Фото з відкритих джерел.
/

Розпад колишньої Югославії. Хорватський досвід повернення тимчасово окупованих територій для України

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Автор цього матеріалу в 1993-97 рр. працював консулом в Генконсульстві України в Белграді та Посольстві в СР Югославії, які були єдиним офіційним представництвом України на теренах всієї колишньої Югославії до 1995 р., будучи безпосереднім свідком війн в Хорватії (1991-95) та Боснії і Герцеговині (БіГ) (1992-95). В 2002-06 рр. працював заступником посла України в Хорватії та БіГ, а в 2010-17 рр. послом України в цих двох країнах. У 1984-85 рр. навчався на філософському факультеті Белградського університету, будучи істориком-балканістом, дипломатом уважно слідкував за причинами виникнення конфліктів на теренах колишньої Югославії, їх розвитку та післявоєнного врегулювання. Автор провів десятки особистих зустрічей з усіма важливими хорватськими військовими та політиками, що мали відношення до військової (генерал А.Готовина, який командував військовою операцією «Буря»,  міністри оборони РХ Д.Крстічевич та А.Котроманович, керівники Генштабу РХ Й.Лучич та Д.Домазет-Лошо, начальник ГШ т.зв. «Армії Республіки Сербська Країна» М.Новакович) та мирної реінтеграції (президент РХ (2000-08) С.Месич, голова уряду національного спасіння РХ Ф.Грегурич (1991-92), голови хорватського парламенту В.Шекс, Л.Бебич,  заступники голови парламенту РХ Й.Леко, А.Санадер, Ж.Райнер, міністр закордонних справ РХ М.Гранич (1993-2000), глава Вуковарсько-сремської області Б.Галич.   

Розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ), що складалася з шести республік: Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Словенії, Чорногорії, та двох автономних країв, що були у складі Сербії – Косово та Воєводини, супроводжувався значними політичними турбуленціями та військовими конфліктами, що переросли у справжні війни. СФРЮ була політичним продовженням Королівства сербів, хорватів та словенців (СХС), що було створене на теренах, де проживали південно-слов’янські народи у складі Австро-угорської імперії, що розсипалася восени 1918 року внаслідок поразки в Першій світовій війні, та власне Сербії. В 1929 р. СХС було трансформовано в Королівство Югославія. Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, які створили федеральну державу з шести республік та двох автономних країв. Але поразка системи соціалізму у змаганні з капіталістичним способом виробництва завершилася дезінтеграцією державного об’єднання СФРЮ і створення на базі колишніх республік шести незалежних держав, до яких також приєдналося ще Косово, що ще не отримало повного міжнародного визнання.

Першими в 1991 році про свою незалежність від СФРЮ заявили Словенія та Хорватія. Тоді Белград направив Югославську народну армію (ЮНА) для придушення національно-визвольних рухів. У Словенії відбулася так звана «Десятиденна війна» (27.06-06.07.1991 р.), яка завершилася загибеллю декількох десятків чоловік (66 осіб) та укладанням угоди про виведення частин ЮНА зі словенської території і проголошення державної незалежності. Що стосується Хорватії, то тут ЮНА, спираючись на місцеву сербську національну меншину, що складала 13% усього населення республіки, допомогла у створенні сепаратистського об’єднання так званої Республіки Сербська Країна (РСК) з центром у місті Кнін. Поразки хорватського війська, яке фактично було беззбройним (в той час діяла міжнародна резолюція, що забороняла постачання зброї на терени колишньої Югославії) від ЮНА та озброєних загонів сепаратистів у другій половині 1991 року привела до втрати 27% території усієї Хорватії. У 1992 році військово-політична обстановка на теренах Хорватії стабілізувалася і вже кожного наступного року Загреб відвойовував невеликі частинки своєї території.

Україна – не перша держава Європи, що стикнулася з проблемою тимчасово окупованих територій. Є ті, хто десятиріччями не може повернути свої землі, але є також і історії успіху, що закінчилися реінтеграцією. В українських медіа, у дискусіях політиків та експертів часто посилаються на успішний хорватський досвід. Звісно, перш за все, згадують військово-визвольні операції “Блискавка” та “Буря” на початку травня і на початку серпня 1995 року, які дозволили завдяки добре спланованим і матеріально забезпеченим діям хорватського війська повернути більшість територій, окупованих ще з 1991 року. Тому 5 серпня, день проведення операції “Буря” і визволення міста Кнін, який декілька років був центром сепаратистського утворення т.зв. «Республіка Сербська Країна» щороку відзначається в Хорватії на державному рівні як свято перемоги у Вітчизняній війні (а в сусідній Сербії в той самий час проводяться поминальні заходи щодо жертв війни та біженців з Хорватії).

Отже, 5 серпня 1995 року начебто справедлива перемога постукалася в двері країни, що билася на смерть за збереження свого державного суверенітету та територіальної цілісності. Здавалося б, міжнародна спільнота та увесь цивілізований світ мали ще на початку конфлікту допомогти Хорватії відстояти свою незалежність відповідно до норм і принципів міжнародного права. Але в реальності все було дуже непросто, а часто навіть досить трагічно. І цей життєвий досвід варто враховувати всім, хто займається такою важливою темою, як повернення тимчасово окупованих територій. Чи не кожен хорват, який пройшов війну, скаже: розраховувати треба, перш за все, на себе. Якщо ж спитати хорватів про використання контингенту миротворців у цій війні, то коментар буде приблизно таким: вони більше заважали, ніж допомогли, коли говоримо про період 1991-94 років. Йдеться про те, що миротворці фактично зафіксували лінію розмежування хорватських військ та тимчасово окупованих сепаратистами територій, а от міжнародного мандата та інколи політичної волі для повернення Хорватії цих територій не було. Звісно, це стосується виключно проблеми військової реінтеграції, бо з мирною складовою все інакше. В 1995 році мандат миротворчої місії ООН було змінено і без міжнародної спільноти повернення тимчасово окупованих територій у мирний спосіб було б просто неможливим.

Та що є корисного у досвіді Хорватії для України? Чи є схожість у ситуацій, що відбуваються з різницею у 20-25 років? Хорватський досвід безумовно заслуговує на уважне вивчення та використання українською стороною. Недарма Москва почала так нервувати, коли Загреб почав співпрацю з Києвом з цього питання. Отже, ще на початку 1991 р., перед початком бойових дій, агресор вчинив на Хорватію медіа-напад. По телеканалах, які часто дивилися і хорватські глядачі, йшов потік дезінформації про дії офіційних хорватських органів. В агресії звинуватили хорватську сторону, яка в цей час сама ледь відбивалася від нападників. Державну еліту та всіх, хто її підтримував, звинуватили у фашизмі. Нічого дивного. Просто в колишній Югославії вже тоді використовували радянські напрацювання щодо гібридної війни. Спочатку з’являються блокпости в районах компактного проживання нацменшини, потім з сусідньої країни масово прибувають добровольці (там історично нема козаків, то їх замінили футбольні фанати), а за ними – кадрові військові. Нацменшина отримує зброю від тих, хто збурює конфлікт, і в якийсь момент стає військово-сепаратистською більшістю. Всі ці дії курували російський генштаб та зовнішня розвідка. Югославський напрямок тоді очолював генерал Служби зовнішньої розвідки РФ С.Іванов, майбутній віце-прем’єр та міністр оборони РФ, а в часи нападу Росії на Україну (2014 р.) – глава президентської адміністрації В.Путіна. Тож не дивуйтеся схожостям у сценаріях організації війни в Хорватії та Україні. З метою компрометації хорватських добровольців готувалося багато фейків, зокрема про захисників Вуковара було підготовлено телесюжет начебто про те, що вони вбивали маленьких дітей, відрізали мізинчики і робили таке собі намисто. Ось вам варіація на тему фейкової російської інформації про розіп’ятого хлопчика на Донбасі.  Теорія ведення інформаційної війни вчить, що сто вдало підготовлених пропагандистських статей або телерепортажів ефективніші за сто найсучасніших танків. Для Києва цей урок означає, що крім будівництва сучасних танків “Оплот” для української армії ми маємо взяти на озброєння передові методи протидії російській інформаційній агресії. Треба повсякчас готувати і подавати якісний інформаційний продукт на тимчасово окуповані території. Боротьба за думки людей на окупованій частині Донбасу та Криму має відбуватися безперервно.

Хорватський досвід нагадує про ще один важливий чинник перемоги – бойовий дух військ. Зрозуміло, що коли захищаєш свій дім, власну родину, цілісність держави – у бійців висока мотивація. Колишні хорватські воїни вам згадають про постійну моральну перевагу в боротьбі з супротивником, хоча в перший рік Вітчизняної війни були величезні проблеми в отриманні озброєнь, і тоді ворог міг тактично перемагати. В цей час діяло міжнародне ембарго на постачання зброї в регіон конфлікту, тому хорватам доводилося віднаходити приховані канали отримання озброєнь. Тут значний вклад зробила світова хорватська діаспора, яка передавала до Загреба величезні кошти.

З метою подолання катастрофічної ситуації після окупації наприкінці 1991 року 27% хорватської території, було створено уряд національного порятунку на чолі з Ф.Грегуричем, до якого увійшли найкращі представники усіх політичних сил країни. Цей уряд пропрацював рік, але зумів ефективно перевести господарство на рейки військової економіки, зупинити падіння головних промислових та сільськогосподарських показників, налагодити ефективний менеджмент на державних підприємствах та заохотити приватні підприємства працювати з повною віддачою на загальнодержавні інтереси. Тобто в короткий строк економіку змусили зростати. А тепер перейдемо до інших чинників, які допомогли військовій реінтеграції тимчасово окупованих територій. Потрібно усвідомлювати, що військовим шляхом були повернуті території, розташовані далеко від хорватсько-сербського кордону. Мабуть, є очевидним, що і нам було б легше у військовому сенсі повертати території, де хазяйнують терористи, якби вони не мали прямого доступу до російського кордону. Звісно, і там були коридори, які пов’язували сепаратистів з територією Сербії, та вони були неширокими, могли прострілюватися, тому порівнювати їх з географічним положенням так званих “Л/ДНР” некоректно.

Є ще один фактор хорватського успіху. Лідери сербських сепаратистів у Хорватії та Боснії (Мілан Мартич та Радован Караджич), перед 1995 роком розсварилися з президентом Сербії Слободаном Мілошевичем. Тоді Белград навіть скоротив обсяги допомоги маріонетковим арміям на окупованих територіях. Крім того, в період, коли хорватська армія готувалася до заключної визвольної операції “Буря”, найвище політичне керівництво Хорватії знало, що війська з Сербії не підуть на допомогу сепаратистам. Справа в тому, що С.Мілошевич отримав запевнення від впливових міжнародних чинників про не притягнення його до відповідальності за розв’язання війни, якщо він перестане військово допомагати сербам в Хорватії та Боснії. А тут ще й зухвалість поведінки Р.Караджича та М.Мартича. Тому коли хорватське військо почало масштабну визвольну операцію, головний штаб сепаратистів т.зв. «Республіка Сербська Країна» дістав із сейфа запечатаний в Белграді конверт – офіційний план протидії хорватському наступу. Але виявилося, що ці директиви містили лише одне слово: “Відступайте”. Це повністю деморалізувало керівництво т.зв. «Республіки Сербська Країна» (хорватського аналогу “Л/ДНР”). Цивільне населення отримало наказ терміново пакувати речі та відходити до сербського кордону. Армія сепаратистів чинила лише спорадичний опір. Хорватські військові тоді свідомо відкрили коридори для проходу цивільного населення та бажаючих армійців. Це забезпечило хорватській стороні швидку і відносно безкровну остаточну перемогу. В перекладі на українську реальність, це якби В.Путін відмовився підтримувати ОРДЛО в ході визвольної операції ЗСУ в обмін на зняття санкцій чи гарантії не притягнення до міжнародного суду. Нині все це поки що звучить абсолютно неймовірно. Однак складно заперечити, що тут, тобто у ключовому питанні, український і хорватський сценарії надто сильно відрізняються.

Ще одна важлива деталь: жодна політична сила в Хорватії не виступала за від’єднання сепаратистських територій. Якщо в Україні часом доводиться чути такі ідеї від політиків, то в Хорватії нікому навіть в голову не спадала така думка. Це в хорватському розумінні – повний ідіотизм, бо за кожний клаптик своєї території хорвати боролися століттями, і віддати їх – зрада вищого ґатунку, навіть, якщо місцеві серби на цих територіях підняли зброю проти хорватської держави. Хорватський досвід також вчить, що завжди є негідники, які на війні та людських стражданнях заробляють великі гроші. Тому треба бути свідомими, що ця категорія осіб виступатиме за тривалий конфлікт, як правило, прикриваючись патріотичними гаслами. І, насамкінець, ще одна важлива річ. Конфлікт у Хорватії носив виразні ознаки міжнаціонального та міжрелігійного зіткнення – сербів з хорватами, православних з католиками. На Донбасі ж маємо протистояння більше світоглядного характеру без чіткого розділу за релігійною чи національною ознакою. Можливо, це дещо полегшує нашу ситуацію, адже протягом свого життя людина може декілька разів переглядати свої світоглядні цінності, але дуже рідко змінює свою національність чи віросповідання.

У 1995 р. Хорватія здійснила досить успішну військову реінтеграцію своєї тимчасово окупованої території, що була поза контролем уряду з 1991 р., що дозволило Загребу провести переможну операцію “Буря”. Це – і економічний розвиток держави, і перемога в інформаційній війні, і героїзм армії. Та успіх військових став можливий завдяки кільком зовнішнім факторам. Зокрема, через те, що лідер сербських сепаратистів Хорватії М.Мартич розсварився з президентом Сербії Мілошевичем, а останній за домовленостями зі світовими гравцями відмовився надавати сепаратистам військову допомогу. Тут також зіграло роль критичне ставлення міжнародної спільноти до М.Мартича, який того ж 1995 р. відхилив мирний план Z-4, що надавав хорватським сербам широку автономію (майже федеративний статус), попри те, що офіційний Загреб, зціпивши зуби, сказав плану попереднє “так”. Цей план, спільно підготували посли США, РФ, ООН та Франції, і його відхилення сепаратистами стало одним із вирішальних факторів подальших подій. Важливо також розуміти, що територія, звільнена армією від сепаратистів, мала низьку густоту населення і не мала спільного кордону з Сербією.

В Україні жодного з цих факторів немає, тому є очевидним:

– Не варто розраховувати на швидку і переможну операцію на Донбасі за хорватським сценарієм.

– Навряд чи Кремль посвариться з ОРДЛО, він ними просто управляє.

– Бойовики “ЛДНР” офіційно не відмовилися від Мінського процесу, на відміну від сербських сепаратистів.

– Для такого міжнародного тиску на Москву, який змусив би РФ зупинити підтримку сепаратистів, недостатньо одних лише санкцій.

– Тимчасово окупована територія Донбасу знаходиться на межі з російським кордоном. А географію не змінити.

Та це не означає, що хорватський досвід не є корисним для України. Адже після військової операції “Буря” Хорватія використала також інший шлях повернення територій.

Мирна реінтеграція тимчасово окупованої території

До завершення конфлікту на Донбасі при одночасному забезпеченні національних інтересів України ми можемо прийти за іншим “хорватським сценарієм” – не військовим, а мирним. Частину контрольованої сепаратистами території – хорватське Подунав’я не зачепила військова операція проти сепаратистів. По суті, у Хорватії відбувся єдиний в історії ООН приклад успішної реінтеграції тимчасово не контрольованих центральним урядом земель у мирний спосіб. І саме така, мирна реінтеграція із застосуванням Мінського плану за хорватською моделлю, має шанс в українських реаліях. Відбивши більшість території за допомогою армії, іншу Загреб повернув шляхом переговорів.

Отже, чому переможна операція “Буря” не дійшла до Подунав’я?

1.     Це було принциповою позицією тодішнього президента Хорватії Франьо Туджмана, який розумів, що на цій території, розташованій на кордоні з Сербією, є численні підрозділи регулярної сербської армії.
2.     У 1991 сепаратистські власті вигнали з регіону Вуковара більшість мешканців хорватської національності.

Військова операція призвела б до лобового зіткнення з бійцями сусідньої держави, і ніхто не знав, скільки їх прибуде до зони бойових дій в разі початку гарячої фази. Тому навіть перемога Хорватії у військово-визвольній операції мала принести значні людські втрати.

Перемовини з сербами щодо мирної реінтеграції хорватського Подунав‘я проводилися за участі ООН, місцевих сепаратистів та головних міжнародних гравців. Цікава деталь: протягом усіх фаз збройного протистояння, навіть у критичні для хорватської незалежності моменти, діяли прямі таємні канали зв’язку керівництва Хорватії та лідера країни-агресора С.Мілошевича. Причому, за свідченням хорватської сторони (тогочасний заступник глави адміністрації президента РХ, а потім міністр юстиції В.Шкаре-Ожболт), вони були дуже корисними.

Міжнародно-правовим підгрунтям для мирної реінтеграції стала Ердутська угода, підписана 12 листопада 1995 р. Це, до певної міри, був аналог нашого Мінського документа. Ердутська угода встановила перехідний період реінтеграції – з початку 1996 до середини січня 1998 року. З 15 січня 1996 року Радбез ООН запровадив у хорватському Подунав’ї перехідну міжнародну адміністрацію UNTAES на чолі з досвідченим та авторитетним американським генералом Жаком-Полом Клайном. Головні пункти мирного плану були такими: демілітаризація території, заснування поліцейських підрозділів на перехідний період, початок розмінування, реалізація пілот-проектів з повернення біженців, поступова реінтеграція системи освіти, культури, охорони здоров’я, комунальної і транспортної інфраструктури, зв’язку. А ще хорватська сторона провела чергову (четверту) амністію для учасників бойових дій та зобов’язалася провести в перехідний період місцеві вибори на тимчасово окупованих територіях. І це – ще одна дуже важлива аналогія з українськими реаліями, адже ми часто чуємо про неприйнятність помилування бойовиків та проведення місцевих виборів на неконтрольованих територіях.

Керівники Хорватії і досі запевняють, що кожна амністія вносила дезорганізацію у лавах сепаратистів, адже ті, хто воював, але не вчиняв злочинів, замислювалися – чи не скористатися їм цим правом. А ще хорвати пояснюють, що відмова від ідеї амністії змусила б сепаратистів боротися до останнього у жорстоких вирішальних битвах, навіть коли поразка є очевидною. Натомість амністія давала шанс на майбутнє тим, хто складе зброю. Інше надважливе питання – проведення місцевих виборів на тимчасово окупованих територіях. Хорватія провела вибори на тимчасово неконтрольованих територіях, не сприймаючи їх як щось фатальне. За свідченням тодішнього голови ЦВК Хорватії Бранко Хорватина «всі чудово розуміли, як голосуватимуть місцеві на територіях, не підконтрольних уряду, та усвідомлювали можливість підтасовок. Але для Загреба головним було те, що вибори проводилися за хорватським законодавством та в них брали участь лише ті політсили, що зареєстровані виключно в хорватському правовому полі». І, звісно ж, місія ООН слідкувала за виборчим процесом. Крім того, усі вигнанці з тимчасово окупованої території мали право проголосувати на виборчих дільницях на всій території Хорватії. Ці голоси додавалися до підсумкових результатів виборів на неконтрольованій частині, коригуючи їхній результат.

Якщо перенести на український грунт, це було би приблизно так: студенти Донецького університету, які раніше проживали на окупованих територіях, під час місцевих виборів голосують у Вінниці, де вони навчаються, або в інших містах, але їхні голоси не впливають на вінницьку міську чи обласну раду, а додаються до результатів виборів у Донецьку, Макіївці чи Дебальцевому. Для цього по всій Україні треба створити виборчі дільниці, де переселенці з Донбасу могли б взяти участь у виборах за новим місцем проживання.

До слова, в Хорватії вже в перші місяці війни було створено державний реєстр вигнанців, потребами яких опікувався спеціально створений для цього державний орган. «Допомога надавалася адресно, було зрозуміло, де живе вигнанець та його сім’я, чим вони займаються, які в них потреби», – зазначав тодішній керівник цього органу Л.Пейкович.

В середині 1996 р. після проведення демілітаризації, почала діяти перехідна поліція, особовий склад якої за місяць до закінчення перехідного періоду, тобто в 1998 р., автоматично зарахували до системи хорватського МВС. За мирними домовленостями, всі райвідділи мали складатися наполовину з місцевих сербів, інша половина – хорвати. Патрулювали виключно у змішаному складі. У кожному райвідділі було два співкерівника – серб та хорват. У райвідділах було заборонено розмовляти про політику. Хочете поговорити? Будь ласка, дома на кухні. В перехідній поліції працювали колишні поліцейські сепаратистів, але лише ті, хто не брав участі у бойових діях. Ця вимога стосувалася і хорватів. Часом представники хорватів та сербів писали рапорти, що не можуть далі працювати у спільному патрулюванні. Психологи розмовляли з кожним, хто сумнівався, та якщо рішення було остаточне – набирали інших, тих, хто мав волю працювати разом. Керівник перехідної поліції, тодішній заступник міністра внутрішніх справ Йошко Морич, запевняв автора цих рядків, що жоден поліцейський-серб із тих, хто служив сепаратистам, у “перехідний період” не зробив негідного вчинку. Чому так – це була головним чином справа честі.

Перехідний період тривав два роки. За півроку до його завершення платіжним засобом на тимчасово окупованих територіях стала хорватська валюта, а на прикордонних переходах між цими районами та з Сербією і Угорщиною з’явилися хорватські митні пости. За час перехідного періоду президент Хорватії декілька разів відвідував тимчасово окуповані території, туди їздив “потяг миру” з дипломатами, журналістами. Разом з тим, на мирно інтегрованій території і досі виникають непорозуміння на міжнаціональному ґрунті. Натомість на територіях, які були реінтегровані у військовий спосіб, таких ексцесів майже не фіксується.

Пояснення просте: там, де пройшла операція “Буря”, практично не залишилося людей, що колись підтримували сепаратистів. А над відновленням довіри у Придунав’ї довелося добряче попрацювати. Після підписання Ердутської угоди в Хорватії був створений урядовий Комітет з питань мирної реінтеграції, а за кілька місяців до закінчення перехідного періоду – Національна комісія з встановлення взаємної довіри. Потім створили спеціальну урядову програму відбудови житла для сербської меншини. Так, це не помилка – з’явився спеціальний орган для допомоги тим, хто не так давно підтримував сепаратистів.

Хорватський уряд (за певної допомоги міжнародної спільноти) свідомо виділяв кошти, щоб підтримати сербські сім’ї, тоді як хорватські колишні вигнанці починали відбудову свого житла частенько за власний кошт. Тоді ніхто цьому не радів, але і не кричав на увесь світ про “зраду Хорватії”.

Досить довго в залишених будинках хорватських вигнанців проживали місцеві серби або серби-вигнанці (наприклад, з Боснії), і їх виселення не завжди було швидким. Навіть через п’ять років після завершення мирної реінтеграції мені як дипломату довелося особисто звертатися до керівника місії міжнародних спостерігачів у Вуковарі за підтримкою, щоби повернути будинок хорватському вигнанцю, русину за національністю, до якого під час війни вселився сусід-серб (хоча мав поруч власну хату). Це питання зрештою було вирішене, хоча господар будинку ніяк не міг зрозуміти, чому сусід п’ять років не бажав звільнити його власність. Цей приклад – ілюстрація терпіння та толерантності, яка часом потрібна, якщо країна обирає мирну реінтеграцію.

Показовим є приклад Вуковара – міста-героя, що тримало оборону в найкритичніший для Хорватії час. Вуковар був містом-привидом, де 70% житлового фонду було зруйновано через обстріли. Нині це – оновлене місто, де практично не залишилося зруйнованих об’єктів. Не відбудовують тільки напівзруйновану водонапірну вежу, що стала символом боротьби з агресором. А ще не до кінця відбудовано взаємну людську довіру. Але це змінюється. Автор спілкувався з вуковарцями протягом 15 років і має всі підстави стверджувати: час лікує рани. Хоча відголоски конфлікту чути і досі. Коли таблички держустанов почали дублювати кирилицею (сербською мовою), це призвело до збурень серед місцевих хорватів. Та втрутилися держава і вичерпала конфлікт.

Якось до Хорватії для вивчення досвіду військової та мирної реінтеграції приїхала група українських посадовців та журналістів. У пам’яті закарбувалася їхня зустріч у Вуковарі з представниками місцевої влади, які колись прийшли працювати на тимчасово окуповану територію коли вийшли окупаційні війська і окупаційна адміністрація, між тим ще територія не контролювалася хорватським урядом. Там вони працюють і до сьогодні. Розповіді були різні, та практично всі сходилися до висновку: дуже добре, що вдалося домовитися та повернути ці землі у мирний спосіб. Але був один виняток із правила. Керівник кабінету Вуковарсько-Срємського жупана (глави області), який у 1998 році очолив одну з місцевих громад, заявив, що якби території повернули у військовий спосіб, то було б набагато менше проблем. Він побажав Україні вирішити питання воєнним шляхом, “раз і назавжди”, додавши: «накопичені проблеми після мирної реінтеграції випили у нього скільки крові, що такого не побажаєш нікому». Запанувала тиша… Ми знайомі з ним понад 10 років, і я перепитав: якби армія визволяла п’ять сіл, розміщених у його громаді, загинуло б щонайменше 20 хорватських військових. То чи варті збережені життя тих проблем, які принесло мирне приєднання? І цей посадовець, який свого часу був активним учасником бойових дій, тоді відповів: «Згоден, звичайно, воно того варте».

Пишу про це з одним переконанням: Україна за допомогою міжнародної спільноти колись також зможе відносно швидко і ефективно реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу і Криму в мирний спосіб. І тоді хорватський досвід буде нам вкрай потрібний.

 

Олександр ЛЕВЧЕНКО, експерт,

заступник Постійного представника Президента України в АРК 2006-07 рр.,

 посол України в Хорватії 2010-17 рр.

_________________________________________________

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

 

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: