1. Картина художника М.С.Самокіша «Червона кавалерія на Перекопі»
/

Поразка Петра Врангеля

Почати

21 вересня Реввійськрада утворила Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. До його складу ввійшли 6, 13 і 2 Кінна армії. 27 вересня Фрунзе розпочав формування штабу фронту[1].

Наприкінці жовтня армії Південного фронту перейшли в наступ. З 28 жовтня до 2 листопада воєнні дії відбувалися на території Північної Таврії. Частини Червоної армії, використавши те, що укріплення Перекопу не було завершено, прорвали оборону й почали наступ на території півострова. Свідок цих подій А. Валентинов описував те, що сталося, таким чином: «Замість підготовлених до осінньої сльоти та зимової стужі окопів були майже всюди традиційні російські канави. Бліндажі мав на початку осені лише один Перекопський вал. Залізницю, необхідну для підвозу до Перекопу снарядів і постачання, не було завершено навіть у четвертій своїй частині… Тривалих артилерійських укріплень на перешийку не було зовсім. При перетині Перекопу з півдня на північ, від Юшуня до Перекопського валу, налічувалося на початок осені лише 17 рядів дротових загороджень… Лавина противника кинулася з двох напрямків: на Армянськ, у глибокий тил, і, переходячи ще раз убрід Сиваш, – за напрямком головної оборонної лінії – в тил Дроздовської дивізії. Тут відбувся передостанній небувало жорстокий і кровопролитний бій»[2].

1. Махно Нестор Іванович. Архівне фото з відкритих джерел

Велику роль у падінні «білого Криму» відіграв Н. Махно. Протягом всього вересня тривали переговори між ним і більшовиками. Під час переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Дуже широко вони застосовували факт смертного вироку отаману Володіну, який свого часу було винесено білими[3]. 2 жовтня у Старобільську Н. Махно від імені голови ради Революційної повстанської армії України (махновців) підписав з урядом радянської України угоду про союз і співробітництво. З 12 жовтня махновську армію було залучено до бойових дій проти Врангеля. У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія забезпечила вихід військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї операції. 13 листопада більшовики захопили Сімферополь, 14 листопада – Феодосію, 15 листопада – Севастополь, 16 листопада – Джанкой і Керч, 17 листопада – Ялту.

Водночас із наступом Червоної армії активізували свої дії більшовицькі партизанські загони, які організовували диверсії, нападали на гарнізони, зривали перебазування нових підкріплень для Добровольчої армії до лінії фронту. Тим часом війська Добровольчої армії готувалися до евакуації.

Протягом грудня 1920 р. у Константинополі в газеті «Presse du soir» була надрукована «Хроніка подій останніх днів Криму» – своєрідний збірник фактів, документів і спогадів, у якому в подробицях розповідалося про підготовку та проведення евакуації. Між іншим, у цій роботі наводилася показова й важлива фраза, яку перед початком евакуації сказав П. Врангель: «Я піду лише тоді, коли останній солдат сяде на корабель»[4].

Це не були лише слова. За ними стояла реальна справа. У спогадах поручика Миколи Раєвського, який перебував у 1920 р. в Криму, згадувалося: «Ті офіцери тилових управлінь і установ, хто бажав, підробляли щоночі в порту. Розвантажували пароплави зі снарядами. Це дозволялося. Дружини приносили їм їжу. Одна зустріла серед вагонів високого військового в черкесці. Запитала, як пройти до берега. Вони розговорилися.

– Ось, б’ємося, б’ємося, а закінчиться все тим, що Врангель нас кине…

Військовий нагнувся, поцілував руку.

– Ні, пані, не кине!

Впізнала Головнокомандувача. Розплакалася»[5].

11 листопада 1920 р. П. Врангель виступив у пресі зі зверненням до всіх, хто мешкав у Криму. В ньому він повідомив про те, що на них чекає після того, як більшовики займуть півострів. Однак водночас сказав, що й тих, хто наважиться емігрувати, чекатимуть суворі випробування.

1. Біла армія Врангеля залишає Крим. 16 листопада 1920 року. Архівне фото з відкритих джерел

У споминах поручика М. Раєвського є розповідь про останній виступ Врангеля перед військами. Розуміючи, що утримувати півострів уже не можна, він віддав наказ розпочати евакуацію. Перед тим, як розпустити війська, виступив перед ними з промовою. Ось як це описував Раєвський: «Мужики-підводчики та лоточники стоять, знявши капелюхи. Офіцери й солдати тримають під козирок. Перед строєм юнкерів головнокомандувач. Сирени мовчать. Кожне слово добре чути: «Ви виконали свій обов’язок до кінця й можете з високо піднятою головою дивитися в очі всьому світові. Людським силам є край. Нас не підтримали, і ми стекли кров’ю. Коли ми підемо до чужини, тут не раз згадають про орлів, які улетіли, але буде вже пізно. Доблесні отаманці, дорогі мої орли! Востаннє на рідній землі… за нашу батьківщину, яка гине, за велику… за безсмертну Росію… ура!».

…Начальник бази про всяк випадок питав солдатів, чи не бажає хтось залишитися в Севастополі. Тих, хто бажав би, нема. Колона зрушила й потім знову завмерла. Повз нас швидкими кроками йде генерал Врангель. Він без зброї, сіре пальто застебнуто на два нижні ґудзики. Обличчя ще блідіше, ніж раніше. Змучене. Проте надзвичайно спокійне. У місті чутно постріли. Близько. Головнокомандувач з ад’ютантом звернули саме туди. Ніхто не насмілюється зупинити їх і всім страшно. На Нахімовській площі так тихо, що доволі ясно чути подзвякування шпор. Старший офіцер шепотить мені: – Ось іде генерал, який програв війну, а мені хочеться встати перед ним на коліна…»[6].

Завдяки вмілим і рішучим діям П. Врангеля та його штабу евакуацію було проведено настільки організовано, наскільки це взагалі було можливо в умовах, що склалися.

Слід зазначити, що евакуацію військ з Криму, яка була проведена Врангелем, пізніше вивчали в закордонних військових академіях як зразок проведення масштабної військової операції в умовах наступу переважальних сил супротивника. Крім того, складність завдання, яке стояло перед головнокомандувачем, посилювалася тим, що з числа союзників допомогу армії Врангеля надали лише французи. Представник Антанти де Мартель погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, під заступництво Франції. Всього на 126 суднах було вивезено 150 тис. військових і 50 тис. цивільного населення, зокрема 27 тис. жінок та дітей, 6 тис. хворих і тих, хто був поранений[7]. За винятком міноносця «Живой», який затонув, усі інші кораблі прибули до місця призначення[8].

Письменник І. Шмельов, який був безпосереднім свідком того, як проходила евакуація, пізніше писав, що всі, хто вирішив утекти з Криму, мав для цього всі можливості.

Адмірал М. Кедров, який керував евакуацією, сказав письменнику: «Кораблі пішли, не залишивши нікого, хто бажав би емігрувати»[9].

Врангель додержав слова й вивіз з півострова всіх, хто бажав евакуюватися. Останнім курс на Босфор 14 листопада 1920 р. о 2 годині 40 хвилин взяв крейсер «Генерал Корнілов», лише після того, як П. Врангель особисто об’їхав усі порти Криму, щоб простежити за тим, щоб усі охочі мали змогу покинути півострів[10].

Проте в Криму залишилося багато тих, хто за власним бажанням відмовився виїхати за кордон. На півострові, окрім місцевих мешканців, залишилося близько 100 тис. військовослужбовців, біженців та інших осіб некримського походження[11]. Їхня подальша доля була жахливою…

_____________________________________________

[1] Хроника революционных событий в Крыму. 1917-1920 гг. – Симферополь, 1969. – С. 165.

[2] Валентинов А.А. Крымская эпопея // Деникин – Юденич – Врангель. Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев / Сост. С.А. Алексеев. – М., 1991. – С. 380, 384. * Отаман Володін, який свого часу отримав від білих дозвіл формувати повстанський збройний загін для ведення боротьби у тилу червоних військ, розпочав використовувати цей загін лише для грабунків мирного населення. Тому невдовзі його було заарештовано і страчено.

[3] Последние дни Крыма. (Впечатления, факты и документы) // Крымский архив (Симферополь). – 1996. – № 2. – С. 48.

[4] Цит. за кн.: Крылов С. Красный Севастополь. Годовщина 7 ноября 1920 – 7 ноября 1921. – Севастополь, 1921. – С. 8.

[5] Раевский Н.А. Добровольцы. Повесть крымских дней // Москва – Крым. Историкопублицистический альманах. – М., 2002. – Вып. 4. – С. 113.

[6] Там само. – С. 135-136.

[7] Гиацинтов Э. Записки белого офицера. – М., 2010. – С. 107.

[8] Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.). – Ч. 2. – М., 1992. – С. 430.

[9] «Иван Шмелёв: “Я сам был свидетелем”» // Литературная газета. – 2000. – 9-15 февраля. – С. 11.

[10] Смоленский С. Крымская катастрофа: Репринтное издание. – София, 1921. – С. 214.

[11] Паламарчук П. Крестный путь Белой армии чёрного барона // Родина. – 1994. – № 11. – С. 30.

________________________________________ 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: