Кенаса Анана бен Давида в Єрусалимі. Фото надано автором.
/

Шляхами караїмів. Від Вавилону до Криму

Почати

Три частини світу й берега шести морів: у ІХ – ХІV ст. караїмський світ поширився країнами Азії, Африки, Європи й містами на берегах Середземного, Мармурового, Чорного, Азовського, Каспійського та Балтійського морів.

Географія караїмського світу в епоху після Анана бен Давида стала стрімко розширюватися в різних напрямках. Ми вже згадували, що в Єгипті караїмська громада існувала ще за часів першого намісника, призначеного після її завоювання військами Арабського халіфату. Послідовники Анана переселилися до Єрусалиму й збудували там кенасу, що збереглася до наших днів – це найдавніша караїмська кенаса в світі, яка розташована на Караїмській вулиці в Єрусалимі. До речі, вулиці з такими назвами існують і в кількох містах України, від Євпаторії до Луцку.

Є розповсюджена точка зору, що за настановами Тори жили лише етнічні євреї, нащадки біблійних праотців-патріархів. Але це не зовсім так. Тору й ті чи інші форми юдаїзму в різні часи приймали народи різного етнічного походження. Багато хто чув про Хозарське царство, де правляча династія сповідувала юдейську віру, й часто саме з добою його існування пов’язують розповсюдження караїмізму в Східній Європі.

Дахія аль Кахіна – королева берберів. Фото надано автором.

Набагато менше говорять про інші войовничі юдейські держави, наприклад, князівства на північному заході Африки. Там багато берберских родів стало навертатися до юдаїзму, й згодом вони створили девять берберсько-юдейських князівств. А в 483 р. група місцевих племен у Марокко, що сповідували цю релігію, проголосили на своїх теренах незалежне королівство. Вони завзято відстоювали свою незалежність у війнах із Візантійською імперією, й підкорити їх змогли лише араби, та й то після тривалої героїчної боротьби берберів-юдеїв за свою свободу. Ці племена вели війну за волю під проводом королеви Дахії аль Кахіни, яка стала на чолі берберських племен у 686 році.

Але така войовнича державність була скоріше винятком на загальному мирному тлі. Юдейські та караїмські громади існували переважно у значних культурних та економічних центрах тодішнього світу, у великих містах Месопотамії, Сирії, Єгипту, Малої Азії, Кавказу, Центральної Азії та Європи. Послідовники караїмської віри жили в Багдаді, Єрусалимі, Каїрі, Олександрії, Дамаску, Константинополі, Адріанополі, Тіфлісі, Кафі, Ескі Киримі, Києві (який вони йменували Манкерманом – «гідної хвали фортецею»), а також у Галичі, Луцьку, Тракаї.

Щодо часу появи караїмів у Криму та на сході Європи існують найрізноманітніші думки: від версії про прихід до берегів Тавриди давніх юдеїв у VI ст. до н.е. до виникнення караїмських громад вже в часи після монголо-татарського завоювання Криму. Це одна з головних загадок в історії караїмів Східної Європи, яку науковці не можуть розв’язати вже третє століття.

Аби розглянути найдавнішу версію про поселення предків караїмів у Криму, нам треба вирушити на північний Кавказ і подивитися, який стародавній документ був там знайдений.

Село Маджаліс. Фото надано автором.

У горах на півдні Дагестану, у 130 км на південь від м. Махачкала знаходиться невелике село Маджаліс. Його назва означає буквально “рада”. І справді, дослідники караїмської минувшини завдяки знахідці в цьому селі нарешті змогли дати собі раду у вирішенні загадки про походження караїмів у Криму.

У стіні старовинної синагоги в цьому селі в середині ХІХ ст. виявили пергаментний сувій, написаний у 1513 р. рукою караїма Єшуа бен Елії. У цьому сувої п. Єшуа пише, що він скопіював його зі ще більш старого тексту, записаного Авраамом бен Сімхою Сефарді в 986 р. у іранському місті Хамадан. Але й то була копія більш давнього запису – колофону (приписки) до старого сувою Тори, яку зробив Єгуда бен Моше Мізрахі з міста Шемахи в 604 р. Але найдивовижніше те, що ще раніше, у 1840 р., оригінал запису 604 р. був знайдений караїмським дослідником Авраамом Фірковичем у тому ж Дагестані, в місті Дербент. Згодом у історичній науці цей запис став відомим як Маджаліський документ.

У ньому йдеться про переселення частини народу Ізраїля з Близького Сходу до Криму в VI ст. до н.е., у роки царювання перського царя Камбіса ІІ. Але Кримом там справа зовсім не обмежується. Автор запису, Єгуда бен Моше Мізрахі, каже, що його предки походять із коліна Нафталі, вигнаного з Шомрону разом із колінами Дана й Шимона царем Салманасаром. Мова йде про асирійського царя Салманасара V (727-722 рр. до н.е.), який, намагаючись придушити повстання північноізраїльського царя Гошеа (Осії), взяв у оточення його столицю, місто Шомрон (Самарію), й коли за три роки облоги вона впала, виселив з північного Ізраїльського царства десять колін народу Ізраїля. Ці події описані в Біблії, у 17 главі Другої книги царів.

Вигнаних ізраїльтян, продовжує свою розповідь п. Єгуда, цар Салманасар розселив у містах Бахлах, Хабул, Гірат (не важко здогадатися, що йдеться про міста Балх, Кабул і Герат в Афганістані).

У “країні Крім”, де жили “сини Ізраїля і Єгуди”, він згадує міста Коршон (у назві якого вгадується Херсонес), названий так, певно, на честь перського царя Кореша (тобто Кіра Великого, батька вищезгаданого Камбіса ІІ, який, згідно цього тексту, встановив там пам’ятник), міста Солхат єврейський і Онхат грецький, які згодом стали називатися Крім (йдеться про Старий Крим), а також місто Села га-Єгудім (тобто Скеля юдеїв), нині більш відоме як Чуфут-Кале. Фігурує в цьому тексті й місто Сефарад у моря Шиттім (нині Керч), звідки плавають до грецької Матархи (згодом відома як Тамань та Тмутаракань). Тож окрім сюжету про появу в Криму вихідців з давнього Ізраїлю, ми можемо дізнатися про таку маловідому сторінку історії Криму, як наявність там володінь Персидської держави, могутньої імперії стародавнього світу.

Ось вже третє століття як історики сперечаються щодо автентичності Маджаліського документу. Та якщо прийняти на віру те, що там сказано, це означає, що сини Ізраїля з’явилися в Криму приблизно в той же час, що й давні греки, і можна казати про те, що цивілізаційно-філософський діалог Атен з Єрусалимом триває на кримських берегах з сивої давнини.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: