Друга хвиля еміграції
Кримські татари
//

Процеси «коренізації» у Кримській АРСР у 1920-х роках і паралелі з реаліями сьогодення

Почати

Взимку 1918 р. більшовицька окупація Кримського півострова перекреслила всі напрацювання кримськотатарського національного руху, отримані менш ніж за рік, – утворення першої політичної партії, проведення Курултаю, декларування Кримської народної республіки (яка проіснувала лише три місяці, проте фактично на папері) та утворення її Директорії, ухвалення «Кримськотатарських основних законів» тощо.

19-21 березня 1918 р. більшовики волюнтаристським рішенням проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриди. У квітні півострів зайняли німецькі війська та Кримська група Армії УНР: керівники «республіки», що проіснувала 32 дні, були розстріляні внаслідок повстання. У червні контроль над півостровом перебрав створений за сприяння німців Кримський крайовий уряд під керівництвом Матвія Сулькевича, нащадка кримських татар, що назвав себе Сулейманом. У травні 1919 р. більшовики, знов зайнявши півострів, проголосили «Кримську Радянську Соціалістичну республіку», що проіснувала 75 днів. Того ж року був обраний кримськотатарський Меджліс, який узяв на себе функції національного уряду і був розпущений денікінцями в серпні.

Після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. українські більшовики, що мали намір включити до складу радянської України всю колишню Таврійську губернію, отримали попередження від «старших братів» з РКП(б): Крим повинен належати Росії. 21 січня 1921 р. відбулося спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємини Криму з РСФРР та УСРР». Прийнята резолюція була короткою: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, надати їй назву «Кримська автономна область». З огляду на мету революції на мусульманському Сході було вирішено створити видимість самостійного Криму.

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів – кримських татар. Більшість делегатів солідаризувалася з рішеннями, прийнятими місцевими організаціями РКП(б) в січні 1921 р. Деякі з них висунули вимогу оголосити на півострові кримськотатарську республіку з правом самостійного спілкування з іншими країнами та розв’язання питань повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово: «Крим є не незалежною державою, а республікою в межах федерації. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект». Згодом він підготував проект рішення політбюро ЦК РКП(б) про відмову Кримському ревкомові у створенні самостійного комісаріату закордонних справ, здобувши підтримку «вождя революції» Володимира Леніна: разом зі «всесоюзним старостою» Михайлом Калініним той підписав 18 жовтня 1921 р. декрет про утворення Кримської АСРР. У листопаді республіка була конституйована на установчому з’їзді рад Криму.

Принципово важливим є питання про те, який характер мала кримська автономія – національний чи територіальний. Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. КрАРСР стала унікальним автономним утворенням, що й надалі зберігало територіальний характер.

Місцевий перепис населення 1921 р. показав, що загальна чисельність населення Криму у 1921 р. становила 719,5 тис. осіб. На півострові вирізнялися 5 великих національних груп, сукупна чисельність яких наближалася до 90% всього населення: росіяни, українці, кримські татари, німці та євреї. Більшість населення півострова складали росіяни та українці – 51,5% (перепис обліковував їх як одну національну групу). Питома вага кримських татар під час цього перепису істотно підвищилася до 25,9% з огляду на масову еміграцію російського населення в роки війни.

Враховуючи етнічний склад населення, кримська автономія могла бути тільки територіальною. Однак Кремль створював видимість того, що КрАРСР має, подібно до всіх інших автономій, національний характер, висуваючи на провідні посади в республіці діячів кримськотатарського походження. Втім, більшовики лише намагалися використати кримськотатарське питання з найвищою ефективністю для забезпечення власних політичних амбіцій, а створена ними на півострові автономія мала територіальний, а не національний характер. Тим паче, в Криму практикувалося створення окремих національних районів титульного народу, непритаманне національним автономним республікам: так, у 1930-х рр. було створено 6 кримськотатарських національних районів (Балаклавський, Фоті-Сальський / Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський, Судацький), а також 2 німецькі (Біюк-Онларський і Тельманівський), 2 єврейські (Фрайдорфський і Ларіндорфський) та 1 український (Ішуньський).

В листопаді 1921 р. секретар кримського обкому Іван Акулов зізнався: «Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення автономної республіки тлумачилося ними як об’ява татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то вона була б помилковою». Відтак тогочасна ситуація віддзеркалювала вимушений компроміс більшовиків з кримськотатарським національним рухом, в основі якого було прагнення Москви убезпечитися від поновлення спроб України отримати контроль над Кримом.

У 1925 р. у №200 львівського часопису «Діло» під ініціалом «Х.» вийшла стаття «Кримська республіка: з кого вона складається і хто нею править». На той час у Криму відбувалися процеси «коренізації», що на материковій території України мали назву «українізації», а на півострові – «татаризації». «Нічого, очевидно, не можна мати проти того, що горстка оставших в Криму татар починає жити тепер своїм національним культурним життям, що татарська мова має повні права горожанства і може бути уживана не тільки в мечеті і школі, в татарських аулах, а також в урядах тих місцевостей, де татарська мова запроваджується побіч російської в краєвих урядах Кримської республіки. Нею промовляють на з’їздах рад, нею видають закони і розпорядки, хоч 77% населення краю нічого спільного з цією мовою не мали, не мають і не будуть мати. Натомість ніде української мови не видно, хоч українське населення Криму дорівнює татарському. Розуміється, що ціла ота татаризація не є страшна: вона зведеться до належної собі області внутрішнього культурного життя одної лише татарської частини населення Криму. Зтатаризувати Крим, в якому татари не становлять і четвертини населення, не можна. Але під плащиком тої татаризації відбувається далі денаціоналізація кримського населення на користь російської культури: в першій мірі це відноситься до українського населення. Фактично в Кримській республіці панує далі російська мова, хоч росіян тут, з виїмком певної кількості матросів і робітників в портових місцевостях, особливо в Севастополі, і урядовців по містах, майже нема. Між тим зникаюча група росіян власне править Кримською республикою і накладає своє культурне пятно на цілий край», – виклав своє бачення ситуації в Криму львівський оглядач.

Остання хвиля детатаризації Криму

Також «Х.» нагадав, що для маніфестацій буцімто кримськотатарського характеру КрАРСР на чолі ЦВК та Раднаркому було поставлено кримських татар Велі Ібраїмова та Османа Дерен-Аєрлі, однак при цьому більшість представників керівних структур КрАРСР становили росіяни та євреї. Станом на 1 травня 1925 р. до кримської організації керівної РКП(б) входили 5700 членів, з яких росіяни становили 67,7%, євреї – 9,8%, українці – 6,2%, кримські татари – 5,9%. «Отже, хоч на чолі Кримської республіки стоять татари, але правлять нею росіяни. Найбільші дві місцеві національності – татари і українці, старі тубільці краю і дуже давні імігранти, що набули вже право тубільців, – не грають в управі краєм ніякої або майже ніякої ролі», – зробив висновки автор.

За аргументи буцімто національних засад створення КрАРСР наводиться вже згадувана політика коренізації компартійного та радянського управлінських апаратів у 1920-х рр.: зокрема, у Криму це виявлялося в офіційному статусі кримськотатарської мови, резерв дефіцитних робочих місць, достатньо висока квота на керівних працівників (у Верховній Раді КрАРСР – фактично 36%) і студентів (до 20% місць у навчальних закладах) для кримських татар тощо. Втім, існує думка, що політика «татаризації» в Криму проводилася командно-адміністративними засобами та відповідала інтересам «абсолютної меншості кримського населення на шкоду інтересам більшості», а також не дала владі бажаних результатів і «лише сприяла загостренню міжнаціональних відносин». Певний національний антураж КрАРСР не дає підстав стверджувати, що вона була державним утворенням корінних народів.

Вже після ІІ світової війни український сходознавець Василь Дубровський зауважив, що більшовики, беручи до уваги виняткове геополітичне значення Криму для СРСР, мали на меті русифікацію його «неросійського» населення. Зокрема, у 1938-1939 рр. кримськотатарська мова навчання, незважаючи на свій «офіційний» статус, була присутня лише у 29,3% з 1223 шкіл; навчалися нею 20% учнів. У 63,3% шкіл мовою викладання була російська: нею навчалися понад 74% учнів. У 8-10 класах російською мовою навчалися 85,5% учнів, кримськотатарською – 10,2%, іншими мовами – 1,2%. У 1926 р. у педагогічному інституті в Сімферополі з 670 студентів було лише 17 кримських татар, у 1927 р. – 14, у 1928 р. – 7; випускників – кримських татар при цьому було щороку по двоє. Україномовна освіта в Криму на той час була більше спорадичним явищем із поодинокими випадками.

Також Дубровський назвав «коренізацію» державного апарату в республіках СРСР «більше пропагандивним гаслом, ніж дійсністю»: зокрема, за його даними, у Наркомфіні Кримської AРСP у 1930 р., попри згадувані квоти, на 107 співробітників було лише 7 кримських татар, у Наркомземі – 46 на 606, у Союзхлібі – двоє (кур’єри) на 66 службовців. У 1932 р. в обласному адміністративному апараті Кримської АРСР кримські татари становили 18,4%; у 1933 р. в апараті райвиконкомів їх було 17,9%, тоді як членами райвиконкомів були 42,4%. У центральних органах Кримської AССР було 17,6% службовців – кримських татар; при цьому серед членів ЦВК їхня частка становила 50,4%. «Насильне пристосування татар до російського панування лише почасти давало їм шлях до участі в самоврядуванні», – підсумував дослідник.

1929-1941 рр. у працях Дубровського були описані як період «совєтизації» та примусової колективізації Криму, що супроводжувався голодом, придушуванням селянських повстань, переслідуванням і ліквідацією «буржуазних націоналістів», «куркулів» та провідних культурних сил, закриттям і знищенням релігійних осередків, арештами та стратами партійних діячів, що протестували проти грабунку Криму Москвою, тощо.

Показовою у цьому аспекті є доля Велі Ібраїмова та подальші наслідки його справи. У 1917 р. він був делегатом I Курултаю кримськотатарського народу та членом національної партії «Міллі Фірка», однак у 1918 р. перекинувся до більшовиків, ставши членом ВКП(б). З серпня 1924 р. по січень 28 1928 р. він займав посаду голови Центрального виконкому КрАРСР – до свого виключення з партії та арешту за обвинуваченнями у теракті, участі у «бандитській зграї» та розтраті державних коштів. 9 травня 1928 р. Велі Ібраїмов був страчений разом із колишнім секретарем кримського Товариства сприяння переселенню та розселенню татар Мустафою Абдуллою. Після виконання вироку голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов та секретар ЦК ВКП(б) Станіслав Косіор під час засідання Оргбюро партії звинуватили вже мертвого Ібраїмова як «націоналіста, що висував національні інтереси на шкоду класовим». Того ж року було завершено розпочату восени 1927 р. слідчу справу про «контрреволюційну організацію «Міллі Фірка», за якою були засуджені 58 осіб з 63 підсудних, у тому числі 11 осіб було розстріляно.

У 1930-ті роки серед кримськотатарського руху на еміграції, зокрема в Польші, поширювалися ідеї незалежності Криму та створення на півострові кримськотатарської держави. Натхненниками цих мрій стали Джафер Сейдамет, Селім Ортай, Едіге Шинкевич (відомий також як Мустафа Едіге Киримал або Киримли Їґіт) та інші. З ними на сторінках «Діла» полемізував молодий правник і політолог Богдан-Тадей Галайчук. Зокрема, у статті «Одинока можлива розв’язка: автономія Криму під українською зверхністю» він навів посилання на кількісне співвідношення етнічних спільнот Криму станом на 1926 р. і відзначив, що українці врахують їх у разі створення своєї держави з Кримом у її складі та «будуть старатись віддати кримські автономні органи в руки татар, щоб місцева адміністрація настільки важної зі стратегічного погляду області, як Крим, не дісталась непевному російському елементові», проте зауважив, що в такому разі «як український державний, так і татарський національний інтерес вимагає, щоб у військових справах Крим був зв’язаний з Україною».

У статті «Концепція, що не витримує критики» Богдан Галайчук навів тези Едіґе Шинкевича, що заперечував будь-яку залежність Криму від України і навіть їхню географічну сполученість, натомість намагаючись довести реальність концепції незалежної кримськотатарської держави. Посилаючись на право самовизначення народів і спираючись на радянські видання, Шинкевич доводив, що кримські татари становлять більшість 81% сільського населення Криму, а в майбутньому здобудуть абсолютну більшість. У відповідь Галайчук зауважив, що кримські татари, згідно з результатами радянського перепису населення 1926 р., становили 36,6% сільського населення Криму та 11,7% міського; загалом кримських татар на півострові тоді нарахували 179382, що становило 23,1% населення загалом. «Ми знаємо лише дійсність: на Кримі живе не цілих 180000 татар, себто 25% населення півострова. Ці цифри перерішують усяку полеміку», – додав він.

Під час найжорстокішої хвилі репресій – «великого терору» НКВС у 1937-1938 рр. було знищено майже половину кримськотатарського населення півострова, презентовану політичними, громадськими, культурними і релігійними діячами та пересічними громадянами. У значно жахливіших масштабах повторилася історія червоного терору початку 1918 р., коли більшовики розгромили під Севастополем збройні сили кримської Директорії та стратили її лідера Номана Челебіджихана, після чого розпочалися погроми кримськотатарських родин.

Під час ІІ світової війни українські підпільники, що перебували в Криму, у своїх звітах зазначали, що кримські татари «за час большевицького панування зуміли піднестися під кожним оглядом», зокрема, виховавши великі кадри інтелігенції. Однак вони ненавиділи більшовицький режим як такий, що «йшов з ненависті Москви». З приходом на півострів військ нацистської Німеччини кримські татари «поставилися були спочатку прихильно до німців». Організований у 1941 р. національний комітет провів мобілізацію 15000 добровольців, які «куди успішніше винищували червоних партизан на Криму». З листопада 1941 до літа 1942 рр. червоні партизани, переважно під керівництвом Мокроусова, тероризували цивільне населення Криму, особливо кримськотатарське, вирізуючи цілі родини «за ізмєну родінє». Влітку 1942 р., коли мешканці Криму почали рятуватися втечею в партизани перед вивозом до Німеччини, представники партизанського руху припинили приймати до своїх лав «неросіян» і навіть вбивали добровольців як ймовірних «німецьких провокаторів».

Центром кримськотатарського руху став Бахчисарай – давня столиця Кримського ханства. У місті та за його межами були організовані мусульманські комітети, столи допомоги, школи, мечеті; розвивалося культурно-освітнє, релігійне та економічне життя кримських татар. Однак згодом їхній оптимізм розвіявся через некомпетентну національну політику окупантів, які не змогли використати початкових симпатій місцевого населення, доклали чимало зусиль до роз’єднання всіх національних спільнот Криму і надалі втримували провідні позиції виключно силою зброї та примусу. «На словах німці проповідують рівність всіх національностей Криму, на ділі використовують антагонізм і доцільно їх підсичують. СД (служба безпеки – авт.) з одного боку нацьковує татар на руських, з іншого боку йде у всьому на поступки руським. Москалі користаються з цього, закріплюють свої становища і ведуть відверту боротьбу проти українців», – повідомлялося в одному з таких звітів.

Після винищення національно свідомих осіб кримськотатарські добровольці припинили боротьбу з червоними партизанами – «очевидно не з симпатії до большевиків, тільки з ненависті до німців». До того ж, розчарування в окупантах виникло й тоді, коли вони «не сповнили своїх обіцянок про «Татарську державу» в Криму та щораз голосніше говорили про те, що Крим з цілою Таврією буде прилучений безпосередньо до райху і що всі не-німці мусітимуть покинути Крим». Відтак кримські татари почали орієнтуватися тоді на Туреччину, яка надсилала своїх таємних емісарів до Криму. Актуальності набув етнонім «кримські тюрки»: одним з його активних пропагандистів був вже згадуваний Едіґе Шинкевич, який у грудні 1941 р. прибув до Берліну, де з кримськотатарських емігрантів намагався створити національний уряд, лояльний до нацистської Німеччини, а наприкінці осені 1942 р. під час перебування в Криму увійшов до складу Сімферопольського мусульманського комітету. Прикметно, що німці неохоче дозволяли членам цього комітету контактувати з кримськотатарськими емігрантами в Німеччині і навіть проводили арешти в обох середовищах.

Коли представники кримськотатарського руху розірвали стосунки з німцями – зносини з ними обережно розпочали українські підпільники. Один з них, Іван Янцишин, у своїх спогадах зазначав, що у всіх своїх розмовах із кримськими татарами «не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси».

У травні 1944 р. кримських татар, звинувачених у «зраді батьківщині» та «співпраці з нацистами», було силоміць вивезено з рідної землі переважно до республік Середньої Азії; під час виселення і в перші роки після нього загинуло від третини до приблизно половини народу. В Криму стиралося саме їхнє ім’я і будь-яка згадка про них. Улітку 1950 р. один з інформаторів українського підпілля під шифром «24.А.» подав свої враження після відвідин Бахчисараю: «Це старе татарське місто, а татарина ні на лік ніде [не] видно. <…> Ми оглядали мечеть. Ексурсовод сказав: «Ми її скоро розберемо, щоб тут і духом татарським не пахло». Є ще багато будинків і вулиць на татарський стиль: вулички вузькі, доми одноповерхові з вузькими високими вікнами. Але тепер я бачив, що ці будинки розвалюють або перебудовують вікна і двері на європейський стиль».

Масове повернення кримських татар з місць депортації до Криму відбулося лише після відновлення Україною незалежності: 1 січня 1992 р. налічувалося близько 166 тис. поверненців, майже всі вони автоматично отримали громадянство Україно відповідно до законодавства.

Під час окупації Криму Росією у 2014 р. виникла нагода побачити на власні очі ті ж процеси, що й під час «коренізації» 1920-х рр. Маріонетковий «голова республіки» Сергій Аксьонов запропонував представникам кримських татар зайняти низку посад у новій «владі». Відтак Меджліс кримськотатарського народу делегував до «керівних органів» двох осіб – Заура Смірнова та громадянина РФ, колишнього російського бізнесмена Ленура Іслямова, який не був членом Меджлісу. Останній під час сесії Курултаю 29 березня 2014 р. заявив, що «весь народ не може бути дисидентами» і без співпраці з владою держави-окупанта і її маріонетками в Криму кримським татарам не обійтися. З 2 квітня по 28 травня 2014 р. Іслямов був «віце-прем’єром ради міністрів республіки Крим», був звільнений з «посади» через «неналежне виконання обов’язків». У 2014-2015 рр. на Іслямова чинився тиск з вимогою продати єдиний у світі на той час кримськотатарський телеканал ATR, який після відмови був закритий «владою» Криму, його майно заарештоване, а проти його журналістів і власника порушені «кримінальні справи». Іслямов переїхав на материкову частину України, де за деякий час отримав українське громадянство.

Лише 7 липня 2014 р. Меджліс прийняв рішення відкликати своїх представників з окупаційних «органів влади» Криму – після того, як його голові Рефату Чубарову було заборонено в’їзд на територію РФ та окупованого Криму. У 2016 р. держава-агресор заборонила в окупованому Криму діяльність Меджлісу, який ще у 2014 р. було позбавлено приміщення, а з часом зараховано до «екстремістських» організацій. Відтоді його роль безуспішно і бездарно грають різні «ради старійшин», «громадські ради» та «національно-культурні автономії», а відверті колаборанти, що презентують їх, почергово назначаються «лідерами народу». Проте цілком очевидно, що не лише самі вони будуть використані як відпрацьований матеріал, а й їхня співпраця з окупаційною владою не принесе нічого доброго їхньому народові – як це було у першій половині минулого століття.

Віталій СОЛОНЧАК

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: