Ескі-Кермен (тюрк. «стара фортеця») – середньовічне місто-фортеця у південно-західній частині Кримського півострова. Назва виникла у XVIII ст.; перед тим з XVI ст. місцевість називалася Черкес-Кермен (або Черкез-Кермен) — за назвою селища, розташованого неподалік. Ескі-Кермен перебуває у межах другої (внутрішньої) лінії Кримських гір, на витягнутому з півночі на південь столовидному гірському плато близько 1000 м завдовжки й до 170 м завширшки, обмеженому урвищами 20-30 м заввишки. Висота над рівнем моря — 400 м. Територія міста займала площу 8,5 га. Городище розташоване за 12 км на південь від Бахчисараю та за 5 км на північний захід від руїн середньовічного міста Мангуп-Кале. Маршрути до нього йдуть від сіл Холмівка, Залісне, Тернівка, Красний Мак. Наразі Ескі-Кермен є одним з найбільш відвідуваних (після Чуфут-Кале) так званих «печерних міст» Криму.
Первісна назва фортеці невідома через відсутність історичних даних про неї в переказах чи середньовічних письмових джерелах. У 1578 р. польський дипломат Мартін Броневський під час перебування на півострові зазначив у своїх подорожніх нотатках, що «ані турки, ані татари, ані навіть самі греки» не знають достеменної назви порослого лісом зруйнованого укріплення.
Поселення було збудоване в останні десятиліття VI ст., після вторгнення тюрків до володінь Візантії в Криму як укріплення для аланів і готів, що мешкали у прилеглих околицях і були федератами (союзниками) Візантійської імперії, та осередок торгівлі, ремесла й сільського господарства. Призначенням укріплення також міг бути захист шляхів до тодішнього форпосту імперії, головного політичного, економічного, релігійного центру та найбільшого порту південно-західного Криму – Херсонеса Таврійського.
У VI–VII ст. Ескі-Кермен був міцною оборонною фортецею, здатною протистояти суперникові, ощо мав усю потугу тогочасної військової техніки. Також він був важливим політичним, військовим і адміністративно-економічним осередком у південно-західному Криму за часів панування готів, Хозарського каганату та Візантійської імперії. У 787 р. місто було захоплене хозарами, що зруйнували стіни й вежі цитаделі, яка після цього втратила своє оборонне значення. Вірогідно, Ескі-Кермен перебував під владою хозарів з кінця VIII до середини IX ст. і становив собою малолюдний відкритий населений пункт на візантійсько-хозарському прикордонні. Тогочасна історія міста маловідома. З середини X ст., після вигнання хозарів з південно-західного Криму починається поступове розростання міста і зростання його значення. Найбільший розквіт припадав на XII та XIII ст., коли місто увійшло до князівства Феодоро, кількість його мешканців сягнула 2500-3000 осіб. На той час Ескі-Кермен був повноцінним середньовічним містом. Побутує хибна думка, що мешканці Ескі-Кермена масово жили в печерах (однак не виключено, що деякі з них були пристосовані під житло): у місті споруджувалися кам’яні двоповерхові садиби.
Ескі-Кермен був великим осередком ремесла й торгівлі, проте основою його економіки було сільське господарство — виноградарство, городництво, садівництво. В околицях міста були знайдені залишки зрошувальної системи, сліди терасованих ділянок зі здичавілими виноградними лозами, які роками вивчали співробітники Кримського сільськогосподарського інституту, прагнучи відновити столітні сорти винограду; деякі з них вже використовуються в якості селекційного матеріалу для виведення нових сортів.
Остаточно місто було зруйноване в 1299 р. військами монголів під проводом золотоординського беклярбека Ногая, після чого вже не змогло до кінця відновити своє колишнє значення. Вважається, що саме тоді всі досліджені садиби міста загинули у вогні, а саме місто остаточно знелюдніло; за іншою гіпотезою, останні мешканці залишили згарища в XV ст. У 1347 р. містом прокотилася епідемія чуми. Наприкінці XIV ст. монгольська армія під проводом темника Золотої Орди Едігея знищила відбудовані укріплення й остаточно розорила місто, яке після цього вже не відновлювалося. В його околицях, між Киз-Куле та північним завершенням Ескі-Кермена, залишилося невелике поселення Черкес-Кермен (у 1944 р. перейменоване на Кріпке), яке проіснувало з пізньоантичного періоду до 1977 р.
У 1938 р. територію Ескі-Кермена було оголошено заповідником і передано до складу Бахчисарайського заповідника. У 1978-1982 рр. експедиція Інституту Археології АН УРСР та Кримського обласного краєзнавчого музею продовжила вивчення некрополя та городища. У 2003-2004 рр. дослідження проводилися Кримським відділенням Інституту сходознавства АН України.
Згідно з постановою Кабінету міністрів України №1761 від 27.12.2001 р., городище і могильник Ескі-Кермен були зараховані до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятки археології раннього та розвинутого середньовіччя. У 2012 р. Ескі-Кермен було включено до попереднього списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; пам’ятка є кандидатом у номінації «Культурний ландшафт «печерних міст» Кримської Готії».
25 червня 2020 р. Кабінет Міністрів України постановою №518 вніс вежу Киз-Куле та руїни міста Ескі-Кермен (охоронні №/№ 010088 і 010089 відповідно) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкти культурної спадщини національного значення.
Після російської окупації Криму, влітку 2019 р. на Ескі-Кермені дослідники під час розкопок виявили залишки прямокутного християнського храму, ймовірно, спорудженого візантійцями у Х – наприкінці XIII ст.: добре збережені кам’яну кладку в метр заввишки, викладену плитами підлогу, гробницю з останками містян та фрагменти фресок із розписом було законсервовано.
