Врангель і військо. Фото надано автором.
/

Перші заходи Врангеля

Почати

Не можна не погодитися з думкою братів Зарубіних про те, що П. Врангель був єдиним із вождів Білого руху, який мав чітку програму дій на найближче майбутнє, причому програму розгорнуту[1]. Він усвідомлював помилковість і прямолінійність курсу, який впроваджував його попередник, а тому намагався виправити найодіозніші помилки.

Як відомо, А. Денікін, захоплюючись ідеєю про «єдину та неподільну Росію», відштовхнув від себе всі неросійські народи, зокрема й мусульманські. Перед Врангелем постало питання, як поставитися до кримських татар. Виступаючи на засіданні уряду 9 квітня, він повідомив, що політику Денікіна, який під гаслом єдиної Росії провадив непримиренну боротьбу з усіма народами Російської держави, вважає помилковою і буде намагатися об’єднати всі антибільшовицькі сили[2].

Барон Врангель. Фото надано автором.

П. Врангель провів реорганізацію війська, віддав під суд найбільш злісних порушників порядку. Як свідчив учасник подій Н. Савич, «у Криму не було ні погромів, ні грабунків з боку військових частин, які регулярно отримували своє постачання і не були змушені займатися самозабезпеченням, що становило одне з найбільших лих 1919 року»[3].

Навесні 1920 р. під керівництвом Врангеля вже була боєздатна армія. Війська були зведені у чотири корпуси: перший армійський під командуванням генерала О. Кутепова в складі Корніловської, Марковської, Алексєєвської та Дроздовської піхотних дивізій; другий армійський – генерала Я. Слащова в складі 13-ої і 34-ої піхотних дивізій та окремої кавалерійської Терсько-Астраханської козачої бригади; Донський корпус генерала Ф. Абрамова в складі 1-ої, 2-ої і 3-ої Донських дивізій зі зведеним корпусом генерала П. Писарева у складі 1-ої і 3-ої Кубанських та Чеченської дивізій. Згодом було сформовано кінний корпус, що складався з двох дивізій під командуванням генерала Бабієва. Крім того, у розпорядженні Врангеля перебувала повітряна ескадрилья під командуванням генерала Ткачова і залишки Чорноморського флоту під командуванням віце-адмірала М. Сабліна (лінкор «Воля», три крейсери, 9 міноносців та дрібні судна)[4]. До літа 1920 р. загальна чисельність військ Врангеля (згідно з різними відомостями) доходила від 25 до 50 тис. солдатів та офіцерів[5]. Але кадрових добровольців у складі Добровольчої армії було мало. Близько 80% солдатського складу було поповнено за рахунок полонених червоноармійців[6]. Держави Антанти та США визнали Врангеля керівником уряду, встановили з ним дипломатичні відносини і почали постачання зброї, боєприпасів, військової техніки.

В одному з перших інтерв’ю представникам преси 9 квітня 1920 р. Врангель розкритикував політику його попередника, заявивши, що «стратегія була принесена в жертву політиці, а політика нікуди не годилася». Він заявив: «Замість того, щоб об’єднати всі сили, які поставили собі за мету боротьбу з більшовиками і комуною, учасники Добровольчої армії бились і з більшовиками, і з українцями, і з Грузією та Азербайджаном, і лише трохи не вистачило, щоб почати битися з козаками, які складали половину нашої армії»[7].

На відміну від усталеного правила білих не визначати наперед, яким буде майбутній державний устрій країни, П. Врангель відстоював ідею «тактичного федералізму». На його думку, прямолінійність А. Денікіна призвела до того, що гасло «єдина і неподільна Росія» мало наслідком роз’єднання антибільшовицьких сил. «Широка автономія», за П. Врангелем, мала бути наслідком вільно укладеного договору на основі спільності економічних інтересів[8]. Ба більше, 20 вересня 1920 р. під час зустрічі з українською делегацією він заявив, що в основі його політики лежить федералізм[9]. Декларування цього важливого гасла мало розширювати коло потенційних прибічників режиму П. Врангеля серед інших народностей.

Невдачі, з якими постійно стикався А. Денікін у боротьбі з українським селянським рухом, спонукали П. Врангеля одразу визначити своє ставлення до нього. 13 червня головнокомандувач ЗСПР видав наказ, в якому вимагав від своїх командирів «рахуватися з повстанськими загонами Махна»[10]. Врангель сподівався таким чином схилити Нестора Махна до співпраці на основі боротьби за інтереси народу проти «комуни». Він підкреслював: «Нам по дорозі з цими російськими людьми, які, як і ми, чесно прагнуть повалити купку насильників-більшовиків, що обманом захопили владу»[11].

Позиція П. Врангеля щодо українського національного руху також різко відрізнялася від поглядів А. Денікіна. Вона була продемонстрована у виданій 25 серпня «Відозві Головнокомандувача до українців». Вона відрізнялася від денікінської відозви «До населення Малоросії». П. Врангель не став звинувачувати український національний рух у «зрадництві» та «розкольництві», натомість наполягав на спільності завдань обох рухів: боротьбі «за щастя, свободу і велич Батьківщини» проти ворогів. На відміну від офіційного вжитку назви «Малоросія» щодо української території, яку використовував А. Денікін, П. Врангель користувався назвою «Україна». Він визнав право українського уряду боротися за «рідну Україну» і не протиставляв її «єдиній Росії»[12].

Але С. Петлюра, орієнтуючись на Польщу, не бажав мати з верховним правителем жодних справ. Майже так само чинив й Н. Махно, який кілька разів розстрілював, надісланих Врангелем «парламентерів».

____________________________________________

[1] Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь, 2008. – С. 586.

[2] Исхаков С.М. Мусульманская политика П.Н. Врангеля // Крым. Врангель. 1920 год / Сост. С.М. Исхаков. – М., 2006. – С. 185.

[3] Цит. за кн.: Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С. 589.

[4] Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С. 605-606.

[5] Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. 2. – Симферополь, 1957. – Ч. 2. – С. 225.

[6] Валентинов А.А. Крымская эпопея // Деникин — Юденич — Врангель (Сборник мемуаров) / Под ред. С.А. Алексеева. – М.-Л., 1927. – С. 369.

[7] Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.). – Т. 2. – М., 1991. – С. 73-74.

[8] Там само. – С. 259.

[9] Копиленко О.Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. – К., 2002. – С. 58.

[10] Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994. – С. 181.

[11] Цит. за кн.: Крупина В.О. Білий рух в Україні (1917-1920 рр.). – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., Інститут історії України НАН України, 2005. – С. 153-154.

[12] Там само. – С. 156.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: