///

Невизначеність. Що Українська держава отримає у звільненому Криму – і чи є оформлені  плани про те, що там необхідно зробити?

Почати
  • This page available also in
  • English

У цьому тексті найважливіша її частина, а саме: державна програма та державне планування реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, буде поставлена не на перше місце, що було б природно, а у прикінцевій частині. Пов’язано це не лише з тим, що самі ці плани розроблені вкрай слабо, а й з тим, що, як показує практика, у наддинамічних ситуаціях фактичне застосування будь-яких планів різко контрастує із заявленими намірами. Тобто, простіше кажучи, практика показує, що теорія, принаймні на першому етапі, практично марна.

Для початку потрібно загалом описати соціокультурні обставини в окупованому Криму і за його межами: йтиметься про людей, громадян, лояльних Україні і нелояльних, які живуть у Криму та за його межами. У цій статті ми винесемо кримськотатарську громаду за дужки – як предмет окремого обговорення, та включимо його до спільноти «політичні українці в Криму» та «кримчани за межами Криму».

Українці Криму

Українці Криму, по суті, – найдискримінованіша етнічна спільнота в Криму під російською окупацією з 2014 року. Переслідування як кримських татар, так і окремої течії мусульман – важливе явище окупаційного життя Криму, але розгляд його виходить за межі цієї статті.

Як і загалом у Росії, українцям Криму окупаційним режимом відведено роль не більш ніж фольклорних (радше псевдофольклорних) груп, роль не більш ніж демонстраційна. У народних костюмах вони можуть виконати кілька номерів на організованих державою різного роду «святах». Але не більше. Натомість ні про освіту українською мовою, ні про видання літератури немає і не може бути мови. За задумом окупантів, українцям Криму слід розчинитися в російськомовній більшості – фактично асимілюватися.

Участь у фальшивих народних ансамблях має створити враження, що й самим кримським українцям цього достатньо, жодних інших бажань у них немає, вони самі нібито не прагнуть інших форм національного існування. Почасти це нагадує фальшиву «українську культуру» часів Радянського Союзу, яка заповнювала простір справжньої живої культури. (див. https://ua.krymr.com/a/krym-krymskotatarskiy-ukrainskiy-yazyki-lingvocid/31319910.html )

Ба більше, у стані війни, що триває, все, пов’язане з символічним полем України (прапор, гімн, герб), сприймається як однозначно вороже, як ознака злочинності людини, яка їх демонструє. Головні національні символи повністю криміналізовані. Використання української мови в публічному просторі перебуває на хиткій межі такого статусу, принаймні зафіксовані епізоди поліцейського реагування на виконання в барах пісень українською мовою. (див. <https://www.svoboda.org/a/sud-oshtrafoval-missis-krym -2022-za-pesnyu-chervona-kalina-/32064229.html> )

Самоідентифікація українців, які живуть у Криму, багато в чому, ймовірно, схожа із самовідчуттям українців у РФ. Серед іншого, вони характеризуються як такі, що приховують свою національність, що знайшло відображення в результатах останніх переписів населення РФ. В останній рік заявляти про себе як про «українця» стало просто небезпечно – хоч би й суб’єктивно. Національні об’єднання масово закриваються, часто з власної ініціативи. Передача наступним поколінням української мови та культури за таких умов практично неможлива. (див. https://storage.googleapis.com/istories/stories/2023/01/24/pochemupriputinesokrashchaetsyaukrainskoenaselenie/index.html )

Українці Криму як політична спільність

Слід розрізняти принаймні дві групи, дві ідентичності, узагальнено названі «українцями Криму». Це – етнічні українці, які живуть у Криму, та «українці як представники політичної нації», мешканці Криму. Це близькі, але все ж таки різні категорії. Симпатиків України чимало і серед етнічних росіян, як і етнічні українці цілком можуть бути лояльні РФ – учасники етнографічних фестивалів, імовірно, здебільшого етнічні українці. Одним із маркерів приналежності до «української політичної нації» для мешканців Криму може служити зануреність, нехай і неповна, до інформаційного потоку України. Перебування в цьому потоці, спільні з Україною радості та біди – це, мабуть, єдина форма існування українця в Криму – людини «в окупації», людини, яка «очікує звільнення». При цьому горизонтальні зв’язки цих кримських українців обмежені довкола сім’ї та близьких друзів, а у публічному житті, навіть на своїй роботі чи в магазині вони мають приховувати свої погляди. Зараз це «сукупність одинаків», проте їхня реальна чисельність серед кримського населення загалом, імовірно, висока.

Після осінніх успіхів ЗСУ на полі бою, після атак на кримські військові об’єкти та звільнення Херсона ці кримські українці відчули сплеск надій; імовірно, посилилися сумніви в силі Росії і в стані тих, хто «вагається». Від думки «повернення України до Криму неможливо ніколи» відбувається якийсь дрейф до точки «а раптом це можливо?». Групи твердих «патріотів Росії» відчувають ці зміни настроїв, у мережевих групах вони відзначають дедалі більше таких, «хто очікує». Якщо раніше в настроях «тих, хто вагається» відзначався лише брак радості від перебування під російським прапором, то тепер у них підозрюють зрадників – крім уже відомих, які тонко маскуються, «правосєків», «хохлів» тощо.

Безумовно, саме ця категорія – «українці Криму» – і стане тим кадровим резервом, основою державного апарату після деокупації. Ймовірно, вони не обіймуть провідних ролей і найбільш значущих посад, обіймуть середню та нижчу ланки корпусу чиновників. Проблема вельми посилиться тим фактом, що серед них практично не буде держслужбовців із досвідом – держслужбовці вже зараз працюють у «кримських органах влади», тобто скомпрометовані.

Українці як етнічно-маркована дискримінована громада

Слід звернути увагу на той факт, що українці Криму опинилися у найгіршому становищі, ніж кримські татари. При тому, що загальна кількість політичних в’язнів-кримських татар за релігійною ознакою загалом вища, ніж кількість засуджених кримчан, які не є кримськими татарами, щодо культури та релігії кримських українців діє майже повна заборона будь-якої активності в цьому напрямку. Тоді як кримські татари мають своїх представників в органах окупаційної влади, свої редакції на телебаченні, функціонує муфтіят, кримські українці жодної політичної чи інформаційної присутності в Криму не мають. Символом цієї показової «співпраці» з кримськотатарською громадою є добудова Соборної мечеті в Сімферополі – їхнього найбільшого і найновішого релігійного об’єкта в Криму.

Кримчани на материковій Україні

Кримчани, які переселилися з 2014 року на материкову частину України, цілком природно сприймаються як група, яка може стати основою державного будівництва у звільненому Криму. Ба більше, вони вже зараз заявили про такі потенції. Кримчани складають керівну ланку в Постійному Представництві Президента в Автономній Республіці Крим, імовірно, в Прокуратурі АРК, вони представлені в Міністерстві закордонних справ України (Еміне Джапарова, перший заступник міністра), у Верховній Раді – депутати Мустафа Джемілєв, Єлизавета Богуцька, дві каденції депутатом був голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, Ахтем Чийгоз і Рустем Умеров.

Кримчани заснували низку дослідних центрів (Андрій Клименко, «Майдан закордонних справ»), розслідницьких медіа (Валентина Самар, «Центр журналістських розслідувань»), громадських правозахисних організацій («Альменда», «Кримськотатарський ресурсний центр», «Кримська оборона», «КримSOS», «Кримська правозахисна група», «Кримський центр ділового та культурного співробітництва ”Український дім”» та ін.), інституції самоорганізації українців Криму: громадську спілку «Координаційна рада вимушених переселенців з Криму» та КРУК – Крайову Раду Українців Криму (Андрій Щекун, Сергій Мокренюк, Андрій Іванець, Сергій Ковальський), а також саме у Києві продовжив роботу Меджліс кримськотатарського народу.

Помітну роль відіграє і журналістська спільнота кримських переселенців, серед якої, насамперед, слід відзначити частину холдингу Радіо «Свобода» «КримРеалії», а також телеканал «АТР», інформаційну агенцію «Голос Криму», Центр журналістських розслідувань, газету «Кримська світлиця» та Чорноморську ТРК. Крім того, періодично з’являються більш локальні медіапроєкти та мережеві структури, спрямовані на висвітлення кримської тематики. Останні різного роду телеграм-канал за рік війни значно активізувалися і представляють невеликі, але дуже активні групи аматорів-журналістів, радше навіть репортерів, об’єднаних метою оперативно фіксувати події в Криму, і – що важливо – складаються вони часто як із кримчан, які живуть в окупації, так і з кримчан-емігрантів із Києва, України і навіть інших країн.

Попри те, що повернення Криму для цієї групи є метою, основою їхньої публічної діяльності, важко сказати, якою мірою вони братимуть участь у державному будівництві у звільненому Криму. Звичайно, значна частина до Криму повернеться (що стосується, насамперед, Меджлісу, лідери якого сприймають своє становище як тимчасове), але й розрив зв’язків із Кримом теж відчуватиметься. За минулі роки багато хто пустив коріння за межами Криму, крім того, на психологічному та культурному рівні багато кримчан-емігрантів болісно сприймають ті зміни, що сталися з кримчанами, які залишилися під окупацією. Занурюватися в це середовище, працювати з ним, жити в ньому для багатьох кримчан (особливо далеких від суспільних проблем) емоційно буде дуже важко, а тому простіше відмовитися від повернення туди.

Зовнішньополітичний контекст

На цей час не зрозуміло, коли і як відбуватиметься звільнення Криму. Однак неодноразово і президент Зеленський, і глави зовнішньополітичних департаментів, і військові говорили, що відновлення всіх окупованих Росією територій є «перемогою України», метою держави та поточних воєнних дій. Звичайно, в ході розвитку подій звільнення ОРДЛО і Криму можуть стати предметом різного роду переговорів, зрештою, у країни може не вистачити сил на остаточне звільнення всіх територій, включно з Кримом і ОРДЛО. Постійно чути натяки і неперевірені твердження, що країни Заходу, насамперед США, ведуть консультації з Москвою, на яких постійно порушується тема Криму, зокрема, і в тому сенсі, що перехід його під владу Києва може відбуватися довго, декількома етапами, та ін. Небажання «принижувати Росію остаточно» часто розуміється як відмова підтримувати Київ у його прагненнях звільнити Крим. Залишивши (під усілякими різними словесними покривалами) російським півострів, ми полегшимо і своє, і їхнє становище, а вони не мають бути в повному розпачі – так, здається, мислять на Заході (або ж публіці пропонують саме таке бачення проблеми «Крим та його повернення Україні»).

Тим часом публічні та офіційні заяви західних лідерів неодноразово містили фразу про необхідність «відновлення контролю Києва над усією територією країни – на кордоні 1991 року». Порожня декларація? Можливо, не більше, але й не менше. Однак, спостерігаючи за ходом і характером військової допомоги Україні, неважко помітити, що ті озброєння, які були надані за обмеженим переліком, не дозволяють проводити атаки, зокрема в Криму. Найбільш наочно це відбувається з ракетними системами – надано ті, далекобійність яких не перевищує 80 км, у перспективі – з дальністю поразки 160 км. Останні, коли вони зможуть бути використані, дозволять атакувати цілі лише на півночі Криму. Здається, західні лідери хочуть заявити Путіну: наша зброя не використовуватиметься для ударів по Криму.

Натомість з боку деяких західних чиновників прозвучали слова про те, що об’єкти в Криму є «легітимною ціллю» для українських сил. Постійно обговорюється тема постачання Україні літаків і ракет далекого радіусу дії. Багато спостерігачів уже вибудовують контури майбутнього українського наступу, в якому завдано ударів по Криму і, як наслідок, подальше очищення Криму від російських військ є ключовим епізодом.

При цьому здається справедливим і таке твердження, що Путіну простіше відмовитися від Курської області, ніж від Криму, захоплення його – символ успіху для Путіна.

У ході інтерв’ю, які мною проводилися, звучала думка про те, що сама «проблема Криму» європейськими політиками та експертами не виділяється як окрема. Вона включена в ширший контекст – звільнення українських територій взагалі. Українські війська в Криму – ця картина уявна і майже повністю теоретична. Крім того, Крим сприймається як одна з багатьох «червоних ліній», через які українці (та їхні партнери) не мають переходити, – наявність цієї «червоної кримської лінії» в голові у Путіна західними політиками допускається як дуже ймовірна. (див. інтерв’ю Мартина Ларуша, політолога із Чехії  https://anchor.fm/kostiantyn5/episodes/epe1u9055?fbclid=IwAR2px2mr920wN557MsgHDfFEVXvnYSirU2SKG_1SfiOWO9xonJUw4i4sTQ8 )

Головне питання: яким бути звільненому Криму?

Зараз як серед кримчан-мігрантів, так і меншою мірою серед кримчан на півострові відбуваються дискусії про бажаний статус майбутнього Криму. Повернення в стан «автономної республіки», ймовірно, не буде – тут відіграють роль як цілком прагматичні міркування – саме автономна республіка і всі ті автономні практики призвели до вразливого для агресії стану Криму до 2014-го, так і символічні емоційні енергії – словосполучення «Автономна Республіка Крим» викликає в багатьох українців різко негативну реакцію. То який статус (і практики) пропонуються для Криму у складі України?

При цьому цілком зрозуміло, що після того, як Крим буде звільнено від солдатів РФ, встановиться певний перехідний період, коли територія буде під контролем військово-цивільної адміністрації (про неї див. нижче). Є й такі ідеї, що під якимось «міжнародним контролем», що має бути управління у присутності спостерігачів із міжнародних організацій.

Отже, у внутрішньоукраїнському дискурсі зараз конкурують думки, за яких майбутній Крим стає «національною автономією кримських татар», і – на іншому полюсі – як звичайна область України, в управлінні та бюджеті якої немає жодної специфічності.

На користь надання Криму статусу національно-культурної автономії кримських татар наводять такі аргументи:

– Тільки такий статус дозволить зберігати і розвивати культуру кримських татар, він стане досягненням національної мети – державності, хоч і в такому, обмеженому вигляді.

– Роль кримських татар як свого роду ключової, державоутворюючої групи, що буде гарантією купірування рецидивів іредентистських та сепаратистських настроїв у Криму, загрози яких можливі при збереженні провідних позицій російськокультурної більшості.

Недоліками цього статусу називають:

– Недемократичне за суттю надання преференцій за національною ознакою, як наслідок – порушення прав кримчан некримськотатарської національності.

– Провокування невдоволення слов’янської більшості, яке згодом і при помилках влади може призвести до нелояльності Києву. При цьому висунуті йому звинувачення матимуть дуже болючий характер – дискримінація за національною ознакою.

– Створення умов для розвитку корупції – відносно вузький шар кримськотатарських чиновників контролюватиме значні ресурси, що нібито підштовхне їх до зловживань.

Як аргумент наводиться, наприклад, такий: «Скільки зараз кримських татар співпрацюють з окупантами? Скільки їх на вищих постах? Чимало. А у сфері освіти – значна кількість. Так чому ми вважаємо, що кримські татари – наші союзники? Звичайні кримські мешканці, не більше». Можна почути й сумніви в тому, що серед кримських татар буде достатня кількість кваліфікованих фахівців, здатних працювати в держструктурах, тим більше в ролі станового хребта держапарату в Криму.

За дужки цих аргументів виноситься впевненість, що національна автономія розуміється як панування кримських татар у кримській владі. Чому так буде? Чому чиновники та виборні особи з-поміж фонового населення не зможуть розвивати кримськотатарську культуру? Ключовим, як бачиться, є питання про ті прописані принципи, на яких будуватиметься та чи інша форма держустрою Криму, і неухильність її виконання.

Своєю чергою, прихильники статусу Криму як звичайної області України говорять про те, що тільки в такій формі можна запобігти саботажу рішень Києва, проведення українізації населення повною мірою. На цьому ж будуються і контраргументи: загальний для країни підхід до культурної політики в Криму небажаний, він буде потенційно конфліктогенним і неефективним.

! Головний недолік переведення Криму в статус «пересічної області» полягає в тому, що він нібито не буде адекватним і повною мірою застосовуватися до складної та багатоскладової політично-культурної ситуації. Наявність великої кримськотатарської громади та ще більшої російсько-культурної не зможе підвести кримську реальність до загальноукраїнської. Проте вже зараз діє реформа місцевого самоврядування, в якій роль обласних центрів значно зменшена на користь громад. Можливо, саме передача повноважень і ресурсів на найнижчий рівень і стане тим гарним рішенням, яке забезпечить гармонічний розвиток Криму?

Проблеми із розумінням ситуації у Криму

Безумовно, для формування якоїсь стратегії щодо Криму необхідно розуміти, з чим треба буде працювати. Але про те, що зараз відбувається і відбувалося в Криму останніми роками, ми маємо не так багато точних відомостей. Одна з причин – надзвичайна закритість або недостовірність російських офіційних даних та офіційних заяв, а також відсутність у регіоні міжнародних і незалежних організацій.

Ми не знаємо навіть точної цифри населення Криму зараз. Незрозуміло, скільки з Криму мігрувало за останні роки, а скільки заїхало на проживання із російських регіонів. Фігурують цифри в кілька сотень тисяч (але скільки саме?) тих, хто виїхав, і в 500 тисяч тих, хто заселився.

Незрозумілими є політичні погляди кримського населення. Апріорно можна вважати, що нелояльні Україні ті, хто заселився. Але решта, майже 2 мільйони? Часто використовують такий загальний погляд: 20% зберегли лояльність Україні, 20% лояльні РФ і в тій чи іншій формі встигли це продемонструвати (нехай навіть тільки у формі висловлювань у приватних бесідах і в соцмережах), а решта не має твердого судження і слідує за суспільною силою, що домінує, – і тим більше за «державною» владою. Можна так само апріорно припустити, що на момент початку звільнення ця базова частина населення зважуватиме на терезах з одного боку – незручності та погрози з боку російської держави (яких чимало, передусім тотальний поліцейський контроль), а з іншого – невизначеність політики Києва щодо них. Пряма й ясна декларація стосовно Криму та кримчан від перших осіб держави буде на той момент абсолютно необхідна – як і наявність чіткої та вивіреної стратегії подальших дій.

В якому стані економіка? Можна припустити, що доходи кримчан та місцевої влади багато в чому визначаються обсягом прийнятих дотацій із Москви. Які галузі та сфери є прибутковими, і чи зможуть вони залишатися такими і при виході з російського правового поля та економіки? І що Україна може зробити, як створити життєздатний бізнес у Криму. І в яких обсягах? За словами Юрія Смелянського, навіть лояльна Україні частина кримчан після півроку падіння рівня життя та економічної нестабільності зазнає розчарування, яке, своєю чергою, посилить нелояльну частину мешканців Криму. Як створити сталу економічну модель для Криму та кримчан – ось одне з головних завдань України в перший післяокупаційний період. (див. https://anchor.fm/kostiantyn5/episodes/epe1t5cj7 )

Окремим пунктом є ​​Севастополь. У цьому місті зазначені проблеми – настрої мешканців, структура економіки, план реінтеграції, взагалі визначення ролі та функцій цього міста в Україні – збільшені ще більше. Однак можна сказати точно, що після військової поразки Росії базу Чорноморського флоту звідти буде виведено.

Ось ті напрями, які вимагатимуть значних зусиль і чіткої державної політики після: 1) загального політичного рішення щодо кримчан у масі та 2) вирішення питань економіки.

Військове господарство

Крим на даний момент – найбільш щільно освоєна владою РФ територія у військовому плані. Зараз там розташовується близько 150 військових об’єктів, у різному ступені дієздатності перебувають 15 аеродромів і 2 заводи для потреб військової авіації, величезні простір і потужності займає Чорноморський флот, причому не тільки в Севастополі. (див. po-menshej-mere-desjat-voennykh-aerodromov-v-krymu-radio-svoboda.html) За останні роки в Криму було розгорнуто значне житлове будівництво під егідою Міністерства оборони РФ – для офіцерів і сержантів. Плюс до всього – військові об’єкти, що залишилися від України, такі, наприклад, як полігони в Перевальному і на Керченському півострові.

Все це велике господарство надає значну кількість робочих місць для цивільного населення, а до того ж дуже ресурсовитратне. Севастополь багато в чому можна назвати містом, що критично залежить від флоту, – його бюджет, як муніципальний, так і сукупний бюджет жителів, залежить від грошей флоту, можливо, ключовою мірою.

Чим Україна може це компенсувати? Наповнювати Крим військами, як це робить Росія, немає сенсу. Які рішення можна запропонувати – поки що неясно.

Майно росіян і відібране майно українців

Ще напередодні окупації Криму в 2014 році російські корпорації та російські громадяни мали на півострові чималі активи – як у вигляді власності, так і у вигляді різноманітних акцій промислових активів. За роки окупації російським у Криму стало все чи майже все. Як промисловість, так і приватна власність громадян у Криму має бути конфіскована? Чи ні, не в повному обсязі? Якими будуть критерії Української держави щодо власності росіян?

Можна припустити, що всі договори купівлі-продажу (а також вилучень до державного фонду), укладені після 2014 року, будуть анульовані. Але навіть теоретично можна порахувати, що мають бути і компенсації тим росіянам, які зазнають збитків при цьому анулюванні. Громадянин Росії, який купив у Криму будинок, має його звільнити, але хто і в якому обсязі заплатить йому вкладені гроші? Чи не платитиме їх?

Коли ж ідеться про великі інвестиції приватних компаній (державні вкладення РФ, наприклад, у дороги не компенсуються), то інвентаризація та оцінка цього майна сама по собі є значною роботою, а крім того, має великий корупційний потенціал.

До того ж, кому та на яких умовах передавати це майно, якщо й продавати, то за якою процедурою?

Вимоги справедливості

Колаборанти – хто вони й як наявні юридичні критерії допоможуть щодо кримського населення?

На цей час українські силові структури у виявленні та притягненні до відповідальності підозрюваних у колаборації керуються статтею 111-1 Кримінального кодексу, яка почала діяти в актуальній для воєнного часу редакції з 15 березня 2022 року.

Тож у Криму ми повинні будемо затримувати всіх працівників освіти та працівників державних і муніципальних структур. А крім того, ще й не пов’язаних безпосередньо з державою громадян, які публічно заявляли про свою підтримку окупації та сприяли російській владі у переслідуванні українських патріотів. Загальна їхня кількість, за попередніми даними, становитиме не менше 500 тисяч осіб. (https://anchor.fm/kostiantyn5/episodes/epe1t5cj7) Причому навіть на етапі попередніх прогнозів можна припустити, що багато хто з цієї групи знищить українські паспорти, і, незважаючи на те, що позбавлення українського громадянства випадок рідкісний, це стане тонким морально-правовим моментом – судити людину, яка заявила про свою відмову від громадянства.

Пів мільйона засуджених – це практично нереалізоване завдання. Йдеться не лише про те, що в Україні просто не вистачить місць у в’язницях (з огляду на те, що подібні кампанії потрібно буде проводити і в Донецькій та Луганській областях), а й про приголомшливе враження, яке це все справить на кримчан, та й українців взагалі. Звернувшись до окремих випадків, ми бачитимемо якогось вчителя (або охоронця селищної ради), який без особливого прагнення виконував свої обов’язки і вимушено підкорявся російським посадовим інструкціям, – і його треба буде відправити за ґрати на довгі роки. Дотримання букви закону ввійде у суперечність із духом закону.

Але яким чином має бути змінено юридичну базу щодо колаборантів? Ці зміни необхідні, застосування 111-1 статті у тому вигляді, в якому вона оформлена зараз, призведе або до масової та невиправданої жорстокості, або до саботажу застосування закону.

У прямому зв’язку з попереднім пунктом є проблема кримчан, які засуджені і відбувають зараз терміни в російських в’язницях за звинуваченням в екстремізмі, тероризмі та протидії так званій СВО. До квітня 2022 року їхня кількість становила 240 осіб, але вже в жовтні звучали заяви, що кількість політично-мотивованих справ «збільшилася вдвічі». Завданням держави стане (і як є зараз) звільнення всіх цих в’язнів. Але як і хто цим займатиметься? Нині надто багато невідомого у тому, в якому стані буде РФ на момент звільнення Криму, з ким, власне, потрібно буде вести переговори? Ймовірно, йтиметься про державну програму, в якій кримчани будуть одним із напрямів, а інші – це, наприклад, військовополонені. Частиною програми має стати і програма реабілітації цих в’язнів.

Культура і мова  

Як ішлося вище, у Криму знадобиться масштабне перетворення процесу освіти, в ході якого піде значна, може, навіть переважна більшість вчителів у школах і викладачів ВНЗ та коледжів. І при цьому, ймовірно, освітній процес набуде форм загальноукраїнських, насамперед, те, що він буде проходити українською мовою. Але для більшості учнів це буде величезний стрес, по суті, процес навчання зупиниться, якщо провести його одномоментно. Отже, глобальний дефіцит кадрів та повна непідготовленість школярів і студентів, – ось якою буде картина на початковому етапі реінтеграції освіти у Криму.

Чи є плани поетапного перетворення кримських шкіл та університетів? На яких принципах відбуватиметься цей процес, які терміни?

Ймовірно, у повоєнній Україні зразки російської культури займатимуть маргінальні, вторинні і третинні позиції на тлі української та західних культур. Проте заклади культури – театри, музеї, бібліотеки – значною мірою ґрунтуються на презентації саме російської культури. Її можна скасовувати, але чим заповнити ці лакуни? Художній музей у Сімферополі на 90% складається з творів митців, які жодного стосунку до України не мали. Як мають змінитись екскурсії, які в цьому музеї проводять? А що робити, наприклад, із військово-морськими музеями Севастополя? Відповідей немає.

Створення концепції інтерпретації кримської культурної спадщини – надзвичайно важливий момент реінтеграції. Можливо, пам’ять про імперські завоювання в Криму може стати тією «червоною ниткою», яка пронизувала б кримські державні установи культури?

У зв’язку з попереднім питанням цікавить і політика держави у сфері ЗМІ. У Криму зараз працює (на базі ДТРК «Крим») державна телерадіокомпанія, яка має значну матеріальну базу. Крім того, на півострові працювало кілька приватних телерадіокомпаній. На яких умовах вони працюватимуть після встановлення української влади? Які будуть вимоги, зокрема, щодо мови мовлення? Яким буде графік переходу на українську мову? Де знайти фахівців?

Кадрове питання

Як можна зрозуміти вже зараз, кадрове питання, питання – «А хто саме проводитиме в Криму реінтеграцію та приведення кримських державних практик до загальноукраїнського рівня?» є ключовим. Як треба провести дерусифікацію держапарату, і ким замінити звільнених та засуджених? Ймовірно, потенціалу кримського населення буде недостатньо – або доведеться звернутися до тих співробітників, хто встиг чимало послужити Росії, але має необхідний досвід. Або доведеться створювати привабливі умови для українців з материка, причому, схоже, кримські мігранти не заповнять усіх вакансій – хоч, можливо, стануть якимось кістяком нового чиновництва.

Певною мірою хід деокупації ми можемо спостерігати на прикладі Херсона та деокупованих районів Херсонської області. За словами експерта Сергія Данилова, після відходу російських військ слідом за ними бігла керівна частина держапарату, яка співпрацювала з окупантами. Пересічний склад вчителів у своїй масі не зазнає переслідувань і продовжує роботу. На рівні сільрад самоврядування відновилося завдяки активності громад, але мала місце нескоординованість із київською владою. Розвиток інфраструктурних проєктів здійснюється за рахунок активності голів громад у західному напрямку – пошук грантів, різноманітних допомог тощо. Кадровий голод має місце через те, що багато висококваліфікованих фахівців евакуювалися з регіону і не поспішають повертатися – йдеться, насамперед, про медиків, менеджерів. Привертає увагу, що частина населення висловлює невдоволення через «м’якість» влади щодо колаборантів або тих, кого вважають такими, стосовно вчителів, наприклад.

«Кримська стратегія» та хто займається її розробкою?

Хто зараз займається кримською проблематикою серед цивільних держструктур? Питання непросте – річ у тому, що заявленої ініціативи про те, що стратегія деокупації розробляється, я не знайшов, не знайшов і цієї стратегії або хоча б її елементів. За діяльністю це має бути Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій або Постійне Представництво Президента в АР Крим.

За словами Юрія Смелянського, який багато займався питаннями державної підготовки деокупації, наприкінці минулого року він не знав про якусь розроблену програму реінтеграції Криму, «але постійно ходять розмови про те, що така програма розробляється».

Серед цілей Постійного Представництва  на  2021 рік перераховано: підвищення ефективності роботи Представництва в рамках визначених повноважень і завдань, поставлених Президентом України, задля забезпечення передумов деокупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і їхньої подальшої реінтеграції через розбудову відповідної державної політики, подолання наслідків окупації і захист прав та інтересів громадян. Але це був ще довоєнний етап зусиль щодо деокупації.

Судячи зі стрічки новин на сайті (www.ppu.gov.ua), зараз ППП приділяє увагу політичним в’язням, «кримській темі» у виступах президента Зеленського, моніторингу громадських настроїв у Криму. Новин про роботу над стратегією деокупації на сайті немає.

Крім того, на сайті можна знайти документ під назвою: «Актуальні орієнтири державної політики щодо тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя» від 2020 року, в якому викладено правові засади статусу Криму як окупованої території, а також інструкції для чиновників і меншою мірою для громадян про те, як слід розуміти ті чи інші ініціативи російської влади. Як певну основу цей документ можна використовувати, але стратегій деокупації у ньому знайти не вдалося.

На сайті Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій можна знайти перелік діяльності міністерства з реалізації «Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя», що була ухвалена Радою національної безпеки і оборони, проте дана стратегія застаріла, не відповідає воєнній реальності. Зараз Мінреінтеграції зайнято, як можна зрозуміти, насамперед проблемами тимчасово переміщених осіб.

Однак однією з останніх новин на сайті є інформація про нараду міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірини Верещук з приводу Криму. (https://minre.gov.ua/news/chaspochynatygotuvatykadrydlyakrymuirynavereshchuk) У нараді взяли участь Постійний Представник Президента України в АР Крим, голова Меджлісу кримськотатарського народу, представники силових відомств і представник Крайової ради українців Криму, представники громадських інституцій. За словами Ірини Верещук, уже зараз необхідно готувати кадровий резерв для Криму, насамперед юристів, співробітників силових структур, діячів освіти. «Колонізатори мають виїхати, колаборанти відповісти згідно із законом, а відібране майно українців буде повернено законним власникам», – цитує міністра сайт міністерства.

З цього повідомлення можна дійти висновку, що у Міністерстві з питань реінтеграції ТОТ України основними проблемами деокупації Криму розуміють саме питання справедливості та кадровий дефіцит. Але що ж робити з військовими об’єктами, загрозою безробіття, прибутковими підприємствами, освітою та ЗМІ? Ірина Верещук не відповідає на ці запитання, принаймні у повідомленнях своєї прес-служби.

Але все ж таки: для повноцінної, збалансованої та ефективної реінтеграції необхідна повноцінна державна стратегія, яка містить і – автор на цьому наполягає – як зміни у наявних законах, передусім статті КК 111-1, так і передбачає деякий «перехідний період». Крім того, в ній мають бути закладені механізми коригування заявлених методів, на що вказує Юрій Смелянський у своїх статтях. І що так само важливо – опублікована стратегія стане предметом значних експертних і громадських обговорень, що в демократичному суспільстві необхідно, а також дозволить внести зміни ще на етапі формування стратегії і до початку її впровадження, до того моменту, коли потрібно буде діяти – рішуче, злагоджено та швидко.

_________________________________________________

Ян СІНІЦІН

кримський експерт, аналітик інформаційної агенції  “Голос Криму” на замовлення редакції газети “Кримська світлиця”

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: