Протистояння більшовиків і кримських татар
Севастопольська бухта, поч. ХХ ст.
/

Протистояння більшовиків і кримських татар

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Після того, як у грудні 1917 р. на Всеукраїнському з’їзді рад в Києві більшовики зазнали цілковитої поразки, в Харкові 25 (12) грудня було проголошено про створення радянського уряду України. Відразу після цього він оголосив Центральну Раду поза законом і звернувся за військовою допомогою до радянської Росії. Уряд Росії визнав радянський уряд України єдиним законним урядом і прийняв рішення негайно надати йому військову допомогу в боротьбі з «контрреволюційною» Центральною Радою. В Україну були надіслані війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Проте це не завадило наркому закордонних справ радянської Росії Г. Чичеріну цинічно заявляти про те, що Росія буцімто взагалі не втручається в події, які розгорталися на теренах України, адже з Центральною Радою веде війну незалежний український радянський уряд…

Протистояння більшовиків і кримських татар
Імператриця Олександра Федорівна з офіцерами кримського кінного полку (ескадронцями), 1910 рік

На Кримському півострові першим місцем, де більшовики перейшли в наступ, був Севастополь. Ще в середині грудня 1917 р. в місто прибула чергова група балтійських моряків, яких направив ЦК РСДРП(б). Під їхнім впливом на загальноміському мітингу робітників, солдатів та матросів було ухвалено резолюцію про цілковиту підтримку дій РНК.

24 грудня фракція більшовиків виступила із заявою про необхідність роззброєння «контрреволюційного офіцерства та місцевої буржуазії». За споминами І. Фірдевса, більшовики висунули Курултаю ультиматум, в якому вимагалося: Курултай повинен був звільнити з драгунського полку всіх російських офіцерів, дозволити серед драгунів вільну агітацію та пропаганду, видати більшовикам усіх інших офіцерів й допомогти роззброїти всі «контрреволюційні загони».

Проте ця заява викликала величезний опір з боку кримських татар. Розповідаючи про цей епізод, А. Бочагов зазначав, що коли представник більшовицької партії в Сімферополі (найвірогідніше, тут мався на увазі саме І. Фірдевс) звернувся до Ч. Челебієва з проханням допомогти силами татарських військ (переважно ескадронців) роззброїти всіх наявних у місті офіцерів (як кадрових, російських, так і керівників кримськотатарських ескадронів) і роззброїти військові частини, він отримав цілковиту й різку відмову. Натомість Челебієв відповів: «Роззброїти офіцерів – це все одно, що відняти у нас душу, це означає дезорганізувати армію. Ми знаємо, що це означає: ви бажаєте арештувати кадрове офіцерство й через дві доби від ескадрону залишаться ріжки та ніжки».

Слід додати, що робота більшовиків із «розкладання» через агітацію кримськотатарських ескадронців була цілком провальною. Більшовик В. Єлагін, згодом розповідаючи про події, що відбувалися в грудні 1917 р. в Євпаторії, з сумом зазначав: «Намагання агітацією розкласти головну силу білогвардійщини – горезвісних татар-ескадронців – також нічого не дало. Мало того: палкі промови тт. Караєва й А. Єлагіна, які проникли до казарм, мало не закінчилися їхньою загибеллю…».

Протистояння більшовиків і кримських татар
Старшини (офіцери) Кримського кінного полку, 1920 рік

Зовсім недаремно наприкінці 1917 р. більшовик Я. Тарвацький на одному з засідань сімферопольського виконкому казав про те, що існування на півострові такого великого мусульманського контингенту є неприпустимим. Адже ескадронці, на відміну від підконтрольних більшовикам анархо-бандитських загонів, являли собою бойову та дисципліновану силу, зіткнення з якою стало б фатальним для цієї «вольниці». Про бойові та інші якості кримських ескадронців пізніше російські офіцери згадували з ностальгією: «Всі наші татари були чудовими солдатами: старанними, добродушними, чудовими товаришами. Чесність та порядність татарська просто мала слугувати прикладом, а їхня прямота та прив’язаність до свого офіцера та полку були просто вражаючими й такими, що гідні наслідування».

29 грудня ревком Севастополя (у складі якого було 18 більшовиків і 2 лівих есери) оголосив, що ради робітничих, солдатських та селянських депутатів вважаються переобраними, а влада з цього моменту і до організації нових рад переходить до нього.

Отже, в грудні 1917 р. у Криму склалася складна ситуація. Одночасно існувало три форми влади: Рада народних представників, татарська Директорія і Севастопольська рада робітничих та солдатських депутатів з військово-революційним комітетом.

В ніч на 29 грудня в Севастополі матроси Чорноморського флоту та бійці анархістського загону О. Мокроусова разом з рештками загону, який повернувся після невдалої спроби «покарати офіцерів, козаків та буржуазію» під Ростовом, заарештували багатьох офіцерів і кримських татар-ескадронців та відвезли їх до тюрми. Коли тюремний начальник відмовився їх прийняти, то офіцерів без суду та слідства розстріляли на Малаховому кургані. Всіх розстріляних звинуватили в «тяжких злочинах проти революції та радянської влади». Цей розстріл став сигналом для розгортання першої хвилі вбивств, яка прокотилася півостровом. 30 грудня «революційні» моряки й робітники продовжили «рішучу боротьбу з контрреволюцією», в ході якої було розстріляно ще 30 офіцерів. У споминах, написаних пізніше, безпосередній свідок цих подій офіцер М. Кришевський писав, що протягом цієї першої хвилі вбивств було забито «128 відмінних офіцерів». Насправді ця цифра може бути значно більшою.

Протистояння більшовиків і кримських татар
Царський гай з мечеттю кінного полку в Сімферополі

Колишній член Севастопольської ради О. Каппа згадував: «Коли на другий день після грудневих жахів на засіданні ради військових та робітничих депутатів я запитав голову (більшовика М. Пожарова. – авт.): Чи це кінець? Він сказав: “Поки так, але спалахи ще будуть”». Дії севастопольських більшовиків та анархістів спонукали кримських татар оголосити Директорію єдиним «автономним національним урядом Криму».

19 січня 1918 р. з Петрограда до новообраної Севастопольської ради військових та робітничих депутатів було надіслано телеграму за підписом К. Ворошилова, в якій центральне більшовицьке керівництво поставило перед місцевими кадрами нове завдання. Воно вимагало «почати організацію військових сил краю» до початку роботи «крайових Установчих зборів». Тобто кримському керівництву офіційно наказувалося негайно розпочинати формування власних збройних з’єднань. 22 січня Севастопольський ревком закликав робітників озброюватися та вступати до лав Червоної гвардії.

Згадуючи події того часу, Ю. Гавен зазначав: «За винятком Севастополя всі міста Криму зустріли жовтневий переворот вороже… Перед нами з’явилося завдання радянізувати весь Крим та пробити шлях до Харкова, щоб зв’язатися з радянською частиною тов. Антонова. Вже наприкінці грудня 1917 р. після захоплення влади стало ясно, що Крим може радянізуватися лише шляхом збройної боротьби, і якщо більшовики взяли владу в Севастополі, то лише тому, що флот мав великі запаси зброї, і ми там мали добре керівне ядро. Довелося дотримуватися дипломатії… Ми йшли під гаслом оборони революції. Коли ми організували загони в Севастополі і зовсім неочікувано надіслали їх проти Сімферополя, то маса була переконана в тому, що Курултай бажає захопити владу. В цей час гінці революційного комітету бігали вулицями й голосно вигукували: «Контрреволюціонери наступають на Севастополь. Революційний комітет у небезпеці. Всі на фронт». Моряки йшли обороняти свій флот, свій революційний Севастополь, і ми весь час вели таку роботу, щоб усе виглядало так, що на нас наступають контрреволюційні сили, офіцерські загони, ескадронці, а ми тільки обороняємося, і таким чином кидали свої сили до Ялти, Євпаторії, Керчі».

Сучасник тих подій М. Бунегін, розповідаючи про те, що відбувалося на півострові в кінці 1917 – на початку 1918 рр., відверто зазначав: «Ці події багатьма здавалися боротьбою росіян з татарами» (підкреслено мною. – авт.). Подальші події показали цілковиту слушність цього зауваження.

Протистояння більшовиків і кримських татар
Міноносець «Гаджибей» веде обстріл Ялти. 1918 р.

Завдяки матросам Чорноморського флоту, а також військовим, які були надіслані з боку Росії, 17 січня радянську владу було встановлено в Феодосії, 19 січня – в Керчі, 22 січня – в Ялті, 27 січня – в Сімферополі, 29 січня – в Євпаторії. Допомогу в цьому надали загони моряків, що направлялися із Севастополя на підтримку місцевих більшовицьких організацій.

Свідок цих подій, літератор з кола І. Буніна, пізніше, вже в еміграції, писав: «Сонячного січневого ранку в місті розпочалися стрілянина та безлад. Юрко, який знав усе, пробіг по Італійській вулиці, але вже без газет, і закричав, що більшовики підняли повстання, ріжуть татар, і що бій зараз іде біля казарм, де забарикадувався Кінний батальйон. Через годину все було скінчено: в місті запанувала радянська влада. Частина татар прорвалася та з боєм пішла в гори, інші залишилися лежати на казармовому плацу, де їх знайшла смерть». М. Волошин у листі до Пешковського від 22 січня написав ще рішучіше: «Всюди йде війна між татарами й росіянами».

Ці слова не є перебільшенням. Адже насправді вбивали навіть не лише татар, але й тих, хто сам, не будучи татарином за національністю, насмілювався ставитися до татар по-людяному. Так, наприклад, в Ялті були розстріляні дві сестри милосердя, вся провина яких була в тому, що вони перев’язували поранених татар.

П. Врангель у своїх споминах писав, що матроси, які робили обшук в його будинку в Ялті, заспокоювали барона такими словами: «Ми нікого не зачіпаємо, окрім тих, хто воює проти нас. Ми тільки з татарами воюємо. Ще матусенька Катерина Крим до Росії приєднала, а вони зараз від’єднуються…».

Саме таке ставлення до татар можна побачити і в офіційних документах більшовицьких органів влади. Наприклад, у відозві, виданій Севастопольським військово-революційним комітетом 22 січня, татар звинувачували в усіх гріхах, в яких тільки могли. Татарські ескадронці, йшлося в тексті, поводяться у всіх містах півострова не інакше як «завойовники». Вони, начебто вступивши у військовий союз з Туреччиною, готують збройне повстання й бажають захопити всі міста Криму, починаючи з «революційного Севастополя». Тому у відозві закликали: «Треба бути пильними! Пам’ятайте, що навколо вас нишпорять агенти Ради та татарського штабу!».

Протистояння більшовиків і кримських татар
Міноносець «Гаджибей» доставив на своєму борту в ялтинський порт десант з 200 матросів і великий запас зброї та боєприпасів для місцевих червоногвардійців

До речі, «дісталося» у цій відозві й Українській Центральній Раді, яку звинуватили в тому, начебто саме вона (а ніяк не більшовики) цілеспрямовано розкладала Чорноморський флот. Так, між іншим, у відозві йшлося: «Рада зробила все, щоб віддати Севастополь беззахисним у руки ворогів. Вона за допомогою Одеського військового округу надсилала наказ за наказом про звільнення матросів і солдатів у відпустку, про розпуск призовів 11-го та 12-го років. Такою диявольською політикою вона свідомо дезорганізовувала й обеззброювала севастопольський гарнізон. Проводячи агітацію флоту, роздмухуючи національні пристрасті, вона сіяла розбрат у середовищі матросів й розкладала бойові сили флоту. Саме за сприяння Центральної Ради кримські татари намагаються захопити Крим і ввести тут диктатуру». Наприкінці відозви недвозначно зазначалося: «Товариші матроси, солдати й робітники, організовуйтеся та озброюйтеся всі до одного! У небезпеці Севастополь, увесь Крим. Нам загрожує військова диктатура татар!».

Не менш відвертим був виступ комісара землеробства Корсуна, який закликав забути класову різницю перед небезпекою національно чужого супротивника: «Зараз вирішується доля. Нам має стати байдуже, хто — більшовик, хто — меншовик. Якщо ми будемо спати, то опинимося у тяжкому становищі. У нас нічого ще не готово, а все татарське населення підготувалося, у них організовані сили… Вам відомо, які класи підтримують татар».

Такої ж спрямованості й надалі виходили статті у більшовицьких газетах. Так, про «диктатуру кримських татар», котра загрожує всім мешканцям півострова, писала газета «Революционная Евпатория». Ще далі пішла севастопольська газета «Крымский вестник»: «Надіслати до Ялти 200 матросів і прийняти виклик, котрий кинули нам мусульмани. …Там організувався авангард з офіцерства, яким керують мусульмани».

На Південному березі Криму соціально-політичний конфлікт загострився ще й через міжконфесійні та міжетнічні відносини. Місцеве грецьке населення, яке переважною більшістю примкнуло до більшовиків, тепер згадало «колишні образи» й почало «мститися». Греки – як місцеві (аутські та балаклавські), так й емігранти з Османської імперії (ті, хто перебрався до Криму, рятуючись від різанини християн, влаштованої імперським урядом) – були просякнуті «антиісламськими настроями», а тому почали грабувати та нищити всіх татар, які їм зустрічалися. Після розгрому ескадронців у містах Південного узбережжя Криму почалися вбивства татар, грабунки й погроми їхніх будинків. Рятуючись від артобстрілів, татарське населення селищ Дерекой та Ай-Василь було змушене бігти до Біюк-Озенбаши, а потім до гір. Їхні будинки й майно розграбовувалися аутськими греками.

Один із свідків тих подій, татарин з села Дерекой, під час слідства говорив, що серед матросів і червоногвардійців, які брали участь у погромах, були «ялтинські, балаклавські «босяки», аутські, балаклавські греки, були й мешканці Дерекоя – росіяни». А грек з Ялти П. Харламбо, який був притягнутий до слідства, пояснював цей безлад «спонуканнями, котрі випливали з племінної ворожнечі греків до татар».

Протистояння більшовиків і кримських татар
Ялтинський мол. Листівка початку ХХ ст.

Після розгрому під Ялтою багато тих ескадронців, які змогли врятуватися, пішли в гори. Невдовзі, рятуючись від погромів, арештів та розстрілів з боку більшовиків, услід за ними до гір попрямували мешканці кримських міст та сіл. Саме з цього й почав розвиватися рух так званих «зелених» – збройних формувань, яких протягом майже всього часу підтримували кримські селяни.

Поки ескадронці намагалися втихомирити конфлікт з греками, вони втратили час та ініціативу, а більшовики пішли у наступ. Через деякий час у газеті «Ялтинский голос», розповідаючи про початок та кінець першого періоду більшовицької влади на півострові, було сказано: «З Севастополя – цього серця кримського більшовизму, злоякісна кров його потекла головним чином у чотирьох напрямках: на південь – в Ялту, на північ – у Сімферополь, на захід – в Євпаторію й на схід – до Феодосії».

У деяких містах татарські війська намагалися відбити наступ більшовицьких загонів, але військова підтримка, котру останні мали з боку флоту, змушувала ескадронців відступати. Під час бойових дій частину їхніх військових формувань було знищено (в тому числі загинув ряд керівників Кримського штабу, серед них полковник В. Макухін і близько 700 офіцерів). Іншим вдалося сховатися в гірській частині півострова. Пізніше, вже після остаточного захоплення влади, більшовики стратили всіх тих, хто мав нещастя потрапити до них у полон. Серед багатьох інших, хто загинув під час подій 21-24 лютого, червоноармійцями та матросами був жорстоко забитий перший демократично обраний муфтій Криму Ч. Челебієв.

Протистояння більшовиків і кримських татар
Севастопольська бухта, поч. ХХ ст.

Коли більшовики захоплювали владу, члени Курултаю ще сподівалися на співпрацю з ними. 5 лютого вони зібралися на екстрене засідання, на порядку денному якого стояло одне питання: «Що являє собою Рада директорів – національний татарський уряд чи вищу крайову владу?». Під час цього засідання Курултаю серед його делегатів досить чітко визначилися дві точки зору щодо того, як формувати державну владу в Криму. Більшість депутатів запропонувала вступити в угоду з Радою народних представників та поділити з нею верховну владу на півострові. Д. Сейдамет, який стояв саме на цій точці зору, сказав: «Татарський національний парламент не має жодного права на вищу владу, на гегемонію в краї. У нас є крайова влада – Рада народних представників. Хто заважає нам працювати рука об руку з ними? В цю грізну хвилину нам треба думати не про захоплення влади, а про те, щоб загасити пожежу, котра розгоряється всюди в краї».

Менша група депутатів вважала можливим існування влади, створеної у вигляді нового органу з представників «трьох елементів, які користувалися матеріальною та моральною силою», тобто з представників Ради народних представників, татарського парламенту та партії більшовиків. Цей проект організації влади вніс і відстоював Ч. Челебієв. Він зазначав: «Якщо ця ідея не може бути втілена в життя, влада в краї по праву належить татарам, тим більше, що, окрім єдиної реальної сили, котру в цю хвилину представляють татари, жодної іншої сили в краї нема». Було ухвалене таке рішення: обрати комісію, що мала з’ясувати ставлення Ради народних представників та губкому більшовиків до запропонованого Ч. Челебієвим проекту.

23 січня 1918 р. комісія Курултаю в складі У. Боданінського, С. Ідрісова та Єнілеєва прибула до губкому більшовицької партії і Ради народних представників і передала їм письмові пропозиції татарського парламенту щодо «скликання крайової влади на нових засадах».

Відповідь, яку члени Курултаю отримали від членів Таврійського губернського комітету РСДРП(б), мала вигляд декларації, підписаної Ж. Міллером, Я. Тарвацьким та І. Фірдевсом. У ній зазначалося, що «до скликання губернського з’їзду рад… партія більшовиків виявляє згоду на організацію вищої влади на півострові на засадах, запропонованих татарською парламентською комісією, за умови прийняття парламентом вищезазначених принципів». «Вищезазначені принципи» складалися з семи пунктів: «1. Визнання єдиним джерелом влади в Російській республіці Всеросійської ради робітничих, солдатських та селянських депутатів; 2. Визнання вищою виконавчою владою в державі Ради народних комісарів; 3. Визнання всіх виданих більшовиками декретів; 4. Визнання джерелом крайової влади губернського з’їзду робітничих, солдатських та селянських депутатів за участі пропорційного представництва від татар; 5. Виборність командного складу в усіх військових частинах; 6. Нещадна боротьба з контрреволюцією; 7. Боротьба із саботажем та анархією».

Протистояння більшовиків і кримських татар
Мол — головне місце страти ялтинців. Ялта, поч. ХХ ст.

Слід особливо підкреслити, що декларацію Таврійського губернського комітету РСДРП(б) було датовано 24 січня. В цей день вже значна частина території Криму була захоплена військами Червоної гвардії, загонами анархістів та чорноморських матросів.

Пропозиції Курултаю розглядалися також і на засіданні Ради народних представників. Вони викликали жваве, але недовге обговорення. Найяскравіше настрої більшої частини членів Ради висловив лідер фракції правих есерів М. Хаїт. Він сказав: «Я піду куди завгодно. Я готовий повернутися до каторги, але з більшовиками йти разом не можу!». У результаті меншовики-інтернаціоналісти утрималися, а праві есери були різко проти. Тому на засіданні було ухвалено резолюцію з цілком однозначною відповіддю: «Рада народних представників вважає коаліцію з більшовиками неприпустимою».

Протистояння більшовиків і кримських татар
Кримськотатарські періодичні видання, 1917-1918 рр.

Заслухавши інформацію комісії щодо відповідей, отриманих від більшовицької партії та Ради народних представників, татарський парламент під час чергового засідання виніс на обговорення питання про подальші дії в ситуації, що склалася. Члени Курултаю неодноразово зазначали, що «в такій різнокольоровій місцевості, як Крим, де мешкає багато національностей та перебуває багато різноманітних політичних сил, не можна створювати владу на засадах єдиновладдя». Крім того, більшість депутатів висловила цілковиту згоду з позицією, висловленою редактором газети «Міллет» А.-С. Айвазовим: «Більшовики – сила руйнівна. Нам з ними не по дорозі, боротися з ними треба до кінця». Тому під час голосування більшістю голосів (43 проти 12-ти) було ухвалено резолюцію, де викладалися основи, на яких повинна була організовуватися крайова влада. Передбачалося створення уряду «за угодою між татарським парламентом та Радою народних представників, без більшовиків».

Центральна Рада не мала змоги надати військову допомогу Криму. В січні 1918 р. у Києві спалахнуло повстання робітників заводу «Арсенал». Після його придушення Рада знову мусила відбиватися, але вже від наступу червоногвардійців. Єдиним порятунком проти наступу більшовиків було укладення миру з країнами Четверного союзу. Для ведення рівноправних переговорів було необхідно проголосити незалежність України. Цей акт УНР здійснила своїм IV Універсалом 22 (9) січня 1918 р.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: