Політико-правовий статус Криму у візіях суспільно-політичних сил у 1917-1920 рр
/

Політико-правовий статус Криму у візіях суспільно-політичних сил у 1917-1920 рр

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Політико-правовий статус Криму у візіях суспільно-політичних сил у 1917-1920 ррУ період війн і революцій 1917–1920 рр. у міжнаціональних і міждержавних відносинах виникло кримське питання, яке, зокрема, включало в себе проблеми належності Криму та його статусу. Найбільший вплив у 1917–1920 рр. на його вирішення здійснювали кримськотатарські, російські, більшовицькі та українські політичні табори – їх погляди щодо бажаного статусу Криму.

Кримськотатарські органи національного самоврядування спочатку виступали за здобуття національно-культурної автономії, наприкінці 1917 р. за утворення Кримської Демократичної Республіки у складі федеративної Росії, а у травні 1918 р. навіть зробили спробу утворити самостійне державне утворення. Частина лідерів кримських татар у 1918 р. висунула проект утворення самостійного нейтрального Кримського ханства під протекторатом Німеччини і Туреччини. Кримськотатарський парламент і проросійський політикум засудили цю ініціативу. Лідери кримських татар і у 1919 р. плекали надії на створення самостійної Кримської Демократичної Республіки, але реалізувати цей проект не вдалося. У 1920 р. один із кримськотатарських лідерів висунув проект надання Лігою Націй Польщі мандату на Крим.

Представники російського політичного табору переважно виступали за статус Криму як частини Таврійської губернії, хоча влітку 1918–квітні 1919 р. у зв’язку з виникнення УНР, Української Держави і діяльністю кримськотатарського самоврядування частина з них висунула і реалізувала проекти тимчасово самостійного або автономного Криму.

Більшовицький табір мав змогу найбільше експериментувати із статусом спірного регіону, адже реалізовував владні повноваження як через державні, так партійні структури. Його представники двічі оголошували квазінезалежні «буферні» державні утворення, які в дійсності були підпорядковані РСФРР, – СРР Тавриди (березень–квітень 1918 р.) і Кримську СРР (квітень–червень 1919 р.). У 1920 р. ЦК РКП(б) ухвалило і скасувало рішення про статус «незалежності» Кримської СРР, коли ще Крим перебував в руках білих.

Влада новоствореної УНР наприкінці 1917 р. за домовленостями з кримськотатарськими лідерами розглядала Крим, як один із суб’єктів утворення федеративної Росії, але після агресії більшовицької держави і проголошення незалежності УНР шукала шляхи включення його в орбіту свого впливу. Гетьманська Українська Держава у 1918 р. прагнула включити Крим до своїх кордонів із наданням йому автономного статусу. УНР періоду Директорії після деяких коливань на початковому етапі у 1919–1920 рр. відстоювала подібні погляди.

***

Тимчасова окупація Росією українських АР Крим і Севастополя у 2014 р. стала у постгітлерівській Європі першою спробою на континенті, де почалися дві світові війни, анексувати частину території суверенної держави. На жаль, реакція світового співтовариства на ламання світового порядку державою-агресором виявилася явно недостатньою. Територіальна цілісність України досі не відновлено, а у червні 2020 р. президент РФ по-суті висунув у формі квазіісторичного екскурсу нові територіальні претензії сусіднім державам-колишнім республікам СРСР. У новомові очільника Кремля з’явився новий термін «подарунки російського народу» щодо неозначених ним чітко земель сусідніх країн. Неважко помітити паралель із кримським кейсом, оскільки російська пропаганда передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР, здійснену у чіткій відповідності до законодавства СРСР, понад два десятиліття нерідко таврувала як «подарунок Хрущова Україні». З багатьох причин це дивна термінологія, зокрема тому, що у стосунках між людьми забирати подарунки є явно неприйнятним типом поведінки. Але спроба анексувати Крим чітко показала, що за метафорою «подарунка» у мові російських політиків ховаються агресивні наміри та територіальні претензії до сусідів.

Після захоплення Криму Росією та протиправними заходами з його інкорпорації кримське питання стало одним із ключових вузлів суперечностей в українсько-російських взаєминах. Серед багатьох аспектів цього питання, яке значною мірою визначає майбутнє Європи, в Україні обговорюється і проблема статусу Кримського півострова. Є політичні сили, переконані, що на період деокупації та реінтеграції регіону має бути збережений передбачений Конституцією України статус АР Крим. Інші суспільно-політичні сили, серед яких органи національного самоврядування кримськотатарського народу, переконані у потребі вже зараз змінити статус АР Крим з територіального на національно-територіальний. І хоча ця позиція не стала наразі державною політикою певні кроки на її підтримку робив п’ятий Президент України П. Порошенко. Нарешті частина політикуму проголошує ідею перетворити АР Крим знову на Кримську область.

З огляду на складність кримського питання політика органів влади України щодо статусу Криму має бути максимально виваженою, базуватися на потребі відновити українську юрисдикцію у міжнародно визнаних кордонах. Для вироблення і реалізації такої політики потрібно, зокрема, враховувати історичний досвід. Одним з найцікавіших моментів у цьому сенсі є період війн і революцій в Криму на поч. ХХ ст.

Політико-правовий статус Криму як складова кримського питання у 1917–1920 рр.

Крим на поч. 1917 р. був одним із найбільш своєрідних регіонів та країн, які входили до складу імперії Романових. Він вирізнявся насамперед своїм військовим і геополітичним  значенням, специфічним етнодемографічним складом та високим рівнем урбанізації.

У  період війн і революцій, добу експансій на поч. ХХ ст. особливої ваги набувало географічне розташування Кримського півострова та наявність на його території зручних бухт та портів – оволодіння цим регіоном давало можливість контролювати Чорноморсько-Азовський басейн та прилеглі території. Севастопольська бухта була чи не найкращою у Причорномор’ї, тому Севастополь став головною базою Чорноморського флоту, чиї частини і кораблі були розташовані від Дунаю до Кавказу.

Крим станом на 1917 р. був аграрно-промисловим регіоном з наявністю рекреаційної галузі, транспортної інфраструктури (залізниць, портів тощо) та низки важливих військових об’єктів. Його вирізняв чи не найвищий у імперії рівень урбанізації: орієнтовно 45 % кримчан проживало у містах, що орієнтовно у три рази перевищувало середньоімперський показник. При цьому варто зазначити: Кримський півострів не був економічно самодостатнім, був тісно інтегрованим з материком і, перш за все, землями, що прилягали до нього. Зокрема, у передреволюційний період із заселених переважно українцями губерній та частин Таврійської губернії він отримував вугілля та значну частину продовольства, сезонних робітників у сільське господарство, через кримські порти вивозилося з цих земель зерно та інші товари.

За даними голови статистичного бюро Таврійського губернського земства М. Бененсона, у 1917 р. в Криму проживало 808,9 тис. осіб 35 національностей. Колонізаційна політика Російської імперії, яка всупереч своїм міжнародним зобов’язанням у 1783 р. анексувала Кримське ханство, призвела до того, що корінний кримськотатарський народ перетворився в Криму на меншину – на початку Лютневої революції кримські татари були другою за розмірами етнічною спільнотою: складали (разом з відносно незначною кількістю турок) 26,8 % кримчан і нараховували 217 тис. осіб. До другої половини ХІХ ст. цей корінний народ складав абсолютну більшість населення Криму, в результаті кількох хвиль міграції кримських татар та колонізації Криму іноетнічним населенням він наприкінці ХІХ ст. перетворився на відносну більшість, а на поч. ХХ ст. втратив кількісну перевагу. На перше місце за чисельністю на Кримському півострові вийшли етнічні росіяни (великороси) – на 1917 р. вони складали орієнтовно 300 тис. осіб (приблизно 37%). Більш точно визначити їхню чисельність проблематично, оскільки тогочасна статистика архаїчно поєднувала під назвою «росіяни» («русские») – великоросів і українців. Разом вони становили 399,8 тис. осіб або 49,4% від загальної кількості населення. Відповідно українці в Криму нараховували приблизно 100 тис. осіб (12%) і були третьою за чисельністю етноспільнотою. Відомо, що, за даними Всеросійського перепису 1897 р., у Криму проживало 77,5 тис. українців. Оскільки на поч. ХХ ст. українці мали високу народжуваність і продовжували мігрувати до Криму, то логічно припустити, що їх чисельність мала бути вищою за цю цифру.  Іншими помітними етноспільнотами Криму (складали понад 1% населення)  були: євреї – 68,2 тис. осіб (8,4%), німці – 41,4 тис. осіб (5,1%), греки – 20,1 тис. осіб (2,5%), вірмени – 16,9 тис. осіб (2,1%), болгари – 13,2 тис. осіб (1,6%), поляки – 11,8 тис. осіб (1,5%), караїми (корінний народ) – 9 тис. осіб (1,1%).

Варто зазначити, що Крим не був окремою адміністративно-територіальною одиницею, а входив понад століття до складу Таврійської губернії, де відносною більшістю населення були українці.  Губернія у 1917 р. займала більшу територіально і чисельно материкову частину (Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти складали 55,5% її площі)  та півострівну – 5 повітів (Сімферопольський, Перекопський, Євпаторійський, Феодосійський та Ялтинський повіти) і 3 градоначальства (Севастопольське, Керч-Єнікальське та Ялтинське, яке було ліквідовано одразу після Лютневої революції). Губернським центром був Сімферополь.

Після Лютневої революції, падіння династії Романових, початку «весни народів» на постімперському просторі Крим опинився на перетині кількох національних проєктів – насамперед кримськотатарського, російського та українського, а згодом у фокусі уваги кількох держав – насамперед Росії, України, Німеччини, Туреччини і Польщі. Таким чином у 1917 р. у міжнаціональних відносинах виникло кримське питання, яке вже наступного року перетворилося на міжнародне – сферу зіткнень інтересів різних держав.

Під кримським питанням ми будемо розуміти комплекс проблем, який виник і вирішувався у період війн і революцій 1917–1920 рр., щодо тодішнього становища й майбутнього Кримського півострова і його поліетнічного населення. Це насамперед проблеми: 1) державної належності Кримського півострова (основні альтернативи: Україна, Росія, Туреччина, Німеччина, Польща); 2) статусу Криму (варіанти: частина Таврійської губернії, окрема адміністративно-територіальна одиниця без автономії, автономія, колонія, протекторат, тимчасове державне утворення, незалежне державне утворення); 3) самоорганізації, самовизначення та орієнтації кримськотатарського народу, найбільших етнічних груп кримчан, кримського населення загалом; 4) ставлення режимів, які виникли або закріпилися в Криму, до держав Європи й Туреччини.

У період між падінням династії Романових у березні 1917 р. і остаточним встановленням комуністичного режиму у листопаді 1920 р. в Криму змінилося 8 політичних режимів: 1) влада у Таврійській губернії демократично орієнтованого режиму на чолі з Тимчасовим урядом Росії (березень – листопад 1917 р. н.ст.); 2) демократично орієнтована тимчасова губернська коаліційна влада Ради народних представників Таврійської губернії та органів національного самоврядування кримськотатарського народу (грудень 1917 – сер. січня 1918 р.); 3) авторитарний більшовицько-лівоесерівський режим у Таврійській губернії і ефемерній РСР Таврида (січень – др. пол. квітня 1918 р.); 4) німецький окупаційний режим в Криму (кін. квітня – листопад 1918 р.) і авторитарний режим Кримського крайового уряду С. Сулькевича, який наприкінці існування зробив спробу демократизуватися  (червень – листопад 1918 р.); 5) ліберально-демократично орієнтований режим Кримського крайового уряду С. Крима, який наприкінці свого існування почав застосовувати недемократичні практики (листопад 1918 – квітень 1919 р.); 6) авторитарний воєнно-комуністичний режим Кримської РСР (травень–червень 1919 р.); 7) авторитарний режим білої військової диктатури А. Денікіна у Таврійській губернії (червень 1919 – квітень 1920 р.) і П. Врангеля в Криму і на прилеглих територіях (квітень – листопад 1920 р.); 8) режим комуністичної диктатури в Криму (з листопада 1920 р.).

Така часта зміна влад в Криму призводила до спроб реалізувати різні форми вирішення кримського питання, причому навіть за одного режиму могла бути конкуренція серед правлячих сил щодо статусу регіону. Так, наприклад, у Кримському крайовому уряді Сулькевича були прихильники статусу незалежного нейтрального Кримського ханства і автономного Криму у складі Росії. Подвійний статус мала і Кримська РСР 1919 р. – у публічних деклараціях більшовиків вона на рівних виступала з радянськими Росією і Україною, а у секретних документах підкреслювалися її губернські повноваження у складі РСФРР.

В історіографії нерідко стверджується, що головними акторами у період війн і революцій в Криму були чотири суспільно-політичні табори:

  • 1) органи національного самоврядування і політичні сили кримськотатарського народу;
  • 2) російський (російські ліві, ліберали, «білогвардійці» та їх союзники);
  • 3) український (активісти Української революції та прибічники режиму гетьмана П. Скоропадського);
  • 4) більшовицький (більшовики-комуністи та їх попутники).

Кожен з цих таборів мав проекти вирішення кримського питання і, відповідно, пропонував свої підходи до визначення бажаного статусу Криму. В цілому це вірно, при цьому варто врахувати, що у спробах вирішити кримське питання у цей період брали з різним ступенем успіху й деякі інші актори – наприклад, Німеччина (у її істеблішменті у 1918 р. були  різні погляди на бажаний статус Криму – від колонії рейху до передачі його Україні) чи Революційна повстанська армія імені батьки Махна (у 1920 р. її керівництво розглядало можливість зробити Крим територією анархістського експерименту).

Продовження тут.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Андрій Іванець

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІ українознавства, член Вченої ради НДІУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: