Подорож, якої ніколи не було
/

Подорож, якої ніколи не було

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Подорож, якої ніколи не булоКиївський PostPlayТеатр – це театр андеграунду. «Кримська світлиця» у № 33 від 2016 року публікувала інтерв’ю під назвою «Мати власний простір», в якому засновник, режисер і провідна акторка PostPlayТеатр кримчанка Галина Джикаєва розповіла передісторію свого театру, бачення його перспектив і місця в гуманітарному просторі сучасної України.

Проте, породжений Кримом, власне кримської теми PostPlayТеатр торкнувся не одразу. Він встиг вже наробити резонансів своїми контроверсійними виставами: «Ополченці», «Мапа ідентичності», «Тутвамнедемократія», «Сіра зона»… Але всі вони ще були не про Крим.
Крим, як змістовну тему, вперше було винесено театром на публіку минулого вересня. Як зазначає Анна Люднова в журналі «Український театр»: «У вересні минулого року відбувся перший показ перформансу «Крим мій»… Тоді вистава отримала безліч критичних зауважень з боку глядачів. Адже подивитися її прийшли кримчани зі своїми поглядами на українську політику. Натомість, перформанс мав радше інтимний характер… робота була майже позбавлена тих чи інших політичних тверджень».
І з урахуванням побажань кримчан актори переробили перформанс на специфічну, але таки виставу під назвою «Крым мой. Отчёт о путешествии, которого никогда не было». Прем’єра, на яку було запрошено багато ЗМІ, відбулася 16 травня — театр таким чином хотів відновити інтерес до Криму.

Враження від вистави неоднозначні. Інтимний, майже як «квартирника», формат було підкреслено вже при отриманні квитків, а далі дивна розстановка крісел – з нашого всюдисущого європіддону зроблених, голі цегляні стіни того химерного приміщення обіцяли, що дійство буде не як в опері чи опереті. Скоріш, воно ближче до давньогрецької традиції театрів у малих полісах. Те, що в античній драмі висловлює Хор, тут промовляє в контроверсійному слові до глядача актор Антон Овчинніков, який от щойно за сюжетом вішав локшину на вуха російському митнику (його в цьому пролозі зображує Галина Джикаєва, це вистава двох акторів, і Галині в ній доводиться грати й саму себе, й усіх решту) про суто сентиментальні мотиви його вояжу. Але насправді він несе іншу, справжню, химерну певним чином, місію. Сенс її в тому, що, будучи танцюристом, він хоче 12 разів станцювати під статуями Леніна в 12 різних населених пунктах окупованого Криму. Зробити це треба раніше, ніж Путін в’їде Кримським мостом. І тоді… Крим… повернеться додому!

Подорож, якої ніколи не булоСамі актори заперечували думку, висловлену глядачем у спілкуванні після вистав — «post play», що вони всерйоз у це вірять. Бо є тісний власний простір вистави, де на таке чародійство можна сподіватися щиро, а є широкий простір довколишнього життя, яке в дива чомусь здебільшого не вірить. Може, саме тому в спектаклі не було більше політичних декларацій – якщо тільки не вважати такими сцену натурального миття актора під душем або посеред повнісінької російської вистави зненацька емоційне та натхненне читання акторкою віршів Лесі Українки — українською…

Так, що би нам не казали про народне господарство та інші складові зв’язків з Україною, але й досі Крим — це майже виключно спогади приватного життя «кримчан та гостей сонячного півострова», де море, літо й інколи неймовірні, а частіше цілком звичайні, приємні згадки. Політика — то зовнішня канва, й наскільки ці дві категорії спроможні зустрітися в реальному часі — то питання.

Вистава на нього, звісно, не відповість. Але загострить, може, хіба ту геть приховану цікавість до Криму, як до ще однієї втраченої коштовності з тих прикрас, що щедро людям дарує життя.

То, може, обійдемося? Не хліб же насущний ніби? От питання, навколо яких точиться розмова…

Вистава йде російською, мовою звичного спілкування в Криму. Там є різне: й ті химерні, як на класичний погляд, сучасні танці, і спогади про кримські пригоди з пори вільної України, коли Крим був доступний, як кімната в просторі власної великої квартири…

Подорож, якої ніколи не булоА катарсис емоційного фіналу – то болісна розповідь акторки про її друга, кримчанина, який зараз у Києві і в якого руки всі у шрамах від вогню. Бо не для всіх, на щастя, українців оте розрізнення – «Чий Крим?» – абстрактне: не в змозі вгамувати ностальгію здоровий, сильний чоловік, буває, припалює від болю цигарками шкіру зап’ясть, – щоби не так боліло в душі…

Виставу «Крым мой. Отчёт о путешествии, которого никогда не было» двічі вже зіграно в травні, двічі — в червні… Отже, є надія, що небайдужий до Криму український глядач зможе взяти в ній участь і в наступні дні театрального сезону-2018. Адже саме з цією роботою PostPlayТеатр та Black ORange Dance Production (це їхній спільний проект) мріють змагатися тепер за Шевченківську премію.
Нехай щастить!

Олександр Ярошевський, «Кримська світлиця» № 26, 2018 р.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Ярошевський

Автор культурологічних матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: