Оксана Петрусенко. Фото надано автором.

Оксана Петрусенко – українська оперна співачка. Неймовірний голос та міцний кримський характер.  

Почати

Від народження вона мала і вроду, і чудовий природний голос, і міцний кримський характер. Ані перше, ані друге, ані третє, проте, не гарантують щастя та довгих років життя.

Ксенія Андріївна Бородавкіна – її ім’я при народженні. Саме під ним вона була внесена до «Книги запису актів громадянського стану Кладовищенської церкви міста Севастополя» за 1900 рік, запис № 13. Незважаючи ні на що, число тринадцять стане для неї щасливим.

Деякі історики сумніваються в її кримському походженні: адже батько, Андрій Бородавка, згодом записаний як Бородавкін, призваний був з міста Балаклея Харківської губернії, служив на Чорноморському флоті. Можливо, плутанина виникла через схожість назв Балаклава і Балаклея, бо досі дослідники її біографії не дійшли згоди щодо місця народження видатної співачки. Харків’янам приємніше вважати, що один з кращих голосів України належить їхній землячці, а кримчани практично не знають про те, що вона з Севастополя.

Хай там що, а документ зберігся тільки один – метрика, видана в кримській церкві з «оптимістичною» назвою. І вельми сумнівно, що в 1900 році дитину могли повезти хрестити не у найближчий до місця народження храм.

І вже не підлягає жодному сумніву, що виросла майбутня примадонна саме у Криму. Батько помер від туберкульозу вже 1901-го, залишивши донечці лише спадкові вокальні дані. Від матері Оксана успадкувала красу… А характер формувало життя.

Мати, овдовівши, вийшла заміж удруге, але невдало – новий чоловік був алкоголіком. Працювати Ксенії довелося з 14 років, а розрадою для дівчини був спів у церковному хорі й аматорських концертах. Улюблене заняття стане справою її життя, бо вже у вісімнадцять років вона тікає з дому, приставши до музично-драматичної трупи Степана Глазуненка. Це, нагадаю, був 1918 рік, а Крим, як і вся Україна, стали буремним військовим театром.

Глазунов Степан Олександрович (1870-1934), слобожанець з міста Куп’янськ, земляк Оксаниного батька, український актор, антрепренер і режисер. Він з 1888 року почав творчу діяльність у трупі Кропивницького, де й прибрав собі псевдонім Глазуненко. Грав на гастролях 1893 р. у трупі Г. Й. Деркача в Парижі. У 1902-1930 рр. був керівником різних українських театральних труп, з якими виступав у містах України, Криму та Північного Кавказу.

З цих виступів почалося її гастрольне життя. Одного разу, наприкінці 1918 року, Оксана побачила оголошення про набір у трупу Херсонського державного українського драматичного театру, який очолював Іван Сагатовський. Іван Лукич Сагатовський (1882-1951) виступав у трупах Марка Кропивницького (1900-1902), Михайла Старицького та інших. Зокрема, був першим виконавцем ролі Сірка у виставі «За двома зайцями». У 1902-1919 рр. очолював власну трупу.

Там, у Херсонському драмтеатрі, вона натрапила на музичного керівника театру Петра Бойченка. Він щиро здивувався, що така гарна дівчина має не найкраще для сценічної кар’єри прізвище Бородавкіна.

Талановиту, але без освіти й досвіду, дівчину Сагатовський взяв під опіку, а його дружина, Катерина Лучицька, стала її наставницею з акторського мистецтва. Катерина Людвиківна Лучицька (1889-1971) – українська актриса, учениця Марії Заньковецької. Від 1908 року до 1918 року грала в численних українських приватних трупах – Л. Лучицького, С. Глазуненка, Б. Оршанова, О. Суходольського, П. Саксаганського, І. Сагатовського. Псевдонім Петрусенко Оксана взяла собі із вдячності й любові до того, кого вона покохала, хто першим назвав її справжнім діамантом, – Петра Бойченка. Варіанти, які пропонували їй колеги по театру, – Петрова, Шевченкова, Любченко, Веселка, Барвінок – її не влаштовували. А от пропозицію самого Бойченка: «А давайте ми їй дамо прізвище Петрусенко! Мене батько називав Петром, Петрусем, Петрусенком», – Оксана охоче прийняла, мовивши: «Та нехай буде Петрусенко!».

Виступала Оксана Петрусенко на гастролях з театром у Каховці, Копанях, Широкому, Станіславі. Акомпанував під час вистав Стучевський. Концерти проходили з великим успіхом. Виїжджали на місяць-два, подорожуючи від села до села. Зупинялись біля школи, а коли в селі її не було, знаходили великий сарай або клуню. Нашвидку робили підмостки, декорували гіллям, завішували брезентом – от і сцена.

«Ми сидимо з Оксаною під хатою, – згадувала видатна артистка України Валентина Федорівна Варецька. – Уже давно закінчилась вистава, всі порозходилися. А ми дивимось, зачаровані, як поміж верхівок осокорів, наче вогняне коло, херсонський місяць виринає. Пора вже спати, та Оксану й калачем не заманиш у хату. Вона сп’яніла від вечірнього повітря й не може вирватися з обіймів літньої ночі…».

Однак театр проіснував лише до 1921 року, Оксані довелося працювати в різних пересувних театральних трупах. Навчалася Оксана й у Київській театральній школі, щоправда, недовго – у 1923-1924 рр., а також двічі на тиждень брала уроки в учительки вокалу Олени Муравйової, одним з учнів якої був Іван Козловський. У 25 років Петрусенко, працюючи в Херсонському українському театрі та після його закриття у різних гастрольних трупах, виконала два десятки ролей; репертуар був найширшим, а діапазон голосу – унікальним. Оксана полишила Херсон і вирушила до столиці – Харкова, щоб співати у головній опері Української республіки. Та у Харківському оперному театрі співачка затрималася ненадовго. Безцеремонної поведінки головного диригента театру Лева Штейнберга горда кримська українка витримати не могла, а прилюдно принижений диригент скористався нагодою, щоб вигнати її геть.

Шлюб із Бойченком не склався. У Києві вона знайшла кохання вдруге – оперного співака Мефодія Семенюту-Барило, і в неї народився син Володимир.

Оксана поїхала за пересувною трупою Сагатовського, яка в той час гастролювала в Росії. Так почався період – доволі успішний – її роботи в російських театрах: Казанській опері, Свердловську, Самарі.

Там, у Свердловську, вона зустріла свого другого чоловіка Василя Москаленка, з яким не лише оформила шлюб, а й переїхала до Києва, коли той став столицею Української СРР.

Нинішня Національна опера тоді називалася Київським академічним театром опери та балету. Прийняли Оксану Петрусенко туди після перших прослуховувань. Це сталося в п’ятницю, 13-го. Забобонів щодо цього числа в Оксани Петрусенко не було.

Перші три місяці Оксана Петрусенко виконувала партію Аїди. Її супроводжував не лише успіх у публіки, а й заздрість колег. Партія Лізи остаточно закріпила і успіх, і заздрість. А коли Оксана впевнено обійшла у відборі на Одарку саму Марію Литвиненко-Вольгемут, та пробачити їй не змогла.

Коли Петрусенко готувалася до ролі Купави в опері «Снігуронька», вона віддавала себе всю, їй доводилося долати не лише творчі проблеми. У 1935 році в оперному театрі почався жахливий «театр абсурду» – почали шукати «ворогів народу» і знайшли: такими виявилися тенор Олександр Колодуб і заступник з художньої роботи Яків Майстренко. Втім, Петрусенко ця каламутна хвиля оминула – талант співачки мав шанувальників, зокрема, і в керівництві Української СРР.

Вона виступила в Москві на дуже презентативному, як сказали б у наш час, концерті, отримала звання заслуженої артистки УРСР і орден «Знак пошани», її практично затвердили на участь у концертах в Італії, але… Але в 1937-му був заарештований начальник управління в справах мистецтва Андрій Хвиля (вдруге), а голова уряду Радянської України Панас Любченко, не дочекавшись, поки за ним прийдуть, наклав на себе руки. Сама Оксана перебувала на межі самогубства. До життя її повернув приїзд до Києва режисерки Анни Бегічевої з метою зробити записи видатних українських виконавців.

У 1938-му Оксана Петрусенко побувала в рідному місті, – тріумфально гастролюючи з Київським оперним театром у Севастополі.

Катерина Білокур, почувши по радіо пісню у виконанні Петрусенко, у святій наївності написала листа, додавши кілька малюнків, – а раптом допоможе. І Оксана не могла не відгукнутися на прохання невідомої талановитої людини, сама ж бо пробивалася у світ, не маючи нічого, крім таланту. Таким чином, вона відкрила Україні талант самобутньої народної художниці, й не лише Україні – світові, бо вже невдовзі роботи Білокур були виставлені в Парижі.

Згодом, у 1939-му, Західну Україну було приєднано до СРСР, і Оксана в складі бригади українських артистів уже 24 вересня (через тиждень після вступу туди Червоної армії) вирушає до Львова. Доля подарувала Оксані Петрусенко зустріч із Соломією Крушельницькою.

І кохання… До одруженого львів’янина, редактора комуністичної газети Андрія Чеканюка: «Забути тебе, мій Андрійку, я ніколи не зможу, завжди буду пам’ятати і бажати від щирого серця благополуччя в твоєму житті», – напише вона йому згодом у прощальному листі. Він не збирався кидати дружину та двох дітей, Оксана була старша за нього на шість років, хворіла на сухоти… І носила під серцем його дитину. Утворився несиметричний любовний трикутник: у Оксану Петрусенко ще з 1938-го був до нестями закоханий поет Павло Тичина.

Востаннє зі сцени Оксана Петрусенко співала 31 травня 1940 року, це був «Запорожець за Дунаєм», де вона виконувала Одарку. Недобре їй було вже тоді, з останніх сил Оксана довела партію до кінця.

Оксана Петрусенко народила сина, але після цього прожила лише кілька днів. 15 липня Оксани Петрусенко не стало. За висновком лікарів, великий тромб, відірвавшись, підступив до серця й унеможливив нормальну циркуляцію крові.

Павло Тичина проридав увесь день, дізнавшись про смерть коханої: «Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос був – наче із щирого срібла!».

Поховали видатну співачку на Байковому цвинтарі. За її труною йшла колона людей, що розтягнулася на кілька кілометрів. Її голос досі пам’ятають і люблять у нашій країні. На її честь названо вулиці в Києві, Львові, Краматорську, Кременчуці, Боровій і Балаклії, на будинку, де співачка жила в Києві, встановлено меморіальну дошку.

У Севастополі 2010 року вандали від «русского міра» розтрощили меморіальну дошку, встановлену до 110-річчя від народження Оксани Петрусенко на фасаді театру ім. Луначарського.

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: