Вавилон у руїнах. Фото надано автором.
/

Шляхами караїмів. Легенда про Анана бен Давида

Почати

Початок караїмського руху дослідники найчастіше пов’язують із діяльністю Анана бен Давида, релігійного діяча й мислителя VIII ст. Він жив у Вавилонії, а народився в південній Месопотамії, у місті Басра.

Релігієзнавці вважають, що в запропонованому ним підході до тлумачення Святого Письма він поєднав ідеї давніх течій юдейської релігії – саддукеїв та єсеїв. Близько 770 р. Анан написав свій головний теологічний трактат – Сефер га-Міцвот (“Книгу заповідей”), в якому є помітним самостійний шлях тлумачення Святого Письма, що багато в чому не збігався з юдейським мейнстримом.

Свої проповіді він зазвичай закінчував словами: “Це лише моя думка. А ви уважно шукайте в Торі й не покладайтеся на мою опінію”. Цей висловлений ним принцип підходу до Письма – “уважно шукайте в Торі й не покладайтеся на мою (чи будь-чию) думку” – згодом став наріжним каменем караїмської доктрини.

Анан бен Давид. Фото надано автором.

Про те, як Анан бен Давид заснував караїмську конфесію, існує легендарний переказ. Близько 760 р. помер рош ґалута (тобто екзіларх, глава єврейських вигнанців, які жили в екзилі, у Вавилонії) Шеломо бен Хісдай ІІ. Посада голови вигнанців була чимось схожою на монархічний престол, що передається в спадок; наприклад, її міг успадковувати лише нащадок царя Давида. Проте була одна особливість. Спадкоємцем цієї посади не завжди ставав старший син екзіларха. Головою вигнанців могли обрати когось іншого з членів родини попередника, який найбільше підходив для цієї ролі, й тому вибір залежав від глав єшив – навчальних закладів, де вивчали Тору, й від впливових членів громади. Впливовість визначалася, зокрема, й наявністю в них зв’язків при дворі халіфа.

Отже після відходу в кращий світ рош ґалута Шеломо бен Хісдая на його місце було два претенденти з його близьких родичів – Анан бен Давид (він же Анан бен Шафат, а бен Давид він звався, бо вів свій родовід від біблійного царя Давида) і його брат Хананія. Саме останнього глави єшив і впливові члени громади обрали своїм очильником, і цей вибір затвердив сам халіф Багдада.

Але в його брата теж виявилося чимало прибічників, які проголосили рош ґалута Анана бен Давида. Це означало не лише виникнення розколу в лавах єврейської громади, а й бунт проти халіфа, тож цілком природно, що головного бунтівника за наказом монарха засудили до страти, й в очікуванні виконання вироку кинули за ґрати. На цьому вся ця історія ніби мала скінчитися, але насправді вона лише починалася.

Справа в тому, що в тій же в’язниці в той самий час сидів інший мудрець на ім’я Абу Ханіфа. Він був дуже цікавою особистістю. Досить сказати, що й нині в ісламському світі живуть мільйони його послідовників. Абу Ханіфа був чудово освіченим богословом і згодом став засновником ханафітського мазхабу в ісламі – авторитетної в мусульманському світі школи ісламського права.

Абу Ханіфа був демократом свого часу: згідно з його переконаннями, правитель ісламської держави мав перебувати під всебічним контролем мусульманської громади. Його кинули за ґрати за відмову обійняти посаду міського каді – судді. Від таких пропозицій, зроблених можновладцями, зазвичай не відмовляються, але ж Абу Ханіфа був філософом і нонкомформістом, тож тримався подалі від влади, й ставати частиною системи аж ніяк не бажав. Такий демарш був розцінений як вияв нелояльности до правителя. Так двоє мислителів опинилися в один і той самий час у в’язниці, й не дивно, що вони швидко заприятелювали.

Абу Ханіфа проповідує. Фото надано автором.

Саме Абу Ханіфа й підказав Анану бен Давиду, як він може врятувати своє життя. Анан мав попросити халіфа призначити судове засідання в його справі, й запросити на нього самого халіфа, оскільки це є ділом надзвичайної важливості.

На суді Анан мав поставити запитання правителю: “О, володарю правовірних! Чи наказав ти моєму братові, призначивши його на таку високу посаду, стати на чолі двох релігій або ж однієї?” Безсумнівно, халіф мав відповісти: “Тільки на чолі однієї”. Почувши ці слова, Анан мав оголосити, що він сповідує іншу релігію, не ту ж саму, що й його брат та його прихильники. Такому тонкому знавцю Тори, яким був Анан, мало бути зовсім не складно довести чимало відмінностей між його поглядами та доктриною юдейського мейнстріму. Прибічники ув’язненого вченого з радістю б підтвердили його слова.

Все відбулося якнайкраще: на судовому засіданні Анан виголосив блискучу промову. Серед іншого він згадав про численні збіги його віри з ісламом: наприклад щодо визначення початку нового місяця. Його прибічники спостерігають за появою на небі молодика, подібно тому, як це роблять мусульмани, в той час як опоненти Анана користуються заздалегідь укладеними розрахунками. Також він не забув наголосити, що до засновника ісламу, пророка Мухаммеда він, на відміну від опонентів, ставиться з глибокою повагою. Після цього судового засідання Анан бен Давид не лише уник страти та був відпущений на свободу, а й отримав покровителя в особі халіфа та підтримку з боку влади Арабського халіфату.

Але це, швидше за все, лише легенда. Є кілька причин так вважати. Справа в тому, що ані равіністи, ані караїми тривалий час нічого не говорили про змагання Анана бен Давида за посаду рош ґалута, зокрема цього не згадує Якуб аль Кіркісані – караїмський мислитель Х ст., що може свідчити про пізніше походження легенди.

І дійсно, найбільш ранні відомості про це оповідання належать до першої половини ХІІ ст., в той час як Анан жив приблизно на половину тисячоліття раніше. Напевно байка виникла в колі опонентів караїмської традиції, адже пояснює зародження караїмської віри тривіальною боротьбою її засновника за високу посаду. Першим версію цієї історії виклав караїмський автор з Візантії Елія бен Авраам. Він сам зізнається, що почув її від якогось равініста.

Окрім того, настільки рішуче відмежування від равіністичного юдаїзму на тому етапі не знаходить підтвердження фактами. Адже в такому разі зовсім неможливо пояснити, чому онук Анана бен Давида, Даніель, менш ніж за сто років після свого дідуся так само, як і його пращур, був претендентом на посаду рош ґалута. Не менш цікаво, що інший онук Анана, Йосія, а також його діти Цемах та Йегошафат протягом десь півстоліття (приблизно до 865 р.) були очильниками равіністичної єшиви в Єрусалимі. Як все це було можливо, якщо всі мости між конфесіями було спалено ще за життя їх діда-прадіда?

Очевидно, все ж настільки рішучого відмежування послідовників Анана від равіністичних юдеїв тоді не трапилося. Вже не кажучи про те, що й самі себе вони не називали караїмами. Прихильники ідей Анана бен Давида звалися ананітами. А вже їх нащадки, радше за все, влилися до лав опозиційного равіністам караїмського руху.

Це відбувалося вже в наступну епоху його розвитку, коли караїмські громади стрімко розповсюдилися на теренах трьох континентів – від Афганістану до Магрибу й від Єгипту до Криму.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: