ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)
/

Про переправу готів у країну Скіфію («Ойум»)

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

1. Про готів на Волині, Поділлі та в Криму

Готи – один із знаменитих войовничих народів античного часу, народ-мандрівник, народ-армія, основним ремеслом якого стала війна, розбій, грабіж і руйнування; народ, який на початку нашої ери зі Скандинавії прибув у Балтійське Помор’я, а звідти через українські землі дістався берегів Азовського моря і Дону, оселився в Криму, покорив Північне Причорномор’я, Подністров’я, Подунав’я і Балкани, народ, який ще у IV ст. прийняв християнство, а згодом від нього відступив, мав власну писемність і навіть переклав Біблію своєю мовою, народ, який став на службу Риму, а потім його зруйнував, здійснював набіги на Кавказ, у Малу Азію і Грецію, опанував Апеннінський і Піренейський півострови, пройшов більшу частину Європи: від Скандинавії на півночі – до Криму на півдні і від Дону та Кавказу на сході – до побережжя Атлантичного океану на заході; у своїх далеких мандрах сягнув острова Кіпр і Північної Африки, але так ніде і не створив сталої держави, не зберігся як народ і не заклав основу жодному сучасному народу, та ще в ранньому середньовіччі перетворився на легендарний міф.

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Але готи відігравали у житті всієї Європи колосальну роль – вони здійснили значний вплив на усі народи і держави, з якими перебували у найменших контактах, що відбилося на їхньому господарському житті, побуті, звичаях, мові. Однак найголовнішим є те, що готи під тиском гунів спричинили Велике переселення народів і знищили Римську імперію. Готи залишили по собі великий спадок, який зафіксований у пам’ятках археології та писемності, топонімах, європейських мовах і навіть у прізвищах людей. Кожен із цих елементів історико-культурної спадщини готів має пряме відношення і до України: вельбарська археологічна культура, значна кількість географічних назв, сотні українських слів і висловів, окремі особливості української мови, архітектурно-будівельна і транспортна термінологія та прізвища багатьох українців.

Тема готів є дуже цікавою та пізнавальною. Крізь призму історії готів і їхніх взаємин із давніми слов’янами межиріччя Дністра, Західного Бугу і Дніпра відкривається дивовижна картина минулого рубежу і перших століть нашої ери.

Пройшовши всю територію теперішньої України від Волинського Полісся до Північного Причорномор’я, готи оселилися на півдні, зокрема і в Криму. Наприкінці IV ст. під натиском гунів готи залишили Північне Причорномор’я, перейшли Дунай та взяли дуже активну участь у Великому переселенні народів. Але не всі готи подалися у мандри Європою, окремі готські колонії ще понад тисячу років існували подекуди на землях України, зокрема у селі Стиборівка на Львівщині. Але найбільш відомим уламком готів стали кримські готи, які проживали у Криму, де вони оселилися наприкінці ІІІ ст., античні автори їх називали трапезітами.

Готи, які взяли участь у Великому переселенні народів, поступово розчинилися серед інших етнічних груп. Кримські ж готи зберегли свою самобутність до кінця XVIII ст. Вони розмовляли готською мовою, яка належала до групи германських мов і була дуже подібною до німецької, принаймні готи та німці легко могли між собою порозумітися.

Ці факти вперше письмово засвідчив фламандський письменник, вчений і дипломат Ож’є Гізелін де Бусбек (1522-1592). Під час свого перебування у Стамбулі, де він з 1554 до 1562 року був посланником Священної Римської імперії, О. Г. Бусбек зустрівся з двома кримськими готами, спілкувався з ними та встановив, що їхня мова близька до німецької. Наслідком спілкування став словник із близько 80 готських слів, які за лексикою подібні до тексту Біблії, перекладеної готською мовою у V столітті просвітителем Ульфілою.

Кримські готи, як і нащадки готів із села Стиборівка на Львівщині, зберегли свій скандинавський етнотип: світла шкіра, біляве і руде волосся, ластовиння, сірі і голубі очі. Своєю поставою, мовою кримські готи відрізнялися від кримських татар, греків і тюрків Криму. А. де Бусбек записав зі слів готських співрозмовників, що кримський хан набирає до свого війська з числа готів загін чисельністю 800 осіб.

У Криму готи створили власну державу – князівство Феодоро, яке займало територію південно-західного гірського Криму (ХІІ-ХV ст.). Після захоплення Криму османами князівство, як самостійна державна одиниця, було скасовано, а його столиця місто-фортеця Феодоро перейменована на Мангуп.

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Здавна кримські готи прийняли православ’я, вони мали власну Кафинсько-Готську митрополію і свого єпископа, які підпорядковувалися Константинопольському патріарху.
Цей фактор став головною причиною депортації росіянами кримських готів у 1798 році. Захопивши у 1783 році Крим, царський уряд розпочав заходи щодо його русифікації. З цією метою до Криму завозили етнічних росіян та українців, а виселяли так званих інородців: кримських татар, турків, греків, готів.

Особливу проблему становила наявна здавен Готська митрополія. Шляхом підкупу росіянам вдалося умовити готського єпископа переселитися у Приазов’я, за його закликом туди ж подалися і всі готи. Новим центром став Маріуполь, але туди канули й інші народи, у цьому конгломераті готи й асимілювалися. Так не стало ані готської митрополії, ані народу готів, які компактно проживали у Криму з ІІІ-ІV століть, тобто понад півтори тисячі років. Але пам’ять про них не вмерла. До наших днів збереглися руїни готських фортифікацій у Каламіті (тепер Інкерман біля Севастополя) та на Мангупі.

Добре пам’ятали про кримських готів і у гітлерівській Німеччині. Після захоплення Криму Гітлер планував створити на Півдні України окрему провінцію Gotengau (Готенґау), а Крим мали перетворити на Gotenland – «Землю готів». Сімферополь називали Готенборг, а Севастополь Теодорісгафен.

Плани Гітлера та німецьких нацистів стали причиною того, що в радянські часи на тему готів було накладено своєрідне табу, її не досліджували і практично нічого на неї не писали. У 70-х роках ХХ ст. навіть відомій гото-гепідській археологічній культурі дали нову назву вельбарська, аби не згадувати готів, однак вони відіграли у житті багатьох народів Європи, у тому числі й предків українців, дуже важливу роль і залишили по собі немалу пам’ять в історії, мові, культурі. Тому в наш час тема готів знову опинилась у центрі уваги дослідників.

Серед питань особливе місце посідає проблема річки, через яку готи переправлялися у країну, названу істориком Йорданом – Ойум; він же ототожнює її зі Скіфією. Країна Ойум починалася за рікою, на якій готам непоправно зруйнувалася переправа. Оскільки готи прямували на південь і в Крим, то численні дослідники вважали, що цією річкою був Дніпро, а отже, країна Ойум (Скіфія) починалася на його лівому березі. Отже, від місця переправи готів залежить і локалізація країни Скіфії, названої готським істориком Йорданом ще й Ойум. Цю країну та її населення описує не лише Йордан, а й десятки античних авторів. І якщо виходити з того, що місце злощасної переправи було на пониззі Дніпра, то й Скіфія (Ойум) та її населення, назване Йорданом спалами, розташовувалися на півдні теперішньої України. Але не все так просто. То була зовсім інша і значно менша ріка.

2. Проблема локалізації місця переправи готів у країну Скіфію

Серед питань, пов’язаних із перебуванням готів на давніх землях України, одним із найважливіших і найпринциповіших є проблема локалізації місця їхньої переправи по мосту через прикордонну ріку, описану готським істориком Йорданом у праці «Про походження і діяння готів. «Getica». Подолавши переправу, готи на чолі з Філімером увійшли у землі Скіфії, які Йордан назвав країною «Ойум». Місцезнаходження цієї країни наукою до сьогодні не встановлено, отже, не вирішеним залишалося питання етнічної належності її населення, названого Йорданом спалами; його навіть не намагалися пов’язати з жодною археологічною культурою.

І назва країни «Ойум», і назва народу «спали» більше ніде, крім праці Йордана «Гетика», не зустрічаються. Від вірного вирішення питання, що то була за прикордонна ріка, залежить правильне визначення території країни «Ойум» та її населення – спалів з усіма подальшими логічними побудовами, що звідси випливають.

На даний час в історичних дослідженнях присутні різні версії локалізації згаданого Йорданом моста, по якому переправлялися готи. Це, своєю чергою, приводить до ще більшої кількості гіпотез щодо місцезнаходження країни «Ойум» та її населення – спалів. Наведемо далеко не повний їхній перелік.

Видавець «Гетики» Йордана та автор ґрунтовного коментаря до цього твору О. Ч. Скржинська стверджувала, що «Ойум» – це «давньогрецька Гілея на лівому березі Нижнього Дніпра і його лиману». Австрійський дослідник історії готів Х. Вольфрам писав, що країна «Ойум» розташовувалася «в долинах на узбережжі Азовського моря». Біля Азовського моря розміщував «Ойум» і польський історик Г. Ловмянський, а його співвітчизник Т. Левицький – на північному узбережжі Азовського моря і навіть на Керченському півострові. Російський історик Г. В. Вернадський вважав, що «Ойум» був під Києвом, а радянський В. Н. Топоров, що у Дунайських плавнях.

У степах Півдня теперішньої України локалізували «Ойум» німецькі дослідники В. Краузе та Е. Шварц. Відома сучасна дослідниця історії готів В. П. Буданова, хоча й звернула увагу на наявність у праці Йордана суперечностей, пов’язаних із країною «Ойум», проте висловила припущення, що цей край міг розташовуватися біля берегів Меотиди, тобто Азовського моря. У колективній монографії В. П. Буданової, А. А. Горського та І. Є. Єрмолової зазначено, що рух готів «до Приазов’я йшов через Полісся й якусь частину Скіфії, названу Йорданом «Ойум». Її локалізація залишається спірною».

Отже, не вирішеним є й питання про згаданих Йорданом у країні «Ойум» спалів. В. П. Буданова констатує: «Етнічна належність спалів Йордана спірна». Без чіткої відповіді залишається й питання щодо місця та обставин поділу готів на дві частини – остготів і вестготів, і навіть варіантів їхніх назв. Залежно від того, де дослідники локалізують міст, по якому переправлялися готи, вони й розташовують країну «Ойум», народ спалів і пов’язують із цією місцевістю поділ готів на дві частини. Отже, від правильної локалізації на місцевості моста, який під час переправи готів «непоправно зруйнувався», залежить справа з’ясування багатьох інших питань, пов’язаних із населенням України перших століть нашої ери та, зокрема, готів.

Опис переходу готів через не названу Йорданом ріку по мосту є одним із найяскравіших епізодів у його праці. У зв’язку із надзвичайною важливістю процитуємо цей фрагмент цілком:
«Коли там виросло велике множество народу (мається на увазі Повіслення, – Д.Ч.), а правив всього тільки п’ятий після Беріга король Філімер, син Гадаріха, то він постановив, щоб боєздатні мужчини готів разом із сім’ями рушили звідти. У пошуках кращих країв і сприятливіших місць він прийшов у землі Скіфії, які на їх мові називалися «Ойум».

Філімер, захопившись багатим достатком тих країв, перевів туди половину війська, після чого, як розповідають, міст, перекинутий через ріку, непоправно зруйнувався, так, що ніхто більше не мав можливості ні перейти, ні повернутися.

Кажуть, що місцевість ця замкнута, оточена топкими болотами та водяними вирвами; таким чином сама природа зробила її нездоланною, об’єднавши разом і перше, і друге.

Можна повірити свідченням подорожніх, що до сьогоднішнього дня там лунає рев худоби і чутно людську присутність, хоча чути це ніби із далека.

Та частина готів, яка була при Філімері, перейшовши ріку, опинилася, кажуть, переміщеною у країну Ойум та заволоділа жаданою землею. Тут же без зволікання підступають вони до племені спалів і, зав’язавши битву, добиваються перемоги. Звідси вже, як переможці, прямують вони у крайню частину Скіфії, сусідню з Понтійським морем».

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Відома дослідниця античних джерел і автор перекладу праці Йордана «Гетика» російською мовою О. Ч. Скржинська у коментарі до неї писала: «Можна майже із впевненістю сказати, що рікою, яку готи перейшли («emenso amne») на шляху в Ойум і в Причорномор’я, був Дніпро». Висновок О. Ч. Скржинської значною мірою ґрунтується на твердженні історика Ф. А. Брауна про те, що місце переходу готів через Дніпро було «в районі Великого Лугу, де численні протоки і невеликі озерця утворюють широкі болота». Торкаючись питання руйнації моста під час переправи готів, визначний австрійський історик Хервіг Вольфрам писав: «Рікою, яка розділила готів, був, імовірно, Дніпро». Практично таку ж думку висловив сучасний український медієвіст Л. В. Войтович: «З великою долею ймовірності можна стверджувати, що гіпотеза Ф. Брауна щодо переправи готів через Дніпро в районі Великого Лугу або Олешшя більш правдоподібна».

Подібних поглядів дотримувався і український археолог І. Н. Козак, він зазначив, що рікою, через яку переправилася частина готів Філімера, «очевидно був Дніпро». Про Дніпро, як місце переправи готів Філімера у країну Ойум, писав і Ю. В. Глушко, він теж повторив версію їхньої переправи «в районі Великого Лугу, можливо, в гирлі судноплавного Дніпра, біля острова Хортиця».

Питання щодо переправи готів через прикордонну ріку по мосту, який непоправно зруйнувався, що призвело до поділу переселенців, не є простим, тому всі вищезазначені дослідники не локалізували ріку в категоричній формі, а залишали якусь долю сумніву в тому, що це трапилося на Дніпрі. Однак версія про переправу готів по мосту через Дніпро чомусь стала майже хрестоматійною. В історичних дослідженнях навіть публікуються схеми, на яких зображено рух готів із Повіслення у Приазов’я через Дніпро нижче сучасного Запоріжжя.

Варто зазначити, що дотепер історики фактично не наводили достатніх і переконливих аргументів щодо локалізації місця переправи готів Філімера через прикордонну ріку по нещасливому для них мосту, зокрема, на Дніпрі. Фактично ми маємо справу лише із непевними припущеннями. З цього приводу слушну пропозицію висловив російський вчений В. Н. Топоров. В основному поділяючи думку О. Ч. Скржинської щодо ймовірності переправи готів у нижній течії Дніпра, він зауважив: «Не заперечуючи такої локалізації, все-таки можна думати і про інші можливості». Таких можливостей поки що ніхто не шукав, тому дніпровська версія Ф. Брауна і О. Ч. Скржинської утвердилася як головна, але не єдина.
Про Дніпро, як місце переправи готів Філімера, писав і російський історик Г. В. Вернадський, але він стверджував, що вони рухалися Поліссям і переправилися через Дніпро там, де згодом виріс Київ, а вже звідти лівим берегом дійшли до Чорного моря. Свою версію щодо руху готів через Полісся і долання ними Дніпра Г. В. Вернадський значною мірою обґрунтовував на підставі праць західноєвропейських і скандинавських дослідників.

Починаючи з 20-х років ХХ ст., версія щодо руху готів із Повіслення через Полісся і поліські болота стала традиційною.

Така гіпотеза ґрунтується на словах Йордана про те, що місцевість, якою йшли готи, оточена «топкими болотами і трясовинами». На цій підставі дослідники чомусь вирішили, що таким краєм на шляху просування готів мусили бути прип’ятські болота. Виходячи із цієї концепції, німецький історик Н. Вагнер писав, що коли згодитися із традиційною точкою зору, дослідник буде бачити маршрут руху готів таким чином: «Готи рухаються від устя Вісли до її верхів’їв, потім, можливо, по правій притоці Західного Бугу досягають прип’ятських боліт, долають їх і наближаються до Дніпра. По мосту вони переходять Дніпро. Причому це вдалося зробити лише половині племені, оскільки міст зруйнувався і друга половина готів залишилася на правобережжі Дніпра. Ті готи, які перейшли Дніпро, вступають у бій зі спалами, перемагають їх і рухаються до Чорного моря».

Хоча Н. Вагнер не вказав, де саме на Дніпрі готи могли влаштувати переправу по мосту, його гіпотеза в головному збігається із думкою Г. В. Вернадського. Однак сам Н. Вагнер засумнівався у достовірності повідомлення Йордана про перехід ріки по мосту, вважав це легендою і висловив думку, що готський історик так написав, виходячи із факту проживання готів на обох берегах Дніпра.
Ми ще повернемося до розгляду версій щодо переходу готів по мосту через Дніпро, а зараз лише заперечимо останню тезу Н. Вагнера. По-перше, Йордан нічого не говорив про перехід готів по мосту через Дніпро – він лише написав, що «міст, перекинутий через ріку, непоправно зруйнувався». Тобто Йордан не зазначив назви ріки. По-друге, Йордан добре знав про Дніпро і згадав його у «Гетиці» шість разів. Якби готи переходили Дніпро по мосту, то Йордан про таке написав би. Оскільки Йордан не вказав назви ріки, то вона йому не була відома. По-третє, нема жодних підстав називати легендою опис переправи готів через ріку по мосту, який непоправно зруйнувався і розділив готів на дві частини. Ця подія таки мала місце, бо вона сильно вразила готів, зафіксувалася в їхній народній пам’яті та у часи Йордана (середина VІ ст. н.е.) про непоправне руйнування мосту, що трапилося наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н.е., готи все ще розповідали у переказах, співали у піснях і навіть добре знали місце цієї нещасливої переправи, про що пише сам Йордан: «Можна повірити свідченням подорожніх, що до сьогоднішнього дня там лунають голоси худоби і помітні ознаки людського перебування, хоча чутно це ніби із далека».

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Єдине, з чим можна солідаризуватися із Н. Вагнером, так це з його сумнівом у самій можливості переправи готів по мосту через Дніпро. На той час (кінець ІІ – початок ІІІ ст. н.е.) готи просто не були в змозі спорудити міст через Дніпро у його середній або нижній течії, бо тут глибина та ширина ріки робили таку спробу безнадійною. Але це жодним чином не виключає того, що сильно заболочена місцевість, на якій непоправно зруйнувався міст, розташовувалась на зовсім іншій ріці.

До речі, Н. Вагнер, сумніваючись у можливості переправи готів по мосту через Дніпро, стверджував, що дорога готів не могла проходити через прип’ятські болота. Він не виключав і можливості руху готів торговим шляхом, який зв’язував південне узбережжя Балтійського моря з рівнинним Причорномор’ям. На думку Н. Вагнера, що була підтримана В. П. Будановою, то міг бути торговий шлях Вісла – Західний Буг – Дністер або Вісла – Західний Буг – Південний Буг. Така версія є досить слушною, логічною і цілком вірогідною, бо рухатися усім народом по второваних торгових шляхах на південь незрівнянно простіше і легше, ніж долати прип’ятські болота, численні водні перешкоди Полісся та ще й Дніпро у літню пору року. На цих торгових шляхах і слід шукати ріку із нещасливим для готів мостом.

У книзі «Готський шлях» сучасний російський археолог М. Б. Щукін зазначив, що «болотиста місцевість на південь від великої повноводної ріки Прип’яті дуже нагадує описану Йорданом місцевість на шляху руху готів Філімера». І хоча дослідник далі не розвинув думку, з неї напрошується висновок про ймовірність переправи готів через Прип’ять, тобто у зоні Волинського Полісся.

На Волинське Полісся, як можливе місце переправи готів, звернув увагу і М. С. Грушевський: «У готській народній традиції, переказаній у Йордана, переховувались спогади про мандрівку непрохідними багнистими просторами – очевидно, поліськими; там на гатях провалилась і згинула сила людей. Подолавши ці багна, готи перейшли в край, прозваний ними Оіum».

Таким чином, у працях вітчизняних та іноземних дослідників, які торкалися теми просування готів територією України, існує три версії щодо локалізації переправи війська Філімера по мосту через ріку: дві – через Дніпро у його нижній течії та біля сучасного Києва й одна на Волинському Поліссі без конкретного зазначення назви ріки.

Всі три версії щодо локалізації місця переправи ґрунтуються на невірному висновку, побудованому на словах Йордана про те, що місцевість, у якій готи по мосту переправлялися у країну Скіфію (Ойум), «оточена топкими болотами та водяними вирвами». Ці слова дослідники без належних підстав поширювали на все Полісся, прип’ятські болота, Великий Луг у Пониззі Дніпра і навіть Дунайські плавні, тобто на значні території площею у сотні і тисячі квадратних кілометрів. Однак Йордан писав не про великі простори Скіфії (Ойум), а лише про місцевість, прилеглу до мосту, тобто йдеться про заболочені береги ріки, а не про якийсь великий болотний край. Звідси випливає, що прив’язка слів Йордана до значних заболочених просторів Полісся, Великого Лугу чи Подунав’я є необґрунтованими, безпідставними, а тому – хибними. Підтвердженням цьому служать і слова Йордана, що відразу ж після переправи готи на чолі з Філімером без затримок атакували місцеве населення, назване ними спалами і досягли перемоги. Вже це свідчить, що поблизу заболочених берегів неназваної Йорданом ріки розташовувалася суха поверхня, на якій проживали спали й на якій відбулася їхня сутичка з готами. У болотах Полісся, Великого Лугу на Дніпрі чи плавнях Дунаю сутичка готів зі спалами виглядає нереальною. Але де вона відбулася?

3. Про версію переправи готів через Дніпро

Вирішити проблему, насамперед, допомагає праця самого Йордана «Гетика», в якій він пише, що після переправи готи Філімера «без зволікань підступають до племені спалів і, зав’язавши битву, здобувають перемогу. Звідси вже як переможці рухаються вони в крайню частину Скіфії, прилеглу до Понтійського моря». Із цих слів чітко видно, що місце переправи готів через ріку по злощасному мосту розташовувалося на протилежному боці від «крайньої частини Скіфії, прилеглої до Понтійського моря». Крайня частина Скіфії біля Понтійського, тобто Чорного моря, була на півдні, отже, її протилежний бік слід шукати на півночі, і це аж ніяк не може бути нижня течія Дніпра з його Великим Лугом, бо вона теж розташована недалеко від моря. Крайньою північною частиною Скіфії могла бути лише Волинь і Волинське Полісся, куди готи проникли із сусіднього Повіслення, що надійно засвідчене численними пам’ятками вельбарської археологічної культури. Ми повернемося до цієї теми, але спочатку потрібно докладно розглянути версії щодо переходу готів по мосту через Дніпро у Великому Лузі або Олешші, та на місці теперішнього Києва.

Версія Ф. Брауна та О. Скржинської про перехід готів по мосту через Дніпро на терені Великого Лугу, яку повторюють деякі дослідники, має бути рішуче відхилена з таких причин.

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Ширина Дніпра у його нижній течії становить понад кілометр, а його глибина тут сягає від 6-ти до 10-ти метрів. На такій глибині збудувати міст і тепер вкрай складно, а коли врахувати його довжину разом із порослими очеретом плавнями у кілька кілометрів біля кожного берега, то у давнину це була не лише неможлива, а й абсолютно зайва річ.

З античних джерел відомо, що германські племена не мали досвіду будівництва великих мостів і долали ріки в основному по льоду взимку та через броди влітку. Це підтверджують і топоніми з основами Furt – «брід» у сучасних німецькомовних країнах: Ерфурт, Франкфурт, Клягенфурт тощо. Навіть через набагато вужчий і мілководніший Рейн германці тих часів переправлялися не через мости, а іншими способами: по льоду, вбрід, човнами.

В історичних джерелах є чимало відомостей про давні переправи через Дніпро, але не по мостах. Зокрема, печеніги у Х-ХІ ст., а половці у ХІІ-ХІІІ ст. і татари у ХІІІ-ХVІІ ст. долали Дніпро вище острова Хортиця – на Кічкаській переправі. У літню пору кримські татари часто переправлялися через Дніпро вплав поблизу Тамані, де течія ріки відносно спокійна. Звідси випливає, що й у більш ранні часи то були традиційні місця переправ. Ними цілком могли переправитися загони готів під час якогось військового походу, але цього не могли зробити десятки тисяч возів із їхніми сім’ями та домашнім скарбом, до того ж обтяжені великими стадами худоби у ході переселення всім народом.

Історичні джерела мовчать щодо наявності на Дніпрі мостів аж до ХІХ ст. У давні часи через Дніпро переправлялися, як правило, взимку, коли він замерзав, або влітку на поромах. Ще перший київський князь Кий був перевізником, тобто перевозив людей, коней, вози через Дніпро на поромах. У літню пору на поромах могли переправлятися і готи – це було набагато простіше і безпечніше, а головне – швидше порівняно із будівництвом грандіозного мосту через Дніпро.
О. Скржинська звернула увагу, що у праці Йордана зовсім не відображено таку важливу подію, як перехід готами Дніпра, без чого вони не могли потрапити до Криму та Приазов’я. Ця обставина, мабуть, стала основною причиною, чому Ф. Браун, а за ним і О. Скржинська пов’язали із Дніпром розповідь Йордана про перехід готів через ріку мостом.

На наше переконання, мовчання Йордана щодо переходу готами Дніпра має більш прозаїчне пояснення. Такий перехід не завдав їм жодного клопоту, тому й не позначався в усних переказах та піснях готів – основних джерелах Йордана, щодо відомостей про їхні перші переселення. Очевидно, що готи подолали Дніпро взимку, коли він замерз. По замерзлій кризі ріки переправлятися все одно, що їхати полем – дорога рівна. Саме у такий спосіб згодом готи не раз переправлялися через Дунай і нападали на провінції Римської імперії. Зимова переправа через Дніпро не створила готам жодних проблем, вона стала буденною подією, тому й не залишила помітних слідів у їхніх усних переказах та піснях, а отже, і не потрапила на сторінки праці Йордана.

Для підтвердження ймовірності саме зимової переправи готів по льоду через Дніпро наведемо кілька прикладів з історичних досліджень, античних і візантійських джерел про суворі зими і замерзання Дунаю, Азовського і Чорного морів та переправи по льоду через Керченську протоку і навіть Босфор. Видатний античний географ кінця І ст. до н.е. – початку І ст. н.е. Страбон писав: «Лід в усті Меотійського озера (Азовського моря, – Д.Ч.) такий міцний, що … полководець Мітридата здобув перемогу над варварами у кінному строю, б’ючись на льоду». (Strabo ІІ.1.16). В іншому місці він пише, що Азовське море так замерзає, що «морський шлях із Пантікапея (Керч, – Д.Ч.) у Фанагорію (античне місто на узбережжі Таманського півострова, – Д.Ч.) стає доступним для возів». (Strabo VІІ.3.18). Взимку 173-174 рр. н.е. Дунай вкрився такою міцною кригою, що на ній відбулася битва язигів з римлянами.

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)У візантійських джерелах, зокрема «Короткій хроніці» Георгія Монаха (Амартола) і «Житії імператриці Феодори», описано сувору зиму при імператорі Феофілі (помер 20 січня 842 р.). Тоді «солоне море через сильну і жорстоку зиму замерзло від Хрисополя до гавані Боспор і в околицях Халкідона, так що вози, в’ючна худоба і всякий народ через море пішки і на конях пересувалися по льоду впродовж п’ятнадцяти днів». Отже, замерзали не лише ріки, Азовське і Чорне моря, а й навіть протока Босфор у Константинополі. Опис надзвичайно суворої зими 763-764 рр. залишили Феофан Ісповідник і Никифор Патріарх. Вони майже тотожні. Ось як писав Феофан: «У цьому році, на початку жовтня, почалися жорстокі, суворі морози, не лише у наших землях, але того більше, на сході, на півночі, на заході, так, що море північного узбережжя Понту скаменіло від холоду на 100 миль і на 30 ліктів у глибину, від Зінхії і до Дунаю, ріки Куфіса, Дністра і Дніпра, до Некропіл і решти берега до Месемврії і Мідії зазнали того ж самого. А коли такий лід покрився ще й снігом, то товщина його збільшилася до 20 локтів, і стала подібною суші, і ходили пішки по льоду від Хазарії і Булгарії і решти сусідніх племен люди, дикі і домашні тварини».
У «Пасхальній хроніці» записано, що при імператорі Аркадії в 402 р. «море замерзло на 20 днів подібно до скла»37. Йдеться про Чорне море біля Константинополя; там воно замерзло і в 609 році38. Згідно з повідомленнями Михайла Гліки (ХІІ ст.) при візантійському імператорі Василеві ІІ Болгаробойці приблизно у 1010 р. «випала жахлива зима, так що замерзали всі ріки, і озера, і саме море»39. Відомо, що протока Босфор замерзала у 1621, 1663, 1823, 1849 і 1862 роках.

В описі подорожі у Тану, що у гирлі Дону, венеціанця Йосафата Барбаро теж є запис про замерзання у 1479 ріки Дону та Азовського моря: «Минувши Астрахань, вони прийшли в Таманські степи, а потім, обігнувши Черкесію, вони попрямували до ріки Дону і затоки Забакського (Азовського, – Д.Ч.) моря; і море, і ріка Дон були покриті льодом». Подібних прикладів чимало, але найпоказовішими є відомості кримськотатарського літописця ХVІІ ст. Гаджі Мегмета Сенаї Кримського, бо вони чудово пояснюють суть зимових переправ через водні перешкоди. У своїй праці «Історія хана Іслам Гірея ІІІ» Г. Сенаї, описуючи похід кримськотатарського війська на Кавказ у 1644 р., зазначає, що на його сьомий день вдарили сильні морози і почалася сувора зима, «замерзли ріки на їхньому шляху, і це полегшило завдання настільки, що зайве й писати». Тобто замерзлі ріки надзвичайно сприяли просуванню військ, на той час то було добре зрозуміло, і Г. Сенаї вжив вислів, «що зайво й писати». Далі він описує переправу кримськотатарських військ через Керченську протоку по льоду, і зазначає, що, маючи незліченну кількість кораблів, татари не в змозі були переправити усі свої війська через протоку впродовж 20 днів і продовжує: «Тепер ця морська глибина промерзла й стала рівною, зручною дорогою, наче міст із заліза, тому переправа була дуже легкою, і, одним словом, замість місяця цю відстань було перейдено за тиждень». Ось у чому справа – замерзлі ріки і навіть Керченська протока ставали рівними дорогами, тому у давнину їх легко долали.

Наведене свідчить, що у далекому минулому замерзав не лише Дніпро, а й Дунай, Азовське і Чорне море включно із протокою Босфор у Константинополі. До цього можна додати добре відомий Тмутараканський камінь, напис на якому свідчить, що у 1068 р. князь Гліб міряв море по льоду від Тмутаракані до Корчева (Керченську протоку) і наміряв 14000 сажнів. Якщо кригою сковувалася солона морська вода впродовж 23 км (ширина Керченської протоки), то що тоді говорити про прісну воду Дніпра на відстані одного-двох кілометрів.

Із вищенаведеного випливає, що і тисячу, і дві тисячі років тому не лише через Дунай і Керченську протоку, а й через Дністер і Дніпро у зимову пору можна було переправитися по кризі. Замерзання Дунаю і Керченської протоки в античні часи і добу середньовіччя свідчать, що глобальне потепління, про яке тепер так багато говорять, почалося далеко не сьогодні. На початку нашої ери долання Дунаю, Дністра, Дніпра та інших рік по кризі у зимову пору мусило бути звичним явищем. Цю думку підтверджують і спостереження за Дніпром з кінця ХVІІІ до ХХ ст., які здійснювала адміністрація Російської імперії. У цей час усі ріки України взимку сковувалися кригою на 2-3 місяці.

Так, Дніпро біля Києва щорічно вкривався кригою у період з 21 листопада (у 1804 році) до 29 січня (1822 р.), а скресав з 7 лютого (1843 р.) до 23 квітня (1805 р.). При цьому найкоротший час, коли ріка була скована кригою, тривав 41 день (1824 р.). У Катеринославі (тепер місто Дніпро) спостереження почалися пізніше, але загальна картина не надто відрізнялася від Києва – Дніпро тут замерзав з 22 листопада (1862 р.) до 30 січня (1847 р.), а скресав у період від 25 лютого (1807 р.) до 19 квітня (1808 р.). Найкоротший час, коли ріка була скована кригою, тут тривав 40 днів (1846 р.).

Подібна ситуація із замерзанням Дніпра мусила бути і на рубежі нашої ери – ріка щорічно сковувалася кригою не менше, ніж на 40 днів, що було цілком достатньо для переходу великих мас народу, худоби, перевезення домашнього скарбу. Очевидно, що саме у подібний спосіб готи переправилися через Дніпро під час своєї подорожі до Приазов’я. Міст через Дніпро вони не могли збудувати із багатьох причин та й це їм було зовсім зайве.

З огляду на вищенаведене, версію щодо переходу готів по мосту через Дніпро у Великому Лузі слід відхилити як недостовірну.

Звичайно, що, прямуючи у Приазов’я, готи мусили подолати Дніпро, цілком імовірно, що вони переправилися десь у Великому Лузі або Олешші, але статися це могло лише у зимову пору по льоду та значно пізніше часу їхнього вторгнення у країну Ойум. Тобто перехід готів через Дніпро не може бути пов’язаний із описом у «Гетиці» Йордана.

ПРО ПЕРЕПРАВУ ГОТІВ У КРАЇНУ СКІФІЮ («ОIUM»)Версія Г. В. Вернадського щодо переходу готів через Полісся і переправу по мосту через Дніпро поблизу теперішнього Києва не знайшла прихильників і була аргументовано відхилена О. Ч. Скржинською. Таким же чином потрібно відхилити і подібну версію Н. Вагнера. Як ще один аргумент на заперечення таких версій слід додати, що у випадку руху готів із Повіслення через Полісся вони б мали на шляху сильно заліснену і заболочену місцевість та велику кількість водних перешкод – правих приток Прип’яті і Дніпра: Турії, Стиру, Горині, Случі, Тетерева, Ужа, Ірпеня та ін. А якщо врахувати, що готи йшли не лише військом, а усім народом – із сім’ями, худобою, домашнім добром, то мандри через ріки, які течуть упоперек шляху, робили б такий рух неможливим. Тут слід зазначити, що основний шлях з Волині і Галицької землі на Київ аж до кінця ХVІІІ ст. йшов у напрямку Броди – Васильків, він минав численні річки і прямував вододілом басейнів Прип’яті та Південного Бугу; з ХV до ХVІІІ ст. його називали Королівською дорогою51. Згадкою про це залишилися назви вулиць і доріг у Василькові і Білгородці: Брідська дорога і Галицький шлях та Бродівська вулиця м. Києва у напрямку Білгородки. Це – один із найдавніших шляхів України, у багатьох місцях він прямував по межі степу і лісу, на що вказує склад ґрунту обабіч нього. Про цей шлях мусили знати готи, тому їм не було жодного резону пробиватися до Дніпра через поліські ліси, болота і ріки. Але і цим шляхом готи не йшли під час свого переселення, бо він лежав осторонь від їхньої основної мети – Чорного моря.

4. Йордан і його «Гетика»

Для кращого розуміння версії щодо переправи готів по мосту через ріку Волинського Полісся слід коротко зупинитися на особі Йордана та його праці «Про походження і діяння готів. «Getica» – один із найвизначніших історичних творів епохи раннього європейського середньовіччя. Йордан народився близько 485 – помер після 551 р., гот за походженням, він був нотарем (секретарем) аланського воєначальника Гунтігіса, і жив у перехідний час від античності до раннього середньовіччя, тому його називають і пізнім римським істориком52, і візантійським істориком, і готським істориком або істориком готів.

Основу «Гетики» складає «Історія готів» у 12-ти книгах Флавія Кассіодора, в якій, як пише Йордан: «Виклад здійснюється за поколіннями і королями від давніх часів і донині»55. Працею Ф. Кассіодора, за словами Йордана, він мав змогу користуватися «впродовж всього трьох днів»56. Ф. Кассіодор закінчив свій твір до 533 р.57. Сам Ф. Кассіодор (повне ім’я Флавій Магна Аврелій Кассіодор Сенатор (бл. 490 – бл. 585 рр.)) належав до найосвіченіших людей свого часу, понад 30 років він служив при правителях Остготського королівства, а у 507 р. став особистим секретарем короля Теодоріха Великого58. Він оформлював усі королівські накази і розпорядження59. На замовлення короля Ф. Кассіодор написав історію остготів, використавши при цьому найрізноманітніші джерела, у тому числі Марка Аблавія (прізвище пишеться і через «б» – Аблабій) – вестготського історика ІІІ – ІV ст., який описав похід готів до Чорного моря та їхній поділ на остготів і вестготів (остроготів і везіоготів). Праця Аблавія теж не збереглася.

У «Гетиці» Йордана події охоплюють час відтоді, як готи покинули Скандинавію, висадилися поблизу гирла Вісли, покорили тамтешні племена (І ст. н.е.), згодом рушили до Чорного моря (ІІ – ІІІ ст. н.е.), а звідти – на захід аж до Італії та Іспанії (ІV – VІ ст.). Таким чином, праця Йордана висвітлює події, які відбувалися у Скандинавії, Східній, Центральній і Західній Європі впродовж півтисячі років.
Окрім творів Ф. Кассіодора і, ймовірно, самого Аблавія, Йордан використав праці інших античних авторів, епос готів: пісні, перекази та ще якусь працю з історії вестготів невідомого автора.

Таким чином відомості про переправу по мосту, який непоправно зруйнувався під час переходу готів Філімера у країну Ойум, Йордан міг почерпнути від Ф. Кассіодора, Аблавія, незнаного автора, з готського епосу або кількох із цих джерел одночасно. Цю подію від часу, коли жив Йордан, відділяло приблизно 350 років, тому й не дивно, що Йордан міг чимало важливого опустити, але й донесене ним є безцінним. Надзвичайна цінність для науки «Гетики» Йордана полягає не лише у тому, що вона є важливим і досить вагомим писемним джерелом, що охоплює події ІІ – VІ ст. н.е., які відбувалися на землях теперішньої України, а й тому, що лише в ній збереглася інформація з давніших джерел: праць Ф. Кассіодора, Аблавія, незнаного вестготського автора та епосу готів, які, на жаль, не збереглися.

Яскраво описаний епізод переправи готів на чолі з Філімером через ріку по мосту, який непоправно зруйнувався, потрапив у «Гетику» Йордана зовсім не випадково. Для усіх готів це стало великим нещастям і подією, яка міцно запала у пам’ять всього народу. По-перше, як зазначив сам Йордан, унаслідок руйнування моста ріка розділила готів. В історичних дослідженнях цей поділ пов’язують із остготами (остроготами) на чолі із представниками роду Амалів, до якого належав Філімер, і вестготами (везіготами) на чолі з вождями із не менш знаного роду Балтів. По-друге, мусило бути розділено і чимало родин, що спричинило сімейні трагедії. По-третє, перейшовши міст, готи потрапили у нову для них країну, яку Йордан назвав «Ойум». По-четверте, увійшовши в «Ойум», готи одразу ж вступили у битву з місцевим населенням, яке вони називали спалами, і перемогли його. По-п’яте, під час руйнування мосту загинуло багато людей. На це вказують слова Йордана про те, що «до сього дня там чутно голоси худоби і вловимі ознаки людського [буття], хоча чути це ніби із далека»63. Із цих слів видно, що на час написання Йорданом своєї праці (середина VІ ст.) готи добре знали місце злощасної переправи, яка відбулася наприкінці ІІ ст.; вони там навіть до чогось прислухалися; це вказує на те, що міст розташовувався на якомусь важливому шляху. Але де його шукати? Відповідь підказують здобутки археології.

5. Готи і пам’ятки вельбарської культури Волині і Поділля

За даними археологічних досліджень відомо, що готи, з якими пов’язують вельбарську культуру, проникли зі Скандинавії на південне узбережжя Балтійського моря і Нижнє Повіслення у першій половині І ст. н.е. Покоривши місцеві племена, готи поступово розширили зону своєї експансії та на початку ІІ ст. н.е. досягли Західних Мазур на сході Польщі та сучасної Познані на її південному заході. У другій половині ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. вельбарське населення проникло у Мазовію, Підляшся, межиріччя Вісли і Західного Бугу та у басейн північних приток останнього. За висновками М. Б. Щукіна, Д. Н. Козака і В. Д. Барана, в останній чверті або й наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. пам’ятки вельбарської культури з’явилися на Волині.

Отже, археологічні матеріали дають підставу стверджувати, що просування готів із берегів Нижнього Повіслення до Волині тривало приблизно 150-200 років. Оскільки поява готів на Волині припадає на кінець ІІ – початок ІІІ ст. н.е., то очевидно, що саме тоді десь тут і відбулася знаменита переправа по мосту, який непоправно зруйнувався. Про те, що той нещасливий для готів міст мусив бути саме на Волині, свідчить не лише те, що цей край розташовувався на протилежному кінці від берегів Чорного моря по напрямку руху готів на Південь, а й те, що у Причорномор’ї вони з’явилися лише у середині ІІІ ст., про що свідчать численні писемні джерела того часу. Перша згадка про готів у Північно-Західному Причорномор’ї відноситься до 238 р. Вона належить придворному імператора Юстиніяна Петру Патрицію, у творі якого під назвою «Історія» згадано посольство карпів до намісника Мезії Тулія Менофіла, під час якого карпи прагнули отримати плату від римлян так, як і готи.

Звідси випливає, що станом на 238 р. готи вже отримували якісь субсидії від римлян у Подунав’ї, виходить, що вони прибули у Нижнє Подністров’я і Нижнє Подунав’я значно раніше. А. М. Ременніков стверджує, що це сталося у першій половині ІІІ ст. н.е. В. П. Буданова спочатку називала першу третину ІІІ ст. н.е., як час появи готів у Північному Причорномор’ї, а згодом стверджувала, що перша згадка про них у Пониззі Дунаю відноситься до 214 р. н.е. З 230-х до 260-х років відбуваються походи готів по Чорному морю і по суші. Впродовж 255-257 рр. готи вже здійснили низку спустошливих походів Чорним морем.

У 269 р. готи організували у гирлі Дністра будівництво 6 тисяч суден для морського походу. Звідси випливає, що військові загони готів з’явилися у Нижньому Подністров’ї у першій чверті ІІІ ст. н.е., а основна маса готів прибула туди дещо пізніше – у середині ІІІ ст. На час приходу готів у Північно-Західне Причорномор’я вказує і факт залишення римськими гарнізонами давніх грецьких колоній Тіри й Ольвії в гирлах Дністра і Південного Бугу у проміжку 253-269 рр. Тоді ж у Подунав’ї розпочалися «готські війни», які вели римляни із пришельцями з далекої півночі та їхніми союзниками.

Військові операції готів у Подунав’ї і Чорному морі, залишення римськими гарнізонами Тіри та Ольвії свідчать, що у середині ІІІ ст. готи вже домінували у Північно-Західному Причорномор’ї. Звідси випливає, що на той час переселення готів усім народом разом із сім’ями та союзними племенами у Нижнє Подністров’я і Подунав’я стало доконаним фактом. Таким чином, процес переселення готів із Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я розтягнувся приблизно на 200 років.

Як вважають дослідники, він проходив поступово у кілька етапів. Відомий український археолог І. К. Свєшніков, який досліджував пам’ятки, пов’язані з готами, зокрема у Дитиничах біля Дубна, писав, що шлях переходу готів із пониззя Вісли на південь «пролягав вверх по Віслі і Західному Бугу, а далі через Волинь у напрямку на Крим».

Про волинський напрям руху готів пише і видатний український археолог В. Д. Баран: «Шлях готів в Україну проходив із Нижнього Повіслення на Волинь, а звідти по Горині вверх у межиріччя Дніпра й Південного Бугу». На Волинь, як вже було сказано вище, готи прибули наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст., а у Нижнє Подністров’я – у середині ІІІ ст., тобто приблизно через 50 років після їхньої появи на волинських землях. Виходить, що перш ніж рушити усім народом на південь готи впродовж кількох десятиліть перебували на Волині, їхня присутність там підтверджується пам’ятками вельбарської археологічної культури, поширеними на просторі від Західного Бугу до Горині. Про тривале перебування готів на Волині та Волино-Подільському пограниччі свідчать і топоніми готського походження і антропоніми, особливо у селі Стиборівці та її окрузі, і, що найпоказовіше, – значна спадщина готів у сучасній українській мові, у тому числі військовій, будівельній, транспортній, побутовій термінології, у приповідках і навіть чисто готських лайках.

6. Де розташовувався міст у країну «Ойум»?

Оскільки Йордан чітко написав, що перехід готів Філімера через ріку по злощасному мосту стався на самому початку їхнього походу із Повіслення у Скіфію (Ойум), то ця переправа не могла бути на півдні, у Причорномор’ї, а лише на півночі – на Волині, саме тут і слід її шукати. Допомагає у цьому Йордан, який пише, що, перейшовши ріку, готи «опинилися, кажуть, переміщеними в країну Ойум». У цій невеликій фразі є два дуже суттєвих моменти.

Перший. Вжите Йорданом дієслово «кажуть» чітко вказує, що на час написання «Гетики» (бл. 551 р. н.е.) готи все ще говорили про злощасну переправу кінця ІІ – початку ІІІ ст. н.е. Цілком очевидно, що ця подія мусила дуже сильно вразити готів, бо вони надовго зберегли її у своїй пам’яті і передавали від покоління до покоління в народному епосі – піснях і переказах, які й почув сам Йордан.

Другий. Згадана Йорданом ріка мусила бути прикордонною – на це вказують слова, що після переходу її по мосту готи опинилися переміщеними в країну Ойум. Виходить, що до цієї ріки була інша країна – сусідня з країною «Ойум». Готи на чолі з королем Філімером прийшли в країну Скіфію (Ойум) із Повіслення. Отже, саме Повіслення і було сусідньою зі Скіфією (Ойум) країною. Звідси випливає, що західний кордон Скіфії (Ойум) слід шукати не в Приазов’ї і Північному Причорномор’ї, а поблизу Повіслення.

Країну, в якій готи опинилися після переправи по мосту через ріку, Йордан називає землями Скіфії й уточнює, що вона «на їх мові називалася Ойум». Дослідниця праці Йордана «Гетика» О. Ч. Скржинська підкреслює, що слово «Ойум» близьке до готського Aujōm і означає «край, багатий на воду», «річковий край». До сьогодні старе німецьке слово «Аu» або «Аuе» має майже таке саме значення: «Місцевість, оточена водою, щедро зрошена ріками».

Проблема місцезнаходження країни Ойум наукою не вирішена до сьогодні. О. Ч. Скржинська свого часу написала: «Дуже важливо хоча б намітити, де розташовувалася область Ойум, щоб спробувати встановити, де вперше осіли готи, прийшовши на південь, наблизившись до Причорномор’я». Виходячи із власного помилкового висновку про те, що готи переправилися по мосту через Дніпро у його нижній течії, О. Ч. Скржинська висловила думку, що країна Ойум починалася на Лівобережжі Дніпра. Так логічне судження, побудоване на недостовірному вихідному посиланні, привело до чергового невірного висновку. Насправді, Лівобережжя Дніпра у його нижній течії, тобто Північне Причорномор’я, розташовувалося на протилежному кінці Скіфії (Ойум) від того місця, куди вперше прибули готи у своїх мандрах із Повіслення. Таким краєм, безперечно, була Волинь, що випливає не лише з логіки аналізу писемних відомостей Йордана, а й підтверджується пам’ятками археології вельбарської археологічної культури і топонімами готського походження Волині і Поділля. Отже, на шляху готів у їхній мандрівці усім народом із Повіслення на південь Волинь і Волинське Полісся стали початком країни Скіфії, яку готи по-своєму назвали «Ойум». Готське визначення терміна Ойум як «край, багатий на воду», «річкова країна» цілком узгоджується із Волинню – справді, ця земля багата на численні річки, потічки й озера. Для подорожніх давніх часів надзвичайно важливим було те, аби на їхньому шляху були малі річки – місця, де зупинялися на перепочинок, поїли коней, худобу, запасалися водою. Волинь, як і увесь Український Лісостеп, відзначається саме таким характером місцевості, тому визначення країни Ойум як краю, багатого на воду і річки, для цієї природної зони цілком правдоподібне.

До назви країни Ойум Йордан додає іншу – Скіфія. Отже, «Ойум» і «Скіфія» – це дві назви однієї країни. Назву «Скіфія» вперше вжив ще у V ст. до н.е. Геродот, відтоді вона побутувала в історичних джерелах аж до ХVІІ ст. Під Скіфією усі автори розуміли територію сучасної України від Прип’яті на півночі до Причорномор’я на півдні і від верхів’їв Дністра і середньої течії Західного Бугу на заході до Дону на сході. Тому і назва «Скіфія» теж вказує на те, що ця країна починалася, якщо йти із Повіслення, на середній течії Західного Бугу.

Як свідчать пам’ятки вельбарської археологічної культури, готи з’явилися на Волині наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. Отже, перед цим вони мусили перейти Західний Буг. На відрізку від Бреста до Устилуга ця ріка тече через сильно заболочену і важкопрохідну місцевість, тому там перехід готів усім народом був украй незручним і важким. Найкращим і найзручнішим місцем для переправи через Західний Буг був і є проміжок між теперішніми Устилугом і Сокалем. Саме на цьому відрізку готи мусили переправитися через ріку, очевидно, що таке сталося ближче до Устилуга. Переправлялися готи усім народом, тобто із військом, сім’ями; на возах мусили везти дітей, старих і немічних, харчі, одяг, домашні речі; гнали вони із собою стада худоби, отари овець і кіз. Загальна кількість готів та їхніх союзників, що з ними переселялися, невідома, але їх мусило бути понад 200 тисяч. Скільки їх перейшло через міст неясно. Йордан пише, що король Філімер «перекинув туди половину війська, після чого, як розповідають, міст, перекинутий через ріку, непоправно зруйнувався, так, що нікому більше не було можливості ні пройти, ні вернутися». Особливе значення у цьому вислові мають слова про те, що «міст, перекинутий через ріку, непоправно зруйнувався». Якби зруйнувалася якась частина мосту, то її б полагодили, а тут вжито вислів «непоправно зруйнувався». Виходить, що відновлення мосту стало неможливою справою. Виникає запитання: «Що ж із цим мостом сталося?».

Для того, аби дати достовірну відповідь на це запитання, слід з’ясувати, що являв собою міст, по якому переправлялися готи. У найвужчому місці ріки Західний Буг його довжина не могла бути меншою 30-40 м. Таку відстань могли покрити мостом, влаштованим у три відомі способи.

Перший. Поставити поздовж ріки човни, зв’язати їх, а поверх них влаштувати дерев’яний настил. У такий спосіб перський цар Дарій переправив військо через Дунай у Скіфію. На Дунаї було використано великі судна, які забезпечили відносну стійкість настилу. На Західному Бузі човни були малі, тому вони не могли забезпечити потрібної стійкості.

Другий. Плавучий міст на плотах теж не був достатньо стійким для забезпечення переходу великої кількості народу, коней, худоби. Як і перший варіант його слід відхилити.

Третій спосіб найбільш імовірний. Це міст, споруджений на дерев’яних опорах, які забивають у дно річки з човнів. Опори з’єднують між собою поперечними і поздовжніми дерев’яними конструкціями, а поверх влаштовують настил. Така конструкція мосту найбільш міцна та надійна; до того ж вона є найпростішою. У такий спосіб мости на Волині будували до середини 50-х рр. ХХ ст., а подекуди, можливо, і ще споруджують. Міст на опорах завдовжки 30-40 м виступав над поверхнею води не вище 1 м, бо інакше опору з човна не заб’єш.

Аби вірно відповісти на запитання, що могло статися із таким мостом, потрібно знати ситуацію на Західному Бузі та особливості цієї ріки, виходячи хоча б із нинішнього досвіду. Як правило, наприкінці травня – у першій половині червня на Волині та Гологорах-Вороняках, де беруть початок Західний Буг та його допливи, часто трапляються тривалі дощі і сильні зливи, які спричиняють великі повені. Тут варто згадати хоча б 2010 рік, коли Західний Буг і Вісла вийшли із берегів та спричинили небачені затоплення величезних територій Волинського Полісся та Польщі. Вода тоді місцями доходила не лише до вікон будинків, а й до їхніх дахів. Тобто піднімалася на 3-6 і більше метрів та стояла впродовж кількох місяців!
Повені на Поліссі, хоч і надзвичайне, але буденне явище, поліщуки до нього звикли і навіть приказку мають. «Право води», – говорили, коли стихія проривала греблі, зносила мости, заливала луги, поля та ліси. Так є тепер, так було і в минулому.

Причини повеней полягають у тому, що Волинь рівнинна, і ріки, у тому числі і Західний Буг, мають малий ухил, тому течуть повільно, а у верхів’ях ухил значний і швидкість більша. При затяжних дощах і великих зливах Західний Буг не встигає прийняти всю воду, відбувається застій і раптовий розлив. Вода зносить усе на своєму шляху, передусім мости, а вийшовши з берегів, вона заливає довколишню місцевість, перетворює її на непрохідне болото і дуже часто стоїть аж до осені. В таку пору перейти Західний Буг у його середній течії неймовірно складно, а переправитися цілим народом, з кіньми, худобою, возами – неможливо.

Уявімо собі, що готи у теплу сонячну погоду почали переправу через Західний Буг. Протягом 20-ти днів вони могли переправити половину війська та частину своїх сімей. Аж тут погода змінилася: випали сильні дощі, у Західному Бузі різко піднялася вода, міст став своєрідною греблею, яка затримувала все, що ріка під час злив несе: хмиз, гілля, повалені дерева, копиці сіна; утворився затор, вода піднялася і підняла дерев’яний міст як поплавок разом із дерев’яними опорами, а потім цілком знесла перешкоду. Момент руйнування мосту стався тоді, коли по ньому переганяли стада худоби – на це вказують слова Йордана, що там «досі чути рев худоби». Подальший підйом води лише на 1-2 метри накрив і ті опори, які ще вціліли. Від мосту не залишилося й сліду. Окрім цього, вийшовши із берегів, Західний Буг затопив усю прилеглу територію на лівому і правому берегах та унеможливив доступ до ріки. Ось вам і відповідь, чому міст зруйновано «непоправно».

У ситуації, що склалася після катастрофи мосту, готи були розділені на дві частини. Одна, на чолі з королем Філімером, уже переправилася на правий берег Західного Бугу, а інша залишилася на лівому.

В історичних дослідженнях побутує думка про те, що під час своїх мандрів на південь готи розділилися на дві гілки – остроготів (гревтунгів), яких ще називали остготами, і візіготів (тервінгів), або вестготів, таке сталося після того, як зруйнувався міст через ріку. У ІІІ – ІV ст. н.е. остроготи, на чолі з королями з роду Амалів, осіли у Приазов’ї, а візіготи, на чолі з вождями з роду Балтів, проживали у Нижньому Подністров’ї і Подунав’ї. Виходячи із хибного висновку щодо переправи готів по мосту через Дніпро у його нижній течії, поділ готів на два народи пов’язують із цією рікою і Причорномор’ям. Називають і Дністер, який нібито «став границею між остготським (грейтунги) і вестготським (тервінги) племінними союзами». В основі усіх подібних різночитань визначення місця, де готи розділилися на два народи і де слід шукати країну «Ойум» та народ під назвою спали, лежить визначальна проблема – локалізація переправи по мосту через неназвану Йорданом ріку.

Вищенаведені докази й аргументи переконливо свідчать, що рікою, де готи переправлялися по мосту в країну «Ойум», був Західний Буг на ділянці десь біля Устилуга. Тут, на Волині, і мусив відбутися поділ готів на два народи.
Думку про те, що готи поділилися на дві частини не у Причорномор’ї, а на Волині, вперше висловив Д. Н. Козак: «Можна припустити, – писав він, – що саме тут (на Волині, – Д.Ч.), а не в Північному Причорномор’ї, як прийнято в літературі, відбувся поділ готського війська (народу) на дві частини». Однак дослідник не назвав причин такого поділу, а ними могли стати прозаїчні обставини – велика повінь та руйнування мосту на Західному Бузі, що не лише перервало переправу готів та їхніх союзників, а й поклало початок поділу самих готів на два окремі народи – остготів і вестготів.

Із факту переправи готів по мосту, який непоправно зруйнувався, на Західному Бузі випливає, що країна Скіфія, іменована Йорданом і другою назвою «Ойум», починалася на його правому волинському березі. Саме тут, на Волині, готи атакували місцеве населення, назване Йорданом спалами.

Час інвазії готів припадає на кінець ІІ – початок ІІІ ст. н.е. Із цим періодом на Волині пов’язані пам’ятки археології пізньозарубинецької і зубрицької культур, носіями яких були слов’яни. Цих слов’ян ототожнюють із венедами античних авторів.

Вірна локалізація мосту та ріки – Західного Бугу, по якому готи переправилися у Скіфію (Ойум), чітко розставляє усе на свої місця і дає можливість відносно точно здійснити реконструкцію подій, які відбулися на землях теперішньої України майже 1800 років тому.

7. Реконструкція історичних подій

Наприкінці ІІ ст. н.е. готи та підлеглі їм племена вандалів, ругів, поморян, кашубів та ін. розпочали черговий етап свого переселення на південь. Це могло розпочатися у першій декаді травня – коли вже не було приморозків і виросла трава – основна пожива коней і худоби.

Здійнявшись усім народом, готи та їхні союзники рушили із Повіслення у напрямку Волині. Тут перед ними постала одна значна перешкода – Західний Буг. Влаштувавши міст на дерев’яних опорах, із заздалегідь приготовленого матеріалу, готи розпочали переправу. Будівництво мосту завдовжки 30-50 м мусило тривати щонайменше 4-6 днів, а переправа 100 тисяч людей – десь близько 20 днів. У ході переправи, на початку – у першій половині червня, випали сильні дощі; під час повені вода змила міст і худобу, яка саме по ньому переправлялася; ріка вийшла з берегів, затопила навколишню місцевість, унаслідок чого сама природа поділила готів надвоє. Та частина, яка на чолі з королем Філімером встигла переправитися, опинилася на землях Волині, які Йордан назвав Скіфією та Ойум. Тобто Скіфія та Ойум прилягали до Західного Бугу у його середній течії. Зосередивши сили, готи здійснили напад на місцеве слов’янське населення венедів, назване Йорданом спалами. Як наслідок – слов’янські пам’ятки пізньозарубинецької і зубрицької культур на Західній Волині припинили своє існування, а на їхньому місці з’явилися вельбарські старожитності. Цей процес визначний український археолог Д. Н. Козак назвав витісненням германськими пришельцями місцевого слов’янського населення. На Волині розпочалося майже двохсотлітнє домінування готів. Однак найголовніше полягає в іншому.

Локалізація місця переправи готів Філімера по мосту через Західний Буг свідчить, що відносно Повіслення тут пролягав кордон зі Скіфією, яку Йордан назвав країною «Ойум».

Тут слід зазначити, що землі від Карпат до Середнього Дніпра – це прабатьківщина слов’ян. Цю територію з часів Геродота (485-425 рр. до н.е.) античні автори називали Скіфією, а з ІІ ст. до н.е. і до ІІІ ст. н.е. іменували ще й Сарматією. Саме під назвою «Європейська Сарматія» землі теперішньої України зображено на Восьмій карті Європи видатного географа ІІ ст. н.е. Клавдія Птоломея. На цій карті європейська Сарматія межує з Германією. Кордон між ними пролягав приблизно по Одеру та Віслі. Тобто Європейською Сарматією Клавдій Птоломей позначив територію проживання праслов’ян, їхню прабатьківщину. Назви «Скіфія» і «Сарматія» відносно території теперішньої України вживалися істориками та картографами аж до ХVІІ ст. Тут варто згадати знамениту працю Олександра Гваньїні «Хроніка Європейської Сарматії». Тобто західний кордон країни під назвами «Скіфія» і «Сарматія» починався не у Північно-Західному Причорномор’ї, а на Волині і теперішній території Польщі. Це є ще однією дуже поважною підставою для висновку про те, що злощасний міст, по якому готи переправлялися у Скіфію (Ойум), розташовувався не на півдні теперішньої України, а на її півночі, на Волині.

Отже, Скіфія (Ойум) Йордана починалася від Західного Бугу і простягалася до Північно-Західного Причорномор’я. Населення цієї країни – це Йорданові спали. Тема країни «Ойум» та її народу – спалів – є вкрай важливою, але вона вартує окремого і прецікавого дослідження.

Дмитро ЧОБІТ, історик, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки краєзнавців України, журнал Пам’ятки України, 2019 рік

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Дмитро Чобіт

історик, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки краєзнавців України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: