Олексій Нирко. Фото надано автором.
/

Олексій Нирко: український бандурист у Ялті

Почати

Віртуоз-бандурист Олексій Нирко у своїх спогадах писав: «Я вирішив поселитися в Криму і довести, що Крим – це теж Україна, де має звучати не тільки українська мова, але й дзвінка невмируща бандура».

Незважаючи на те, що йому казали: «Вам буде трудно. В Ялті нема українського духу!», він продовжував свою подвижницьку працю. (1), (2)

Окрім навчання гри на бандурі, О. Нирко здійснював активну просвітницьку проукраїнську діяльність – очолював ініціативну групу зі створення та відкриття Музею Лесі Українки в Ялті. У 1984 році заснував Музей кобзарства Криму та Кубані при Ялтинському педучилищі. Організовував кобзарські фестивалі у Криму, які проводилися з 1992 року. Був головою Кримського осередку Всеукраїнської спілки кобзарів та директором Центру кобзарства Криму та Кубані. Протягом життя збирав унікальну колекцію бандур та книг. (3)

Щоб зрозуміти, наскільки вагомою та значущою була бандура у житті Олексія Нирка, варто згадати фрагмент його книги «Кобзарство Криму та Кубані»: «Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув повз співбесідника вдалину. Тінь задуми майнула по його обличчю… Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити в спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна».

Випробування долі

Дитинство Олексія Нирка пройшло у селі Нова Січ Дніпропетровської області. З малих літ слухав він легенди та оповіді про запорожців, любив пісні про Байду, Дорошенка, Сагайдачного, Морозенка і рано дізнався, що бандура – це історичний супутник козацького побуту. Любов до музики також прищеплював йому батько, а особливо Лука Карамельський – січовий стрілець, чудовий співак, виконавець на гітарі. Свого часу він не повернувся до Галичини, а залишився в Східній Україні. Завдяки йому Олексій мріяв про Львів, як національну Мекку, прагнув навчатися лише там. (4)

Але життя посилало свої випробування – Голодомор, під час якого померли його рідні, два арешти та заслання батька. Згодом і власний безпідставний арешт і смерть батька, якого реабілітували лише посмертно. Був учасником бойових дій під час Другої світової війни.

Опісля повернувся у своє село Нова Січ, керував музичним і драматичним аматорськими гуртками, відбудовував Нікопольський південнотрубний завод. Фаховою музикою почав займатися в Дубнівській музичній школі та Львівському технікумі культурно-освітніх працівників. Дитяча мрія почала здійснюватися. У 1949 році стає студентом Львівської консерваторії по класу домри, тому що класу бандури не було. Його друзі-товариші згадували, що він надзвичайно вподобав бандуру: вони зранку прокидалися під її звуки, а ввечері засинали.

Після доносу однокурсника Олексія за проповідування національної ідеї заслали на десять років ув’язнення у північне Приуралля. У нього під час обшуку поряд із забороненою літературою Радзикевича, Кордуби, Франка знайшли і його власний короткий рукописний нарис про бандерівців. Був звільнений достроково, зняли судимість згідно з пересудом 1956 року. Повну реабілітацію отримав лише у 1993 році.

З 1956 до 1959 року працював викладачем музики та співів у різних школах Дніпропетровщини й Херсонщини. Згодом була робота в музичному відділі Нікопольського педагогічного училища. Паралельно також створює і керує на громадських засадах капелою бандуристів «Нікопольчанка» (1959-1964) у Будинку культури машинобудівного заводу. 

Крим

Новий, дуже важливий етап у його творчій біографії розпочинається після переїзду до Ялти. У 1964 році Олексій Нирко організовує і керує капелою бандуристів імені С. Руданського при Ялтинському технікумі гуманітарної освіти. Своїм дітищем він талановито керував 40 років, отримавши високе звання народної капели і зробивши вагомий внесок у багатонаціональну культуру кримського регіону: на Всеукраїнському республіканському фестивалі вона нагороджується золотою медаллю. Успіхи її супроводжували не лише в колишньому Союзі, а й в багатьох країнах Європи. У 1966 р. відкрив клас бандури в Ялтинській ДМШ №1. У 1975 році він так само вдало організовує ще одну капелу – дитячу – «Кримські проліски», яка також була удостоєна високого звання народної, що не мало прецеденту на той час. У 1999 році за сприяння О. Нирка було організовано напівпрофесійний ансамбль «Зоряниці». (5)

Наприкінці другого тисячоліття завдяки діяльності Олексія Федоровича у Криму існувало вже 7 кобзарських колективів, які мали почесне звання «Самодіяльних Народних». (6)

Любов до бандури як знакового для українства музичного інструмента переросла у професійне заняття. Дослідник і педагог першим в Україні ґрунтовно вивчав кобзарство у Криму та на Кубані, його публікації виходили у Нью-Йорку, Києві, Краснодарі, Сімферополі. А велика громадсько-культурологічна діяльність Олексія Нирка спричинилася до відродження кобзарського мистецтва у кубанських станицях, а також відкриття класу бандури в Сімферопольському музичному училищі.

Історико-теоретичне зацікавлення мистецтвом Мельпомени в Олексія Нирка вилилося у вартісне за своїм культурологічним сенсом, важливе для історії українського театру XX ст. видання «Ялтинська «Українська трупа» (2004). Воно мало на меті ще й спростувати думку українофобів, нібито українське національне мистецтво є чужим для такого поліетнічного регіону, як Крим. (7)

Олексій Нирко. Фото надано автором.

Олексій Нирко стає основоположником першого в Криму міського (Ялта) товариства «Просвіта». Очолював ініціативну групу зі створення та відкриття Музею Лесі Українки в Ялті.

Результатом творчої дяльності О. Ф. Нирка стала організація кобзарських фестивалів у Ялті з 1992 року. У червні 2005 року О. Ф. Нирко, як голова Кримського осередку Всеукраїнської спілки кобзарів, зібрав у Ялті вчених, кобзарознавців, педагогів-бандуристів і виконавців з п’яти країн світу на першу Міжнародну кобзарську конференцію. Вона стала підсумком його багаторічної безустанної роботи. «Я йшов до цієї конференції 40 років», – ці слова назавжди запам’ятали учасники кобзарського форуму. (6), (13)

Ще однією сферою діяльності О. Ф. Нирка була багаторічна педагогічна робота. За словами кобзарознавця Б. М. Жеплинського, Олексій Федорович має величезні заслуги як педагог, що підготував цілу когорту учнів-бандуристів. Про це свідчать численні колективи, засновані його учнями в багатьох містах світу. Кожен з його учнів зберіг на все життя той вогонь миру, любові до рідної культури, що запалив справжній Майстер бандурного мистецтва. (6)

О. Нирко також створив значну кількість обробок творів різних композиторів та українських народних пісень для бандури. Автор статей з питань кобзарського мистецтва, вокально-інструментального виконавства, традицій української музики (11), (12). Зібрав унікальну колекцію бандур і книг.

У 1984 р. О. Нирко відкрив громадський музей кобзарства Криму та Кубані при Ялтинському педучилищі (нині Кримський державний гуманітарний інститут), де було зібрано унікальну колекцію давніх бандур і документів про долю кобзарства Криму і Кубані.  Тут зберігався живий літопис південного кобзарства, небуденного явища культури козацької нації, яке не можуть заперечити навіть пріснопам’ятні й нинішні притлумлювачі історичної присутності українства у всі часи багатовікового буття сонячного півострова. Десятки інструментів початку і середини минулого століття нелегко було збирати ще й тому, що майже кожен виконавець чи творець опальної у всі часи бандури закінчив своє життя на Соловках чи в Сибіру. (8)

Як віртуоз-бандурист, аранжувальник, керівник-диригент капел отримав чимало медалей, дипломів та інших відзнак. Бо скрізь доводив: українська пісня, бандура здатні зачарувати людей будь-яких національностей. До останнього дня відстоював гідність українців, котрих у Криму дехто полюбляв називати «прішлимі хахламі». (8)

Розвіялося, як дим, скептичне пророкування колишнього директора Ялтинського педучилища Миколи Майського, який в 1963 році Олексію Ниркові сказав: «Вам буде трудно. В Ялті нема українського духу!». (10)

Останні місяці свого життя Олексій Федорович наполегливо працював над книгою, яка стала підсумком його науково-дослідницької роботи. Ця книга вийшла вже посмертно під назвою «Кобзарство Криму й Кубані». Відкривається видання зворушливою статтею соратниці О. Ф. Нирка з української громади Ялти С. Кочерги, члена Національної спілки письменників України, під назвою «Учитель Батьківщини». А далі йдуть статті незабутнього Олексія Федоровича, які він публікував у різні часи в пресі, наукових збірниках чи доповідав на наукових конференціях. (5)

Вічним заповітом для нащадків, діячів мистецтв Криму стане любов до Батьківщини, української культури, яка все життя вела видатного Вчителя, Дослідника й Бандуриста – Олексія Федоровича Нирка. (6)

Що нині з колекцією Нирка?

Ще до окупації Криму Росією, у 2012 році, родині Олексія Нирка стало відомо, що приватна сімейна колекція бандур, яка експонувалася сім років у Музеї Лесі Українки, без погодження з власниками, за підписами директора історико-літературного музею м. Ялта Ольги Ткачук та головного хранителя музею Т. Коноплянко перевезена на експозицію в Кримський гуманітарний інститут. Про це читаємо у матеріалі Мирослави Нирко «Бандура не продається».

«Рік за роком, слово до слова, інструмент до інструмента… Так було створено архів та єдиний у світі приватний музей Криму та Кубані, який налічував 24 «давні бандури кустарного виготовлення», а також найрізноманітніші документи та матеріали про кобзарство. У колекції – й окремі деталі бандур, інструменти, якими робили бандури, унікальні світлини, листування, книги, еміграційні журнали з відомостями про майстрів та бандуристів, спогади… І от Митця не стало. Прощання відбулося в інституті. Тіло винесли… А на другий день винесли все з кабінету-музею, так би мовити, до іншого корпусу інституту – за згодою і під керівництвом ректора КГУ Олександра Глузмана. Родині не повернули навіть приватної бібліотеки. Натомість покійного звинуватили у крадіжці книг з інститутської бібліотеки! Усіма способами ректор намагався відібрати у сім’ї безцінний рукописний архів Олексія Нирка, здійснюючи тиск на старшу доньку Олексія Федоровича, Оксану, яка на той момент навчалася в КГУ і була вагітною. А можливості «впливати» у Глузмана були, адже він не тільки ректор КГУ, але й депутат міськради Ялти від Партії регіонів та почесний громадянин Ялти!..» (12)

Мирослава Нирко так описує ситуацію: «Офіційний привід: проведення в інституті наукової конференції з нагоди 135-ї річниці Г. Хоткевича. Але конференція так і не відбулася. Навіть про наміри її провести не було інформації на офіційному сайті інституту. Родина звернулася до правоохоронних органів, які 28 листопада 2012 р. порушили кримінальну справу за статтею самоправства. Але що реально зроблено для відновлення законності?! Тим часом 30 грудня 2012 року сплив термін договору. А старовинні інструменти продовжують залишатися в інституті! Усі ці місяці бандури в інституті не експонувалися. Власників колекції – родину Олексія Нирка – жодного разу до неї не допустили, щоб ті могли переконатися, що бандури зберігаються в належних умовах». (12)

Окрім того, родина стурбована, що інструменти, які все життя збирав бандурист Нирко, вже могли продати у приватні руки.

 Ольга ГЕРАСИМЧУК

____________________________________________

  1. Олексій Нирко, Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. – Львів: Видавництво «Край», 2000. – 195 с.
  2. Енциклопедія сучасної України. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=74055
  3. Олексій Нирко. Кобзарство Криму та Кубані. Українське життя в Севастополі. http://ukrlife.org/main/uacrim/nyrko0.html
  4. Олексій Нирко створив у Ялті музей кобзарства. Наталія Костюк, науковий працівник музею кобзарства НІЕЗ «Переяслав». https://www.uarp.org/news/1450704260
  5. Микола Долгов. «Кобзарство Криму і Кубані». «Кримська світлиця», №29 за 19.07.2013 р.
  6. Ольга Самойлова. Дзвени, дзвени, моя бандуро! «Кримська світлиця», №2 за 04.02.2011 р.
  7. Валентина Галацька. Український театр на Кримському півострові. «Кримська світлиця», №10 за 06.03.2015 р.
  8. Віктор Хоменко. Невідомий музей. «Кримська світлиця», №5 за 12.08.2011 р.
  9. Світлана Кочерга. http://ethnic.history.univ.kiev.ua/data/2002/13/articles/22.pdf
  10. Олексій Нирко. Кобзарство Криму та Кубані. http://ukrlife.org/main/uacrim/nyrko0.html
  11. Українська музична енциклопедія. https://shron3.chtyvo.org.ua/Skrypnyk_Hanna/Ukrainska_muzychna_entsyklopediia_Tom_4.pdf
  12. «Бандура не продається!». Мирослава Нирко. http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=942
  13. Шлях до капели. Світлана Кочерга. http://lesiaukrainka.crimea.ua/nyrko1.htm

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: