Претензії урядів України на Крим
Посол Німеччини в Українській Державі барон Альфонс Мумм фон Шварценштайн. Портрет роботи Філіпа Алексіса де Ласло. Джерело - https://uain.press Український інтерес
/

Претензії урядів України на Крим

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Після того, як 1 травня 1918 р. Німеччина остаточно зайняла півострів, постало питання про те, якій державі мусить належати Крим. На політичний арені було вдосталь різноманітних сил, що претендували на першість у вирішенні цього питання. Кожна з них по-своєму дивилася на кримських татар та їхнє місце у політичному житті.

Претензії урядів України на Крим
Голова уряду УНР Всеволод Голубович. Обстоював приналежність Криму до України. Фото з газети «Відродження» (Київ, число 10 від 7 квітня 1918 року). Джерело – https://uain.press

Від травня 1918 р. до червня 1919 р. на півострові існували два склади Кримського крайового уряду. Проте реальну владу мали військові сили, які керували діяльністю цих урядів. Діяльність першого уряду (до осені 1918 р.), за спиною якого стояли німецькі війська, примітна перш за все намаганням створити на півострові самостійну державу. Щодо дій другого крайового уряду, який спирався на війська Антанти й Добровольчої армії, то він, на відміну від першого, підтримував ідею створення «єдиної та неподільної» Росії. Осібно в цьому процесі стояли кримськотатарські та українські рухи.

Після жовтневого перевороту керівники Центральної Ради були змушені змінювати власні пріоритети. Федералістська налаштованість, що панувала серед більшої частини українських політичних діячів, мусила зазнати кардинальних змін. Спочатку серед представників українського національного уряду з’явилась думка про створення з різних організаційних утворень, які виникли на терені колишньої Російської імперії, федеративного союзу. Так, у бесіді між М. Поршем та С. Петлюрою, що відбулася 20 грудня 1917 р., порушувалося питання про необхідність створення «загальнодержавної влади спільними зусиллями Народної Ради, Генерального секретаріату, урядів Сибіру, Молдавії, Криму, Південно-Східного союзу і т.д.». Ці пропозиції були надіслані до більшовицької Ради народних комісарів, але остання на цю пропозицію «не вважала за необхідне навіть відповісти».

Перебіг російсько-української війни призвів до цілковитої зміни у ставленні керівників УНР до радянської Росії і визначенні власного місця серед уламків колишньої імперії. Федералісти стали незалежниками. Центральна Рада змінила ставлення до Криму в питанні його політичної приналежності. 14 лютого 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було ухвалено рішення погодитися на підписання миру з Росією лише за умови, що «Крим зостається під впливом України» та «весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні».

Претензії урядів України на Крим
Павло Скоропадський і Сулейман Сулькевич Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Після підписання урядом УНР 9 лютого 1918 р. Брестського миру з країнами Четверного союзу українська державність отримала статус існування де-юре. Кримський історик А. Іванець підкреслював: «…після проголошення самостійності УНР займає в кримському питанні прагматичну позицію – вона намагається включити в свій склад Севастополь, проголосити українським Чорноморський флот, а на решті території мала бути проголошена держава під протекторатом України».

Плани уряду УНР щодо Криму не збігалися не лише з планами її ворога – радянської Росії, а й з планами Німеччини, яка також бажала підпорядкувати півострів собі. У березні 1918 р. імперський міністр закордонних справ Г. Буше на запитання щодо кордонів УНР зазначив, що до неї належить Таврійська губернія без Криму.

Начальник австрійського генерального штабу окупаційних військ в Україні генерал-лейтенант А. Арц у донесенні міністру закордонних справ Австрії С. Буріану писав: «…Головні інтереси Німеччини спрямовані через Україну та Крим до Індії. …Шлях на Схід йде через Київ, Катеринослав та Севастополь, звідки починається морське сполучення на Батум та Трапезунд. На мою думку, німці для цієї мети мають намір залишити за собою Крим як свою колонію або в якійсь іншій формі. Вони ніколи вже не випустять зі своїх рук цінного Кримського півострова. Крім того, аби повністю використати цей шлях, їм необхідно володіти залізничною магістраллю або встановити на ній свій панівний вплив. Оскільки постачання на цю магістраль та Чорне море вугілля з Німеччини неможливе, то їй необхідно заволодіти найбільш значними шахтами Донбасу».

Наприкінці квітня 1918 р., коли більшовицька Республіка Тавриди завершила своє існування, панівне становище на півострові зайняли німецькі війська. Зайняття Кримського півострова здійснювалося спільно українсько-німецькими військами. Але одразу ж після цього німецьке командування наказало українським військам покинути Крим.

Це розпорядження, до речі, викликало велике невдоволення з боку місцевого населення. Сотник Б. Монкевич писав: «…місцеве населення весь час виявляло свої симпатії українському війську, прохало залишитися, не покидати Криму й обіцяло на випадок боротьби стати на бік Запоріжців. Такі пропозиції приходили не тільки від українського населення, а й від татарського. Навіть робітники прислали делегацію, яка заявила, що вони вже готуються до збройної боротьби. Татари – так ті просто просили розпочинати збройну боротьбу, бо Німці, мовляв, не мали права на їхній землі пред’являти таких вимог українському війську».

Водночас німецькі політики не поспішали ставити остаточну крапку на намаганнях УНР приєднати Крим до себе. Німеччина побоювалася надто рано виявити ставлення до Центральної Ради, адже це могло б поставити під загрозу українські харчові та сировинні поставки, конче потрібні Німеччині та Австро-Угорщині, щоб продовжувати війну з державами Антанти. Таке маневрування дозволило уряду УНР наполягати на врегулюванні своїх територіальних суперечностей з радянською Росією і надалі вимагати приєднання Криму.

Османська імперія також висувала претензії на Крим. Турки намагалися використати події громадянської війни, щоб прибрати Крим під власний протекторат. Для цього використовувався лозунг татарської самостійності.

Тим часом Раднарком вирішив створити в Криму радянську республіку й відокремити півострів як від України, так і від Османської імперії. Ще під час існування Республіки Тавриди, 17 квітня 1918 р., у Севастополі відбулося делегатське зібрання представників берегових та судових частин майстерень, під час якого член Центрофлоту Єрмолін сказав: «…Від турецького командування була одержана телеграма, що відновлення війни на Чорному морі не входить до інтересів германо-турок. На цю телеграму ми не відповіли, тому що становище у нас не з’ясоване, будемо ми воювати чи ні».

На початку квітня 1918 р. А. Слуцький просив московських керівників підтвердити той факт, що «Крим до України не відходить». У відповідь народний комісар у справах національностей Й. Сталін телеграфував, що чутки про те, що Крим відходить до України, неправдиві, адже «згідно з документом, який ми маємо, ані німецький уряд, ані Київ на Крим не претендують, беруть лише материкову частину Таврійської губернії».

Наївна віра українських політиків у те, що сусідні країни чесно виконуватимуть власноруч підписані міжнародні умови договору, надавала Центральній Раді надію на власну перемогу. Тому вона продовжувала боротьбу за встановлення свого впливу в Криму.

Претензії урядів України на Крим
Посол Німеччини в Українській Державі барон Альфонс Мумм фон Шварценштайн. Портрет роботи Філіпа Алексіса де Ласло. Джерело – https://uain.press Український інтерес

Впевненості в успіху боротьби їй надавав факт приїзду до Катеринослава (де в квітні 1918 р. перебували українські війська, які разом з німецькими йшли до Криму) делегації від кримських татар. Вона заявила про «готовність долучитися до української держави, коли запевняться їм їхні національно-культурні права». Коли українські війська увійшли на півострів, назустріч їм приїжджали делегації від багатьох міст Криму, які заявляли, що «нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія».

Про те, що населення півострова щиро чекало «братів-українців», пізніше згадувало багато більшовиків, свідків цих подій. І. Семенов казав: «У той же день (20 квітня, – авт.) я повідомив в Сімферополь Раднаркому, що на флот покладатися не можна, тому що три чверті матросів перефарбувалися у жовтий колір й навряд чи у випадку невдачі можна буде евакуюватися на військових судах». Про це ж свідчив А. Васильєв, який у 1922 р. згадував події квітня 1918 р. Він писав, що коли приїхав до Керчі, комендант місцевої фортеці Даугол сказав йому: «Оборонятися нам зовсім ні від кого, ні оборони, ні евакуації Керч робити не стане. Якщо більшовикам не подобається, що в Крим йдуть українці, то нехай вони тікають, куди побажають – жодних перепон у цьому їм робити не будемо, але й вивозити з Керчі цінності та продовольство ми не дамо».

Пізніше, в 30-х роках, сучасники тих подій висловлювалися обережніше, дотримуючись «класово вірної» риторики. Ю. Гавен у 1930 р. писав, що гайдамаків підтримував не весь пролетаріат Криму, а тільки маленька частина тих, хто «підпав» під злісну пропаганду класових ворогів. Проте він визнавав: «Коли німецькі війська та гайдамаки почали пробиватися через Перекоп, революційно нестійка частина кримського пролетаріату підпала під вплив агітації меншовиків та есерів, які обіцяли «мир, спокій, порядок та всі блага демократії», що прийдуть до Криму разом з переможними українсько-німецькими прапорами…».

В. Єлагін у середині 30-х рр. також згадував, що татари щиро вітали будь-які відомості про наближення українських військ, пам’ятаючи, що протягом всього попереднього часу Центральна Рада підтримувала їхній національно-визвольний рух. Адже, зазначав Єлагін, «українські націоналісти діяли з великим успіхом у повному контакті з туземними націонал-демократами. Так, у Криму жоден виступ татар не обходився без їхньої моральної підтримки. В боротьбі з більшовизмом, до якої були залучені націоналістами український і кримськотатарський народи, ролі розподілилися таким чином, що татари, розбиті в січні 1918 р. Севастопольським військово-революційним комітетом, відіграли невдалий пролог, а українці – вдалий епілог, беручи участь в особі гайдамаків у квітні того ж року в захопленні Криму німцями».

Таким чином, підтримка українців з боку кримського населення була досить великою. 15 квітня 1918 р. наказом міністра внутрішніх справ УНР урядовця Я. Христича відрядили до Сімферополя для заснування філії Інформаційного бюро МВС УНР. Обов’язком Христича було поширювати серед населення Криму відомості про політику українського уряду, його закони і «взагалі вести там роботу щодо наближення Криму до України».

19 квітня Рада народних міністрів УНР розглянула лист німецького посла А. фон Мумма «у справі Чорноморського флоту». У зв’язку з цим голова уряду та міністр закордонних справ бралися відповісти баронові Мумму: законом Центральної Ради Чорноморський флот оголошений таким, що належить УНР, і уряд України «просить допомогти йому звільнити кораблі від злочинних більшовицьких елементів, що захопили їх, і привести флот до послуху Українському урядові, адже український флот є таким, що не виступає проти німецьких військових сил. Через це Рада народних міністрів зазначає, що ті кораблі, які зараз під орудою злочинних елементів виступають проти германських військових сил, вважаються морським призом».

Контроль над Кримом був у руках німецького генерала Роберта фон Коша. У Криму вводилися німецькі закони та судочинство. 31 травня Кош оголосив, що жителі, які не виконують накази командування, каратимуться за законами німецького польового суду.

Претензії урядів України на Крим
Наказ №1 німецького коменданта м. Сімферополя, квітень 1918 р.

29 квітня у Києві відбувся державний переворот. На відміну від Центральної Ради, уряд П. Скоропадського негайно порушив проблему приналежності півострова. 10 травня Скоропадський надіслав ноту Мумму, в якій писав: «Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально відрізана від моря, мусила б Україна обов’язково збільшувати намагання до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим постали б загострені відносини з тією державою, якій було б передано посідання Криму».

Німецький уряд не мав бажання віддавати кому б то не було цей дуже зручний стратегічний плацдарм. Тому німці використали ІІІ Універсал, де Кримський півострів не був включений до складу Української Народної Республіки, як формальний привід для відмови.

Але уряд Української Держави не збирався поступатися. 30 травня німецькому послу була надіслана нова нота, в якій зазначалося: «Крим тісно зв’язаний економічно, політично і етнографічно з життям і населенням України. Українська Держава, з свого боку, ніколи не зможе нормально розвиватися без злуки з Кримом. Правда, коли проголошено було ІІІ Універсал Української Національної Республіки, там було зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврида без Криму. Але, перш за все, Універсал зазначив тільки головні частини української території, маючи на увазі, що її землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше… Такий спосіб встановлення кордонів спершу тільки в загальних рисах пояснюється також і тим, що тоді Українська Республіка розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути теж федеративною одиницею Росії, і таким чином автори ІІІ Універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, цим стратегічним і економічним форпостом України, Українська держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв’язок з Кримом, яко федеративної одиниці Всеросійської Федерації, що не відбулася, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українські війська за допомогою дружнього нам німецького війська захопили Крим в свої руки, постало питання про приєднання Криму до Української Держави». На думку гетьманського уряду, Крим мав приєднатися до України на правах автономного краю.

Права на Кримський півострів також пред’являв уряд радянської Росії. 8 травня 1918 р. німецькому послу було передано ноту, в якій народний комісар закордонних справ Г. Чичерін писав: «Захоплення німецькими військами російського Чорноморського флоту шляхом військового виступу через Крим на Севастополь перебуває в найбільш різкій суперечності з Брест-Литовським договором. Зайняття Криму суперечить заяві самого німецького уряду про те, що до складу України повинна входити Таврійська губернія, але без Криму».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: