ФОТО: ЦГП "Альменда"
////

Політекономічні аспекти реінтеграції кримського освітнього простору

Почати

Освіта є соціальною та духовною основою життєдіяльності людини, засобом забезпечення демократичних свобод, системотворчим чинником національної безпеки держави, стабільності та розвитку суспільства. Освіта виконує виховну функцію, що полягає у забезпеченні процесів соціалізації особистості та її громадянського становлення, передачі новим поколінням вітчизняного та світового культурно-історичного досвіду.

Але використовуючи інструменти системи освіти, можна виховати людиноненависників, ґвалтівників, убивць, мародерів, грабіжників. Для таких людей не існуватиме світової культури. Усі інші народи сприйматимуться як неповноцінні, нижчої якості, залежні. Вибираючи такі інструменти освіти, суспільство стає на шлях деградації та самоліквідації.

Українське суспільство стало гостро потребувати людей нової формації – вільних, амбітних, високоосвічених, відкритих до спілкування, гнучких до змін, доволі сміливих, щоб приймати виклики, пристрасних і готових служити не лише своїм кишеньковим інтересам. Потреба в таких людях у процесі реінтеграції Криму, з урахуванням усіх завдань, ще більша. Тому завдання школи у співпраці з батьками та іншими громадськими інститутами – виростити нове покоління молодих людей саме такими. Здавна відома біблійна істина каже: «Не вливають нового вина у старі міхи». Тому й виростити нову людину, яка зуміє знайти себе, реалізувати, бути корисною та успішною в сучасному світі, застарілими підходами неможливо.

Виклики, які постають перед системою освіти зараз, потребують якісних змін. І було б доцільно розпочати переоцінку пріоритетів з урахуванням цільових завдань, пов’язаних з питаннями реінтеграції Криму. Сьогодні школу оцінюють, насамперед, за рівнем знань її випускників, але, як показує практика, в епоху технічного прогресу, коли інформація стає доступною для всіх, одних знань недостатньо для того, щоб стати успішною та щасливою людиною.

Є щось більше – вміння спілкуватися, об’єднуватися заради ідеї, співпрацювати, співпереживати, працювати в команді, вміння слухати і прислухатися, вміння чути і бажати бути почутим, вміння спільно жити в суспільстві вільним і водночас не порушувати межі особистісного простору інших людей, вміння та бажання бути корисним.

Тому основним завданням учителя та школи є виховати Вільну Людину з великої літери. Це дійсно так, адже свобода дає змогу:

  • бачити;
  • рухатися вперед;
  • жити та діяти автономно.

На противагу сучасним підходам в освіті протягом усього періоду окупації в системі окупаційної освіти Криму велася систематична робота з мілітаризації свідомості кримської молоді, робота із закладення в їхню свідомість такої моделі сприйняття навколишнього світу, яка відповідала б ідеології «русского міра». Сприйняття окупованої території Кримського півострова як невід’ємної частини російської федерації. І як наслідок – отримати готовність вмирати, захищаючи для кремля окуповану територію Криму. Завдання політики реінтеграції у такому контексті – подолати та ліквідувати наслідки роботи зі свідомістю мешканців Криму, яку проводили окупанти. Насамперед, серед дітей і молоді.

Як зазначено у дослідженні «Шкільна освіта: прихована зброя Росії проти України» (у рамках проєкту ГО «Центр громадянської освіти «Альменда»)1: «У росії шкільна освіта вже давно стала одним з інструментів здійснення агресії проти України та українського народу, через який просуваються артикульовані заздалегідь наративи, метою яких є:

– закріплення результатів окупації та анексії частини території України;

– ускладнення та/або неможливість процесів деокупації та реінтеграції згаданих територій України;

– зміни суспільної свідомості дітей на окупованих територіях України для формування покоління «російського» суспільства, яке лояльно ставиться до цілей рф і готове розпочати їх виконання».

І ще одна цитата зі згаданого дослідження, сформульована теза одного з російських чиновників: «Денацифікація – це повна зміна цінностей. Але для того, щоб змінити ці цінності, щоб повернути російських людей в Україні в нормальну систему координат, необхідний перегляд настанов в освіті, медіа, мас-культурі»1.

Керівництво росії неодноразово робило заяви про те, що росія є правонаступником СРСР. Частково це правда. Щоправда, якщо говорити не про юридичні нюанси, а про ідеологічне наповнення цього поняття «правонаступник». Російські ідеологи здійснили спробу об’єднати в одній національній ідеології під назвою «русскій мір»:

1) радянський соціалізм як інструмент забезпечення рівно розподіленої бідності в переважній частині суспільства і цим продовжити «славні» радянські традиції породження економічної залежності суспільства від влади. Там, де забезпечено економічну залежність, забезпечується існування політичної залежності, ідеологічної залежності і так далі;

2) імперські амбіції часів існування росії як «жандарма Європи»;

3) капіталізм для обраних.

Така «гримуча суміш» жанрів породила появу модернізованого варіанта російського націонал-соціалізму, який одержав визначення «рашизм».

У березні 1922 року в Німеччині було створено молодіжну нацистську воєнізовану організацію з назвою «Молодіжна федерація націонал-соціалістів», яка пізніше отримала іншу назву – «гітлерʼюґенд» (гітлерівська молодь).

Приналежність молоді Німеччини до цієї організації стала обов’язковою після приходу до влади німецьких націонал-соціалістів (нацистів). Головним напрямом роботи цієї організації під час Другої світової війни було залучення молоді до підтримки Вермахту. У січні 1943 року в Німеччині було введено обов’язкову службу молоді допризовного віку. Залучалися до служби до зенітно-артилерійських підрозділів.

Політика мілітаризації свідомості дітей та молоді на окупованих територіях України відповідає атмосфері «гітлерʼюґенду». Справа за оголошенням обов’язкової служби молоді щодо захисту інтересів «російського рейху». Частину таких обдурених та дезорієнтованих дітей вже можна використати у війні проти України без рішення про обов’язкову військову службу допризовників. Наприклад, кинути їх як «гітлерʼюґенд» свого часу на захист окупованої території Криму під час операції з її деокупації.

Уявімо собі, наприклад, стан мислення кількох сотень тисяч дітей у Криму, які народилися в окупації, пішли до дитячого садка, а потім і до школи в окупації. Всі ці роки окупанти мілітаризували їм свідомість. Що вони знають про Україну? Як сприймають і сприйматимуть Україну? У період СРСР серед кримської молоді мав стійке вживання вислів: «За Кримом землі немає». Наявність чи відсутність таких поглядів після деокупації півострова залежить від політики реінтеграції. Без всебічної реінтеграції та реабілітації такі діти не зможуть нормально жити у деокупованому українському Криму, Донецьку чи Луганську.

Чи здійснюється сьогодні підготовка до реінтеграції окупованих територій України в контексті мінімізації та ліквідації у свідомості мешканців Криму загалом та дітей з молоддю зокрема наративів окупантів за проведеною за роки окупації мілітаризацією свідомості? Відповідь однозначна – ні! На жаль, більшість із перелічених навичок вільної людини влада сприймає як загрозу свого успішного існування.

На час початку окупації на території Криму функціонувало 600 загальноосвітніх шкіл. З них лише у 23 школах навчання велося українською та кримськотатарською мовами, решта були російськомовними. Постає завдання переформатувати роботу загальноосвітніх шкіл. Орієнтир на функціонування, як мінімум, 600 довоєнних шкіл, у яких викладання ведеться українською, кримськотатарською та російською мовами (як допоміжної).

Кримськотатарських шкіл має функціонувати не менше 20% від загальної кількості загальноосвітніх шкіл у регіоні, тобто не менше 120 загальноосвітніх шкіл. Одне із завдань, на рівні загальноосвітньої школи, як другого етапу освоєння мов, дати змогу дітям у Криму спілкуватися одночасно українською, кримськотатарською та російською мовами. Це завдання мінімум. Завдання, яке вирішує проблему витіснення російської мови як мови спілкування. Не секрет, що мова спілкування у Криму – російська. Та сама, лише цивілізована, українізація.

Для досягнення поставленої мети необхідно підготувати потрібну кількість вчителів-предметників, які одночасно могли б вести викладання українською, кримськотатарською та російською мовами. А також кадри вищих навчальних закладів, які б могли готувати таких вчителів та працівників дошкільних закладів. Основне завдання таких підготовлених освітян – ліквідувати у дітей перепони у використанні української, кримськотатарської та російської мов, в ідеалі ще й англійської, у побутовому спілкуванні, освітньому процесі, професійному спілкуванні.

Отже, без будь-якого примусу за умов соціально-економічної стабільності та соціально-економічного благополуччя вирішується мовне питання. Без такого підходу виконати норми ЗУ «Про освіту», які вимагають викладання українською мовою в російськомовному регіоні, права корінних народів на використання національної мови та забезпечення при цьому якісного засвоєння освітньої програми, неможливо. Нав’язана неможливість породжує корупцію з усіма негативними наслідками.

Слід підготувати необхідну навчальну літературу, навчальні посібники, допоміжні матеріали українською, кримськотатарською та російською мовами. Необхідно повністю переглянути зміст підручників з кримської історії, внести відповідні зміни до підручників з історії України.

З іншого боку, реінтеграція освітнього простору неможлива без відновлення педагогічного складу, як мінімум, часткового. Застосовувана формула в чинному законодавстві, стаття 111-1 Кримінального кодексу: «Здійснення громадянином України пропаганди у навчальних закладах незалежно від типів і форм власності з метою сприяння вчиненню збройної агресії проти України, встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України, а також дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у навчальних закладах»2, вимагає усунення всіх працівників освіти в деокупованому Криму. Як мінімум, до проходження процедури люстрації. Це 24 000 лише вчителів загальноосвітніх шкіл і близько 100 000 працівників освіти загалом на території Кримського півострова.

Відповідно має бути підготовлено педагогічний склад для дошкільної, середньої загальноосвітньої, вищої та професійно-технічної освіти. А також кадри для професійної перепідготовки. Резерву таких кадрів на сьогодні в Україні не існує.

Ще один аспект цього питання. Якась частина працівників кримської регіональної системи освіти буде визнана винною та втратить право на роботу в освітньому просторі. Що далі робити з цими людьми? Чи утримувати за рахунок соціальних виплат? Надати іншу роботу? Але тоді в Криму має запрацювати система громадських робіт за якийсь розмір зарплати. Відпрацюй свою провину. Однак і про це влада розмови не веде. Адже поява таких робочих місць буде пов’язана з майбутньою кримською регіональною економічною моделлю, про яку влада говорить виключно в контексті розвитку чергових Нью-Васюків: транспортної інфраструктури та туризму як драйвера економічного розвитку Криму. Саме розвиток транспортної інфраструктури та «шахового» туризму (спортивного туризму) вустами свого героя Остапа Бендера обіцяли автори роману.

Ще одне освітнє завдання – організація та проведення масових курсів перепідготовки кадрів. Курси будуть необхідні для пришвидшення процесу повернення економічного, соціального, виробничого, освітнього та іншого простору життєдіяльності території та суспільства на правове поле України. Питання організації цього процесу владі не цікаве. Про нього ніхто не каже.

У радянський період на території Кримського півострова функціонувало 5 вищих навчальних закладів і 3 військові училища. У Севастополі – приладобудівний інститут і 2 військово-морські училища. У Сімферополі – університет, медичний інститут, аграрний інститут і будівельний факультет Севастопольського приладобудівного інституту та військове училище. У Керчі – філія Донецького інституту радянської торгівлі. З урахуванням технікумів, професійних училищ та професійної орієнтації загальноосвітніх шкіл створений у Криму освітній простір у питаннях професій та спеціалізації практично повністю забезпечував підготовленими кадрами регіональний ринок праці. Така модель полегшувала взаємодію із роботодавцями.

Після здобуття незалежності в Україні загалом та на Кримському півострові зокрема дуже гостро постало питання працевлаштування. Насамперед для молоді. Одним із інструментів мінімізації ризиків виникнення соціально-економічної нестабільності у молодіжному середовищі через відсутність пропозицій на ринку праці було обрано відволікання молоді з ринку праці для продовження навчання у вищих навчальних закладах.

Почали активно відкриватись приватні університети та філії тих, що існували по всій території України. Крим у цьому процесі став «освітньою Меккою» щодо зростання кількості вищих навчальних закладів та філій. Зокрема, російських.

У результаті кількість перемогла якість. У гонитві за економічною вигодою, тобто комерційними студентами, було значно знижено вимоги до якості фахівців, які готуються. ВНЗ, а особливо філії та представництва, перетворилися здебільшого на магазини з продажу дипломів, за рідкісними винятками. Ситуація дійшла до того, що в кримських ЗМІ можна було побачити оголошення такого змісту: «Потрібні менеджери. Випускників із дипломами Ялтинського університету менеджменту прохання не турбувати».

Деіндустріалізація регіону, як і України загалом, знизила обсяг потреби у кваліфікованих робочих кадрах і відповідно необхідність їхньої підготовки. Для прикладу: «Севастопольський радіозавод ім. В. Д. Калмикова» у 80-ті роки ХХ століття мав 5000 робочих місць та своє технічне училище (свою освітню базу) з підготовки кадрів робітничих спеціальностей. Випускалася продукція з високою часткою доданої вартості: радіоапаратура УКХ та КВ зв’язку для військово-морського флоту, цивільного флоту, побутова радіоапаратура. На території СРСР це був єдиний завод, де випускали станції супутникового зв’язку «Хвиля»; «Хвиля-М»; «Айсберг». Перед окупацією головна будівля заводу функціонувала як торгово-розважальний комплекс «Мусон».

У той же період часу (останні роки перед окупацією) на території Криму вже відчувався «кадровий голод» за робочими спеціальностями: токарі, фрезерувальники, слюсарі-збирачі й таке інше. А техніко-сировинне забезпечення колишніх технічних училищ і ПТУ, що збереглися, а згодом вищих технічних училищ, коледжів тощо не дозволяли готувати кваліфіковані кадри робочих спеціальностей. Як подібні питання враховані в політиці реінтеграції півострова, що таємно розробляється, невідомо.

У контексті забезпечення хоча б приблизного балансу між попитом на трудові ресурси та пропозицією трудових ресурсів слід відповісти на запитання: «А яка регіональна економічна модель планується для Криму, що реінтегрується?». Це також відповідь на запитання, які кадри готувати в Криму, що реінтегрується? Невідомо.

З відповіді на ці запитання випливатиме відповідь щодо освітньої реінтеграції. Говорячи про освітню реінтеграцію, Постійний Представник Президента України в АР Крим Т. Ташева, зокрема, написала в колонці на УП, що до Криму повернуться всі українські виші, які були до війни та окупації». У Криму до окупації працювало два регіональних ВНЗ, які фінансувалися з кримського бюджету та були створені в рамках реалізації прав за кримською Конституцією. Один – інженерно-педагогічний університет, у народі кримськотатарський. Другий – кримський гуманітарний університет. І в одному, і в іншому ректори –колабораціоністи. Що з ними? Один уже пішов з життя Героєм України. Тиша. Яка доля чекає на ці виші та їхніх студентів після деокупації? Невідомо.

Наскільки планується зорієнтувати структуру освітнього простору у Криму на користь ринку праці? Без визначення майбутньої економічної регіональної кримської моделі це зробити неможливо. Але заяви про майбутню структуру освітнього простору в секторі вищої освіти чиновниками робляться. Танцюємо на тих же граблях?

Виші, які історично працюють у Криму, я маю на увазі з радянських часів. Плюс той момент, що лише лінивий український ВНЗ не мав у Криму свого представництва, філії, навчального центру. Все це були бази для відпочинку співробітників материнського університету та магазини з продажу дипломів. Тобто центри освітньої корупції. Мені цікаво, чи представник президента має на увазі таку освітню реінтеграцію? Реінтеграцію поворотної освітньої корупції?

Загалом, якою буде тактика дій української влади у ситуації, якщо:

а) факт деокупації настане у період літніх канікул?

б) факт деокупації настане у період закінчення (останніх місяців) навчального року?

в) факт деокупації настане восени на початку нового навчального року?

Найпростіші відповіді за періодом літніх канікул умовно прості. Влада відповіді та протоколи дій не формує, діалогу з цього кола питань немає. Найкраще, що можна почути, – вони думають. У початковий період окупації Криму в 2014 році «роздуми» Міністерства освіти та науки України про долю студентів кримських вишів, наприклад, призвели до того, що позиція міністерства у період з березня до травня 2014 року змінювалася п’ять разів. Заявляючи про роботу щодо формування майбутньої політики реінтеграції, влада планує продовжити ці «славні» традиції? Чи заздалегідь будуть відпрацьовані алгоритми дій у різних варіантах розвитку подій? Невідомо.

Що означає гасло: «Крим – це Україна» з погляду формування майбутнього освітнього простору Криму у його реінтеграції? Відповідь на це запитання, зокрема, тісно пов’язана з відповіддю на інше: якою буде модель політико-територіального устрою Криму після його деокупації? А це також сьогодні таємниця за сімома замками.

Якщо враховувати «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права», до якого Україна приєдналася ще 1973 року і який згідно з нормами Конституції є невід’ємною частиною українського законодавства, обов’язкового до виконання3, то майбутній політико-територіальний устрій Кримського півострова – це національна автономія, в якій реалізують свої права та інтереси три корінних народи України: кримські татари, караїми та кримчаки.

Отже, у реінтегрованому Криму мають/матимуть право функціонувати кримськотатарські, караїмські та кримчацькі школи. Курс історії Криму та України має відображати історію цих народів. Але сьогодні цього немає. Ми не готові до реалізації такої моделі. І суспільного діалогу з цього питання немає. Цікаво, чому? Адже це і про формування кадрового потенціалу освітнього простору (не лише освітнього), мовного освітнього простору тощо. Дозволю собі нагадати цифру – близько 100 000 працівників системи освіти у Криму. Різна політико-територіальна модель – різна структура освітнього сегмента регіонального ринку праці.

На момент початку окупації в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі функціонувало 1 050 000 робочих місць. Дефіцит робочих місць для досягнення рівня 100% зайнятості становив приблизно 50-70 тисяч робочих місць, що постійно діють (не сезонних).

Інший, темний (не визначений) бік питання реінтеграції освітнього простору в Криму, як елемента регіонального ринку праці з довоєнною часткою робочих місць, що функціонують, близько 10%. Максимальний показник чисельності населення України після здобуття незалежності становить 52 244 100 осіб. Таким було населення України станом на 1 січня 1993 року.

Деякі показники динаміки чисельності населення України:

Дата Показник чисельності
на 01.01.1993 52 244 100
на 01.01.2014 45 426 200
на 01.01.2015 42 928 900
на 01.01.2022* 41 167 300
на 01.01.2023** офіційних даних немає

Показники чисельності населення на 1 січня 2015 року викликають сумніви щодо об’єктивності. До цієї дати вже було окуповано: весь Кримський півострів – 2,4 мільйона осіб населення; частину Донецької та Луганської областей. А за даними статистики, населення скоротилося лише на чисельність мешканців Криму.

* Офіційна чисельність населення України, за даними української статистики, на 1 січня 2022 року – 41 167 300 осіб, при цьому при формуванні державного бюджету на 2023 рік Міністерство фінансів використало інший показник – 34 500 000 осіб.

** Офіційних даних щодо чисельності населення України на 1 січня 2023 року ще немає, але втрати населення за 2022 рік оцінюються приблизно в 9 000 000 осіб.

Йдеться не про дані статистики, дані є лише ілюстрацією того факту, що реінтеграція деокупованого Кримського півострова, як і будь-якої іншої території України, відбуватиметься в умовах глибокої демографічної кризи. Говорячи про реінтеграцію Криму, слід додати, що частина громадян України, кримських мешканців, залишить перед деокупацією територію півострова. Йдеться про тих громадян, які мешкали в Криму до окупації, але стали на шлях колабораціонізму. Є й інша частина, яка залишила територію півострова у період 2014-2021 років, рятуючись від окупації, і вже ніколи не повернеться. Ще частина, яка залишила Крим упродовж 2022 року, і також уже ніколи не повернеться. Ще одна група – ті, хто покине Крим перед початком його деокупації через страх бойових дій. Якщо зможуть піти до третіх країн, то простіше з поверненням. А якщо на територію російської федерації? Яким буде алгоритм дій для отримання можливості повернення з території ворожої держави? Невідомо. Обставини та причини різні, але об’єднані одним фактором – демографічний витік. Чим компенсуватимемо?

Чинна влада, виправдовуючи свою безрезультатність у питаннях формування політики реінтеграції Кримського півострова, пояснює відсутність реальних результатів проблематикою формування кадрового резерву для деокупованої території Криму в системі державного управління. Хоча більшою мірою ця проблема породжена самою владою через бездіяльність щодо підготовки кадрового резерву. Про необхідність такої підготовки для влади йшлося з 2015 року, як мінімум.

До створеної проблеми додається проблема «демографічної ями». Крим може опинитися в ситуації періоду 1944-1954 років, тобто у створеній демографічній кризі, об’єктивній як результат Другої світової війни і штучній як результат політичного злочину радянської влади на території Криму 1941 року перед окупацією та 1944 року після деокупації. У зазначене десятиліття у Криму просто фізично не вистачало робочих рук на відновлення та реінтеграцію півострова. Ситуація набула позитивного розвитку лише після передачі території до складу УРСР.

Неодноразово згадувана цифра, що на момент початку окупації на території Кримського півострова проживало близько 2 400 000 осіб. Оцінка чисельності людей, що залишили окупований півострів, коливалася в показниках від 100 000 до 230 000 осіб. Ще один прогнозний показник для найгіршого варіанта розвитку ситуації – дефіцит робочих місць після настання факту деокупації до 800 000 робочих місць.

Яка кількість населення Криму залишить його територію в страху перед відповідальністю за колабораціонізм, поки що невідомо. Скільки з тих, хто поїхав, ніколи не повернеться до Криму, невідомо також. Виникає відчуття, що влада вирішення проблеми зайнятості за умов реалізації політики реінтеграції бачить у скороченні чисельності постійного населення на території Криму.

Менша чисельність населення – менша потреба у робочих місцях. Зокрема, й менша потреба в освітніх закладах. Який результат може дати такий варіант реінтеграції? Запитань більше, ніж відповідей.

«Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та вищої цінності суспільства, його талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей та необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, здатних до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь інших людей та суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору». Ця цитата є другим абзацом Закону України «Про освіту»4.

Перефразувавши абзац, можна сказати, що метою освіти в Україні є формування патріотизму. Виховання патріотизму є складовою освітнього процесу багатьох держав. Питання лише в тому, в якій парадигмі відбуватиметься патріотичне виховання. Для кримчан, для кримської молоді, для кримських дітей, усіх, хто зазнав мілітаризації свідомості як невід’ємної частини російського патріотичного виховання, модель парадигми патріотизму, як однієї з основ реінтеграції, матиме важливе значення.

Це ще один важливий елемент реінтеграції освітнього простору – відмінність. Відмінність політики реінтеграції мешканців півострова від політики колонізації, яку реалізовували в Криму окупанти та складовою якої була мілітаризація свідомості кримчан, мілітаризація свідомості кримських дітей протягом усього періоду окупації. Дві парадигми, які формують цілі та інструменти патріотичного виховання:

  1. Патріотизм – це приналежність до української громадянської ідентичності.
  2. Патріотизм – це любов і повага до свого способу життя, ухвалення необхідності його захисту.

Який із варіантів обере Україна? До речі, перший варіант парадигми – перефразоване визначення патріотизму, яке застосовується в освітніх стандартах російських окупантів.

Підбиваючи проміжний підсумок роздумів про реінтеграцію, зробимо деякі висновки. Для досягнення позитивних результатів політики реінтеграції на деокупованій території Кримського півострова слід пам’ятати, що:

  1. Без формування майбутнього політико-територіального устрою Криму неможливо правильно визначити структуру освітнього сегмента регіонального ринку праці та його окремі кількісні характеристики.
  2. Без формування майбутньої регіональної економічної моделі Криму неможливо правильно визначити професійний орієнтир регіонального освітнього простору та його окремі кількісні характеристики. Виняток для дошкільного освітнього сегмента, де орієнтиром є чисельність дітей відповідного віку з урахуванням демографічної перспективи, як мінімум, у середньому строковому періоді. Для загальноосвітнього шкільного сегмента треба, крім кількісних показників, мати орієнтири професійної потреби регіонального ринку праці.
  3. Без формування моделі вирішення проблеми «демографічної ями», хоча б загалом, розраховувати на позитивні результати реінтеграції не доводиться.

Вкрай важливо, щоб реінтеграція не перетворилася на черговий сумний серіал про долю масової «рабині ізаури», де вигоду отримують лише автори проєкту.

____________________________________________________________________________________________

1. https://almenda.org/wp-content/uploads/2023/02/Analitychnyy-zvit-%E2%80%9EKryms%CA%B9kyy-stsenariy-yak-Rosiys%CA%B9ka-Federatsiya-znyshchuye-ukrayins%CA%B9ku-identychnist%CA%B9-ditey-na-okupovanykh-terytoriyakh_ukr_Almenda_2022.pdf

  1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text
  2. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text
  3. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text

_________________________________________

Юрій СМЕЛЯНСЬКИЙ, 

експерт з питань тимчасово окупованих територій, співзасновник правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» на замовлення редакції газети “Кримська світлиця”

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: