Микола Самокиша
Микола Самокиша
/

Самокиш чи Самокиша: повернення справжнього імені

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Вісімнадцятого січня 1944 року о 9 годині ранку в Сімферополі, який ще перебував під ярмом гітлерівських військ, на 84 році легко і спокійно заснув навіки Микола Самокиша — український графік, художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру. Про його відхід у засвіти сповістила преса не лише окупованої України, а й Німеччини. Некрологи були наступного змісту: «Він користувався популярністю як серед цивільного населення, так і серед військових. Лише за роки війни він намалював сотні картин, що розійшлися далеко поза межами України і Криму. Його ім’я, його безліч мистецьких творів будуть вічною гордістю для українського мистецтва, для України» («До перемоги», Львів, №9, 02.03.1944); «Смерть європейсько відомого маляра-баталіста є великою втратою української культури» («Голос», Берлін, №9, 27.02.1944).

Втім, проросійська преса окупаційних часів по смерті Самокиші назвала його «крупным русским художником», в особі якого «русское искусство потеряло талантливого мастера»; втім, було зазначено, що його картини, блискучі за технікою, вигідно вирізнялися на радянських виставках поміж «жалюгідними полотнами радянських “баталістів”». «Уже лёжа на одре смерти, он ещё рисовал и находил приветливые слова для учеников, которых он так любил. В Крыму его знали все и гордились своим знаменитым земляком», — писала миколаївська «Новая мысль» (№11 (32), 30.01.1944). На відміну від російської традиції, в українських виданнях прізвище митця в називному відмінку подається як «Самокиша»: цим словом на Сіверщині позначали кисле молоко. Саме так майстер підписував свої листи.

Самокиш чи Самокиша: повернення справжнього імені
Микола Самокиша

Народився він 25 жовтня 1860 року в селі Носівка Ніжинського повіту на Чернігівщині, у вбогій родині сільського листоноші та козачки. Від свого діда, в якого мешкав, успадкував оповідання про славетні козацькі часи, надихнувшись якими, виготовляв «зброю» та «отаманував» над однолітками. У 10-річному віці за допомогою свого дядька після двокласової школи вступив до Ніжинської класичної гімназії при ліцеї Безбородька. 18-річним юнаком почав відвідувати майстерню професора батального живопису Б. Віллевальде у Санкт-Петербурзі. Навчаючись у Петербурзькій Академії Мистецтв (1879-1885) належав до проукраїнського гуртка молодих митців (до нього також входили С. Васильківський, П. Мартинович, О. Сластіон), метою якого було відтворення історичних подій і національних особливостей з життя й побуту українського народу. Цим гуртком опікувався відомий письменник, знавець історії та побуту українського народу Данило Мордовець. Академію Микола Самокиша скінчив, здобувши по дві срібні й золоті медалі. Цікаво, що, вступаючи до академії вперше, майбутній видатний митець на вступному іспиті… провалився. При цьому на стежку навчання він став усупереч волі батька, який хотів бачити сина заможним адвокатом, а не «голодним малярем».

У 1886-1889 рр. із С. Васильківським вирушає у стипендійну подорож до Парижа, де студіює під керівництвом баталіста Е. Детайля. З 1890 р. працював художником при військовому відомстві; того ж року за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка живопису. У 1900 році отримав премію на світовій виставці, що відбулася в Парижі.

У 1894-1917 роках керував батальною майстернею Петербурзької Академії (у 1913 р. став її професором і дійсним членом). У 1918 році оселяється у Євпаторії, у 1922 р. переїздить до Сімферополя, де створює власну художню студію, згодом переформатовану на художнє училище його імені.
Самокиша ніколи не поривав зв’язків з батьківщиною. Наприкінці 1890-х років і на початку ХХ ст. часто приїздив до України, зокрема до Харкова, і брав участь у виставках. З 1898 р. разом зі С. Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «Живописной Украины» — «Из украинской старины», з текстом проф. Д. Яворницького (вийшов у 1900 р.). Другий альбом — «Мотивы украинского орнамента» (1902) — Самокиша опрацював сам. На початку 1900-х рр. художник брав участь у розписах Полтавського губернського земства. З 1911 року щоліта працював в Україні, виконав давно задуманий цикл творів з української історії й козацьких воєн: «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва у 1648 р.» (1929), «Бій під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Бій Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою у 1709 р.», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Харківська фортеця XVIII ст.» (1936), «Розгін демонстрації в Києві у соті роковини з дня народження Шевченка» і «Царські жандарми везуть Шевченка на заслання» (1938), «Богун під Берестечком», «Месник Богун», «Козаки на чатах», «Запорожці обідають», «Голод у Криму 1921-1922» та інші.

14 листопада 1929 р. в листі до літератора Максима Лебедя, що майже за 10 років стане жертвою більшовицького терору, Микола Самокиша, згадуючи і свого побратима Сергія Василевського, написав: «З самого скінчення Академії Художеств і до цього часу все наше мистецтво було для України. Якщо й траплялося робити нам не наше українське, то робилося для грошей, а душа наша була на Україні». Поет і драматург Кость Буревій, який також загинув у катівнях НКВС, зазначав: «Самокиша не був ніколи російським патріотом, а тому, цілком природно, не кидався в обійми російського ура-патріотизму й не принизив свого мистецтва «побідоносною» халтурою».
У жовтні 1935 р. львівська газета «Діло» повідомила, що в Сімферополі було утворено цілий комітет для відзначення 50-річного ювілею мистецької праці Миколи Самокиші.
З 1937 по 1941 рр. художник керує батально-історичними майстернями Харківського і Київського художніх інститутів.

Під час Другої світової війни Самокиша, вже старий і немічний, відмовився евакуюватися з Криму. 30 грудня 1942 р. окупаційна газета «Голос Крыма» повідомила, що в Сімферополі для впорядкування мистецького життя та покращення умов праці окремих митців при підвідділі мистецтв було утворено раду митців, до якої разом з майже чотирма десятками художників і скульпторів увійшов і Микола Самокиша. Рада мала наступні обов’язки: оцінка творів митців, постачання їх необхідними матеріалами для праці, допомога у реалізації картин, надання допомоги видатним митцям, організація художніх виставок тощо.

«Споміж українських митців, що не скористались з даної їм м*скалями нагоди втекти в глубину Московщини і залишитися, згадати треба передусім і Миколу Самокишу, одного з найкращих українських і світових баталістів. Ще в 1905 році дав він серію знаменитих малюнків з російсько-японської війни, на який перебував він в ролі воєнного кореспондента. З української історії опрацьовував Самокиша добу козаччини. За совітської влади заставляли нашого митця малювати зовсім не пролетаріат, а малюнки, які б показували єдність Російської імперії та геройство воєн «за родіну». Тепер старий 80-літній митець перебуває в Сімферополі», — писали «Краківські Вісті» у 1942 році.

Навесні 1942 року в Сімферополі члени Південної похідної групи ОУН(б) для легалізації своєї діяльності та допомоги місцевим українцям організували споживчий кооператив «Український консум», завдяки якому вдалося налагодити харчування інтелігенції, найбільш потерпілої від голодної зими. Таким чином матеріальну допомогу отримував і Микола Самокиша. Наприкінці червня при головному поліційному управлінні міста було відкрито спеціальну комісію для виправлення паспортів тим українцям, що були записані росіянами (за короткий час було переоформлено близько 4 тисяч документів). Чи був митець серед цих осіб – можна лише припустити.

«“З-під малих окулярів виглядають лагідні очі. Білий козацький вус і мала біла борідка; така ж біла чуприна, дбайливо причесана. Рудий шерстяний плащ і чоботи. Микола Самокиша сидить на дзиґлику і малює“. Такими рисами змальовує п. О. Масюкевич великого українського художника-баталіста, якого відвідав 1942 року в Сімферополі. Він розповідає про уважність і ввічливість митця до всіх, про його невтомну працю, про його велику популярність серед населення й військових, які раз-у-раз заходять, приносячи або забираючи свої замовлення. Дружина митця розповідає про його перебування за кордоном, про окремі праці та робітні, що лишились у Ленінграді та в Харкові, і невідомо, що з ними», — писав львівський орган часів німецької окупації «До перемоги» фактично за лічені дні до смерті майстра (№1 за 06.01.1944).

Самокиш чи Самокиша: повернення справжнього імені
Микола Самокиша, «Вечір у Криму» (рік невідомий. Полотно, олія). Чернігівський історичний музей.

Загалом за 60 років творчої діяльності Микола Самокиша створив 11 тисяч живописних полотен, малюнків, офортів, книжкових ілюстрацій, які зберігаються в музеях України і Росії та в приватних колекціонерів. Багато з них було загублено; чимало з них, виготовлені задля грошей, з примусу, загинули назавжди зі своїми замовниками. У спадщині митця лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети, виконані аквареллю, тушшю і олівцем. Він виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував українські книги: оповідання Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Тараса Бульбу» М. Гоголя та інші. Ці ілюстрації були розміщені у різних журналах. Творам Самокиші притаманна багатофігурність і динамічність композиції.

До останнього свого дня український митець невтомно працював за мольбертом по 10 годин щодня. За два дні до смерті він виконав пером фрагмент до картини «Битва Кривоноса».

Радянська критика так само, як і дореволюційна, вельми старанно замовчувала українську творчість митця, а якщо й говорилося на цю «слизьку» тему, то лише в тоні зарозумілих повчань. Так, критикуючи чи не найкращий його твір — «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648 р.» — у журналі «Образотворче мистецтво» (№9, 1940 р.) підкреслили: «Нам здається, Самокиш часто обирає менш значний епізод. Для «Богдана Хмельницького», наприклад, таким більш значним моментом міг би бути епізод приєднання України до Росії. Може, тому твори Самокиша тематично дрібнішають». Про це згадується у матеріалі берлінського «Голосу» (№37(132), 12.09.1943 р.).

По смерті Миколи Самокиші німецьке окупаційне командування Сімферополя прийняло рішення перейменувати на його честь вулицю Кооперативну, де він мешкав. Після зайняття Криму радянською армією цю директиву було скасовано. До того ж, червона влада вирішила з’ясувати, чи не співпрацював митець з німцями; на додачу, молода удова Самокиші почала активно звинувачувати його у всіх смертних гріхах – таке явище притаманне будь-якій зміні будь-якої влади. У 1960 році, до 100-річного ювілею майстра, вулицю знов було перейменовано.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: