Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Частина перша: Витоки з минулого

Меморіал на Перекопі, під Армянськом
Меморіал на Перекопі, під Армянськом

Крим – це Крим. Таке твердження стає очевидним, варто лиш перетнути Перекоп. Степ, здавалося, він і є степ — хоч північніше, хоч південніше тієї умовної лінії, що поєднує півострів з Великою Україною, але відмінності відчуваєш одразу. Інший пейзаж, інша природа, клімат… Якщо посуха для степової України — біда, то для кримського степу — смертельна катастрофа. Тому життя в Північному Криму існувало роками й століттями від річки до річки, від року дощового до року посушливого.

Без води не може існувати життя. І води в Криму начебто достатньо — цілих два моря. Але вода в них солона. Власні водні ресурси півострова не спроможні перекрити потреби сільського господарства та промисловості.

Вибух, що пролунав на Перекопі 17 жовтня 1963 року, визначив долю величезної території та сотень тисяч людей. Тоді була підірвана перемичка й вода з Дніпра прийшла в Крим, і благодатним місцем з того часу можна було називати не лише його південну половину.

Христіан Стевен, засновник Нікітського ботанічного саду
Христіан Стевен, засновник Нікітського ботанічного саду

Першим, хто замислився над питанням води, був засновник Нікітського ботанічного саду Христіан Стевен, видатний кримський науковець, засновник і перший директор Нікітського ботанічного саду. Швед за походженням, уродженець Фінляндії, він майже все своє життя присвятив Криму. Саме такі, як він, люди й створювали той Крим, який ми знаємо. У 1846 році він — уже на посаді інспектора сільського господарства Південної Росії — запропонував збудувати канал від Дніпра у Північний Крим для зрошення посушливих степів.
Проект потребував 40 мільйонів російських карбованців, які так і не були виділені урядом. Крим на деякий час став асоціюватися не з кліматичними та природними ресурсами, а з ганебною поразкою у війні 1853-1855 років, з планами реваншу, й усі ресурси спрямовувалися саме на це.

У 1916 році з’явився ще один аналогічний проект. Тема зрошення Північного Криму сплила з небуття, але йшла Перша світова війна, імперія ось-ось мала розвалитися, невдовзі сталася Лютнева революція, а за нею трапився й Жовтневий заколот більшовиків. На тривалий час проблеми степової частини Криму мало кого обходили.

Комуністична імперія коштів не шкодувала. Чомусь будівництво каналів було для Сталіна ідеєю фікс: Біломорсько-Балтійський, Волга-Дон… Певно, на Йосипа Віссаріоновича справило враження спорудження Панамського каналу? Теза про втручання у природу, переінакшення її, цілком вкладалася у більшовицьку матеріалістичну доктрину. Людина, мовляв, – цар природи, а радянська людина, «обладнана» єдиним правильним світоглядом, — і поготів, і їй належить Всесвіт. У цьому контексті можливість перетворити посушливий степ у зелений лан чи квітучий сад збігалася з планами збільшення валу сільськогосподарської продукції до річниці чергового пленуму. Тож у позбавленої «химери совісті» радянської влади грошей на грандіозний проект вистачило б завжди, навіть якщо їх треба було відібрати в голодної дитини. У 1930-ті роки плани будівництва каналу з Дніпра у Крим обговорювалися й усе йшло до їх втілення… Та 22 червня 1941 року Друга світова війна пішла трохи не за тим планом, який намітив для неї вождь народів. І вирішення питання відклалося знову — майже на десятиліття.

Дані наукових досліджень свідчать, що в давнину, коли Крим не був островом чи тим більше півостровом, — він був частиною степу, відомі нам ріки текли по-іншому — Молочна, Кубань, Дон… Геологічні катаклізми змінювали ландшафт територій, з яких згодом, після катаклізмів історичних, склалася територія нашої країни. Крим став майже островом, не виключено, що певний період він і був островом, і цілком очевидно, що обриси його на мапі були зовсім іншими. Русла рік змінилися, водні потоки стали оминати Крим, і вся північна його половина перетворилася на сухий степ з вкрапленнями позбавлених життя солончаків.

Пам'ятник Христіану Стевену, засновнику Нікітського ботанічного саду
Пам’ятник Христіану Стевену, засновнику Нікітського ботанічного саду

Розглядалися й майже фантастичні проекти. Наприклад, існували плани побудови греблі у Керченській протоці, що замінила б собою споруджений німецькими окупантами міст, а водночас слугувала б регулятором водних потоків. Солона вода з Чорного моря не змогла б перетікати в Азовське; з часом, наповнюючись водою з Дону та Кубані, Азов і сам мав стати прісним і з нього можна було б брати воду для зрошення степів. Зауважу, що раніше вода в Азовському морі була набагато менш солоною, майже прісною, і старші люди в Криму згадують про це, тобто за всієї своєї фантастичності такий проект мав під собою реальне обґрунтування.

Особливо води потребувала промислова Керч, де у той час запланували зростання виплавки сталі та розвиток кораблебудування. Сільське господарство Криму мало прогодувати величезну масу військовослужбовців Чорноморського флоту, якому відводилася значна роль у масштабних планах глобальної комуністичної експансії; курортна сфера мала збільшити кількість відпочивальників у рази. Для того, щоб вирощувати достатньо продукції, кримському селу бракувало одного – води.

Всерйоз розглядався варіант будівництва водогону… з Краснодарського берега для перекидання частини стоку вод Кубані на Керченський півострів. Важко уявити, у що б обійшлася така споруда.

Але здоровий глузд усе ж тоді переміг — 20 вересня 1950 року уряд Країни Рад офіційно приймає рішення побудувати Каховську гідроелектростанцію із водосховищем площею понад дві тисячі квадратних кілометрів, Південно-Український та Північно-Кримський канали.

Історія Каналу почалася.

Частина друга: Потік

У 1950 році рішення про будівництво каналу було ухвалено на найвищому рівні більшовицької влади. Воно було пов’язане з будівництвом Каховської гідроелектростанції, адже саме Каховське водосховище мало забезпечити рівень води для наповнення бодай Південно-Українського каналу.

Цікаво, що перший проект виглядав суттєво інакшим. Зокрема, мала бути споруджена гребля на Молочній ріці в районі Мелітополя, сполучена з Південно-Українською гідросистемою. Навіть більше — на схемах та малюнках початку 1950-х років ми бачимо, що канал мав перетинати Сиваш, а не пролягати через Перекоп. Та, зрештою, все набуло вигляду, нам знайомого донині, здоровий глузд і необхідність економії взяли гору.

Будівництво його було оголошено всесоюзним та ударним. Ще й комсомольським. Близько десяти тисяч людей приїхали сюди з різних куточків Радянського Союзу. Але насамперед — з різних країв України.

Це означало не просто прорити рівчак у землі, щоб вода пішла собі в іншому напрямку. Втрати води становили спочатку 40%! Бетон не витримував, відбувалися аварії, довелося зміцнювати річище каналу, змінивши склад бетону, бо радянський бетон не витримав суворої кримської зими. Вдовж усього шляху, що ним тече вода по каналу, створена була мережа насосних станцій. Для регулювання рівня вод паралельно збудована мережа дренажних станцій. Адже коли в 1960-х роках солоні води вийшли на поверхню, гинули сади й виноградники.

Георгій Йосипович Сухомел
Георгій Йосипович Сухомел

Велику роль у розробці ідеї та проектуванні складного вузла гідротехнічних споруд відіграв Київський інститут гідрології та гідротехніки Академії наук України, який у ті роки тривалий час очолював академік Георгій Йосипович Сухомел. Кадри для масштабного проекту перетворення природи «кував» Київський (що у 1959 році переїхав до Рівного) гідромеліоративний інститут.
Не будемо забувати й той факт, що до 1954 року зрошення водою з Дніпра торкалося лише Херсонщини. Лише у складі України Крим нарешті отримав дніпровську воду. Передача Кримського півострова до складу УРСР — а точніше буде сказати про повернення, а не «подарунок» — відбулася не зненацька і не одноосібним рішенням генсека-«волюнтариста». Враховувалися чинники, насамперед, адміністративні та економічні (а в Радянському Союзі це було нерозривно пов’язане одне з одним). І канал став одним з таких чинників.

Хто ж будував канал?

Сотні тисяч людей було переселено з України, головним чином Західної, як тоді казали — у «добровільно-примусовому», а іноді й просто примусовому порядку. Саме вони, кинуті на сіру землю сухого степу, зуміли пустити тут своє коріння, і чужий край став для них рідним, зазеленів і розквітнув, залунав піснями.

Будівництву Каховської ГЕС присвячено фільм Олександра Довженка «Поема про море». Сьогодні цей фільм уже не сприймається так однозначно, як тоді… Та все ж згадаймо, що люди будували це «море» і цей канал з надією на краще життя.

Будівництво Північно-Кримського каналу
Будівництво Північно-Кримського каналу

Українська РСР 1950-1960-х років… Дивлячись на цей період, ми можемо впасти у забуття зречення від усього, але… Сучасна Україна, та що проголосила на референдумі 1 грудня 1991 року Незалежність, формувалася саме тоді. Саме у цей час складали вірші поети, які згодом стануть дисидентами та героями України, а актори та режисери, які відзнімуть знакові картини у 1970-х, вчилися та робили перші кроки у кінематографі. Національна ідентичність, хай і була обмежена догматичним «Україна наша радянська» (як назвав свою книжку Петро Шелест), але формувалася, як ніколи раніше. Визрівала та міцніла гордість за свою землю — від Карпат до Донбасу, за мову, культуру, традиції та досягнення у науці й техніці. Це все згодом і приведе народ до впевненого кроку вперед, до усвідомлення необхідності альтернативи перебуванню у великій імперії, до самостійності…

Більшість кримчан це, будемо щирими, мало обходило. Україна була для них однією з республік їхнього Союзу, а українська тотожність – чимось тимчасовим, незрозумілим і мало не ворожим. Кримчани любили розказувати страшилки про відвідини Львова, ніби це була інша країна. Втім, півмільйона українців, які не були зросійщені остаточно, котрі не пам’ятали «російського» Криму, не могли зникнути просто так, розчинившись у морі радянської людності.

Що дав канал Криму?

Це – найдовший у Європі канал. Понад чотири сотні кілометрів.
Канал, уявіть собі, брав у недавні часи чверть дніпровської води. Це – 85% води, яку споживало сільське господарство Криму. Левова частка йшла на вирощування рису, що став для нас, мешканців півострова, другим хлібом. Без зрошення неможливо було й подумати про заповнення рисових чеків водою. У чеки запускали рибу, щоосені, коли воду з чеків спускали, збирався ще один «врожай» — рибний.

Канал змінив лад життя у степовій частині півострова. Люди згадують: «Росли тільки полин та саксаул. А коли канал збудували, стали сіяти пшеницю, саджати плодові дерева».

Генеральний директор «Кримканалбуду» з 1963 до 1985 року Михайло Лабунець був родом з Чернігівщини. Канал став для нього справою життя. На схилі літ йому випало побачити занепад власного дітища. «Без Північно-Кримського каналу не буде Криму, не буде врожаїв, нормального водопостачання!» — каже він.

Канал значною мірою змінив «обличчя» кримського населення, воно стало не таким чужим Україні. Українська мова завжди лунала на півострові, бодай і негучно, час від часу сходячи майже нанівець. Але з каналом виникли цілі україномовні села. Щоправда, жодної української освіти ніхто до часів Незалежності тут і не збирався запроваджувати. Однак українці в Криму лишилися й не відреклися власного коріння.

Частина третя: Каміння з неба

На момент проголошення автономного статусу Криму, а згодом — розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною Незалежності – канал ще продовжував будуватися.

Канал насправді — ціла мережа. АРК — задовго до утворення автономії ця абревіатура означала Азовський рисовий канал, що відгалужувався від основної водної магістралі на Північний Схід півострова, до присиваських сіл. На Захід у бік Тарханкуту вода каналу йшла Роздольненським каналом, південніше — живила Сакський та Курманський (Красногвардійський), Чорноморський та З’єднувальний канали. Водогони, розгалуження, «капілярна» система на доповнення до водних «артерій», переходи, водосховища. Все разом становить одинадцять тисяч кілометрів.

Друга черга каналу будувалася в 1980-ті роки. Завданням було покращити водопостачання Сімферополя та Південного Криму. Третя черга була розпочата в 1990-х і завершена в 1997 році. Будівництво четвертої черги так і не розпочато. Після 1997 року всі будівельні роботи взагалі було припинено. Лишалося втримати у придатному стані те, що вже є.

Практично одразу після затвердження статусу автономії керівництво Криму запрагнуло більшого. Ніхто особливо не приховував, що автономія – це тимчасовий компроміс, націлений на відокремлення від України. І тоді, на початку 1990-х, канал відіграв свою роль стримуючого чинника. У відповідь на розмови про «острів Крим» гучні заяви про можливість переходу до складу Херсонської області робилися на півночі Криму. Разом з багатьма іншими складовими канал міцно прив’язав півострів до материка.

Припинення подачі води навесні 2014 року було цілком логічним, хоча дуже важким кроком.

З одного боку, Україна не зобов’язана постачати ресурси окупованій території, не має вести переговори чи займатися діловими питаннями господарювання з режимом, що захопив владу на півострові всупереч і законам, і не питаючи згоди самих мешканців Криму. На іншій шальці терезів те, що значна частина української громади півострова – це мешканці сіл, життя яких напряму залежить від каналу, від дніпровської води. І припинення постачання води вдарить саме по їхньому життю. Крім того, порушення налагодженої системи природокористування може призвести до незворотних наслідків.

Зіткнення з невблаганною реальністю не допомогло отямитися прихильникам сепаратизму в Криму. Ладні жертвувати будь-ким і будь-чим, крім своїх мозкових кайданів, вони будуть нищити Крим, бо відступати їм тепер є куди — попереду Москва.

Гучний ентузіазм на межі здорового глузду збурився з відкриттям у Нижньогірському районі Ново-Іванівського гідровузла. Бажання будь-що довести правильність і незворотність «російського вибору» для Криму виглядає дедалі абсурднішим. Одна з вірнопідданих сентенцій: «Ніхто б раніше не подумав, що Біюк-Карасу може потекти у зворотному напрямку»… Дива природи в Криму, схоже, тільки починаються. Й до обіцяного каміння з неба вже недалеко.

Північно-Кримський канал
Північно-Кримський канал

Річці Біюк-Карасу сьогодні, схоже, відведена роль головної водної артерії. На березі цієї річки я виріс, вона для мене рідна. Влітку вона часто пересихала до струмка, який можна було переступити. Звісно, жодного бетонування, співмірного з Північно-Кримським каналом, там нема й бути не може. Вода, пущена із водосховищ по Біюк-Карасу, просто не дійде до Ново-Іванівської гідроспоруди, якщо буде посуха. А якщо не буде посухи — без зрошення можна було б прожити й так.

Втім, ще до галасу навколо цих «нью-васюківських» гідроспоруд і сам голова Комітету з водного господарства Ігор Вайль не міг не визнати в інтерв’ю: «Без каналу знайти джерело для зрошення 400 тисяч гектарів земель нереально, а позбуватися найбільш родючої землі — нераціонально».

У фахівців викликає занепокоєння перебування русла каналу у неприродному для нього сухому стані. За умов спекотного кримського літа залізобетон виходитиме з ладу набагато швидше розрахункових термінів. Георгій Капшук, почесний меліоратор України (цитую за газетою «Кримський телеграф»): «Якщо ще рік не буде використовуватися канал — прощавай, Північно-Кримський! Цей залізобетон — він як живий організм. Влітку, коли ґрунт нагрівається до 60 градусів, а води немає — його коробить, веде. Одинадцять тисяч кілометрів каналів міжгосподарських, зрошувальних і трубопроводів! Як звідси до Аляски! Йому без води стояти влітку не можна».

Канал забезпечував мільярд кубічних метрів води на рік — і це ще не повна його пропускна потужність. А предметом гордості Кримського водгоспу сьогодні є плани дати Криму бодай сорок мільйонів кубометрів. За рахунок внутрішніх ресурсів. Яких ресурсів? Виснаження й без того мізерного стоку степових кримських річок? Викачування артезіанських вод, запаси яких далеко не безмежні? Можливо, відродяться сталінські мрії про водогін з Краснодарського краю чи опріснення морської води?

Підсумком «зневоднення організму» півострова уже стало стрімке скорочення посівної площі рису у Криму. Замість нього пропонують вирощувати… соняшник. Що й казати, ця дуже корисна сільськогосподарська культура потребує значно менше зрошення й є достатньо прибутковою, та водночас сонях виснажує навіть масні чорноземи материкової України. А що буде через кілька років з кримськими угіддями?

У офіційних документах Республіканського комітету з водного господарства Криму відверто сказано про катастрофічне становище зі зрошенням у господарствах степової частини півострова. Наприклад, у червні цього року в Курманському (Красногвардійському) районі з сорока семи тисяч гектарів зрошуваних угідь поливалося лише менше півтори тисячі.

…Поки що російський міністр природних ресурсів обіцяє налагодити водопостачання на півострові у достатньому обсязі до 2019 року. Що ж, посидіти три роки без води — це, звісно, не каміння з неба.

Частина четверта: Вода

Будь-яка масштабна господарська діяльність людини є втручанням у природні процеси, що порушує їхній плин і рівновагу в довкіллі. Однак здійснювати цю діяльність можна відповідально, пам’ятаючи про те, що на цій землі мають жити люди й після нас, або керуючись лише мотивами власного зиску та інтересом цієї хвилини. Чим увійдуть в історію нинішні керівники Криму?

Зараз «передова російська наука» енергійно доводить, що від Північно-Кримського каналу екології Криму була сама шкода. Заболочення, підтоплення, просочування… Цікаво, що розвідки з водного питання Криму пишуть науковці з Москви, Санкт-Петербурга та Воронежа — безумовно, звідти їм видніше.

У геологічному розумінні Крим – це три зони: Гірський та Передгірський Крим, Східний Крим (Керченський півострів) та Північний, рівнинний Крим. Останній з названих розташований на вапняках; це колишнє дно моря. Вапняк — цінна корисна копалина, але недостатньо надійна, нетривка платформа, поводження з якою потребує пильності та зваженості. Якщо додати нехай і невелику, але таку, що час від часу нагадує про себе, сейсмічну активність, то розробка надр Криму створює низку проблем. Простіше кажучи, видобуток у північній частині півострова нафти, газу чи води несе в собі ризик утворення порожнин, розламів, зсувів, посилений імовірністю землетрусу, наслідки якого передбачити неможливо.

Тому за всіх екологічних наслідків його експлуатації, з його колосальними втратами води на шляху до споживача, з тією даниною, яку довелося віддати Херсонщині під затоплення Каховським морем, — Канал все одно виглядає меншим злом.

Міжнародні норми забезпеченості водними ресурсами становлять одну тисячу кубічних метрів на людину — це критичний мінімум, нижче якого цивілізоване життя неможливе. Тобто Криму з його населенням у два з половиною мільйони людей необхідно два з половиною мільярди метрів кубічних води.

Скажімо, в Ізраїлі (сукупна площа якого з Палестинською автономією приблизно дорівнює кримській) з водою не краще, а населення цієї країни становить понад вісім мільйонів. Власних водних ресурсів там 150 кубометрів на мешканця, проте сільське господарство забезпечує 95% потреб країни. Звісно, рис у пустелі там не вирощують, але бавовну культивують, розводять сади й виноградники — власне, чим не приклад для Криму. У цій країні опріснюють сотні тисяч тонн морської води — ресурс, для Криму поки що нечуваний.

Але межа у тисячу кубометрів на особу — не норма, а мінімум. У Криму цей мінімум ледве виконувався за рахунок Каналу, який давав три чверті води. Ще п’ятнадцять відсотків забезпечували річки, решту давали підземні джерела. Треба зазначити, що краща питна вода в Криму саме підземна. Воду з Низу Дніпра можна використовувати лише на зрошення та промислові потреби. Загалом з надр півострова можна видобути лише півмільярда кубічних метрів води, що втричі менше, ніж постачалося Північно-Кримським каналом. Це в теорії півмільярда. Адже необхідно уточнити, що якість води не завжди відповідає кількості. Це може бути й забруднена «верховодка», й вода, насичена сірководнем. Це може бути цінна в медичному чи харчовому сенсі мінералізована вода, яка аж ніяк не придатна для зрошення.

«Доступні дані про реальний обсяг відбору підземних вод у різні роки змінюються у межах від 161,4 до 319,3 мільйонів метрів кубічних на рік» (Є. Каюкова, Т. Баробошкіна, І. Косінова «Ресурсный потенциал пресных вод Крыма»). Йдеться про три тисячі свердловин, пробурених ще за радянських часів і законсервованих на чорний, так би мовити, день. З анексією Криму Російською Федерацією, як з усього видно, цей «чорний день» нарешті настав.

Та подивімось, що станеться, коли здійсняться марення про Крим, назавжди відрізаний від України, ніби її не існує, не існувало, й існувати не може.

Північно-Кримський канал
Північно-Кримський канал

Заради доповідей про виконання для кремлівського начальства робиться безумство: питною водою з підземних джерел наповнюють річище Каналу, в результаті чого вода вже стає не питною, забруднюється, змішується з річковою. А оскільки до ремонту й обладнання споруд Каналу руки так і не доходять, водовтрати лишаються такими ж високими — від третини до половини всього обсягу. Кримводгосп перетворився на організацію, що губить і останні водні запаси півострова.

Приблизно третину води кримські річки отримують з підземних джерел. Видобуток зі свердловин урешті-решт виснажить ресурси і річкової води. Вся вода в природі перебуває ніби у сполучених посудинах, від переміщення води з одного місця в інше кількість радше зменшиться, ніж зросте. Спроби обійтися без материкових джерел водопостачання нагадуватиме давню російську історію про «трішкин кафтан». Так само сполучені з морем та солоними озерами (наприклад, із Сивашем) підземні води у прибережній зоні. Викачування прісної води зі свердловин призводить до того, що поступово солона вода просочуватиметься під землю, нічого живого на солончаках не ростиме.

Наради у Кримському рескомітеті з водного господарства постійно констатують катастрофічний брак води. У Нижньогірському районі 2016 рік позначився початком екологічної катастрофи. Солончаки почали виникати місцями, плямами. Зусилля нинішньої кримської влади спрямовані на те, щоб забезпечити водою бодай курортну зону Криму. Звісно, можна відмовитися від рису, можна розподіляти воду навіть чайними ложечками потроху в кожне село. Можливо, з часом досвід Ізраїлю чи багатих на нафтодолари арабських країн вдасться освоїти у бідній на нафтодолари Росії.

Та чи варто було шукати щастя біля чужих берегів?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Валерій Верховський

Автор культурологічних статей, журналіст газети «Кримська світлиця»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: