Острів несвободи
/

Острів несвободи

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Світлана Моренець — молода журналістка, яка навчається в Острозькій академії та практично займається журналістською роботою. Минулого року дівчина об’їхала Крим автостопом із метою зробити репортаж про життя на окупованому півострові. Її репортаж відзначили на престижному українському конкурсі.

Острів несвободиДнями Світлана завітала до редакції «Кримської світлиці», люб’язно погодившись розповісти читачам нашої газети про враження від мандрівки Кримом.

– Ви посіли третє місце на конкурсі «Самовидець». Світлано, розкажіть, будь ласка, про цей конкурс.
– «Самовидець» — це всеукраїнський конкурс художнього репортажу, що намагається популяризувати цей жанр. Там можуть брати участь не лише журналісти, а й всі, хто пише художні репортажі. Я подала свій матеріал вперше, але за конкурсом стежила давно. Знаєте, телебачення — не моє. Я пробувала себе в журналістських розслідуваннях, але мене завжди дратувало, що в сюжетах тебе обмежують у словах, в тексті, що треба втиснути дуже багато в кілька хвилин, а я — текстовик по життю, і хочу текстовиком бути й надалі. Цього року темою було «Життя в місті». Я подумала, а чому б не написати не про одне місто, а про кілька. Тоді пригадала, що давно мучилася питанням Криму, хотіла послухати людей, які там живуть.

Чесно, я не дуже розраховувала на перемогу. Мені хотілося потрапити в десятку: найкращі репортажі публікують у збірнику. Уже за кілька місяців вийде книжка з репортажами фіналістів. Мені дуже було важливо, щоб мій матеріал не пішов у шухляду, а щоб люди його прочитали і подивилися на Крим з іншого боку — з точки зору місцевих людей, які переживають усі ці події.

– Що Вас спонукало поїхати до Криму, адже це досить ризикована поїздка? Можливо, Ви бували там до окупації?
– На жаль, я в Криму раніше не бувала. Чому поїхала? Я за фахом — журналістка. У нас про політику говорять усі, й професія в мене така, що читати про це потрібно постійно. В один момент мене дістало слухати новини про Крим, де всі говорять, всі все знають. Я захотіла послухати історії особисто від людей, які там живуть. Оскільки я подорожую автостопом уже два роки, подумала «чому б і ні?». І поїхала. Було страшно — я дівчина, і одній їхати автостопом, ще й у Крим… Я вагалася, але тут мене підтримав мій викладач з університету (ми просто дуже дружимо); я спитала: «Їхати чи не їхати?» і він сказав: «Їдьте!» — і я поїхала.

– Які міста Криму Ви відвідали?
– Була і в Сімферополі, Севастополі, і в Ялті, в Новому Світі, Судаку, потім у Керчі… Головним чином Південний берег. У Балаклаві багато людей нашіптували, що це місто хочуть зробити закритим… У репортажі, що я надіслала на конкурс, я цього не вказувала, тому що інформація неперевірена, але дехто розповідав, що приходять люди і скуповують будинки. Пропонують суму, більшу за звичайну, і люди продають своє житло. Не знаю, що там буде, але говорять за це.

Острів несвободи– Чи були у Вас якісь знайомі в Криму?
– У Сімферополі в мене є друг, з яким я познайомилася на волонтерському проекті в Карпатах. Він приїхав із Криму, щоб побачити Карпатські гори. Це було влітку, а вже восени я поїхала спочатку до нього на кілька днів, після чого почала повноцінну подорож автостопом півостровом. Коли під час мандрівки траплялося, що я хворіла, доводилося повертатися назад у Сімферополь. Кілька днів відпочивала, лікувалася та їхала назад. Загалом майже весь місяць я жила в наметі…

– Який це був місяць?
– Осінь, кінець вересня. Ще було тепло, мені пощастило. «Оксамитовий сезон», як називають його самі кримчани. Одного разу в Севастополі я заночувала на березі в шторм. Колись мріяла про таке, от і отримала. Правда, думала, що мене змиє водою в море разом із наметом – усе змокло до нитки, і я захворіла.

– Яким маршрутом Ви потрапили в Крим?
– Із Києва до Новоолексіївки. На Чонгарі все пройшло нормально.
Великий контраст на кордоні: з нашого боку розбита дорога, все розвалено… Тільки ти переходиш три кілометри між двома митницями – перед тобою гладенька траса, і далі від російської митниці дороги ідеальні, все гарненько, все прибрано, все побілено. У наших же — яма на ямі. За це було соромно.
Застопила в Криму першу машину. Питаю російською:
«Здравствуйте, подвезете меня до Симферополя автостопом?»
«А сексом займемся?»
«Нет».
«Тогда до свидания», — зачинив дверцята і поїхав.

А в автостоперів є така прикмета: як першу машину зловиш, то так далі і буде всю подорож. Важко в тому плані, бо постійно почуваєшся «м’ясом». У мене в жодній країні такого не було, що кожен другий тобі пропонує піти в готель, секс, гроші… Навіть із темпераментними грузинами було простіше, ніж із кримськими чоловіками. Не знаю, з чим це пов’язано. До речі, в Криму я тільки кількох корінних кримчан зустріла. Всі інші — приїжджі, переважно з Росії. Розказували, що приїхали на півострів після 2014 року: жити або на відпочинок.

Дісталася Джанкоя, там зупинилася жінка, і, тільки-но я сіла до неї в машину, почула, що грає пісня «Ой, ти, Грицю», українською. Я спочатку не зрозуміла, як так? А вона перейшла на українську, просила говорити з нею українською, бо тут вона її не чує. Це була одна з небагатьох кримчанок, які розповідали, як вони сумують за Україною, що їм дуже важко.
Єдине, що я українського побачила в Криму… Поблизу Балаклави є гора Бочка, і на вершечку, коли я вилізла, стоїть стовпчик маленький, що позначає висоту. От він був жовто-блакитний. Просто, думаю, забули перефарбувати чи не помітили.

Острів несвободи– Що в Криму говорять про Україну?
– Скільки людей — стільки думок. Знаєте, твоя оплата за те, що тебе підвозять, — розмова, але в Криму мені можна було не говорити. Тільки сказати, що я з України — далі можна мовчати й слухати, як вони розказують все, що думають про Україну, Росію, про те, що відбувається. Люди хочуть говорити, але кримчанину вони б того, що мені, не розповіли, бо бояться, що їх здадуть. Усі дуже раділи з доріг, тому що ремонти капітальні, постійно будуються нові траси. Але казали, що нема свободи, що страшно говорити зайве слово — бояться, що їх здадуть… Якщо рівень життя, можливо, трішечки став кращим, то свободи нема зовсім. Усі дуже гонять на Майдан, що все розвалилося через Майдан, що Майдан — зло, і від цього все почалося.

Кримчани впевнені, що Крим ніколи не повернеться до України, що це вже невідворотній процес. Але при цьому багато хто їздить до Херсонської області, робить собі біометричні паспорти. І з Росією хочуть бути, і в Європу всі їздити хочуть. Навіть ті, хто розказує, яка Росія прекрасна, на запитання: «А чого ж ви тоді біометричний паспорт собі зробили?» — мовчать і не знають, що сказати.

Але всі росіяни плюються, що ціни в Криму майже такі, як і в Москві. Я була в Хорватії, на курортах там такі ж ціни, але рівень сервісу — небо і земля.
Дуже гонять на татар, кажуть, що вони у всьому винні, що татари дістали, але говорять, що їх не утискають, а намагаються переманити на свій бік, будують школи, садочки, просувають на високі посади, щоб вони трохи заспокоїлися і притихли.

– Ви спілкувалися з кримськими татарами в Криму?
– Із татарами я зустрілася в Сімферополі в «антикафе». Я не казала, що я — журналістка, але як тільки спитала, що тут у плані свободи, мені одразу сказали: «Ти що, журналістка? У нас таких запитань ніхто не ставить, ми про це не говоримо — «вуха» скрізь»… Вони розповідали, що жити краще, але свободи нема. І через те, що нема свободи, їм важко жити. На їхню думку, головна проблема Криму в тому, що тут нема патріотів. Кримчани пристануть до тих, хто запропонує кращі умови. Америка прийде, запропонує більші зарплати — і поставлять американський прапор. У кримчан нема ідеалів, патріотизму, любові до країни, їм так — аби кудись, де було б покраще.

Острів несвободи– Загалом, якщо порівняти Крим із Україною, чи відчувається щось в атмосфері? Свобода переміщення, свобода думок, свобода слова?
– Так, дуже відчувається. Коли я виїхала з Криму, дійшла до українського блок-поста, то просто видихнула: «Своє!». А на вокзалі стояв потяг, куди вантажилися молоді хлопці у військовій формі — їх відправляли на Донбас. Хотілося плакати від того, що я не можу цьому ніяк зарадити…
Але все одно, коли ти на українську частину приїжджаєш, одразу відчуваєш — ти вдома. І жінка з Джанкоя, з якою я їхала до Києва, казала: «Тут я вдома, тут я вільно дихаю, не боюся заговорити українською».
У Криму я робила такий експеримент: у магазині зверталася українською, і в 99% випадків продавці мене ігнорували, просто оберталися і йшли, ніби не чують, і лише, коли повторювала прохання російською, — «помічали» мене. Це вже така звичка в них…

– Чи могли б Ви порівняти нинішній Крим із власне Росією?
– Так, коли я подорожувала в 2016 році до Грузії, то їхала автостопом через Росію… Всі там дуже добре ставилися до мене, і ніхто з простих людей, водіїв, які мене підвозили, не сказав, що ми погані чи щось таке. Казали: «Це все влада, вони сварять народи. Ми телевізор не дивимось». Мені жоден росіянин не попався, який сказав би, що ненавидить Україну; не було такого взагалі.

А загалом відмінність Росії і Криму в тому, що в Росії всі росіяни — місцеві, а в Криму — «каламбур»: кримські татари, росіяни, українці, хто туди тільки не приїжджає… Із місцевих, які жили тут давно, я зустріла тільки одне подружжя в Ялті. А так всі приїжджі з Росії, переважно з Краснодара. Чомусь усі їдуть до півострова з Краснодара.

Острів несвободиЯ зустрічала росіян в Криму — МНС-ників (рятувальників). І вони мене попросили: «Передай своїм українцям, що ми війни не хотіли, і воювати ми теж не хочемо».

Насправді, нормальні, адекватні люди все розуміють. У Криму я не зустріла жодної людини, яка ставилася б до мене з ненавистю.
Хотілося б повернутися до Криму, тому що я об’їхала тільки великі міста і це переважно Південний берег. Хочу відвідати і села, і містечка, почути якомога більше поглядів та історій.

Фото надані С. Моренець

Валерій Верховський, «Кримська світлиця» № 15-16, 2019 р.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Валерій Верховський

Автор культурологічних статей, журналіст газети «Кримська світлиця»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: