/

Побудова радянських органів влади та управління в Криму

Почати

Одразу після захоплення Криму більшовики розпочали створювати свої органи влади. Спочатку всією повнотою влади були наділені так звані надзвичайні органи: військово-революційні комітети (ревкоми). Протягом другої половини листопада 1920 р. на всій території Криму організовувалися місцеві ревкоми: повітові, міські, волосні та сільські.

Так, наприклад, 13 листопада було створено Джанкойський повітовий ревком, 16 листопада – Феодосійський повітовий та Кримський обласний, 17 листопада – Перекопський повітовий, 18 листопада – Ялтинський повітовий, 20 листопада – Севастопольський та Алупкінський міські ревкоми[1]. Остаточне формування мережі ревкомів на півострові завершилося протягом грудня. За даними, що були наведені у збірнику Звітів відділів Кримревкому за 1920 р., до кінця 1920 р. у Криму вже працювали 7 повітових, 21 районний та 292 сільських ревкомів[2].

Кількість ревкомів, що організовувалися в межах Кримського півострова, з плином часу невпинно зростала. Так, наприклад, на зборах голів волосних ревкомів Сімферопольського повіту, які відбулися 16 січня 1921 р., було зазначено, що в повіті на той час було утворено 31 сільський ревком. Через декілька тижнів на засіданні Кримревкому вже вказувалася нова цифра: понад 100 ревкомів. Загалом же наприкінці 1920 р. у повітах півострова було створено вже більш ніж 800 сільських ревкомів[3].

Процес створення ревкомів тривав і надалі. Так, на початку 1921 р. у Сімферопольському повіті діяли 168 сільських, 2 міських та 6 волосних ревкомів, у Джанкойському – 210 сільських та 2 районних ревкоми, а в Євпаторійському – 241 сільський ревком[4].

Надмірне захоплення більшовиків створенням усе нових і нових надзвичайних органів влади невдовзі призвело до того, що кількість наявних на півострові ревкомів почала перевищувати реальні можливості більшовиків наповнити їх своїми «перевіреними» кадрами. У більшості випадків склади кримських ревкомів (особливо сільських) не влаштовували нову владу. Тому було потрібно провести реорганізацію всієї мережі ревкомів півострова. На конференції голів повітових ревкомів, що відбулася в лютому 1921 р., член Кримревкому Ю. Гавен заявив: «У перший період утворення ревкомів вони створювалися чи не в кожному селі. У деяких повітах таких сільських ревкомів було навіть занадто багато»[5] . Тому він запропонував ухвалити рішення про зменшення кількості ревкомів та реорганізацію тих, що залишалися. Волосні ревкоми замінювалися районними, а також було визначено кількісний склад населення, на який поширювалася влада одного ревкому. Рекомендувалося створювати ревком у розрахунку на тисячу осіб населення, а підвідомча йому територія не мала перевищувати 10 кв. верст[6].

Вищим органом влади на півострові став створений 16 листопада 1920 р. у Сімферополі на загальному засіданні членів реввійськради Південного фронту та Кримського обкому РКП(б) Кримський революційний комітет (Кримревком) на чолі з Бела Куном. При Кримревкомі було створено 11 відділів: управління, радянського народного господарства, соціального забезпечення, охорони здоров’я, юридичного, праці, земельний, народної освіти, харчування, фінансів та особливий відділ Криму[7]. Новостворений орган влади з допомогою вказівок, що надходили як з Москви, так і з Харкова, керував усіма процесами, що відбувалися на півострові.

Слід зазначити, що столиці двох незалежних радянських республік – Харків і Москва – продовжували розглядати Крим як власну приналежність. Пам’ятаючи ще часи громадянської війни та діяльність Закордоту, який розташовувався на території України та керував усією повстанською боротьбою більшовиків у Криму, місцеві керівники намагалися власноруч керувати цією територією. Протягом кінця 1920 – першої половини 1921 рр. український уряд активно втручався у процеси, що відбувалися в Криму. Своєю чергою, Москва теж вважала Крим власною територією, а тому надсилала до півострова свої вказівки та вимагала їх негайного виконання. Певний час питання про пріоритет залишалося відкритим, але програмне положення більшовиків щодо демократичного централізму та страшенний тиск з боку Москви змусили харківських працівників відступити. Тому невдовзі на засіданні ЦК КП(б)У було ухвалено рішення про ліквідацію на півострові всіх організацій, які відали справами Закордоту. Українські представники більшовицької партії, що мешкали в Криму, повернулися до Харкова. Начальник Закордоту при ЦК КП(б)У Фріц Маркус у своїй доповіді на ім’я Фелікса Кона зазначав, що протягом січня – березня 1921 р. з території Криму до України було вивезено всіх українських керівних працівників, а також усі матеріальні ресурси КП(б)У, що раніше були привезені на півострів для потреб Кримської повстанської армії (зброю, гроші, обмундирування, спорядження та ін.)[8].

Втративши завдяки центральному більшовицькому керівництву політичну владу в Криму, керівники України змогли зберегти в своїх руках лише так звані виконавчі функції: Москва залишила «українським товаришам» тільки право деякою мірою вирішувати військові справи на півострові. Збройні сили, якими командував М. Фрунзе, продовжували, як і раніше, називатися «збройні сили України та Криму».

25 січня 1921 р. голова РНК України Х. Раковський підписав постанову про те, що командувачу всіх збройних сил України підпорядковуються всі морські сили Чорного та Азовського морів[9]. Держава вважала за потрібне мати на Чорному морі «великий та могутній радянський флот». Тому серед частини допризовників Криму було виділено 1 500 осіб для того, щоб вони пройшли спеціальну морську підготовку[10] .

З червня 1921 р. на півострові з’явилися перші частини особливого призначення (ЧОП) та всеобучу України та Криму, що підпорядковувалися українському уряду. Військові з’єднання допомагали місцевим керівникам і чекістам боротися з «бандитизмом». Ці частини, що очолювалися українськими працівниками, використовували у своїй роботі переважно кримські кадри.

Кількість кадрів Кримської ЧОП з плином часу неухильно зростала. Так, згідно з доповіддю, яка була складена командувачем ЧОП та начальником всеобучу України та Криму Малиновським для секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, на 15 листопада 1921 р. у Криму вже перебувало 2 477 чоловіків та 216 жінок, які входили до складу ЧОП і всеобучу України та Криму[11].

На початку 1920-х років з’явилася ще одна сфера діяльності українського уряду в Криму. Після того, як наприкінці 1921 р. у Криму запанував голод, Україна почала ввозити на півострів власне продовольство[12].

Тільки цими сферами й було обмежено вплив керівництва України на справи в Криму. Адже Москва не вважала за потрібне «ділитися» з будь-ким усією повнотою своєї влади над захопленою країною. Крім того, надавати владу в стратегічно дуже важливому Криму лише частково скореній у ході національної боротьби українській республіці Москва вважала для себе занадто ризикованим.

Якщо говорити про механізм створення ревкомів у Криму, то він був цілком стандартним: вони створювалися згідно з рішеннями, що ухвалювалися керівництвом частин Червоної армії, що займали певну місцевість півострова. Нерідко траплялося так, що ревкоми створювалися ще до того, як місто займалося більшовиками, тобто напередодні військової операції. Адже, згідно з постановою, яка була ухвалена керівництвом 51-ї Московської (Перекопської) дивізії, «право організації ревкомів надалі до виборів рад належить революційним військовим радам армії або їхнім представникам, що слідують разом з військовими частинами»[13].

Після того, як частини Червоної армії займали черговий населений пункт півострова, перед її керівництвом поставало одне й те саме питання: створення цілком підконтрольного більшовикам Москви ревкому. Тому при цьому доволі часто місцеві (так звані «сепаратистські» або небільшовицькі кадри) або просто зневажалися, або, коли центральне партійне керівництво не було цілком впевнене в їхній цілковитій слухняності та лояльності, піддавалися утискам. Найчастіше «сепаратистські» органи просто розпускалися, а потім з «перевірених товаришів» створювалися нові ревкоми. Про це свідчить, наприклад, витяг з постанови спільного засідання Ялтинського партійного комітету з представниками 51-ї Московської дивізії та 151-ї бригади від 18 листопада 1920 р., в якому йдеться про створення Ялтинського повітового ревкому. У постанові зазначалося: «З прибуттям у місто Ялту регулярних частин Червоної армії і представників військової ради армії, начальника 51-ї Московської дивізії тов. Блюхера і військкома 151-ї бригади тов. Косих, разом із партійним бюро РКП(б) визнав подальше існування ревкому, створеного під час безвладдя після відходу білих, неправомочним, а тому ухвалив: наявний ревком розпустити, висловивши йому вдячність за пророблену ним роботу, і замість останнього до виборів рад створити новий у кількості трьох осіб, з яких двох висунути з місцевого бюро РКП(б) і третім – військового комісара 151-ї бригади… Про затвердження зазначеного ревкому просити губревком міста Сімферополя»[14].

Як бачимо, тут зазначено все чітко й ясно: замість ревкому, що виник «стихійно», було створено новий, цілком «підконтрольний» орган більшовицької влади.

Новостворений орган влади керував усіма процесами, що відбувалися на півострові, з допомогою вказівок, які надходили як з Москви, так і з Харкова. Крім того, дуже активний вплив на роботу Кримревкому здійснював Кримський обласний комітет РКП(б) на чолі з Землячкою.

Одразу після завоювання Криму Кримревком і місцеві ревкоми за допомогою партійних осередків розпочали радянське будівництво. Своїм найважливішим, першорядним завданням Кримревком вважав негайне перейменування основних вулиць усіх міст півострова, про що одразу ж оголосив уже у своєму другому наказі: «В кожному місті на території Криму назвати головні вулиці іменами: Червоної армії, тт. Леніна і Троцького та командувача Південного фронту, який керував операцією проти Врангеля, тов. Фрунзе»[15]. Мабуть, це перейменування вулиць було, за дивною логікою переможців, найбільш життєво необхідним жителям Криму!..

Згідно з планами більшовицької партії, ревкоми мали керувати життям місцевості доти, доки не будуть обрані нові органи влади – ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Уся робота ревкомів будувалася на принципах «суворої централізації і підзвітності». Більшовицька партія здійснювала «загальнополітичне керівництво» їхньою діяльністю. Це керівництво відбувалося шляхом суміщення партійної та ревкомівської роботи. Більшість членів ревкомів входила до складу місцевих партійних комітетів, які відігравали при їх створенні головну роль.

Говорячи про створення ревкомів на Кримському півострові, радянська історіографія постійно зазначала, що з точки зору більшовиків головним завданням кримських ревкомів було «закріплення військової перемоги над інтервентами і внутрішньою контрреволюцією, встановлення твердого революційного порядку в звільнених областях, знищення старого буржуазного апарату і створення радянських органів влади, проведення націоналізації землі, підприємств промисловості та транспорту, перетворення у сфері культури»[16].

Ці завдання ревкоми мали виконувати з допомогою методів суворої «революційної непримиренності» щодо так званих «контрреволюційних елементів». Тому одразу ж усі ці «елементи» негайно виселялися зі своїх квартир, які передавалися до відомств охорони здоров’я (наказ за № 2 Кримревкому від 16 листопада 1920 р.)[17]. Через це рішення багато мешканців півострова напередодні зими залишилося на вулиці без даху над головою. Замість них в їхніх помешканнях оселилися переможці: бійці Червоної армії, що захопила Крим, і чекісти.

Наступного дня, 17 листопада, Кримревком оприлюднив накази за № 3 та № 4, згідно з якими мешканцям півострова повідомлялося про заборону зберігання будь-якої зброї (заборона поширювалася навіть на традиційну для побуту кримських татар холодну зброю) та про проведення на території Криму сумнозвісної реєстрації. Невиконання цих наказів каралося розстрілом[18].

18 листопада наказом № 5 оголошувалася націоналізація банків[19]. Наказом № 8 мешканцям заборонялося проводити «самочинну порубку лісу». Всі насадження на півострові переходили у власність держави[20]. Віднині дрова відпускалися лише за спеціальними ордерами, і нова влада мала змогу вирішувати, кому надавати ордер, а кому – ні.

19 листопада побачив світ наказ № 9 про перехід до рук держави всієї племінної худоби[21]. За короткий час це розпорядження спричинило занепад усіх приватних селекційних груп та шкіл з виведення нових порід худоби.

30 листопада 1920 р. Кримревком видав наказ № 57, згідно з яким усі навчальні заклади, що розташовувалися в межах Криму, переходили до рук держави. Вищі навчальні заклади (як-от, університети, інститути шляхетних дівчат і старші класи гімназій) закривалися. Залишалися працювати далі лише середні навчальні заклади, які отримували нову назву – радянська середня школа з відповідним порядковим номером. Програма цієї установи, згідно з якою тепер мали навчатися діти, затверджувалася виключно новою владою, яка одноосібно мала вирішувати, що саме треба викладати, а що ні. Тобто лише більшовицька влада остаточно визначала, чого саме і як потрібно навчати «нових радянських школярів»[22].

Потім держава забрала у власні руки родовища нафти, сірки, будівельного каменю та заводи, що займалися їх обробкою (наказ № 71 від 2 грудня 1920 р.)[23]. 7 грудня 1920 р. були націоналізовані тютюнові заводи та склади, де зберігалася вже готова продукція (наказ № 86)[24]. 8 грудня було одержавлено морський транспорт та обслуговування флоту (наказ № 100)[25].

Того ж дня, 8 грудня 1920 р., побачив світ наказ № 96, за яким грабунок офіційно проголошувався прерогативою виключно держави. За новим законом вона сама собі надала право «відчужувати», тобто забирати у місцевого населення, всі продукти, які вважала за потрібне для себе [26].

Цей наказ мав далекосяжні наслідки. На початку січня 1921 р. на засіданні Кримського обласного комітету РКП(б) розглядалося питання про «вилучення надлишків у буржуазії». Було ухвалено рішення обкласти все місцеве населення спеціальним податком[27]. Невдовзі, 11 січня, обласний комітет скасував свою власну постанову про податок і ухвалив нове рішення: «На зміну першої постанови ОК провести вилучення надлишків у буржуазії не обкладанням, а облавою у кримському масштабі. Облава призначається на 25 січня. Керують облавою на місцях трійки з представників політбюро, ревкому та парткому. Розробити Інструкцію доручається тов. Бугайському, Бабахану та Камінському до наступного засідання ОК»[28].

Складений документ мав таку назву: «Інструкція щодо проведення операції з метою вилучення надлишків у буржуазії». В ній викладалися основні норми, за якими кримські більшовики мали проводити «вилучення». Щоб запобігти «різночитанню», вони були доволі ясними та недвозначними: «…трійка має за мету вилучення у буржуазії надлишків одягу, цінностей та продовольства. Надлишками вважається все, що було знайдено понад дозволену норму. <…>

Нормою (того, що залишається буржуазії) вважається таке:

А) ОДЯГ: костюмів: чоловічих – 1 шт., жіночих – 1, взуття – 1 пара, постільна білизна – 2 зміни, шкарпеток або панчіх – 3 пари, хусток носових – 3 шт., матраців – 1 шт., головних уборів – 1 шт., столової білизни – 2 зміни.

В) ВЕРХНІЙ ОДЯГ: літня сукня – 1, зимова шуба – 1, нижня білизна (так у документі, – авт.) – 2 пари, рушників – 2, хусток головних – 1, ковдр – 1, подушок – 1.

Г) ПРОДОВОЛЬСТВО: цукру – 3 фунти, солі – 2 фунти, кондитерських виробів і цукерок – 3 фунти, мила – 1 фунт, свічок – 1 фунт, муки – 43 фунти, чаю – 1 фунт, кофе або какао – 2 фунти, сірників – 10 коробок, інших продуктів – на розсуд керівника трійки. Тварини, птиця та худоба беруться на облік на розсуд керівника трійки.

Це – встановлена норма на одну людину»[29].

Винятки з цього списку становили лише артисти театрів, у яких не відбиралися «надлишки костюмів, які потрібні їм для спектаклів».

Згідно з інструкцією облаву не треба було проводити у «робітників, які мали посвідчення про місце своєї роботи або картку члена профспілки, членів компартії та червоноармійців збройних частин».

Щоб запобігти випадкам, коли знайдені під час облав цінності залишалися в руках тих, хто проводив ці обшуки, в інструкції спеціально підкреслювалося: «За будь-які зловживання при обшуках, хабарництво або привласнення речей чи грошей до винних має застосовуватися вища міра покарання»[30].

Розроблену інструкцію було заслухано на засіданні Кримського обласного комітету РКП(б) 21 січня 1921 р. Після обговорення ухвалили таке рішення: «Інструкцію щодо вилучення надлишків у буржуазії прийняти з поправками. День вилучення перенести на 28 січня. Інструкцію з вилучення надлишків у буржуазії надіслати на місця із уповноваженими з перереєстрації»[31].

Підбиваючи перші підсумки облави, 31 січня Кримський обласний комітет РКП(б) ухвалив нове рішення: «Операцію провести у більш широкому вигляді, до повної опролетаризації буржуазії. Роботою керують комуністи та робітники. Для проведення операції призначити п’ять осіб у складі: від повітревкому – тов. Македон, від повітпарткому – тов. Наум, від НК – тов. Цируль, від особливого відділу – тов. Іванов і від ОК та Кримревкому – тов. Антіпов»[32]. Цілком зрозуміло, що «робота з опролетаризації буржуазії» в подальшому пішла в дусі вищевказаних партійних настанов.

Але повернемося до діяльності Кримревкому. 14 грудня він проголосив Крим «всеросійською оздоровницею»[33]. Це призвело до того, що до півострова почала прибувати «на оздоровлення» велика кількість людей з усіх захоплених більшовиками кутків колишньої імперії. В умовах хронічного браку продуктів харчування та інших засобів існування приплив нових мешканців невдовзі призвів до поширення в Криму голоду.

14 грудня 1920 р. Кримревком оприлюднив наказ № 108 про націоналізацію всіх приватновласницьких маєтків, вілл і дач[34]. Після «націоналізації» деяка частина з них ставала дитячими садками, санаторіями, будинками відпочинку та ін. Але найчастіше основна їхня частина потрапляла до рук партійної верхівки. Ба більше, починаючи з весни 1921 р., на ці дачі почали приїжджати «на оздоровлення» вищі посадові особи більшовицької партії та органів радянської влади з Москви. Протягом усього часу, коли мешканці Криму потерпали та вмирали від голоду, урядові дачі обслуговувалися за вищим розрядом. У київському архіві зберігається телеграма, надіслана «ОПС, тов. Александрову» від секретаря губернського комітету КП(б)У, в якій зазначалося: «Прошу зробити розпорядження щодо надання у кредит п’яти вагонів для перевезення до Криму продовольства для санаторію ЦК. Питання дуже серйозне, не затримуйте»[35].

19 грудня наказом оголошувалося, що на всьому Кримському півострові негайно, «з моменту оголошення цього наказу», припиняється видача пенсій усім тим, хто до того часу їх отримував. Тепер усі пенсіонери мали зі своїми документами з’явитися на перереєстрацію, в ході якої більшовицька влада вирішувала, хто з мешканців півострова має отримувати зароблену раніше роками нелегкої праці пенсію, а хто має вмерти від голоду[36]. Жодних винятків не існувало. Вдови, які всі роки після загибелі чоловіка отримували від держави пенсію за «втратою годувальника», залишились без засобів існування.

21 грудня Кримревком оприлюднив наказ про націоналізацію зуболікарського майна, що було у розпорядженні лікарів, які практикували в Криму[37]. Цей наказ дозволив націоналізувати мізерні залишки золота, яке ще залишалося в руках населення.

22 грудня побачив світ наказ, за яким до рук держави переходили всі лісопильні та деревообробні заводи й майстерні[38]. Того ж дня вийшов наказ, за яким націоналізувалися театри та кінематографи[39].

Таким чином, до кінця 1920 р. новий уряд створив у Криму той лад, який вважав найбільш придатним для місцевих мешканців. І в подальшому Кримревком неухильно втілював у життя всі партійні настанови, щоб остаточно пристосувати життя в Криму до компартійної концепції.

Слід зупинитися ще на одному питанні. 3 січня 1921 р. Кримревком оприлюднив наказ, згідно з яким усім мешканцям півострова наказувалося негайно повідомляти «компетентним органам» щодо всього того, що їх може зацікавити, як-от: про будь-яких нових мешканців, які з’являлися невідомо звідки, про власних сусідів, що «якось дивно поводяться», про білогвардійців, які переховувалися на півострові, про тих, хто «примазався» до радянської влади і «проліз» у радянські установи. Всім тим, хто повідомить про подібні випадки, новою владою гарантувалося «збереження у повній таємниці» їхніх прізвищ[40]. Донос ставав для людини офіційно «вірною лінією поведінки», яку більшовики всіляко підтримували та заохочували.

Шляхом розповсюдження подібних настанов більшовицька влада сприяла черговому витку «сигналів» з подальшим вилученням із суспільства «небезпечних» елементів.

Ці дії радянської влади мали важливий наслідок: вони використовували найгірші пороки людини. Звична система цінностей людського суспільства знищувалася, а натомість суспільству прищеплювався новий «моральний кодекс будівників соціалізму». Віднині все те, що раніше у вихованні було спрямовано на те, щоб «піднімати» людину, було виголошено «буржуазними пережитками». У суспільстві почали культивувати всі «низькі» людські якості, використовуючи їхні пороки для власних потреб. Розпочався, за словами М. Бухаріна, процес «побудови комуністичної людини з людського матеріалу капіталістичної епохи»[41]. Чесність, порядність, власна точка зору тепер ставали достатнім приводом для загибелі. Все те, що складало внутрішній світ людини, дозволялося лише доти, доки не ставало загрозою для нової влади. «Вільнодумство» було тяжким злочином. Взагалі більшовицька ідеологія вітала, якщо людина зовсім не мала власної точки зору, а використовувала для життя тільки її настанови. Адже лише ця партія знала єдино вірні відповіді на всі запитання.

Говорячи про нетерпимість, що пронизувала більшовицьку партію, М. Горький виходив з того, що розуміння витоків її треба шукати у постаті лідера – В. Леніна: «Це ж відбувається тому, що він ізуверськи нетерпимий і переконаний, що всі на помилковому шляху, крім нього самого. Усе, що не по Леніну, – підлягає прокляттю»[42]. Безапеляційність більшовицьких лідерів, які знали, «чого хоче народ», спричинила використання проти тих, хто насмілювався думати інакше, нечуваних раніше утисків терору.

___________________________________________ 

[1] Очерки по истории Крыма. – Ч. III. – Симферополь, 1964. – С. 11; Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – С. 21- 22, 24, 26-27, 34-37.

[2] Бугай Н.Ф. Чрезвычайные органы советской власти: ревкомы. 1918-1921. – М., Наука, 1990. – С. 60.

[3] Там само.

[4] Там само.

[5] Там само. – С. 261.

[6] Там само.

[7] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – С. 28.

[8] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 408. – Арк. 7-8.

[9] Там само. – Спр. 610. – Арк. 28.

[10] Там само. – Спр. 645. – Арк. 77 зв.

[11] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 645. – Арк. 76-76 зв.

[12] Там само. – Спр. 1034. – Арк. 78-78 зв.

[13] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – С. 24.

[14] Там само.

[15] Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф.-Р. 1188. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 2.

[16] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов Крыма. – Симферополь, 1968. – С. 4.

[17] ДААРК. – Ф.-Р. 1188. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 2.

[18] Там само. – Арк. 3-5.

[19] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – С. 53.

[20] Там само. – С. 89.

[21] Там само. – С. 90.

[22] Там само. – С. 144-146.

[23] Там само. – С. 54.

[24] Там само. – С. 56.

[25] Там само. – С. 57.

[26] ДААРК. – Ф.-Р. 1188. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 102.

[27] Там само. – Ф.-П. 1. – Оп. 1. – Спр. 60. – Арк. 5.

[28] Там само. – Арк. 8.

[29] Там само. – Спр. 94-а. – Арк. 65.

[30] Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф.-П. 1. – Оп. 1. – Спр. 94-а. – Арк. 65.

[31] Там само. – Спр. 60. – Арк. 13 зв.

[32] Там само. – Арк. 15.

[33] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – Симферополь, 1968. – С. 167.

[34] Там само. – С. 92.

[35] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1011. – Арк. 131.

[36] ДААРК. – Ф.-Р. 1188. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 125.

[37] Ревкомы Крыма. Сборник документов и материалов. – С. 170.

[38] Там само. – С. 60.

[39] Там само. – С. 147.

[40] Там само. – С. 44-45.

[41] Цит. за: Мельгунов С.П. Красный террор в России. 1918-1923. – М., 1990. – С. 32.

[42] Валентинов В. Малознакомый Ленин. – Париж, 1972. – С. 156.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: