Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Залізний гайдамака. Один з десяти панцирників армії Петра Болбочана, що брав участь у звільненні Криму від більшовиків. Фото 1918 року
/

Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Наприкінці березня соціально-політичні умови в Криму стали напруженими у зв’язку з просуванням австро-німецьких та гайдамацьких загонів по Україні. До 20 березня майже без бою вони зайняли Одесу, Миколаїв і Херсон.

Боєздатність флоту в той час була дуже низькою. Масова демобілізація, недостатність палива, дезорганізація, котра була внесена до лав особового складу політичними та національними партіями, розгул анархізму послабили флот як бойову одиницю. Німецьке командування в офіційному повідомленні до Києва зазначало: «Становище, що склалося в Чорноморському флоті, вказує на безлад, який тут панує». Ці ж самі слова підтверджують більшовики. Так, прапорщик В. Жуков, який був начальником вахтової служби на броненосці «Георгій Побєдоносець», у своїх споминах визнавав: «Слід сказати, що в описуваний період судова дисципліна була відсутня повністю. Матроси визнавали лише один обов’язок – відстояти свої години на вахті, а після цього вони вважали себе вільними громадянами, як робітники після шабашного гудка, й могли користуватися власним часом, як забажають. На корабель поверталися лише на вахту. Заборонити матросу зійти з гвинтівкою на берег, без наряду чи іншої видимої причини, адміністрації не надавалося жодної можливості. Офіцери цілком залежали від своїх команд і були задоволені тим, що їх хоча б не зачіпають і дозволяють хоч якимось чином нести судові обов’язки».

Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Більшовики у Криму, 1918 рік

Така ж картина спостерігалася і в інших містах Криму, де до оборони півострова більшовики ставилися вкрай нерішуче. Коли ж, нарешті, уряд розпочав підготовку до оборони перешийку, то було проголошено про негайну мобілізацію бійців до лав Червоної армії. Але загони (наприклад, євпаторійський) повністю вийшли з підпорядкування рад і відмовлялися йти на фронт. Свідок цих подій В. Жуков констатував: «Тут скупчилися декілька партизанських загонів Полупанова, Марусі Нікіфорової, Рязанцева та інші, котрі менш за все піклувалися про фронт й бойові операції проти німців, а вели безшабашний спосіб життя, займаючись гульбою, грабунками місцевого населення, обкладанням контрибуцією буржуазії й тому подібним. Ці загони бажали залишатися в глибокому тилу й відмовлялися брати участь в експедиції феодосійського загону (який було направлено до Перекопу, – авт.)… Деякі частини самочинно пішли з фронту в тил, висуваючи різноманітні вимоги своїм начальникам і штабам, погрожуючи репресіями й виконуючи самосуди».

Ці думки знаходять підтвердження й у мемуарах офіцера М. Кришевського, який писав: «Феодосія жила своїм життям. Там була більшовицька влада, але її зовсім не визнавали солдати кавказьких полків, які десятками тисяч поверталися з Кавказу… й примушували тремтіти не лише феодосійську владу, але й грізний Севастополь. З ними загравали, до них підлещувалися й всіляко намагалися скоріше їх відправити (на фронт, – авт.), але зазвичай вони сиділи тижні по два, поки не розпродавали всі казенні й награбовані у Трапезунді речі. Базар аж кишів солдатами, які розпродавали все, починаючи з коней та закінчуючи кулеметами й живими турчанками, які були їхніми «дружинами» й тікали з Трапезунда, побоюючись помсти турків. Турчанки коштували від 200 до 2 тис. рублів».

У зв’язку з цим 28 березня ЦВК Республіки Тавриди вимагав від її Раднаркому «всією силою довіри та підтримки трудящих, які створили радянську владу, придушувати будь-яку спробу перетворити соціалістичну армію у зброю проти радянської влади». До збройних сил почали включати загони чорної гвардії анархістів, які визнавали необхідність захисту республіки. Була оголошена мобілізація буржуазії на будівництво укріплень Перекопського перешийку.

У зв’язку з наближенням німецьких військ до Севастополя почалося нове протистояння. Матроси підтримували заклик лівих есерів та більшовиків оголосити загальну мобілізацію й захищати флот та місто. Робітники, які симпатизували правому крилу соціалістичних партій, не бажали непотрібного кровопролиття й погоджувалися здати місто без бою, а флот вивезти. Тим часом з’явилися відомості, що до міста підходять не німецькі війська, а українські.

Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Представники України спілкуються із німецькими офіцерами, 1918 рік

У квітні лави супротивників більшовицького режиму продовжували зростати. Дуже показовим є факт одночасного існування в місті двох рад: нового скликання (з перевагою поміркованих соціалістичних партій) та старого (з перевагою більшовиків). Таким чином, у місті склалося двовладдя. Так було в Сімферополі, де знову почала працювати міська управа, та в Севастополі, коли, за словами учасника тих подій, «за новою радою йде більша частина робітників та населення, а за старою – більша частина флоту».

Більшовики вже були не в змозі запобігти відродженню колишніх органів влади. 15 квітня об’єднане засідання Євпаторійської міської думи та повітового земського зібрання скасувало «всі земельні декрети про створення комуністичних та робітничих артілей», відродило й залишило в дії законодавчі акти про землю, що існували до більшовицького перевороту. Цим же рішенням у повіті відновлювалися колишні органи влади, а власникам поверталися підприємства, майно та кошти, вилучені більшовиками.

Поступово політичне протиборство переросло у збройний конфлікт. Першими в нього втрутилися загони Червоної гвардії, які зробили спробу заарештувати членів нової ради. Квітнева конференція завершилася розпуском як більшовицької, так і помірковано-соціалістичної рад, а влада на період до нових виборів до ради була передана ЦКЧФ. 19 квітня, коли німецькі та українські війська вже оволоділи Перекопським перешийком і почали окупацію Криму, була сформована рада, в якій переважали безпартійні. Ліворадикальні партії залишились у мізерній кількості.

Коли з’ясувалося, що, незважаючи на існування Республіки Тавриди, українські та німецькі війська наближаються до півострова, члени її уряду почали проводити наради та зібрання, під час яких розглядалося багато питань з поточного моменту, котрі сміливо можна об’єднати в одне-єдине: «Що нам робити?».

5 березня на об’єднаному засіданні делегатів II Загальночорноморського з’їзду, Центрофлоту, Севастопольської ради, Головного заводського комітету порту, політичних партій було ухвалено рішення організувати захист соціалістичної революції на півдні країни, бо «згода на мир з німецьким урядом є згода з німецькою буржуазією». Проте присутні на засіданні члени меншовицької партії цілком справедливо підкреслювали, що «ми (севастопольці, – авт.) захищатися не зможемо, Червона армія – це бандити, а не армія».

Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Український кавалерист і полковник Петро Болбочан. Малюнок Богдана Пиргача

Найбільш промовистими були делегатські збори представників берегових і судових частин майстерень Севастополя, які відбулися 17 квітня 1918 р. Під час дебатів присутніми висловлювалися оцінки того, що саме відбувалося на півострові. Так, член Центрофлоту Єрмолін сказав: «Стосовно того розвалу, котрий панує в Червоній армії. Зараз окопи в Перекопі риють 85 китайців, адже Червона армія цієї роботи не визнає, а робітники зі своїх промислів вимагають по 15 руб. за добу та щоб бути на всьому готовому, а грошей у нас немає. Червона Армія у позиційній війні буде нестійкою».

Розмови про те, що Червона армія в Криму зовсім розклалася і ні на що не здатна, були правдиві. Ю. Гавен, розповідаючи дещо пізніше про те, яким був стан справ навесні 1918 р., згадував про 1-й чорноморський загін Шмакова, що розташовувався в Сімферополі. Займаючись «“експропріаціями буржуазії” протягом 5-6 тижнів, він зовсім розклався і став небезпечною загрозою вже самому Таврійському ЦВК».

Про загін Шмакова писав пізніше у своїх спогадах і Ж. Міллер: «Безлад розпочався тоді, коли прибув загін Шмакова. Він був у такому стані, що фактично нікому не підпорядковувався. Цей загін самостійно поселився в «Європейський готель» та займався пияцтвом, а у нас не було сили навести там порядок, бо він був сильніший за нас, і ми були вимушені апелювати до Севастополя. Цей загін і робив безлад: самочинні обшуки, самочинні розстріли». Цю ж характеристику щодо поведінки Шмакова та його загону матросів пізніше підтвердив ще один свідок цих подій – В. Жуков: «Надісланий військовим комісаром і головою ревкому тов. Гавеном чорноморський загін під командуванням тов. Шмакова (більшовика) повинен був служити охороною ЦВК й нести гарнізонну службу в Сімферополі. Загін матросів у кількості 200 осіб зайняв найкраще помешкання в місті – «Європейський готель». В умовах майже повної бездіяльності й під впливом розкішної обстановки загін швидко розклався. Не зустрічаючи активної протидії з боку місцевих органів радянської влади, загін розпочав займатися самочинними обшуками, під приводом стягнення контрибуції з буржуазії, які часто закінчувалися безконтрольним грабунком населення, розпустою, гульнею й картковою грою. Коли поведінка загону Шмакова стала небезпечною, військово-морський комісар тов. Гавен віддав загону наказ покинути Сімферополь і виступити на Румунський фронт, де була потрібна допомога чорноморців. Загін два рази відмовлявся виконувати наказ і прийняв рішення остаточно закріпитися в Сімферополі. З цією метою він вирішив захопити владу в Сімферополі в свої руки й розпочав вимагати під загрозою насильства над членами ради проведення кандидатури начальника загону Шмакова в голови Сімферопольської ради замість тов. Міллера. Лише під загрозою Севастополя та низки резолюцій флоту, які вимагали надіслати до Сімферополя каральний загін, Шмаков був примушений виступити з Сімферополя в Севастополь, звідки був перевезений до Одеси. Через невміння керувати Шмаковим пізніше його загін був майже повністю знищений австро-німцями й гайдамаками в березні під Одесою й тільки близько 15 осіб з цього загону повернулися в Севастополь. Сам Шмаков був посаджений тов. Гавеном у севастопольську в’язницю, звідкіля потім утік під час зайняття міста німцями».

Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Залізний гайдамака. Один з десяти панцирників армії Петра Болбочана, що брав участь у звільненні Криму від більшовиків. Фото 1918 року

Не кращим був і 2-й чорноморський загін, який очолював інший «видатний командир» – О. Мокроусов, якого через його жорстокість і свавілля, любов до масових кривавих страт «буржуазії» навіть його сучасники, що перебували на одному з ним політичному боці, називали не інакше як «суб’єктом з бандитськими тенденціями», який «не міг слугувати опорою для радянської влади».

Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана, який разом з 15-ю німецькою дивізією наступав на Крим, був міцно згуртований і демонстрував повну відданість своєму командиру. Про це у власних споминах свідчили майже всі, хто брав безпосередню участь у проведеній Болбочаном успішній Кримській операції. Укладачі «Історії українського війська» (І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін, С. Шрамченко) зазначали, що полк «зберіг кращі традиції російської армії» і водночас «був національним полком, бо мав патріота-командира».

Такої ж думки дотримувався активний учасник тогочасних подій, сотник Армії УНР Борис Монкевич. У споминах, написаних значно пізніше, він зазначав: «Більшовицька армія, не маючи справжнього командного складу, являла собою розбійничі банди, які, зрозуміло, не могли протиставитися ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій, патріотично настроєній українській армії». Ці слова знаходять підтвердження і в мемуарах інших учасників тих подій: генерала В. Петрова, Н. Авраменка, С. Шемета, Я. Штендери.

Також досить суттєво полегшувало справу українським військам те, що їм усіляко допомагали кримські татари. Так, сотник Б. Монкевич згадував: «Татарське населення ставилося зі співчуттям і доброзичливо до українського війська й з охотою і цілком добровільно давало вказівки про рухи і розташування більшовиків. Від Татар, наприклад, одержано відомості, що від Сімферополя знову з’явилися панцирні потяги. Справді, на залізничному шляху показалося три ворожих бронепотяги, з яких вилізла юрба в 500 чоловік та почала розсипатися в лаву. Але відділи Запорожців одразу відкрили по них вогонь, і почали заходити на флянках (флангах, – авт.). Більшовики помітили цей маневр і відступили з потягами, зриваючи за собою шини (колію, – авт.)».

Тим часом німецькі війська займали Крим. 19 квітня вони оволоділи Джанкоєм, 22 квітня – Євпаторією та Сімферополем. Вже до закінчення квітня об’єднані німецько-українські війська повністю оволоділи півостровом.

Тетяна Бикова, к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: