Просвітяни в редакції газети "Кримська світлиця".Фото 1992 рік.
/

«Просвіта»: перша ластівка українського відродження в Криму

Почати

У Криму просвітницькі організації виникли на початку ХХ століття. Найчисельніші з них діяли в Сімферополі, Керчі, Феодосії та Севастополі. Вони залучали та працювали як з простим населенням, так і проводили роботу серед військових – солдатів і моряків Чорноморського флоту. Однак згодом усі просвітні осередки були заборонені царською владою і поновили роботу після 1917 року. Зі встановленням радянської влади українські просвітні організації свою роботу припинили[1].

У 1989 році виникло Всеукраїнське товариство української мови (ТУМ). Тоді ж ТУМ з’явився і в Криму. Найактивнішими осередками стали Севастопольський, Керченський та Євпаторійський. До їхньої розбудови долучилися відомі діячі українського руху в Криму – Анатолій Свідзинський, Сергій Савченко, Маргарита Жуйкова, Павло Власенко, бізнесмен Юрій Колесников та інші[2].  «Це була перша ластівка українського відродження в Криму», – згадував Павло Власенко. На перші збори він пішов з ініціативи свого давнього товариша Петра Васильовича Вольвача. Концертний зал Сімферопольського музичного училища був переповнений. «Доповідь доцента кафедри української мови Сімферопольського держуніверситету Ганни Іванівни Богуцької мене дуже вразила, розповідав Павло Романович, я одразу записався у Товариство і став одним з його активістів»[3].

До активної діяльності в ТУМі долучилося і Кримське обласне відділення Спілки письменників України, а його тодішній керівник поет Данило Кононенко на всекримських зборах активу був обраний першим головою Кримського товариства української мови. У своїй роботі він спирався на широку підтримку викладачів українського відділення філологічного факультету Сімферопольського державного університету: Петра Киричка, Ганни Богуцької, Олександра Губаря, Катерини Саливон, Валентини Власенко, Галини Пашківської, Михайла Вишняка та інших, а також на широкий учительський актив – насамперед, викладачів-україністів кримських шкіл[4].

Усю свою культурно-просвітницьку діяльність Кримське товариство української мови, а також його місцеві організації поєднувало з відстоюванням української державності. На той час вони були першими й єдиними громадськими осередками на півострові, що опікувалися інтересами його україномовного населення, яке тоді, за статистичними даними, налічувало понад 700 тисяч.

2-6 травня 1992 року з ініціативи Павла Власенка у Сімферополі рішенням місцевих зборів сімферопольський осередок ТУМу було реорганізовано у «Просвіту», а її головою згодом обрано професора Сімферопольського держуніверситету Петра Гарчева. Тоді більшість тумівців перейшли до новоствореної організації. Однак їхня співпраця тривала. Наприклад, разом із «Просвітою» кримські тумівці опікувались і відкриттям першої в Криму української школи на базі ЗОШ № 21 (директор – Лариса Барзут). Через кілька років на її основі було створено першу в Криму українську школу-гімназію, відкриттям якої опікувались українські громади Криму, а насамперед ТУМ та «Просвіта».

Про кілька найактивніших осередків та їхню діяльність ми зібрали інформацію у цьому матеріалі.

«Просвіта» у Севастополі

Одним із найактивніших осередків був севастопольський. Засноване у 1989 році, товариство розгорнуло не тільки широку культурологічну діяльність: організувало український народний хор (керівник – Віктор Ковальчук), драматичний гурток, який поставив вистави «Лісова пісня» Лесі Українки та «Вертеп» (керівники – Олександр і Любов Гуляєви, Борис Мазур), проводило музичні вечори, присвячені творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Петрусенко, та низку інших просвітницьких заходів, але й стало впливовою політичною силою в Севастополі. В 1990 році просвітяни – лікар Леонід Амелькович і командир тральщика «Сигнальщик» ЧФ капітан-лейтенант Ігор Тенюх – були висунуті товариством й обрані севастопольцями депутатами міської ради, в якій ініціювали створення депутатської групи «Україна». Ігор Тенюх став першим депутатом у Севастополі, який на сесіях виступав українською мовою. Тоді ж у Севастополі вийшов самвидавом тиражем у 500 примірників перший і, на жаль, єдиний номер просвітянської україномовної газети «Промінь», яку редагував Володимир Притула[5].

Просвітяни проводили активну пропагандистську роботу з підготовки та проведення грудневого референдуму. Вони відвідали кожну квартиру севастопольців та принесли їм агітаційні матеріали, обклеїли продержавними листівками чи не все місто, на майданах і вулицях відкрито агітували мешканців проголосувати за самостійну Україну. Ідею незалежності України підтримало понад 57% виборців. Так уперше було розвіяно міф про Севастополь як російське місто.

Серед просвітян було й чимало офіцерів і мічманів як дійсної служби, так і запасу. Це – В. Холодюк, І. Тенюх, О. Подольний, В. Махно, Б. Корпан, А. Капінос, В. Федорончук та інші, які згодом створили севастопольський осередок Спілки офіцерів України, першими розпочали нелегку боротьбу за утворення ВМС України, і згодом значна частина з них стала ядром організаційної групи українського флоту.

«Просвіта» у Севастополі постійно «воювала» за право українців навчати своїх дітей рідною мовою. Наприклад, у 1990 році просвітяни відкривали в школі-інтернаті № 1 українську недільну школу, щоб навчати в ній своїх дітей рідній мові, народознавству, основам релігії. Виділене приміщення було відремонтовано і приведено до ладу власними силами і за власні кошти. В ньому на видних місцях помістили портрет Тараса Шевченка, національний прапор і герб-тризуб. Відбулась урочиста лінійка. Перші заняття українською мовою провели просвітяни В. Г. Мекленбурцева, О. О. Гречко, Т. В. Мазур, Б. М. Процак. А ось коли діти прийшли на заняття наступної неділі, то стали свідками жахливої картини: двері недільної школи були потрощені, і в них вставлено інший замок, у приміщенні не було вже ані портрета Т. Шевченка, ані національного прапора, ані тризуба. Як виявилося пізніше, все це було зроблено за вказівкою міського управління освіти. Заняття у недільній школі проводились то на квартирах, то в приміщеннях, які були не підпорядковані ідеологічним зверхникам міськкому компартії[6].

Дали свій результат і численні звернення, заяви, скарги просвітян щодо необхідності вивчення в школах міста української мови та літератури. Починаючи з 1992 року, ці предмети в школах вивчались факультативно, а згодом їхнім обов’язковим вивченням було охоплено вже понад 70% усіх школярів. У 1996 році члени товариства протягом майже півроку проводили акцію щодо збору заяв від батьків із вимогою надати їхнім дітям можливість навчатися в україномовних школах. Таких заяв було зібрано більш ніж півтисячі. Управління освіти було вимушено зголоситися на відкриття українського ліцею № 8, української гімназії № 53 та української школи-інтернату № 7.

Пізніше офіційно україномовними стали 39 класів у семи школах міста, де навчалося понад шістсот школярів. Це було більше, ніж, наприклад, по всьому Криму. Найбільше зусиль і наснаги до цього досягнення доклали Є. І. Вітвицька, М. А. Дрозда, Г. Г. Колесник,  К. В. Перепадя, В. О. Крильчук, М. А. Прялін, Л. Й. Кутузова, Н. П. Орел, З. І. Яковлєва, К. Г. Житнікова, К. М. Трубнікова, Я. В. Дунець, О. Ф. Куракса, Є. Д. Дягілєва та деякі інші активісти «Просвіти». Ба більше, саме з ініціативи просвітян у Севастополі почали проводити виїзні вступні іспити севастопольських абітурієнтів до вишів Тернопільщини та Львівщини, поїздки місцевих школярів на зимові канікули на Галичину та Буковину. Просвітяни також чимало зробили для забезпечення шкіл та дошкільних закладів міста українськими підручниками, художньою літературою, іншими посібниками.

У березні 1995 року просвітяни випустили у світ перше число першої україномовної газети в місті «Дзвін Севастополя». Колектив авторів газети  –  історик В. Кравченко та П. Стодоля, письменник Дмитро Вітюк, просвітяни-активісти Микола Владзімірський, Катерина Житнікова. Просвітяни матеріально підтримували молодіжний народний ансамбль «Веснянка» (керівник – заслужений працівник культури Тамара Петрикова), народний ансамбль «Червона калина» (керівник – Віктор Ковальчук).

Одним із найважливіших завдань севастопольської «Просвіти» було сприяння Військово-Морським силам України в їхній розбудові. Просвітяни завжди були бажаними гостями на українському флоті. Їх запрошували до участі в урочистих мітингах і засіданнях, для виступів перед особовим складом. Така увага й повага до просвітян не випадкова: вони допомогли багатьом підрозділам формувати свої власні бібліотечки, оформити народознавчі світлиці, організовували виступи перед особовим складом творчих колективів, проводжали наші кораблі в далекі походи і зустрічали їх з них, ділились з ними оргтехнікою, музичними інструментами, проводили для офіцерів і мічманів курси української мови, відвідували хворих моряків.

У матеріалі Миколи Владзімірського «Будимо душі українців» перераховано справи, які здійснила «Просвіта»: організація української недільної школи, піднесення жовто-блакитного прапора у 1990 році, активна агітація мешканців міста перед референдумом про незалежність України, організація українських самодіяльних хорів, які з часом стали народними, участь у міських виставках, безпосередня причетність до створення в місті українських бібліотек, видання газети «Дзвін Севастополя», організація роботи щодо відкриття в місті українських класів, шкіл з україномовним статусом, боротьба за викладання української мови як предмета у більшості шкіл, започаткування книговидання, українських передач на радіо «Пролісок» та «Ластів’ятко»[7]. 

«Просвіта» у Феодосії

Про заходи, які проводилися активістами-просвітянами, дуже багато писала в газеті «Кримська світлиця» очільниця місцевої «Просвіти» Алла Осадча. Вона описувала проведені заходи, оприлюднені заяви, «війни» з чиновниками, які відмовлялися спілкуватися українською мовою, й навіть те, як довелося захищати державний прапор і посадити винуватця злочину до в’язниці. (6) Ось, наприклад, історія про прапор:

«Це було в перші роки нашої Незалежності. Головою селищної ради в той час був Ігор Іванович Зубов. Селищна рада селища міського типу Орджонікідзе не мала бажання якось особливо урочисто відзначати українські державні свята – День Незалежності і День прийняття нашої Конституції, а доручила це робити директорові Будинку культури в селищі Орджонікідзе Наталії Сараєвій. Пані Наталя готувала до таких днів концерти художньої самодіяльності, виставку прикладних видів мистецтва, української вишивки, а мене запрошували до слова, щоб я від імені товариства «Просвіта», а згодом – від Союзу українок привітала всіх зі святом українською мовою. З невеликим привітанням виступив і голова селищної ради, після чого залишив нас і пішов геть. Усе це відбувалось не в приміщенні, а надворі, біля Будинку культури.

Почався концерт, і раптом виникли проблеми з електрикою. Мешканцю селища Борису Кузнєцову не хотілось, щоб ми святкували, тому він почав вимикати нашу музичну апаратуру. Налагодили. Тоді Кузнєцов зірвав український прапор, який висів над входом у БК, скрутив його у вузол і кинув під ноги дітям, які виконували український танець.

Я спочатку не зрозуміла, що це був за вузол, але активна українка Катерина Данилова розгледіла, що це був прапор. Вона підняла його, й оскільки ані дільничного, ані голови селищної ради на концерті вже не було, понесла прапор у селищну раду і розповіла, що сталося.

Зубов сприйняв це доволі спокійно, тоді обурена Катерина пояснила йому, що ми не пробачимо наругу над державним прапором, і якщо Зубов негайно не сповістить про це компетентні органи, то вже завтра ми сповістимо про це всім засобам масової інформації. Зубову довелось діяти. Він сповістив про це в міліцію і СБУ. До нас, українських активістів – членів «Просвіти», приїжджали і слідчий, і представник міліції. А через кілька місяців відбувся суд.

Кузнєцов не вірив, що за наругу над прапором можна сісти до в’язниці, але суд засудив його на два роки. Відсидів він рік, і після цього випадків знущання над прапором у нас не було».

У 2001 році до керівниці феодосійської «Просвіти» звернулися з картинної галереї Айвазовського – потрібно було перекласти українською мовою текст екскурсії по галереї й озвучити його для відвідувачів, які приїжджають з українських діаспор різних країн. «Я – математик, а не філолог, тому запропонована робота була для мене не зовсім простою. Але з галереї звертались до вчителів української мови, але вони відмовились допомогти. А я не змогла відмовитись. Довелось скористатися російсько-українськими словниками, і 14 сторінок тексту я переклала рідною мовою та ще й озвучила його».

Про інші заходи можна дізнатися з газети «Кримська світлиця», адже саме на її шпальтах найбільше висвітлювалася діяльність просвітян Криму. Зокрема там можна прочитати і про діяльність Сімферопольської організації та її очільника Павла Власенка.

Павло Романович – один з ветеранів руху українського національного відродження у Криму,  які не зважаючи на шал мєшковщини відстояли українську державність, підняли український державний прапор над Сімферополем. Власенко був одним з юридичних співзасновників Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, перший відповідальний секретарем цієї організації. Завдяки йому була створена мережа організацій «Просвіти» по районах і містах Криму,  а також в приміщенні Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка почала діяти перша парафія Української православної церкви Київського патріархату в Криму[8].

Аж ось настав 1989 рік. Його Павло Романович вважає доленосним, бо саме тоді в Криму було створене Товариство української мови, біля витоків якого стояв і він. «Це була перша ластівка українського відродження в Криму», – згадує Павло Романович. На перші збори він пішов за ініціативи свого давнього товариша Петра Васильовича Вольвача. Концертний зал Сімферопольського музичного училища був переповнений. «Доповідь доцента кафедри української мови Сімферопольського держуніверситету Ганни Іванівни Богуцької мене дуже вразила, – розповідає Павло Романович, – я одразу записався у Товариство і став одним з його активістів».

Через деякий час Товариство української мови реорганізується у товариство «Просвіта». Павло Романович пише для нього гімн, який і досі виконують просвітяни.

У бурхливі 90-ті члени Товариства мітингують, влаштовують різні масові акції заради утвердження української державності. Саме просвітяни першими піднімають синьо-жовтий прапор над Кримом. Тоді ж активісти просвітницького руху вирішили, що в Криму необхідно мати своє видання, яке б доносило українське слово до кожного свідомого українця. Так і виникла ідея створити газету «Кримська світлиця». І от наприкінці 1991 р. Павло Романович, який був комерційним директором видання, разом з Олександром Павловичем Куликом, котрого було запрошено на посаду головного редактора, добилися у Києві свого: «Кримська світлиця» була зареєстрована і отримала фінансову підтримку з бюджету України. Проте згодом на прохання одного із співзасновників «Кримської світлиці», голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павла Михайловича Мовчана Павло Власенко  повністю переключається на просвітницьку діяльність. І не лише на неї. У 1993 р. отець Владислав Махота звертається до Павла Романовича з пропозицією створити у Сімферополі свою православну церкву Київського патріархату, на що він радо погоджується (пригадайте, у якій сім’ї виховувався Павло). Перша служба правилася на Різдво 1994 р. у приміщенні «Просвіти».

Окрилений цією благородною метою, Павло Власенко їде до Києва, оббиває пороги усіх можливих організацій, збирає по всій Україні кошти і з Божою поміччю добивається свого – українська церква була відкрита у приміщенні актового залу колишнього військово-політичного училища у Сімферополі. «Церква – не там, де золотий іконостас та дорогоцінні ризи, – вважає Павло Романович, – церква там, де є віра у серцях».

А далі були роки непростих «кримських» випробувань… У день проголошення автономії Криму лише десятеро українських патріотів, серед яких був і Павло Власенко, зібрались під стінами Верховної Ради Криму, аби висловити багатотисячному натовпу своє «НІ!». Їх ледве не розтерзали.

І потім його переслідували, залякували, тероризували… Павлу Романовичу боляче згадувати про це. Час гоїть. Але чи все?

У 1995 році Павла Власенка було рекомендовано на державну службу до Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, де він пропрацював певний час. До невеличкого кабінету, де на стінах Розп’яття, портрет Кобзаря та вишитий український рушник, кожного дня стукалася чиясь доля, бо Павло Романович працював з листами, зверненнями, скаргами людей…

Павло Романович вважає себе дуже щасливим: «У мене є все для щастя – кохана дружина, чудові сини, улюблена робота. Я переконаний, що світом править Бог. А Бог – це любов, добро, спасіння».

Редакція сконтактувала також з очільником кримської «Просвіти», який проживає на тимчасово окупованій території але, інформації від нього поки що не отримала.

 

Ольга ГЕРАСИМЧУК

___________________________________________

[1] Кримське республіканське Товариство української мови. https://bit.ly/3oxt9VU 

[2] Товариство української мови імені Тараса Шевченка.  https://bit.ly/3ECHd64 

[3] Ольга Процик. «Павло Власенко: Світом править добро…», «Кримська світлиця», №29 за 16.07.2004 р.

[4] Вишняк М. Я. Шляхом утвердження: до історії кримського Товариства української мови. http://litmisto.org.ua/?p=19906

[5] Микола Гук, голова севастопольського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!». http://ukrlife.org/main/prosvita/right.html

[6] Микола Владзімірський. Будимо душі українців. «Дзвін Севастополя», №7, липень 1999 року.  http://ukrlife.org/main/prosvita/right.html

[7] Алла Осадча. Історія феодосійської «Просвіти» (1989-2012). http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20200 

[8] Ольга Процик. Павло Власенко: «Світом править добро…». http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2213&fbclid=IwAR3kFIbGNE640mj4Pt_wQOv8LpXD96fLAJf6wBR-Y-7L7FJ7KUI8cHKAmA4

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: