С. Айвазова було скасовано. Пропозиція створити ханство під протекторатом Німеччини і Туреччини була проігнорована Берліном, який не хотів посилення впливу турків у Криму та додаткових ускладнень у відносинах з Україною та Росією. Проте ця пропозиція стала відома в Криму і призвела до криз уряду Сулькевича у вересні та органів національного самоврядування кримських татар восени. У жовтні 1918 р. через це пішов з посади голови Директорії А. Хільмі. А. С. Айвазов не повертався в Крим з Туреччини кілька місяців. У листопаді 1918 р. Курултай на своєму останньому засіданні рішуче засудив «авантюру» кількох осіб з ініціювання створення ханства, як таку, що прямо суперечить Кримськотатарським Основним законам, і створив спеціальну слідчу комісію для з’ясування обставин появи записки про це.

Тобто органи національного самоврядування кримських татар восени 1918 р. продовжували тримати курс на створення незалежної республіки в Криму. Про це свідчить і позиція їх представників у складі кримської делегації на переговорах в Києві у жовтні 1918 р. з делегацією Української Держави. Тоді український уряд запропонував об’єднатися Криму з Україною на правах широкої автономії під єдиною верховною владою гетьмана, але представники уряду Сулькевича відкинули цю пропозицію як… «проект уярмлення».

Кримськотатарська національна партія (ймовірно, Міллі Фірка) ухвалила, схоже, восени 1918 р. програму, яка починалася з вимоги «створення в Криму справжньої народної республіки і визнання у широкому сенсі свободи дій всіх націй, які населяють Крим, як у національному, так і культурному сенсах».

Восени через низку криз і невдач Кримського крайового уряду, наближення поразки Німеччини, яка його підтримувала, активізувалася проросійська опозиція до нього в Криму. За цих обставин С. Сулькевич під впливом представників Курултаю оголосив про відновлення діяльності демократичних земств і дум, які раніше намагався замінити на цензові, та про підготовку до скликання кримського парламенту з установчими повноваженнями. Втім обрати останній так і не встигли, адже після поразки Німеччини у Світовій війні кабінет Сулькевича вимушений був передати владу Кримському крайовому уряду кадета С. Крима, утвореного прихильниками «єдиної Росії». Міністрами стали 4 кадети, по одному есеру та есдеку і кілька безпартійних. Наприкінці осені в Криму також з’явилися загони Добровольчої армії та ескадра Антанти.

Відносини органів самоврядування кримських татар з новим урядом були одразу напруженими, адже до складу останнього не увійшов жоден кримський татарин, а їх політичні цілі не співпадали. Вони загострилися після спротиву кримськотатарських структур мобілізації кримських татар до Добровольчої армії. Зрештою це призвело до прямого конфлікту – намагань крайової влади втручатися у компетенцію органів самоврядування, обшуків у лютому 1919 р. у приміщеннях останніх та їх членів, редакціях кримськотатарських газет, а також до затримки початку роботи другого скликання парламенту – Меджлісу Мебусану у березні 1919 р., 35-ть із 45-ти делегатів якого були обрані від партії «Міллі Фірка».

За цих обставин у січні 1919 р. Кримськотатарське парламентське бюро затвердило Положення про культурно-національну автономію мусульман Криму. Втім хоч і не афішувалися, але продовжували плекатися плани щодо незалежності Криму. Про це відомо із переписки лідерів кримських татар з керівництвом Азербайджанської Демократичної Республіки. 4 лютого 1919 р. голова Надзвичайного бюро Кримськотатарського парламенту С. Д. Хаттатов у листі до голови уряду і міністра закордонних справ Азербайджану Ф. Х. Хойського писав, що «тюрко-татари, які до цього моменту боролися за свою самостійність, переживають в теперішній час дуже важкі хвилини».  Тривогу С. Д. Хаттатова викликали гоніння з боку Добровольчої армії і кадетського уряду, загроза примусових заходів через протидію кримськотатарських організацій мобілізаціям.  А також загроза загального знищення тюрко-татар більшовками, які наближаються до Криму, як помсту за війну з ними у 1917 р. У зв’язку з цим, Надзвичане бюро просило керівництво Азербайджану повідомити про це уряд Великобританії, яка «з давніх часів є покровителькою мусульман». 5 лютого 1919 р. голова Ради директорів національного уряду С. Місхорли і директор зовнішніх зносин А. Озенбашли у листі Ф. Х. Хойському твердили, що «ідея самостійності Криму для нас священна». Вони повідомляли, що екс-міністру закордонних справ крайового уряду Д. Сейдамету надано мандат для захисту і відстоювання самостійності Криму, а Надзвичайне кримськотатарське парламентське бюро вирішило відправити з цією ж метою делегацію у Париж і на Принцеви острови. «Нас дуже пригнічує», що прихильники «єдиної і неподільної Росії», які фактично захопили владу в Криму, з одного боку, а більшовицька стихія, що насувається з півночі, з другого, «не дадуть здійснити наші наміри», писали представники Директорії. Вони висловили надію на захист кримських братів з боку Азербайджану.

Проте в умовах короткочасного існування на більшій частині півострова Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (кін. квітня – кін. червня 1919 р.), яка спробувала вести політику із врахуванням кримськотатарського фактору, а також військової диктатури білих (з кін. червня 1919 р.) у кримськотатарських лідерів вплинути реально на статус Криму можливості не було. Більше того денікінський режим у серпні 1919 р. заборонив діяльність органів національного самоврядування кримських татар, відновив дореволюційні Таврійське магометанське духовне правління та Особливу вакуфну комісію, а з осені почав переслідувати лідерів та активістів кримськотатарського руху. Організаційно кримськотатарський рух продовжив існування у формі підпільної діяльності партії «Міллі Фірка» (у пер. «Народної партії»).  У цій ситуації тюркська солідарність, на яку покладали надію лідери кримськотатарського політикуму у лютневих листах керівнику АДР, не могла дієво допомогти, ще більш марними виявилися надії на Великобританію. Кримськотатарські лідери також розмірковували у 1919 р. про можливість співпраці з УНР та більшовиками. ЦК Міллі Фірка доручило М. Єнілєєву навіть зв’язатися із главою Директорії УНР С. Петлюрою. У листопаді 1919 р. у Севастополі член ЦК Міллі Фірка Абдураманов уклав угоду з представником Кримської обласної організації РКП(б) про спільну боротьбу цих парторганізацій проти Добровольчої армії. Навесні 1920 р. контакти мілліфірківців і більшовиків відновилися, на конференції у Коктебелі Кримської організації РКП(б) було ухвалено рішення «посилити контакт з татарською національною партією «Міллі-фірка», яка орієнтувалася на Радянську владу. Влітку 1920 р. Міллі Фірка направила М. Єнілєєва в Одесу для переговорів з більшовиками, втім, схоже, керівництво партії зрештою тоді заборонило йому підписувати угоду.

У квітні 1920 р. Польща та УНР уклали Варшавську угоду та військову конвенцію та почали наступ своїх військ в Україні. Тоді ж Д. Сейдамет розпочав у Швейцарії переговори з польськими дипломатами щодо встановлення протекторату Польщі над Кримом. Тобто кримськотатарський лідер виступав за статус підмандатної території для своєї Батьківщини. У травні 1920 р. він адресував цю пропозицію до Ліги Націй, яка відмовилася її розглядати. Влітку він направив в Крим для Міллі Фірка нових керівників. У листопаді 1920 р. Д. Сейдамет спробував провести переговори щодо мандату на Крим з вищим керівництвом Польщі, але зрештою Ю. Пілсудський у дипломатичній формі порадив йому обговорити питання статусу Криму з УНР.

Продовження тут.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: