Руїни, за якими сумують караїми
Мангуп
/

Руїни, за якими сумують караїми

Почати

У самому серці Кримських гір розташовані руїни колишньої столиці міста Мангуп. Воно було резиденцією правителя середньовічного князівства Феодоро. Землі цього князівства простягалися серед гір та долин на півдні Кримського півострова. Ще південніше, на узбережжі, Феодоро межувало з генуезькими колоніями капітанством Ґотія, а на півночі з Золотою Ордою, а згодом Кримським ханством. Але це вже реалії XV ст. Нам же варто відмотати стрічку історії на кілька століть назад і згадати, з чого все починалося. 

А починалося з суперництва за Крим двох потужних держав – Візантійської імперії та Хозарського каганату. Кожна з них захоплювала чи будувала укріплення й фортеці, вгризалася у кам’янистий кримський ґрунт, робила геополітичні ходи, мов гравці в шахи, які намагаються витіснити з дошки фігури супротивника.

Караїмський дослідник ХІХ ст. Авраам Фіркович вважав, що місто Мангуп заснували хозари в 840 р., а ще раніше тут розташовувалася ґотська фортеця Дорос, яку хозари захопили у 805 р. Саме хозари з юдеями з Таматархи, на думку Фірковича, й оселилися на Мангупі. Пізніше історики дійшли висновку, що фортеця, зведена ще в V ст., була столицею Кримської Ґотії, а хозари підкорили її наприкінці VII ст.

Як би там не було, місце для твердині виявилося дуже вдало обраним.  Дослідник кримської минувшини академік Петро Кеппен писав: «Розташування Мангупа незвичайне. Перебуваючи, так би мовити, між небом і землею, він міг би, здається, протистояти всім примхам світу».

Городище розташоване на високій вапняковій горі, з півночі прорізаній трьома глибокими ущелинами, які відділяють один від одного чотири миси. На заході городища, у верхів’ях ущелини Табана-дере, розташовані райони, де жили й працювали караїми. Їхній слід залишився в топоніміці Мангупа. Наприклад, один із мисів має загадкову назву – Чуфут-Чеарган-бурун – «Мис виклику юдеїв». Хто й навіщо їх туди викликав, історики не знають. Археологи віднайшли там лише рештки забудови, що з’явилася у XVI ст. Інший мис, де жили юдеї, називається Чамну-бурун. Далеко внизу під цими мисами, в ущелині Табана-дере, розташовується караїмський цвинтар.

У верхів’ях ущелини є два джерела води. Табана-дере мовою корінних народів Криму – «Шкіряний яр»; як гадають, у цій ущелині колись вимочували шкіри. Їхнім виготовленням переважно й займалися мангупські караїми. А ще робили вишукані ювелірні вироби й вирощували фрукти в садах.

Мангуп був одним із головних караїмських міст – там мешкало близько 300 караїмських родин. Іншими двома значними караїмськими центрами в Криму були Чуфут-Кале й Кефе. На місцевому цвинтарі знайдені караїмські надгробки, які встановлювали там, починаючи з ІХ ст. й закінчуючи кінцем XVIII ст., тобто на Мангупі караїми жили протягом 900 років. Ці дати, встановлені А. Фірковичем ще в ХІХ ст., підтвердилися під час розкопок у 80-90 рр. ХХ ст.

Німецький вчений і мандрівник Петер Сімон Паллас на початку ХІХ ст. бачив на Мангупі караїмську кенасу й ще застав кілька будинків, у яких жили мангупські караїми-чинбарі, однак зауважив, що до 1800 р. караїми покинули це місто й воно спорожніло. Караїми були виселені звідти в 1793 р. й перебралися до Чуфут-Кале, Кезлева (Євпаторії) та Кефе (Феодосії). Але про це поговоримо згодом.

Руїни, за якими сумують караїми
Залишки мангупської кенаси

Руїни кенаси розташовані у верхів’ях ущелини Табана-дере. Знаний дослідник Криму, археолог Олександр Бертьє-Делагард на початку ХХ ст. писав про її рештки, зазначивши, що це «бідна, проста споруда, мурована на глині; вікон і орнаментів у ній не було». Власне, нічого іншого дослідник побачити й не міг. Все, що можна було перенести з кенаси, караїми забрали з собою при переселенні на Чуфут-Кале наприкінці XVIII ст. З деталей мангупської святині вони звели там Малу кенасу. Те, що залишилося від кенаси Мангупа, досліджують археологи ще з початку ХХ ст.

Кенаса стояла на прямокутному подвір’ї, оточеному кам’яними стінами з необробленого вапняку місцевої породи, в стіні були дві хвіртки. Будівля  була прямокутною, орієнтованою за віссю північ-південь. За караїмською традицією, гехал (шафа, де зберігалися сувої Тори) був влаштований на південному боці будівлі. Вздовж західного фасаду розміщувалася невелика площа. Із західного й зі східного боку, один навпроти одного, розташовувалися два входи, певно, окремі для чоловіків і для жінок. Дах кенаси був вкритий черепицею, її фрагменти знайдені поруч. Ще на дворі знайшли монети XV-XVI ст., кераміку – фрагменти амфор і глечиків часів середньовіччя, і срібний перстень-печатку, прикрашений візерунками, зі вставкою з сердоліку та вирізьбленим написом: «Шабтай, син Баруха поважного раббі. Хай буде пам’ять його благословенна».

У 30 метрах від кенаси вчені виявили вибите в печері заглиблення, до якого ведуть прорізані в камені жолоби для стоку дощової води. Дослідники припускають, що це рештки мікви, отже, кенаса могла використовуватися й равіністами.

З 1642 року зберігся цікавий документ, у якому мангупські караїми вирішують питання щодо спільного перебування в кенасі чоловіків і жінок. Процитуємо його:

«Договір цей нехай буде свідченням поганого звичаю, що виник у нашій громаді в даний час, а саме: що чоловіки сидять разом з жінками в зборах громади. Це великий гріх і звичай гоїв, порушення заповіді «не бажай», яка є однією із заборонних заповідей Закону, ознака розпусти і зневага основ Тори. Тому ми маємо усунути цей дурний звичай з нашого середовища й повністю викорінити його, щоб не збиралися чоловіки разом з жінками в одному місці, будь то трапеза за заповіддю, святкова трапеза або трапеза скорботна. І складений цей договір за згодою маскілім і зборів шановних людей громади, нехай береже їх Твердиня і Спаситель їх, що проживають у місті Мангупі, хай береже його Господь. Так візьмуть і виконають цей договір юдеї і потомство їх, а хто не підкориться йому й порушить припис закону, той зробить очевидний і великий гріх.

У день шостий, 13 місяця (другого адара), 5402 р. Я, писар Яаков, син поважного раббі Мордехая, нехай буде душа його зв’язана у вузлі вічного життя».

Ця ухвала маскілім (тобто «освічених», «розумних») і шанованих людей громади засвідчує, що в спільноті караїмів Мангупа були ліберали й консерватори, які мали між собою певні суперечки. Як бачимо, перемога тоді була за консервативно налаштованими караїмами.

Руїни, за якими сумують караїми
Мангуп

Як закінчилася історія караїмської громади на Мангупі, достеменно невідомо. Збереглася жалібна пісня «Манґуп тюркюси», написана караїмською мовою, в якій вказано рік вигнання караїмів із цього міста (5553 від створення світу, тобто 1793 за григоріанським календарем). Але там не сказано, хто їх вигнав. Ці загадкові люди лише названі словом «душманлар» – тобто «вороги». Автор пісні називає себе «дертлі Сімха», тобто «Сімхою, який страждає». Науковці Дан Шапіра та Михайло Кізілов висловили припущення, що «душманлар» – це представники російської влади, адже на той час Крим уже десять років як був захоплений Росією. Наведемо рядок з цієї пісні:

 

Сагъындыгъым оксек дагълар

Йузум кулер къальбим агълар

Виран къалды Мангуп дер лер

Витан дыр йанар агъларым. 

 

У перекладі українською: «Я згадую високі гори. Обличчя моє сміється, а серце плаче. Зруйнованим залишився Мангуп, кажуть. Це батьківщина моя – я гірко плачу».

Донині у караїмів збереглося прізвище Манґубі – тобто «мангупець» чи «виходець з Мангупа». Судячи з того, де живуть носії цього прізвища, доля розкидала нащадків мешканців міста по всьому світу. Але пам’ять про руїни Мангупа навіки закарбувалася в національній свідомості караїмського народу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: