Перша хвиля еміграції кримських татар
К. Босоллі. Татари, що подорожують степом (середина XIX ст.)
/

Перша хвиля еміграції кримських татар

Почати
  • This page available also in
  • English

Населення півострова було багатонаціональним. На час приєднання Криму до імперії найбільшу етнічну групу складали кримські татари. Міста, розташовані на узбережжі, були населені переважно греками, євреями та вірменами; гірські райони – караїмами, степи поблизу Перекопу – ногайцями. Степова частина Криму постійного населення у ХVIII ст. майже не мала.

Перша хвиля еміграції кримських татар
Останній кримський хан Шагін-Гірей

В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, жорстокої військової диктатури, встановленої імперською владою в Криму, стихійно виникла татарська еміграція. Насильницька депортація християн з півострова і масова втеча татар до Османської імперії призвели до скорочення населення на 75%. У січні 1787 р. за наказом Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, яка там ще залишалась. Останньому хану Шагін-Гірею, який повірив солодким обіцянкам російських дипломатів «про незалежність», запропонували для проживання «на вибір» російські міста Калугу, Вороніж або Орел. Проте, коли Шагін-Гірей оселився у Воронежі, Катерина ІІ передумала й наказала йому покинути територію Російської імперії й їхати до Туреччини.

Саме після цього кримські татари почали масово від’їжджати за межі півострова. В цьому їх активно заохочувала нова влада. Так, Г. Потьомкін наказав барону Ігельстрому: «З Бельбека, Качі, Суваші, Судака, Ускута, Старого Криму й з гір всіх випускати. …Мурз випускати всіх, хто бажає».

Крим знелюднів. Відсутність місцевого населення поставила в скрутне становище армію: не було де взяти продовольство та фураж. Імператриця, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати їх у тому, що Крим «приєднано до її володінь» лише з метою «цивілізувати місцеве дике населення», запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у такій політиці. Було зроблено серйозний територіальний відкуп Пруссії та Австрії у польському питанні. Г. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України й Криму.

Через намір Катерини II завітати до Криму Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що з казначейства були надані гроші.
З метою економії коштів Г. Потьомкін скористався містифікацією: побудував уздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі – картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потьомкінські села». Ось як пише про це граф О. Ланжерон, який пізніше був правителем південних областей: «Треба зазначити, що вони («села» – авт.) були створені тиранією й страхом та розоренням декількох провінцій. З населених губерній Малоросії й тих міст, через котрі їхала імператриця, все населення було пригнане в цю пустелю; тисячі сіл були на цей час виселені й всі їх мешканці зі всіма стадами переведені на різні населені станції. Їх примушували поспіхом ставити штучні села на найближчих берегах Дніпра та фасади дерев на відстані. Коли імператриця проїжджала, всіх цих нещасних гнали назад, внаслідок чого багато з них через це переселення померли. …Ставши через 30 років губернатором цих провінцій, я міг на власні очі переконатися у правдивості цих подробиць, котрі спочатку вважалися мені цілком неймовірними».

Перша хвиля еміграції кримських татар
Стефано Тореллі. “Алегорія на перемогу Катерини II над турками та татарами”, 1772 рік

Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня й Криму українцями не входило до планів російського уряду. Все робилося задля того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханатом й мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Водночас Г. Потьомкін активно закликав іноземців до того, щоб вони переїжджали на постійне місце проживання до Криму. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. За період з 1784 до 1787 року з Корсики, Ліворно, Пізи, Генуї та різних міст Німеччини до Криму перебралося близько 160 колоністів.

Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років могли не платити податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого нового мешкання, наділялися землею по 30 дес. на душу (згідно з указом від 1802 р.), а потім – по 60 дес. на сім’ю (за указом 1804 р.).

Щоб надати колоністам землю, з неї виганяли місцевих власників. З півострова почали від’їжджати корінні мешканці краю. Протягом 60-70-х рр. ХVIII ст. населення на півострові скоротилося вдвічі – з 300 до 151,7 тис. осіб. За офіційними даними, до 1796 р. (тобто тільки за 13 років перебування Криму в складі Російської імперії) у місцевих жителів було відібрано й передано російським дворянам 288 тис. десятин землі. Відбираючи землю, уряд розпочав поширювати на місцевих селян кріпосництво.

За розпорядженням Катерини II на початку 1779 р. було прийняте рішення виселити за межі півострова основну частину християнського населення. Під це визначення підпадали кримські греки і вірмени. Це було зроблено у лічені дні з великою жорстокістю російськими військами під командуванням генерал-поручика О. Суворова. Суворов виселив з Криму близько 30 тис. аланів, греків, вірмен тощо. Вони були розміщені в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва.

Перша хвиля еміграції кримських татар
Сформована Потьомкіним амазонська рота з балаклавських греків зустрічала Катерину ІІ

З кінця ХVIII ст. розгорнулася колонізація степової частини Криму. Царський уряд почав переселяти на цю територію державних селян та осіб інших станів з центральних губерній країни. Поряд з російськими переселенцями в Крим у великій кількості прибували німці, чехи, поляки, греки, вірмени (які були родом з російської місцевості), болгари та ін. Водночас стимулювалася масова еміграція кримських татар до Османської імперії.

Це переселення призводило не тільки до розорення й занепаду «християнського населення», але й до особистих трагедій. У Криму були досить поширені мусульмансько-християнські родинні зв’язки. Тепер вони безжалісно розривалися. Багато мусульман, що були родичами християн, яких виселяли за межі Криму, благали нову владу переселити їх разом із іншими членами власної родини, не зупиняючись навіть перед згодою прийняти християнство. Проте такі благання ігнорувалися. А. Маркевич зазначав: «Багато таких приходять до начальників військ, оголошуючи це власне бажання, але на то їм відповідають мовчанням».

За першою депортацією пішли інші. Мета цієї політики російського уряду була зрозумілою. Уряд став наділяти землею відставних солдатів, а також примусово переселяти до Криму жінок, призначених їм у дружини. У 1787 р. був виданий циркуляр, згідно з яким генерал-губернаторам дозволялося давати дозвіл усім економічним та державним селянам, які того бажали, переселятися на південь України.

Найбільш послідовні з нових колонізаторів особистим прикладом намагалися втілити в життя тезу про необхідність депортації корінного населення – кримських татар. Так, губернатор Тавриди А. Бороздін переселив у власне село Салби тисячу кріпосних селян-росіян, а татарам відмовив в оренді землі, через що останні були змушені покидати свої домівки.

Перша хвиля еміграції кримських татар
Фрагмент карти “Півострів Крим з прикордонними землями”, 1768-1774 рр. Джерело – http://www.istpravda.com.ua

Відразу після захоплення Криму величезна кількість кращих земель, що належали ханській родині, була конфіскована. У державну скарбницю відійшли землі тих мешканців півострова, які спішно залишили їх під час приходу російських військ. Усі ці землі проголошувалися «порожніми» та «безгосподарськими». При цьому інтереси селян, які мешкали на цих землях, до уваги не бралися зовсім, адже у більшості населення не було на них жодних документів. Відомим є такий факт: улітку 1799 р. 12 великих сіл Байдарської долини були раптово оточені царськими солдатами та жандармами. Заїхавши в село, вони наказали жителям негайно покинути свої будинки, адже ця територія тепер належала новому власнику – графу Мордвінову. У 1802 р. у Феодосійському повіті судовий розгляд між поміщиком Граматиковим і татарською общиною закінчився рішенням про виселення 124 татарських родин із власних сіл.

Як правило, землі передавалися новим власникам безкоштовно або за символічну платню: 1 руб. за 6 десятин. Сучасник тих подій П. Сумароков пізніше відверто зазначав: «…князь Потьомкін вчинив чималу погрішність у наданні землі. Замість малих ділянок корисним поселянам, вона призначалася тисячами десятин боярам, які залишали її без нагляду, або невідомим прибульцям, які не мали жодного розуміння в тому, як саме треба її обробляти».

Нові володарі Криму, які слабо знали особливості південного сільського господарства, за декілька десятків років зруйнували економіку краю, чим викликали серед кримських татар еміграцію такого приголомшливого розмаху, що тривогу забили навіть деякі представники російської влади. Так, у 1800 р. військовий генерал-губернатор Новоросії І. Міхельсон писав про зростання виїзду татар і небезпеку хвилювань серед них, вважаючи, що «причиною цьому може бути їхнє обезземелювання і жорстокість експлуатації селянства». Він писав, що раніше татари «споконвіку були вільні, нікому ніколи не належали», а «данина перебувала у вигляді добровільної угоди на землю і не підпорядковувалася або не означала підданства і не робила татар працівниками поміщиків». Однак уряд залишив звернення Міхельсона без уваги. Напевно, більш привабливою для Петербурга була думка М. Мордвінова, який казав: «Коли Крим належить Росії, то, по-моєму, не потрібно з землі російської робити землю татарську». Слід зазначити, що більш відверто висловилася ще одна впливова людина – посол Російської імперії в Османській О. Обресков: «Росія завоювала татар і, маючи згідно з військовими правами владу над ними, може взагалі робити з ними все по своїй волі, винищити їх, привести їх у вічний і важкий полон, переселити їх на землі у великих своїх володіннях або у власних їхніх землях, утримуючи їх за невільників».

Одним з наслідків захоплення Криму стали повстання серед кримських татар. Проте вони мали місцевий характер, а відповідь уряду була миттєвою. Б. Вольфсон писав: «Тих, кого запідозрювали в агітації чи симпатії до Туреччини, карали без будь-якої пощади. Умиротворення краю відбулося лише після повного винищення значної частини татар».

Перша хвиля еміграції кримських татар
К. Босоллі. Татари, що подорожують степом (середина XIX ст.)

Внутрішнім життям півострова тепер керували російські чиновники, які не бажали знайомитися з усією багатобарвністю місцевого кримського життя. Натомість вони докладали зусиль, щоб викоренити все місцеве. За словами відомого радянського історика С. Бахрушина, переможці «спустошили країну, вирубали дерева, зламали помешкання, зруйнували святилища та громадські будинки туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули з могил тіла їхніх предків і перетворили їхні гробниці у корита для свиней, знищили пам’ятки старовини».

Плюндрування Кримського півострова імперією пришвидшило масову еміграцію кримських татар. Слідом за ними з півострова потягнулися греки та вірмени. Переселення було призупинено лише у 1804 р. герцогом А. де Рішельє. Він не бажав втрачати вмілих землекористувачів, які добре знали, як саме потрібно пестувати специфічну землю півострова. Вважається, що під час першої хвилі еміграції з Росії до Османської імперії виїхало від 80 до 300 тис. осіб.

Навіть після того, як влада припинила першу масову хвилю виїзду татар, щорічна поточна еміграція за межі Криму тривала. Під час усього ХІХ ст. потік переселенців з Криму не переривався.

Тетяна Бикова,

к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: